«Ти – вічний біль, Афганістан» Година спілкування для учнів 9 класів

Година спілкування

Ти – вічний біль, Афганістан.

Ведучий : 

Ти – вічний біль,Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

   Ведуча:

 Вже багато літ, як прийшли назад додому,

Та до цих пір чує душа війни оскому,

Та до цих пір  ще стогнуть ночі, ниють рани,

А у снах – «духи» налітають, мов шайтани.

 Ведучий :

Не одним сивим пасмом закосичена ця дата - 15 лютого. День, коли в далекому 1989 році закінчилась для народів колишнього  Радянського Союзу  десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані.  Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейдяний пил і пісок осіли в молодих чубах воїнів-інтернаціоналістів.

 Ведуча:

Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати  тих, хто, пройшовши  кривавим  афганськими дорогами, повернувся до рідного дому  і тих, хто не дожив , не   доспівав, не докохав….

Афганістан - ти край війни і крові,

тих молодих завзятих юнаків,

в котрих у грудях полум’я любові,

горить допоки дух їх не дотлів.

Афганістан – проклятий ти батьками,

всіх тих синів, котрих ти вербував.

Бо їх серця скривавлені ножами,

у кожну мить, як воїн помирав.

За що ж боролись, що там здобували?

Добробут, волю, Боже, це ж вуаль?

Прокляті битви, що життя ламали,

несли в собі лиш сльози і печаль.

Афганські гори, кров’ю, ви, омиті,

тих юних тіл, що гинули в бою.

І, ви пекельні, горем оповиті,

а мертвим душам місце у раю.

Ви відчували запах смерті в битві,

і кожен спраглий подих до життя,

жага і віра, сплетені в молитві,

думки юнців, їх щире каяття.

Афганістан – твоя війна це сльози,

братів, сестер і ледь живих батьків,

жахлива спека і страшні морози,

навіки в пам’яті відважних юнаків.

Пройшли роки, війну ж ту не забути,

бо кожен воїн, що вернувсь живим

згадає тих кого не повернути

бо й вірний друг там згинув молодим.

Ведуча. 15 лютого минає -   26    років  із дня закінчення війни в Афганістані. Але ця війна назавжди залишиться болем у серці нашого народу.

Ведучий «Немає більшої любові, ніж та, коли положиш душу свою за друзів своїх», — говориться в Євангелії.

Ведуча. 25 грудня 1979 року Радянські війська були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов'язку.  Афганістан. Далека, чужа і невідома країна. З 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року цілком офіційно в цій країні служили, а точніше – воювали солдати, сержанти, прапорщики, офіцери і з Вінничини. За участь у неоголошеній війні їх на державному рівні ще при Радянському Союзі називали воїнами-інтернаціоналістами, а самі себе хлопці «охрестили»  - «афганцями».

Ведучий. Для тисяч радянських солдат, їхніх батьків, матерів, братів, сестер розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу. 

Ведуча. В ім'я волелюбного афганського народу, в ім'я миру, братерства на землі вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче — життя.

 Стежка все крутіше

Забирає в небо,

Важчає помітно

Речовий мішок…

Стати б відпочити,

Але знаю – треба.

І, стиснувши зуби,

Йду , за кроком крок.

Там за перевалом,

Бій клекоче з ночі,

Гинуть наші хлопці…

Знаю лиш  одне:

Якщо смерть захоче

зазирнути  в очі -

за спиною друга

Не знайде мене…

Пісня Афганська дружба

Ведучий. Багатьом  воїнам-інтернаціоналістам   ніколи вже не повернутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні гарної землі. Вони поляжуть навіки. Кого поховають товариші, хто пошматований розлетиться в прах на гігантських фугасах. І тільки гнівний його дим понесуть над землею східні вітри.

Ведуча. У афганській війні загинуло майже 15 тис. осіб. 290 воїнів пропали без вісті.
 

Ведучий. Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто. Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та не судилося їм повернутися живими до рідних домівок.
 

1-й учень.
Старенька мати йде до свого сина,
Гранітні плити плачуть під ногами,
Стукоче серце в грудях, ниє спина:
— Синочку, рідний, йди в обійми мами.
2-й учень.
Тече сльоза і падає на плечі.
Із стелі очі дивляться хлоп 'ячі,
їм тільки жити, жити і творити,
Вони ж навіки залишаються дитячі.
3-й учень.
Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає...
Перед очима в неї похоронка,
І бій, що котрий день вже не згасає,
І у землі пекуча та воронка.
4-й учень.
Синочку, рідний, чуєш, як курличуть
 

У синім небі сумно журавлі?
Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,
А ти лежиш в холодній цій землі.

5-й учень.
Я чую, мамо, чую, як співають
Мені над Україною пісні.
Ти не журись, я крила розпростаю
І прилечу до тебе уві сні.
6-й учень.
Вкраїнським рушником зітру сльозину
І поцілую в сивеє чоло:
— О, синку рідний, мій єдиний сину,
Як хороше б мені тоді було!
7-й учень.
Стоїть старенька мати на могилі,
І навіть квіти плачуть мовчазні.
Від сина погляд відвести не в силі,
А син довічно житиме у сні.

Ведучий.  Чорними птахами смерті прилетіли похоронки і в наш край.

                         Поставте скибку хліба на стакан

                        І голови схиліть в скорботі вічній,

                        За тих, кого убив Афганістан,

                        Чиї він душі зранив і скалічив…

Пісня Свіча

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам’ять скорбота прощання.

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружне плече,

І роки надії, перемог, сподівань…

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Встають побратими, відважні бійці…

Знов закипає та битва остання…

Вона, як сивини, вона, як рубці,

Хвилина мовчання.

                                                                        хвилина мовчання (метроном)

Я ШЛЮ СВІЙ УКЛІН

Я шлю свій уклін дорогій Україні,

Де небо над Бугом з прозорої сині,

Де наше багатство - хлопячеє братство,

Де наша любов, не розквітши, погасла.

Мій низький уклін землякам-вінничанам,

Де зріс і змужнів, може надто вже рано,

І тому ось лежу в чужинському краї,

За кого і за що, повірте, не знаю?

Мій низький уклін тобі, люба матусю,

Прости, що листа написать не зберуся!

Не плачте ви з батьком, а я через літо

Повернусь додому рясним первоцвітом,

Сумним журавлем в голубім піднебессі,

Чи лебедем білим на чистому плесі.

 Якщо ж я затримаюсь в довгій дорозі,

Не треба чекати в журбі і тривозі...

Надійтесь і вірте, татусю й матусю:

Я піснею в хату до вас повернуся.        

                                                                                                Василь РУДИЙ

Ведуча. Неможливо забути оту згорьовану неньку, оту ранню сивину, оті виплакані сльози над  «цинковими» хлопчиками, яких у Союз привозив «чорний тюльпан». Чорний Тюльпан летів на північ. Великий сірий військово-транспортний літак? За що його так назвали «тюльпаном»? І чому чорним? Адже квіти, якими весною покриті пустелі Афганістнау – яскраво-червоного кольору?

Ведучий. В одній східній легенді йде мова про те, що коли тюльпан покропить людська кров – він чорніє… «Чорним тюльпаном» прозвали «афганці » цей літак за страшну пошту- гроби загиблих, яку він возив у Союз…

Ведуча: Пройдуть роки, і ми певні, що імена хлопців, які загинули в Афганістані, не зітруться з пам’яті  прийдешніх поколінь, увійдуть  у безсмертя. Вічна пам'ять полеглим і шана живим, тим, кому всім смертям на зло пощастило повернутись до рідних домівок.

Пісня Журавлі

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що  з печалі сивіла,

Іменем сина, що батька не знав.

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

Я проклинаю війну жорстоку, -

Вона відібрала у людства спокій.

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,

Іменем тих, хто над краєм безодні,

Іменем ще не народжених,

Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною стати на бій,

Мир відстояти Землі голубій.

Ведучий. І поки на Землі існують гарячі точки, і поки порушується біблійна заповідь «Не убий», ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть.

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих своїх синів, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати

Хай буде все, що має бути:

І тихі радощі життя,

Калини цвіт і вишень біле диво,

І мирних ранків сонячність щаслива,

І наша вдячність нескінченна,

І України бойові знамена.

Пам'ять оживає вогнем пекучих ран

Ніколи не забути нам тебе, Афганістан.

Від  імені матері, що не діждалась сина,

Від імені дочасу посивілої дружини,

Від імені батька, що мовчки  сумує,

Від імені сина твого вже, солдате,

Благаю, кричу – Війні вже повік не бувати!