Складнопідрядне речення

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину схилом прибережного узгір’я

Якась дивовижна сила жила в тому тридцятирічному чоловікові, що був чимось схожим на Прометея

Юрби народу, що стояли на схилах, принишкли в нетерплячому заціпенінні.

Як добре знати, що тебе веде твій власний шлях – єдиний із можливих.

Щодалі доводилося все частіше звертати з колії, аби дати дорогу автомашинам

Якби мені черевички, то пішла б я на музики.

Рубка на шхуні була така маленька, що в ній разом могли спати тільки двоє.

Тепер його ніхто не бачив, бо він сам на сам із річкою.

Гнат правив у нас за старшого, бо в нього вже не тільки вуса посіялись, а й борода закучерявилася.

А може, просто оці чотири роки потроху зникло, наче роса на сонці, висохло палке кохання.

Все свідчило про те, що дід був у місті

Якщо бажаєш стать заможним, у праці будь непереможним.

Щасливий, чудесний край, де навіть вода могла приносити людині статки!

Треба зараз вертатися, поки вона далеко недалеко одійшла й не забула дороги.

Над порогом,там, де зустрічається холодний потік з хатнім теплом, клубки білої пари.

Народ сам скує собі долю, аби тільки не знати.

Місяць світив так, що зорі засмутилися

Рік був досить мирний, дарма що високосний

Я намагаюсь вигадати осінь, якої не було в книжках

Місяць світив, так що зорі засмутилися

Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі.

Зорею станьмо для людей отих, яких на світі вже нема. в живих.

Все, що відбувається в світі природи, має свій смисл.

А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться.

 Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю людей з’єднати.

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна – земле сподівань.

Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети.

Пішов туди, аби зробити задумане.

 А я люблю, як в вечірній час сопілка заспіває переливна.

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов.

Стара верба від старості зомліла, забула, що сказав їй водяник.

Є такі гірські вершини, що сягають аж до гір.

Засипав сніг стежку, що миша протоптала.

як любить сонце посивілий дід.

де зростають діти.

 щоб пісня линула з вікон.

бо тепло там і затишно в душі.

Квітує день на радощах буття, що нам кують зозулі із ліщини.

Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було скинути оком.

 Пташки, що влітку так співали, у ірій вже повідлітали.

Твій мужній голос музикою лине, як плескіт хвиль і сяйво без зірок.

Як радію за ту людину, що загублену радість знайшла.

Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід.

Щасливий той, хто виріс на Дніпрі, перетинав його бистрінь глибоку.

Бджолина сім’я над гречками гула, щоб медом іскрилися сота.

Щасливий, хто сни має милі.

Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися.

Жнива найменше схожі на народ, хоч і вінчають битви переможні.

Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху.

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

У Січі був такий звичай, що кожен мусив коритися волі старшого, жити у братерстві один з одним і поводитися доброчесно.

Нема гірше, як в неволі про волю згадувать.

В небі ластівка мріє далека, що на крилах весну принесла.

Чим чорніший пар, тим біліша паляниця.

А вітер в степу припадає, як вершник до гриви.

Сонце так світило ласкаво, що аж каміння сміється.

Певне, в кожного є заповітні пороги, звідки нас проводжали в житті матері.

Благословенна та ясна година, коли дитя читає „Кобзаря”.

 Ви знаєте, як пахне хліб диханням сіяча, вогнем безсонних діб?

Щоб вволю всього мати, треба чесно працювати.

Наближалась весна, так що вже не тільки вдень, а й вночі капало зі стріх.

Ніщо мені так не пахне, як наш степ.

Ще не прийшла весна, хоч вже гримлять потоки.   (О. Олесь)

Ми рушили до будинку, що виднівся на околиці села.

Люблю, коли в вікно розкрите шумлять безжурно дерева  (В. Сосюра).

Джерела живуть доти, доки над ними нахиляються попечені жагою губи (І.Драч)