Тези: "Основні шляхи вдосконалення системи соціального захисту інвалідів в Україні"

Ткаченко Карина Миколаївна

Соціальний педагог

Запорізької загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №65

Запорізької області

М.Запоріжжя

Основні шляхи вдосконалення системи соціального захисту інвалідів в Україні

Актуальність дослідження полягає в тому, що існує широкий спектр проблем людей з інвалідністю в Україні, що свідчить про необхідність посиленої і комплексної уваги з боку держави й суспільства. Сучасне життя формує відповідні вимоги до соціального захисту цієї категорії населення. Практика показує, що значна частина положень соціально-економічної політики щодо інвалідів застаріла і не відповідає потребам сьогодення, а також не узгоджується із загальновизнаними високогуманними міжнародними нормами і стандартами [1]. Правове поле хоча й містить багато позитивних кроків на шляху вирішення численних проблем інвалідів, але є переважно декларативним, не забезпеченим матеріальними ресурсами та механізмами управлінського впровадження. Отже, існуюча система соціального захисту інвалідів потребує суттєвих змін і доповнень, модернізації.

На наш погляд, сучасна система соціального захисту інвалідів охоплює не лише державну соціальну допомогу та пенсійне забезпечення, систему пільг і компенсацій та соціально-побутове обслуговування, але й включає охорону здоров’я, освіту та зайнятість осіб з інвалідністю, а також соціальну і професійну реабілітацію та соціальну інтеграцію в суспільство. Тобто соціальний захист осіб з інвалідністю включає не лише матеріальні питання, а й весь спектр проблем і потреб людського життя [5].

Нині Україна намагається перейти від медичної до соціальної моделі інвалідності. Остання полягає у взаємозв’язку між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не фіксування відхилення у її здоров’ї та розвитку, як це притаманно медичній моделі [4].

Головним суб’єктом соціального захисту інвалідів залишається держава. Діяльність держави полягає в розробці заходів, створенні відповідних інститутів, застосуванні механізмів, призначених забезпечувати життєві та соціальні потреби інвалідів, реалізовувати громадянські права та свободи, створювати рівні можливості для їх інтеграції в суспільство, сприятливі умови для забезпечення соціальної, медичної, трудової реабілітації інвалідів.

Органи державної влади та місцевого самоврядування зобов’язані створювати нормативно-правову базу відповідно до міжнародного законодавства, а також відповідні інституції, сприяти розвитку громадських організацій у цій сфері, забезпечити у належному обсязі матеріально-фінансову складову соціального захисту осіб з інвалідністю, розширювати та вдосконалювати перелік соціальних послуг, активно сприяти професійній реабілітації осіб [3].

Посилюється участь і самих інвалідів, їхніх громадських організацій. За допомогою громадських організацій інваліди мають змогу отримати певні соціальні та реабілітаційні послуги, інформацію про свої права, пільги, соціальні гарантії. Громадські об’єднання інвалідів створюються для їх соціального захисту, культурної та спортивної роботи, професійної, трудової, медичної, психолого-педагогічної реабілітації, надання умов для повноцінного життя тощо. Функції таких громадських організацій до певної міри збігаються з функціями уповноважених державних органів з питань соціального захисту, тому держава і громадські організації інвалідів є соціальними партнерами у вирішенні проблем осіб з обмеженими можливостями [3].

Постійна позитивна динаміка зростання пенсійних і соціальних виплат інвалідам є недостатньою для їх соціального захисту, адже особи з обмеженими можливостями продовжують залишатися найменш забезпеченими категоріями населення в Україні. Такий стан свідчить про необхідність не тільки підвищення соціальних виплат інвалідам, але й про зміну технології їх розрахунку та надання. Наприклад, варто замінити соціальні пільги на компенсаційні виплати за невикористані пільги [4].

На наш погляд, особливо важливими є заходи щодо можливості отримання освіти для осіб з вадами здоров’я. Освіта є одним з найефективніших шляхів виходу людини з особливими потребами зі стану ізольованості від суспільства, і саме новітні освітні програми, в тому числі навчання дистанційно, мають стати об’єктом комплексного державно-управлінського впливу.

Заслуговує на увагу досвід багатьох країн, які запровадили у загальноосвітніх закладах інтегроване навчання, що передбачає здобуття знань неповноправних осіб спільно зі здоровими дітьми. Така можливість дає змогу інвалідам значною мірою інтегруватися в середовище ровесників, а здорові діти вчаться допомозі та милосердю, відбувається зміна суспільних стереотипів щодо цієї категорії осіб [4].

Окремо слід спинитися на проблемі працевлаштування інвалідів. Практика показує, що залучення громадян з інвалідністю до сфери праці важливе як для них самих, так і для держави, оскільки підвищується життєвий рівень інвалідів, збільшується їх платоспроможність, а також можливість самореалізації. Політика держави полягає в максимальній активізації потенційних сил осіб з обмеженими можливостями у контексті професійної, трудової реабілітації та працевлаштування.

На наш погляд, для розширення можливостей надання гарантій працевлаштування для цієї категорії працівників варто запозичити закордонний досвід щодо виконання роботи в дистанційному режимі, що значно допоможе регулювати зайнятість такої «проблемної» категорії робочої сили [2].

Необхідно прискорити розроблення механізмів оптимізації будівництва соціального житла та контролювати зобов’язання забудовників щодо виділення відповідної частки квартир для цієї категорії громадян.

Здійснити реформування стаціонарних установ для інвалідів та переведення фінансування на створення допоміжних служб, які дадуть змогу людям з інвалідністю жити без відриву від соціуму. Забезпечити можливість безперешкодного отримання реабілітаційних послуг за місцем проживання інваліда, в тому числі розширити спектр надання соціальних послуг недержавним сектором [3].

Таким чином, політика соціального захисту інвалідів має включати нові концептуальні підходи, що охоплюють соціально-економічні, політико-правові, організаційно-управлінські, науково-методологічні, морально-етичні та інформаційні аспекти.

Отже, аналіз актуальних проблем соціального захисту інвалідів в Україні засвідчує, що на нинішньому етапі недостатньо здійснено заходів щодо забезпечення повноцінного життя людей з обмеженими можливостями та фізичними вадами, не проведена модернізація існуючої системи соціального захисту інвалідів. Крім викладених вище шляхів вирішення проблем інвалідів пропонуємо низку відповідних заходів.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.   Врегулювання проблемних питань працевлаштування та захисту прав інвалідів у сфері праці : практ. посіб. / [О. В. Бабак, І. В. Гладка, Н. М. Малиновська, В. Й. Скаковська] / за заг. ред. В. М. Дьяченка, М. Л. Авраменка. – К. : «Ун-т Україна», 2007. – 156 с. 
2.   Кравченко М. В. Дистанційна освіта як прогресивна форма навчання / М. В. Кравченко // Теорія і практика державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХаРІДУ «Магістр», 2006. – С. 305–311.
3.   Соціальна робота в Україні : [навчальний посібник] / за ред. І. Д. Зверєвої, Г. М. Лактіонова. – Київ, 2003. – 254 с.
4.   Соціальний захист населення України : навчальний посібник / [авт. кол. : І. Ф. Гнибіденко, М. В. Кравченко, О. М. Коваль, О. Ф. Новікова та ін.] ; за заг. ред. В. М. Вакуленка, М. К. Орлатого. – К. : Вид-во «Фенікс», 2010. –  212 с.
5.   Соціальні технології : світовий досвід та тенденції розвитку в Україні : [монографія] / За ред. В.В. Барабаша. – Херсон : Вид-во ПП Вишемирський В.С., 2008. – 340 с.