Складнопідрядне речення з підрядними обставинними

1. Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника.

2. Вiн знав, що над ним висiла бiльша хмара.

3. Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла.  

4. А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями?

1. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.   

2.   А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями?

3.  I от, коли останнiй комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.

4. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви.

1.  Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову з людьми.

2. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу i пiде в землю.   

3. Вони такi молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок.

4.  А ви чули, де i як вона прокидається?

1. Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди.

2. А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок запах чорнобривцями!

3. Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi.

4. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим її не обманеш...  

1. Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку насущного хлiба.

2. Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...  

3. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком.

4. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною.

1.Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю.

2. Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з усiх бокiв, милуюся, далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить.

3. Він постукав у віконце, щоб мати відчинила йому двері, прислухався до її ходи.   

4. Як страшно людині, коли їй нема кому відчинити дверей.

1. Якби він був маляром, то намалював би її з сонцем на плечі.

2. Усе-усе, що було перед нею, здалось безкраєю пустелею.

3. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос.

Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк.  

1.Тяжко мені, Михайле, з тобою, так що піду я від тебе.

2.Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна.

3. Я присiдаю навпочiпки i тихенько придивляюсь, що робиться довкола.

4. Вони такi молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок.

1. Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже розумним людям...

2. Сніг не скрипів під ногами, а вищав, наче об нього мечі точили...  

3. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.

4. Це ж i мати зрадiє, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.

1. I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того дуба, i побiг за Любою.

2.  І там, де падають з калини димчасто-рожеві краплини, густіше кущується і підводиться трава.

3. Дарма що стояло тихе, сонячне безвітря, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху. 

4. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.

1. Він запам’ятав їх із першого разу, хоча було йому тоді дев’ять років...

2. Я посланий, щоб виконать закон. 

3. Він перелякано присів, не знаючи, що йому робити.

4. В лісах біля своєї пасіки він зустрів Тетянку і в її зеленкуватих очах, що під віями здавались карими, прочитав свою судьбу.

1. Йому тоді стало так соромно, що більше ніколи не простягав рук ні до однієї кіски.  

2. І хоч як благав батька, той затявся на своєму.

3. На узліссі дрімливі берези притримують досвітню спідничку неба, щоб не заросилась вона. 

4. Ярина уявляє собі, як до діда знехотя збираються в гості молоді літа, і сміється.