ЗНО 2021. МОВА 10 варіант

Правильно підкреслено літеру на позначення наголошеного звука в слові

Частку не треба писати разом у варіанті

Суфікс -ов- має прикметник, утворений від іменника

Помилково вжито слово в рядку

Неправильно утворено форму слова у варіанті

Спонукальним є речення

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Боляче буває дивитися, як падає зірка. (2) Як/би хотілося запримітити, звідки вона зірвалася й куди мала б упасти спіткнувшись на рівному місці. (3) Дивишся у високий морок, де щойно був залишений слід. (4) Дивишся, вражений, сподіваючись, що не вмерла зірка, що спалахне вона в іншому місці. (5) Про/те ні, не спалахнула. (6) А потім не встигаєш помічати, де й котра зірка зірвалася, полетіла до/низу. (7) Що їх манить туди? (8) Що жене їх стрімкими табунами? (9) Яка непереможна сила старої землі? (10) Чи не та сама сила, що пробуджує в мене любов до неї, що все тримає на цьому світі? (11) Оглянься! (12) Прожиті твої дні летять слідом за тобою, що/миті згасаючи в темряві минулого...

Фразеологізмом є вислів

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Боляче буває дивитися, як падає зірка. (2) Як/би хотілося запримітити, звідки вона зірвалася й куди мала б упасти спіткнувшись на рівному місці. (3) Дивишся у високий морок, де щойно був залишений слід. (4) Дивишся, вражений, сподіваючись, що не вмерла зірка, що спалахне вона в іншому місці. (5) Про/те ні, не спалахнула. (6) А потім не встигаєш помічати, де й котра зірка зірвалася, полетіла до/низу. (7) Що їх манить туди? (8) Що жене їх стрімкими табунами? (9) Яка непереможна сила старої землі? (10) Чи не та сама сила, що пробуджує в мене любов до неї, що все тримає на цьому світі? (11) Оглянься! (12) Прожиті твої дні летять слідом за тобою, що/миті згасаючи в темряві минулого...

Окремо в цьому тексті треба писати

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Боляче буває дивитися, як падає зірка. (2) Як/би хотілося запримітити, звідки вона зірвалася й куди мала б упасти спіткнувшись на рівному місці. (3) Дивишся у високий морок, де щойно був залишений слід. (4) Дивишся, вражений, сподіваючись, що не вмерла зірка, що спалахне вона в іншому місці. (5) Про/те ні, не спалахнула. (6) А потім не встигаєш помічати, де й котра зірка зірвалася, полетіла до/низу. (7) Що їх манить туди? (8) Що жене їх стрімкими табунами? (9) Яка непереможна сила старої землі? (10) Чи не та сама сила, що пробуджує в мене любов до неї, що все тримає на цьому світі? (11) Оглянься! (12) Прожиті твої дні летять слідом за тобою, що/миті згасаючи в темряві минулого...

Простим реченням з відокремленою обставиною є

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Боляче буває дивитися, як падає зірка. (2) Як/би хотілося запримітити, звідки вона зірвалася й куди мала б упасти спіткнувшись на рівному місці. (3) Дивишся у високий морок, де щойно був залишений слід. (4) Дивишся, вражений, сподіваючись, що не вмерла зірка, що спалахне вона в іншому місці. (5) Про/те ні, не спалахнула. (6) А потім не встигаєш помічати, де й котра зірка зірвалася, полетіла до/низу. (7) Що їх манить туди? (8) Що жене їх стрімкими табунами? (9) Яка непереможна сила старої землі? (10) Чи не та сама сила, що пробуджує в мене любов до неї, що все тримає на цьому світі? (11) Оглянься! (12) Прожиті твої дні летять слідом за тобою, що/миті згасаючи в темряві минулого...

Пунктуаційну помилку допущено в реченні

Однакова кількість звуків і букв у кожному слові рядка

Виділене слово вжито в невластивому йому значенні в реченні

Спрощення у групах приголосних на місці пропуску позначається на письмі в усіх словах рядка 

Без апострофа треба писати всі слова в рядку

Літеру и треба писати на місці обох пропусків у рядку

Подвоєне нн треба писати на місці пропуску в усіх словах рядка

Закінчення -е (-є) у формі кличного відмінка мають усі іменники в рядку

Граматичну помилку допущено в рядку

Правильно утворено форму 3-ї особи множини від інфінітива

Правильну відмінкову форму числівника сто вісімдесят сім наведено у рядку

Вставне слово, що вказує на послідовність і зв'язок думок, ужито в реченні 

Двокрапку треба поставити в складному безсполучниковому реченні

Складнопідрядне речення з підрядним умови утвориться, якщо до частини "У неділю ми обов'яково поїдемо до Києва..." додати

Установіть відповідність між фразеологізмом і його значенням

Фразеологізм                   Значення

1 неопалима купина    А невеликий, посильний вклад

2 земля обітована          Б вершина творчості

3 лепта вдовиці              В місце заповітної мрії

4 наріжний камінь        Г те, що живе вічно

Д основа, базис

З'ясуйте синтаксичну роль виділених слів (цифра позначає наступне слово).

Ніколи не треба забувати про своє призначення й (1) завжди пам'ятати, що (2) митці покликані народом для того, аби показувати (3) світові насамперед, що життя (4) прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мистецьких благ.

1 завжди              А обставина

2 митці                Б підмет

3 світові              В додаток

4 прекрасне       Г іменна частина присудка

Д означення

Доберіть приклад до кожного виду речення

Вид речення                      Приклад

1 означено-особове       А Раніше, аніж наказувати, навчись коритися.

2 неозначено-особове   Б Мені невесело було й на нашій славній Україні.

3 узагальнено-особове В Ясени, ясени, бачу вас за селом край дороги.

4 безособове                     Г Дівчині дарують квіти з напіврозквітлими

пуп'янками.

Д Озеро в лісі, в озері - ліс

Доберіть приклад до кожного типу речення

Тип речення                      

1 складнопідрядне        

2 складносурядне          

3 безсполучникове        

4 складне з різними видами зв'язку                

Приклад

А Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля.

Б Старе поволі забувається, а нового не варто порушувати.

В Треба дати зрозуміти, що світ наш не замерзає і не згасає.

Г У повітрі дощ, і гречка пахне тепло, немов розлився бурштиновий мед.

Д Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ.

З'ясуйте, якою частиною мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

Знову осінь... (1) Знов у дальній вирій Птаство з (2) України відліта, У високім (3) піднебеснім вирі Піднебесну путь (4) свою верста.

1 знов                                   А дієслово

2 України                          Б іменник

3 піднебеснім                   В займенник

4 свою                                 Г прикметник

Д прислівник

Синє яблуко для Ілонки

(1-2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, а тільки ж чому барилась?

(7-8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.

- Здрастуйте, тітко! Прибули?

- Атож. Воду на город повезеш?

- Ну.

- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.

- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.

- Аби морозу не кинуло.

- А по радіо передавали два градуси.

- От-то.

(22-23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.

- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?

- Автобусом прямо ізвідти сюди.

- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?

- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»

- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

- Ось на, вже поналивались.

- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

- А як там… У Чернігові… що сказали?

- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.

- А тримали довго.

- Вигрівали. Усе якимись лампами.

- Так справді? Справді нема?

- Кажу ж.

- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82-83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди… (За Л. Пономаренко, 800 слів)

Змістові тексту НЕ ВІДПОВІДАЄ твердження

Синє яблуко для Ілонки

(1-2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, а тільки ж чому барилась?

(7-8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.

- Здрастуйте, тітко! Прибули?

- Атож. Воду на город повезеш?

- Ну.

- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.

- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.

- Аби морозу не кинуло.

- А по радіо передавали два градуси.

- От-то.

(22-23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.

- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?

- Автобусом прямо ізвідти сюди.

- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?

- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»

- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

- Ось на, вже поналивались.

- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

- А як там… У Чернігові… що сказали?

- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.

- А тримали довго.

- Вигрівали. Усе якимись лампами.

- Так справді? Справді нема?

- Кажу ж.

- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82-83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди… (За Л. Пономаренко, 800 слів)

Діалоги тієї самої пари персонажів наведено в усіх рядках тексту, ОКРІМ

Синє яблуко для Ілонки

(1-2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, а тільки ж чому барилась?

(7-8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.

- Здрастуйте, тітко! Прибули?

- Атож. Воду на город повезеш?

- Ну.

- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.

- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.

- Аби морозу не кинуло.

- А по радіо передавали два градуси.

- От-то.

(22-23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.

- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?

- Автобусом прямо ізвідти сюди.

- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?

- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»

- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

- Ось на, вже поналивались.

- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

- А як там… У Чернігові… що сказали?

- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.

- А тримали довго.

- Вигрівали. Усе якимись лампами.

- Так справді? Справді нема?

- Кажу ж.

- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82-83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди… (За Л. Пономаренко, 800 слів)

Слова, виділені у словосполученнях «вироблений піджак», «роз’їжджені черевики», «звинявся перед нею» авторка вживає для

Синє яблуко для Ілонки

(1-2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, а тільки ж чому барилась?

(7-8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.

- Здрастуйте, тітко! Прибули?

- Атож. Воду на город повезеш?

- Ну.

- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.

- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.

- Аби морозу не кинуло.

- А по радіо передавали два градуси.

- От-то.

(22-23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.

- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?

- Автобусом прямо ізвідти сюди.

- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?

- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»

- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

- Ось на, вже поналивались.

- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

- А як там… У Чернігові… що сказали?

- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.

- А тримали довго.

- Вигрівали. Усе якимись лампами.

- Так справді? Справді нема?

- Кажу ж.

- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82-83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди… (За Л. Пономаренко, 800 слів)

Рядки 31-43 характеризують Ілонку як людину

Синє яблуко для Ілонки

(1-2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, а тільки ж чому барилась?

(7-8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня.

- Здрастуйте, тітко! Прибули?

- Атож. Воду на город повезеш?

- Ну.

- Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть.

- Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть.

- Аби морозу не кинуло.

- А по радіо передавали два градуси.

- От-то.

(22-23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.

- Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася?

- Автобусом прямо ізвідти сюди.

- А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести?

- Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

- На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

- Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

- А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

- Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»

- Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

- Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

- Ось на, вже поналивались.

- Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

- А як там… У Чернігові… що сказали?

- Нічого, - обізвалась тихо, - того нема.

- А тримали довго.

- Вигрівали. Усе якимись лампами.

- Так справді? Справді нема?

- Кажу ж.

- Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82-83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди… (За Л. Пономаренко, 800 слів)

Рядкам 24-43 відповідає фрагмент рецензії, наведений у рядку