Види складнопідрядних речень

Україно, прихилюся я до тебе, помолюся за твоє безкрайнє небо.

Чужі приходять в час твоїх щедрот, а я прийшла у час твойого смутку.

В обіймах вітру, в морі сонця і тепла, в саду любові я ромашкою цвіла.

Його душа у слово перейшла, поставши в працьовитій непокорі.

Будеш сіяти з сумом – вродить печаль.

 Гора така, що з неї спускалися цілий день.

Сичі в гаю перекликались, та ясен раз у раз скрипів.

 Ніч колихала так ласкаво, проте не спалося ніяк.

Бліде небо мигтить зірами до блакиті, що оповила степову далечінь.

Люблю слухати, як гудуть бджоли.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Туман, сполоханий сонцем, тікає за хату.

Як не буде птахів, то і людське серце стане черствим.

Де щастя упало, там і приятелів мало.

І неначе ще й досі я чув, як в акаціях вітер шумить.

Чайка скиглить літаючи, мов за дітьми плаче.

Навкруги так тихо, що росинка з листя не скотиться.

Буває, що й новий птах старої пісні співає.

Як парость виноградної лози, плекайте мову.

П’яно чарує шелест пшениці, що переплітається з дзвониками та берізкою.

Нам дивно, що ви сюди заїхали.

  Сама втекла в сніги, у глухомань, щоб віднайти душевну рівновагу.

Дуже рано я збагнув, що найвища премудрість знайшла своє місце на папері, поселилася в книгах.

Осінній день короткий, але сьогодні він згасав надто повільно.

Не кажи, що не маю рації, і докорами не карай.

А я живу, бо ще мені живеться.

Моя пам’ять плаче над снігами, де стоять берези і хрести.

Якби ти знав, як солодко, нестерпно, і як спочатку я тебе люблю.

Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мудрість – утекти.

А ми були безсмертні, бо щасливі.

Душі предків приходять навшпиньках, щоб подивитись, кого я вибрала.

І на човнах, залитими кварталами, коли ми поверталися зі школи, дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами балкончиків причалені гондоли.

Ті буковки вірменські виводять, як стеблини, і слізьми поливають, аби лиш прийнялись.

Така тепер на світі наковальня, що треба мати нерви, як дроти.

Вони (ті дні), як сонце, сходили в мені.

Нам з тобою легко так, неначе вітер нам підказує слова.

Усе свіже, зелене та яре, тому що село коло річки

Я їду туди, де мене чекає вільний степ, тихі задумливі озера, пісні на чумацьких дорогах...  

Хоч була рання весна, але надворі було вже гаряче 

Теплий туман слався по полю і наливав балку по самі вінця,  так що  дерева потопали в ньому

Дівчина, обсипана квітами, іде, немов пливе лебедонька в воді.

І вже чув композитор, як народжується пісня.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Вода стояла на луках, скільки бачило око.

 На дні повільно хмари темно – сині повзуть, немов підводні кораблі.

 І не треба нести мені квітку надії, бо давно уже ти увійшла в мої мрії. 

 Чайка скиглить літаючи, мов за дітьми плаче.

Скільки не дивись на море, воно ніколи не набридне.