Складносурядне речення

складнопідрядними;

складносурядними;

безсполучниковими;

узгодженими.

Вона встала і виявилась зовсім не такою низенькою, як спер­шу здалося Луці (В. Собко).

Неподалеку від гаю проходила дорога на Миргород, стоптана копитами коней, ліворуч - глинища, занесені снігом (І. Цюпа).

У сатиновій сорочці, у полатаних штанях, він прийшов сюди першим з дружиною й дітьми (А. Шиян).

Під гаєм хтось огонь покинув, чи подорожній там, чи косарі були, чи, може, вівчарі картопельку пекли (Л. Глібов).

Щоб, чи, який, що, проте;

але, а, та, чи... чи, і, й;

через те що, бо, тому що;

зате, як, наче, ніби, хто.

Не то осінні води шуміли, збігаючи в Дунай, не то вітер бився в заломах провалля (М. Коцюбинський).

Ти кобзу любиш ніжнодзвонную, а я - співаючий курай (П. Тичина).

Лиш небо гуде неокрає, та сім'я журавлина на крилах весну піднімає, та ясними ночами зорі світять мечами на Дону, на Дніпрі, на Дунаї (А. Малишко).

Бійці замовкли, пластинку зняли, проте пісня продовжувала звучати і наростати десь надворі (О. Гончар).

Мій голос журливеє щось починає, а струни твої на веселім ладу (Леся Українка).

Гроза минула, і пахучі квіти усі в краплинах (М. Рильський).

Посієм коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, та й не приступиться ніяка сила (Леся Українка).

Фронт мовчав, чи його не чути було за вітряницею (О. Гончар).

Весняне сонце ще не було пекуче, воно лиш приємно пригрі­вало живим теплом, і степ дихав вільготно... (О. Гончар).

Шпаки - це імітатори веселі: то іволга у пісні їх дзвенить, то хлопчик, друзів кличучи, свистить, то соловейко розсипає трелі, то колесо немазане скрипить (М. Рильський).

Роки любії, дитячі, як весняні води, зникли, але гомін вод весняних не забудеться ніколи (Леся Українка).

Похолоднішали хвилі на озері, і чайки стогнали з відчаєм, небо посіріло, і на землю передчасно впали сутінки (Ю. Збанацький).

Вже червоніють помідори, і ходить осінь по траві (М. Рильський).

На гору доступитися нелегко, зате з гори зручніше борони­тись (Леся Українка).

Язик має й коняка, та не балака (Народна творчість).

Палали в гущавині квіти гранати, а в серці мойому палали пісні (Леся Українка).

Колона машин мчить униз, і багряні гори розступаються, як живі, даючи дорогу (О. Гончар).

Не рад козак журитися, так серденько ниє (Народна творчість).

Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати (В. Симоненко).

Надворі вже був день, але крізь густу мряку годі було на кілька кроків людей пізнати (Л. Мартович).

Минуло чимало років, і крила поважчали: не зносять так уже легенько на хмари (С. Васильченко). 

Сонце пече неймовірно, але в густому вільшанику волого, приємно пахне кропивою (Ю. Збанацький).

Край берега, у затишку, прив'язані човни; а три верби схили­лися, мов журяться вони (Л. Глібов).

Зміясті вигинаються дороги, і сонце коням падає під ноги (М. Рильський).

В осінній вечір слово засвічу, і світ мені засвітиться при слові (І. Жиленко).

То дощ холодний січе, то вітер осінній проймає до кісток (А. Шиян).

Світало, але світанок був якийсь виснажливий і втомлений (В. Яворівський).

Прилинув вітер, і в тісній хатині він про весняну волю за­співав (Леся Українка).

То заблищить самотня зірка, то срібним сяйвом вкриваються контури сизуватої хмари (А. Шиян).

Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі (М. Коцюбинський).

В залі спалахнуло світло, і впала дивна тиша (Ю. Бедзик).

Аж раптом грім - і яблуня – надвоє (Н. Гнатюк).

Ракета пливла в небі, і пливли тіні між високими торосами (І. Багряний).

І сяють радістю обличчя, і сонце весниться в очах (Д. Луценко).

На хуторі вмирає день - і гасне перестигла бронза пшениць (М. Стельмах).

Розумний біля вогню нагріється, а дурний спалиться (Народна мудрість).