Травознавство. Цілющі трави.

 

Тема. Травознавство. Цілющі трави.

 

Мета: Сформувати в учнів уявлення  про народну  медицину.

У ч и т е л ь. Лікарські рослини. У народній медицині вони здавна успішно застосовуються для лікування багатьох хво­роб. Людей, які багато знали про цілющі трави, завжди пова­жали на Україні, адже вони повертали найдорожче — здоров'я. Ще у часи Київської Русі особливої популярності серед простого народу набув рукописний трактат про лікування травами, що його уклала онука Володимира Мономаха Євпраксія. Опираючись на багатий народний досвід, вона узагальнила найдоцільніші рецепти, що ними послуго­вувалися люди. За легендою, коли Бог вигнав за гріх Адама і Єву з раю, то сказав: "Якщо ви такі неслухняні й розумніші за мене, самі й лікуйтеся від недуг." Розсипав на Землю насіння різних цілющих трав. І відшукують їх люди для зцілення від хвороб.

У народній медицині використовується тільки на Україні понад 200 лікарських рослин, у науковій — значно менше. Не дивно, що в останні роки посилився інтерес до вивчення багатовікового досвіду нашого народу щодо лікування трава­ми. Перевага їх над хімічними препаратами у тому, що за високої ефективності використання вони не дають побічного негативного впливу на організм. Отож, поговоримо про лікарські рослини.

Учень демонструє гербарій або малюнок рослини і розповідає про неї.

Шипшина собача, Це кущ із дуговидними, рідше прямими гілками, заввишки 1,5—2,5 м із родини розоцвітих. Гілки вкриті шипами. Квітки блідорожеві. Цвіте у травні-червні. Плоди м'які, гладкі, червоні.

Росте на схилах гір, на узліссях, уздовж шляхів, на пусти­рях, у чагарниках.

Народні назви: гече-пече, гечі-печі, глог, глогінька, гло-довина, деранка, дербак, дербанка, дербивузка, дівки бабині, драча, драчник, рожа, рожа гаєва, рожа дика, свербак, свер-бибіда, свербивуз, свербило, тернівка, терноружка, шепчина, шипчак, шуплина та ін.

У народній медицині плоди шипшини застосовують при лікуванні діабету, цинги, виразки шлунка чи дванадцятипа­лої кишки, атеросклерозу, при кравотечах тощо. Здавна лю­ди заварювали з шипшини чай, щоб позбутися простуди, додавати собі сил і бадьорості.

Цілющі властивості цієї рослини підтверджені вченими.

На У країні її плоди заготовляють при повній стиглості до настання приморозків. Сушать у печах або в сушарнях.

Учень. Здавна на Україні 25 травня, день святого Апо­стола Симона Зілота, за народною традицією є днем, коли наші чарівниці йдуть в ліс збирати зілля, яке називають "Си­монове зело". Підійшовши до рослини, ставали до схід со­нця, хрестилися з молитвою, а потім поверталися на захід, зриваючи рослину й приказуючи:

Мати Божа ходила,

Зілля родила,

Відром поливала, —

Нам на поміч давала!

Люди збирали найрізноманітніше зілля, використовую­чи його для лікування від багатьох хвороб. Так, золототисяч­ник, череду застосовували як цілющий засіб проти золотухи; Ведмеже вухо — щоб позбутися наривів; ромашку давали пити дітям; листки підбілу, подорожник проти чиряків; ма­теринку, — щоб не кашляти.

Грицики звичайні Однорічна трав'яниста рослина з родини хрестоцвітих. Цвіте з травня до жовтня, іноді з квітами й зимує. Росте як бур'ян на полях, біля доріг, поблизу бу­динків, городів, на луках.

Народні назви: бордюжок, волокник гірський, ворожка, воші, гапка, гнидник, горобинець, гречичка, гречка куряча, гречка псяча, злодій, зозульник, калитник, кашка горобин­на, мисочки, мішечки, сірики, сумочник, сумочник пасту­ший, сухотник, ташечки, трава пастуша, трясилупка тощо.

З лікувальною метою у народі здавна використовують усю надземну частину як кровоспинний засіб при захворю­ванні печінки, нирок, сечового міхура.

Траву збирають під час цвітіння, сушать у тіні.

Учень. За народними віруваннями та переказами цілющі трави тільки тоді виліковують, коли будуть зібрані в ніч на Івана Купала (7 липня) або рано-вранці з "Іванівською" ро­сою. Таке зілля називається "Святоіванівським зіллям".

Колись селяни ці трави святили у церкві й зберігали на покутті, під образами, а на випадок недуги людей чи худоби вживали його як ліки.

За народними казками та легендами цілющі трави сіють русалки, мавки та інші "лісові планети", вони ж і доглядають за ними, знають, як і коли їх треба вживати. Найчастіше на Івана Купала збирали Іванів цвіт, звіробій, деревій, золото­тисячник, липовий цвіт, материнку та ін.

Наукою доведено, що якраз у цю пору квітучі рослини мають найбільше цінних лікарських властивостей. Отож, мудрість народу, вивірена віками, збігається і з сучасними твердженнями науки.

Конвалія. Багаторічна трав'яниста рослина з родини лілійних із повзучим кореневищем. Квітки пахучі, білі, зібрані в суцвіття китицю. Цвіте у травні.

Народні назви: ванник, глодиш, дюндюрик, кашка, кон­валія маєва, конвалія, кукуричка, кукурузка вовча, купека, ладичка, ладичник, ландйш, ландош, лантус, ланиш, любка, маївка, порічка дика, ранник, свічарник, язик лісовий тощо.

У народній медицині застосовують квітки, квіткові ки­тиці, листя із суцвіттям, а також окремо листя для лікування серця. Справді, учені встановили, що конвалія має вла­стивість регулювати його діяльність.

Її заготовляють на початку цвітіння. Сушать швидко у тіні, щоб цвіт не побурів.

Треба пам'ятати, що запаси конвалії щорічно зменшу­ються. Збирати її можна тільки у відповідних місцях. Вона має отруйні якості, худоба від них гине.

Учень. На Гуцульщині найпопулярнішим у народі є тирлич жовтий.

(Демонструється засушена рослина або малюнок).

Це рідкісна рослина високогірних полонин. У горах її на­зивають "джинджурою", якою здавна лікують багато хвороб. Про неї навіть відома коломийка.

Ой, хто чічков дженджуровов

Собі личко миє, 

Той буде найфайнішим на всю Коломию.

А хто випив того зілля,

Що із Чорногори,

Він забуде тую хижу,

Де живуть дохтори.

Є така рослина борець.

У народі її називають троян-зілля, вовчий корінь, вовча смерть, цар-трава, нетоя, тоя, хочачки, залізний шолом. За цілющі властивості вона змальована в народних піснях.

Ой, я ходжу, куди хочу,

Нічого си не бою.

Бо я ношу за поясом

Зелененьку тою.

 

А на сході України співають:

 

А Маруся в недузі лежала,

А Маруся троян-зілля ждала.

"Ой, хто ж мені трой-зілля дістане,

Той зі мною на рушничок стане."

 

Учень. Деревій тисячолистии. Багаторічна трав'яниста рослина з родини складноцвітих. Цвіте з червня до морозів. Має приємний запах.

Народні назви: білоголовник, гулявиця, деревець, крівавник, деревій мужеський, деревінь, деревняник, дереви-ця, зеленець, кашка, кервавник, кровоспирач, морашівник, мурашина, пупки дівочі, ранник, румер, серпоріз, серпівник, серпій, тисяченець.

Широко використовуються в народній медицині листки й суцвіття при відсутності апетиту, поганому травленні, кро­вотечах, кров'яних поносах, геморої, хворобах печінки, кам'яних хворобах, виразці шлунка, кровохарканні. Розім'яті свіжі листки деревію прикладають до ран.

У час жнив люди ранили руки серпом, звідси й народна назва цієї рослини — кровоспирач, серпоріз.

Траву, листя і квітки збирають у період цвітіння (червень-жовтень). Сушать у добре провітрюваному приміщенні, на горищах.

Учитель. Здавна у народній медицині широко викори­стовують культурні рослини: картоплю, перець, хрін, час­ник, квасолю, кукурудзу. Серед кімнатних рослин — алоє, каланхое.

Учень. Капуста — чудова лікарська рослина. Народна медицина радить уживати її при гастритах, хворобах печінки та кишкового тракту, запорах. Листя прикладають до чиряків, гнійних ран, бородавок, використовують при ек­земах, опіках. Квашена капуста в народі застосовувалась при ожирінні, цукровому діабеті.

У ч є н ь. Столовий буряк — теж лікарська рослина. У народі застосовували його при хворобох печінки, цинги, недокрів"ї, при запаленні легень.

У ч є н ь. Морква своїми цілющими властивостями допо­магає у вилікуванні серця, печінки, бронхіту, грипу, опіків, а також очищує кров.

Учень. Цибуля чи ненайдавніша з культурних овочів. У народі широко використовується як потогінний і відхаркувальний засіб, для збудження апетиту, при не­докрів'ї, каменях у нирках, цирозі печінки, діабеті та для лікування простуди, цинги, опіків, обмороження, чиряків.

Учень. Гарбуз. А чи так уже погано вхопити гарбуза... Ні, бо його в народі дають не тільки женихові-невдасі, але й усі ми полюбляємо гарбузову кашу. А ще гарбуз люди викори­стовують для лікування печінки, серця, нирок, безсоння, ек­земи, опіків, висипів на тілі і для боротьби з глистами-аскаридами.

Після цього можна провести вікторину на розпізнавання лікарських рослин з гербарію, малюнків чи із засушених пучків.

Учитель. Народна медицина переконливо довела роль рослин у зміцненні здоров'я людей. Отож, хто з вас їх лю­бить, хоче допомогти хворим, то збирайте лікарські трави, здавайте їх в аптеки. Пам'ятайте: не треба зривати брудні й ушкоджені рослини, а також і ті,що поблизу доріг, залізниць. Вони містять шкідливі речовини, викиди машин, поїздів.

Не забувайте також, що самолікування без рекомендацій спеціаліста може нашкодити. Травознавці завжди керуються гіпократівським "не нашкодь". Бо навіть чистотіл чи звіробій, як стверджують фахівці, в одному випадку лікує, а в іншому — ні.

Опитування серед людей похилого віку на Україні дало змогу виділити найважливіші рослини, які вони здавна заго­товляли на зиму для лікування різних хвороб. Це звіробій, підбіл, ромашка аптечна, деревій, материнка, цвіт липи, бу­зини, плоди шипшини, чорниці, калини (з цукром) та ін.

 

II. Легенди про рослини

(З елементами народної медицини. Травознавство)

Таємничий навколишній світ. З давніх-давен його праг­нула пізнати людина. Але не завжди це вдавалося, не завжди відкриття йшли їй на користь.

І сама загадковість природи породжувала легенди, повір'я. Часто вони пов'язані з явищами конкретної місцевості, з подіями, які тут відбувалися. У повсякденному житті людина звертається до них,, бо у народних легендах, повір'ях, прикметах знаходить розум та спостережливість попередніх поколінь.

 

 

 

РОДИНА   ХРЕСТОЦВІТІ  ГРИЦИКИ

У давнину жила в українському селі вдова, і виростало в неї троє синів. Чоловік її, козацький сотник Гриць, загинув у бою з татарами ще тоді, коли найменшому і року не було. Дуже любила свого Гриця молода жінка, тому і всіх синів нарекла його іменем. Але, щоб якось їх розпізнати, старшого звала Григорієм, середульшого — Грицем, а найменшого — Грициком. А про всіх трьох говорила: "Це мої Грицики." Так і люди їх звали.

Коли ж виросли сини, поклонилися вони матері та й пішли захищати свою землю від загарбників. За якийсь час до неньки долетіла звістка, що вони також загинули у жор­стокому бою з татарами. Похоронили їх козаки у степу ши­рокому.

Пішла мати шукати могилу. Ледве знайшла. На ній ви­сочіли три хрести, а на кожному з них сидів степовий орел.

Коли сонце скотилося за обрій, орли заговорили до ма­тері людським голосом:

•            Не плачте, мамо. Це ми, твої сини, ми стали орлами, щоб літати високо в небі і виглядати, чи не йдуть на нашу землю вороги. Високо літаємо, далеко бачимо, і коли настає небезпека, підіймаємо козацтво і ведемо на ворога. А тепер і вам, і нам треба відпочити. На добраніч, мамо!
•            На добраніч, Грицики мої любі, — озвалася мати і за­плакала гіркими сльозами.

Впали ті сльози на могилу, і виросли з них незнані до цього рослини. Назвали їх люди на згадку про братів грици­ками. І з того часу почали збирати для лікування від різних недуг. Вірно служать грицики і нам, повертаючи найдорогоцінніший скарб - здоров'я.

У клінічних умовах доведено, що препарати з цих трав мають здатність понижувати кров'яний тиск, а також підсилювати перистальтику кишечника. Хворим треба пити настій з трьох столових ложок свіжих або сухих грициків на склянку окропу (100 грам тричі на день).

Щоб виготовити жовчогінний засіб, треба 40—50 грамів трави залити літрою окропу, настояти протягом години, процідити і вживати по склянці тричі на день за годину перед їдою.

Грицики збирають під час цвітіння, сушать на відкритому просторі у затінку.

 

РОДИНА  РОЗОЦВІТІ

ПЕРСТАЧ ГУСЯЧИЙ (ГУСЯЧІ ЛАПКИ)

Полював мисливець на пернату дичину. Підбив гуску. З голосним жалібним ґелґотом впала вона в очерет. Але відшукати пташку він не зміг. Наступного дня знову засів у тому місці. Глянувши на луг, побачив з очерету, як повільно висунулась дика гуска з підбитим крилом.

"Та сама!" — радісно подумав мисливець і прицілився. Але цікавість взяла верх над азартом. Він задумався над тим, що шукає пташка. А вона дзьобом зривала якусь траву й прикладала до раненого крила. Потім поважно йшла в гуща­вину. Декілька днів таку картину спостерігав мисливець, а потім відшукав гусячу траву, якою та лікувалась. Назвав він цю рослину перстачем гусячим.

У народній медицині його вживають як сечогінний, боле­заспокійливий, кровоспинний та ранозагоювальний засіб, а також при ниркокамя'них хворобах, судомах м'язів, мігрені та грудній жабі. Зовні настій чи відвар перстача гусячого використовують при зубному болі, ангіні, висипках, вираз­ках, ранах.

 

ПЕРСТАЧ ПРЯМОСТОЯЧИЙ АБО КАЛГАН ДИКИЙ

Дуже давно в Кутах і навколо вродили яблука. Гуцули зготували плоти та й повезли їх у Америку на торг. Продава­ли дешево, але були задоволені. Тамтешні люди дали їм коріння калгану і води цілющої від хвороб у дорозі. Настояли кутяни їх на воді, яка зацвіла квітами. Напилися її гуцули, і сили їм прибавились. Океан перепливли, мов озеро. Але у дорозі зустріли інші плоти з людьми і запитали:

•            Як си маєте, брати наші?
•            А хто ви будете, люди добрі? — вийшов до них старший. Це був Колумб.

— Звідкіля ви?

•            Гей, гей, з країв далеких, — відповідають.
•            Із самої Гуцулії! Me, чулис-те?
•            А то ж як? — відповів Колумб.

— Д'хаті вертаємо, з Гамерики, — сміялися гуцули. —
Яблука продали, калгану придбали і тебе би-м почастували.

Пригостився калганом Колумб і повеселів.

•            То де, — питає, — того зілля надбали?
•            У самій Гамериці, — казали гуцули.
•            А я ото якраз і їду її відкривати, — каже Колумб.
•            Та най щастить тобі, чоловіче добрий.

Так, ще до Колумба відкрили гуцули Америку. І відтоді з'явилося село, яке нині Черганівкою зветься, а калганом лікують людей. Відвар його вживають при шлунково-кишко­вих запальних процесах.

 

ГЛІД   КОЛЮЧИЙ

Ішла на нашу землю, мов хмара сарани, ворожа, фашист­ська сила, впевнена у легкій перемозі. Встали проти неї всі люди. Та ворог був озброєний до зубів, ситий, випещений награбованим добром. Відступали наші війська, тимчасово залишаючи рідну землю.

В одному окупованому фашистами селі на Україні стало­ся так, що дівчина, яку намагався збезчестити німецький офіцер, вбила цього виродка. Озвірілі вороги вчинили роз­праву над жителями села: вивели від малого до старого за околиці і розстріляли до єдиного. Самі повернулися і запа­лили хати. їх охопила пожежа. Рятуючись від вогню, фаши­сти поспішили відійти подалі. Але тільки відступили до того місця, де розстріляли мирних поселян, як дорогу їм пере­крили густі зарості колючого глоду. Кинулися загарбники рубати його, а він знову виростав, сплітався ще густіше, ко­лючками впивався в тіла ворогів, не давав їм і кроку ступити.

Повернули ліворуч. Там знову жива стіна наїжаченого глоду, праворуч — і тут те саме. А ззаду шаленіє вогонь. Фашисти сподівалися проскочити через охоплене полум'ям село, та було пізно: вогонь люто накидався на їхні машини і вози, спалював на людях одежу. Рвалися боєприпаси, палали машини, іржали перестрашені коні. Усі до єдиного спеклися у тім вогні. А на згарищі, мов щит, розрісся згодом глід. Його криваво-червоні ягоди, кажуть, від крові людської, колючки - від гніву до ворожої сили, а цілющі ліки, що дає глід, — співчуття горю. Бо тільки те живе серце зрозуміє і підтримає, яке само випило гірку чашу нещастя.

У науковій медицині препарати глоду застосовують при неврозах серця, порушенні ритму серцевої діяльності (тахікардії), безсонні та початкових формах гіпертонії. Настій його квітів уживають для профілактики ослаблення серцевого м'яза.

Дослідником і пропагандистом препаратів глоду був київський професор С.Томілін, який описав його лікувальну дію. Він вказує, що ця рослина підсилює серцеві скорочення і встановлює рівновагу між їх силою та артеріальним тис­ком, понижує і підвищує кров'яний тиск. У більших дозах глід знімає спазми судин серця (грудна жаба).

Ще ефективніше діють препарати з його квітів, а також соки з ягід.

 

 

РОДИНА   СКЛАДНОЦВІТІ

ДЕРЕВІЙ ТИСЯЧОЛИСТИЙ

Безкраїми степами під палючим сонцем гнали ординці у ясир дівчат-полонянок з України. Виснажливою була дорога. Позбивали ноги, зів'яли обличчя. На ніч зігнали їх у гурт, а самі полягали спати, виставивши з усіх сторін варту. Суму­вали дівчата, плакали, а нарешті і заспівали. Пісня линула просторами, її підхопив вітер.

Зачула цю тугу мати однієї полонянки, яку звали Олеся. Перетворилася на птаха і прилетіла до своєї донечки, обняла її, приголубила. Аж ось почалася злива з громами і блиска­вицями. Дівчата збилися до купи, горнулися одна до одної, гріючись. А злива шаленіла.

Татарські коні перелякалися, захропіли, понесли своїх вершників у степ за очі та й не повернулися на місце, де валка

ночувала.

Після грози полонянки опам'яталися і вирішили добира­тися до своїх домівок. І тут побачили, що ні Олесі, ані її матері нема поміж них. Лиш на місці, де сиділи вони, обняв­шись, росли дві квітки: одна біла, як молоком облита, а друга — червонуватого кольору. Наче з під землі, почувся голос Олесиної матері. — Зірвіть, діти мої любі, ці дві квітки, бо з жалю до вас я і моя Олеся розцвіли ось тут. Соком із стебла капніть на ваші ноги, і рани загояться. Зваріть стебла, вмий­те тим відваром обличчя, і краса на них заграє гожа та весела.

Так і зробили дівчата, щасливо повернувшись додому.

Деревій тисячолистий сприяє активізації обмінних про­цесів у організмі, підсиленню діяльності травних залоз, збільшенню молока у породіль, прискореному згортанню крові, поліпшенню кровообігу. Препарати з рослини засто­совують як кровоочисний, знеболювальний, протизапаль­ний, протимікробний, сечогінний і потогінний засіб.

 

ЛОПУХ ПАВУТИНИСТИЙ ВЕЛИКИЙ

Коли осоромлений Наполеон тікав на конях з Росії через

Карпати, тоді місцеві люди вирішили посміятися з фран­цузів.

Зібрались легені і змовились назбирати багато реп'яхів, які дуже вродили того року на берегах Черемоша.

Підступили хлопці до війська Наполеона, а він за відкуп запропонував срібло-золото. Не захотіли горяни його доро­гоцінностей, а викачали коней у реп'яхах. Так повезли їх французи до Парижа. Кажуть, що відтоді у Франції з них і лопухи водяться.

Справді, лопух павутинистий не був відомий у Західній Європі до 1815 року. Після розгрому армії Наполеона ця рослина з'явилась у передмістях Парижа. Вона була завезена туди з фуражем. У Японії його вирощують на грядках, нази­ваючи "чобо". Підсмажені корені вживають для супів, замість цикорію до кави. їх можна їсти сирими, вареними, печени­ми, додавати до страв замість картоплі, робити з них котлети та млинці. Подрібнений корінь варять з кислим молоком, щавлем та оцтом. При цьому інулін гідролізується, перетво­рюється в плодовий цукор-фруктозу. У такий спосіб утво­рюється кисло-солодке повидло. Для цього треба збирати тільки однорічні корені (весна, осінь).

У народній медицині відвари та настої з лопуха викори­стовують для лікування сечовивідних органів, гастритів, ви­разкової хвороби шлунка, як стимулятор підсилення росту волосся, обміну речовин та сильний потогінний засіб.

У Прикарпатті, Білорусії, Польщі найчастіше застосову­ють лопух павутинистий. Відвар з його суцвіть п'ють як чай при захворюванні раком, а настій (на горілці) з коренів — при раку і ревматизмі. Пошкоджені ділянки шкіри змазують сумішшю натертого кореня, прокип'яченого у вершковому маслі з додаванням спирту, жовтка. Можна й використати сік з листя.

Коріння даної рослини беруть для виготовлення мазі А.П Левчука, його кип'ятять з вершковим маслом і водою.

 

КУЛЬБАБА ЗВИЧАЙНА

Жила собі старенька бабуся біля Косова. Була вона заможною, хоча і залишилась без чоловіка. Пе­реселятись у долину не хотіла, не любила жінка нікого. І люди її ненавиділи.

Пішла якось до Косова на ярмарок і вздріла бідну дівчину-сирітку, що ходила і просила хліба. Схитрувала бабуся, заманила її до себе на грунь. Відмила дитину, виче­сала, гарне вбрання дала і нарекла її Дзвінкою. Так і жили удвох. Росла та, як зоря красна, як смерічка струнка. Добрі люди дивувалися тій вроді дівочій.

Кожної неділі ходили вони до Косова на ярмарок. Любила старенька, коли говорили їй, що має дуже файну доньку. Від тих слів у неї здоров'я й сили прибавлялись.

Тут і вподобав собі Дзвінку красний леґінь Куль, який продавав калинові сопілки. На наступний день узяв він най­кращу сопілку і пішов на грунь, де жила дівчина. Полилась мелодія про жар кохання легіника. Так і познайомились мо­лоді люди.

Гей, що то було за кохання!

Довідалась про це Дзвінчина бабуся та й заборонила їй зустрічатися з бідним торбачем. Дівчина повідала хлопцеві, що вона його любить. Почула це жінка, схопила свою букову палицю і стала кидати у Куля. Що не кине, то на тому місці, де вона впаде, золотаві квіточки витягують до сонця свої голівки.

Довго бігала баба луками, галявинами, садками, дорога­ми. І всюди залишалися за нею рослинки із чудовими віночками, що розстелялися на землі.

А Дзвінка гірко плакала і все говорила:

— Не рушайте! То мій Куль, бабо.

З того часу оті жовті квіти й назвали люди кульбабою. У народній медицині водний настій її коріння і листків збуд­жує апетит, сприяє перетравленню їжі, тонізує організм, по­силює виділення молока, покращує обмін речовин. Застосовується і при шкірних захворюваннях.

Кульбаба також має жарознижувальні, нотогонні, жовчо-гонкі та протиглистні властивості. Велике її і харчове зна­чення. Листя використовують для салатів, коріння смажать.

 

ВОЛОШКА СИНЯ

Уперше про цю рослину згадує Пліній Старший, що жив у І сторіччі нашої ери, коли жито, як хлібний злак, тільки проникло у стародавній Рим.

Наукову назву (родозу) — центаура ціанус — волошці дав Карл Лінней на честь міфологічній старогрецьких центаврів або кентаврів, зображуваних у вигляді бородатого чоловіка з тулубом коня, У старогрецькій легенді розповідається про те, що центавр Херон соком волошки вигоїв собі рану від отруй­ної стріли Геркулеса. Тому Лінней назвав рослину центау-рою. Друга половина назви — ціанус — означає синій. Синя речовина — це глюкозид ціанін, що належить до групи пігментів антоціанів. Існує й українська легенда про синю волошку.

Жив у одному селі працелюбний леґінь Василь. Якось заклопотався у полі та й вирішив переночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. Тут побачив див­ний сон: ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волос­ся. Уся вона в голубому, очі в неї сині і довга коса. Василь не міг надивитися на польову красуню. Простягнув руку, хотів доторкнутися до неї, але прокинувся.

Наступного вечора він знову не пішов додому, а залишив­ся ночувати у полі. І як висипали зорі на небі, знову з'явила­ся красуня. Присіла біля житнього поля і заспівала. Хлопець тихо підкрався до неї і пригорнув до себе. Задивився він у сині очі. Йому здавалося, ніби вся краса Землі відбилася у них — глибоких і чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.

•            Хто ти? — уста ледь-ледь посміхнулися. Вона схилила голову, одказала не сміливо:
•            Волошка.

"Волошка. Волошка..." — прошепотіло з вітром жито. "Во­лошка, Волошка", — пролетіло ген-ген у далину і затихло.

З того часу майже не приходив Василь додому. Цілими ночами блукав з Волошкою полями. Щире кохання перепов­нювало їхні серця.

Але батько дівчини, дізнавшись про її любов до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба личило, щоб його красуня-донька залишалась з бідним парубком. І прокляв він Волошку.

Зашуміло поле, застогнала земля. І зацвіла тоді вона синьою квіткою серед поля.

— Волошко, Волошко, де ти? — гукав Василь.

- Це я, квітка.

І з неї падали сльозинки—росинки.

•            Це ти?
•            Так, так, це я Васильку.

Не повернувся він до людей. Тільки згодом побачили во­ни ще одну синю квітку серед жита. Так і цвітуть вони донині. А люди назвали їх волошками і васильками.

Є ще одна легенда про квітку.

Якось небо дорікало колоссю хлібного поля, що всі вдячні йому. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємний шепіт, птахи — спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

— А як нам висловити свою вдячність, адже ти так дале­ко...

—  Гаразд, — відповіло небо. — Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас.

І з'явилися між колосками сині квіти — частинки неба. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подиху вітру на­хиляються до посланців синього неба — волошок, і нашіптують їм ніжні слова любові.

Народна медицина використовує цю рослину як жов­чогінний, потогінний, сечогінний і протиспазматичний засіб, а також при водянці, запаленні нирок і сечового міхура.

Настій волошок застосовують при простудах, кашлі, за­порах, болях у шлунку, сильному серцебитті. Роблять і при­мочки для очей. Подрібненим насінням посипають бородавки, а листя прикладають до ран, щоб скоріше гоїлися.

 

МАТИ-Й-МАЧУХА

Кажуть у народі, що жовтий цвіт — то розлука.

Давно на Поділлі жив добрий і смирний чоловік Данило. Дружина його померла молодою і залишила йому п'ятирічну доню Одарочку. Таке тихе та слухняне дитя було, що й на третьому селі не відпитаєш. Росла дівчина на радість батькові, розцвіла, як троянда пишна. А вже як на пятнадцяту весну повернуло щебетусі, то стала такою гарною, що па­рубки вилися коло неї, мов ті бджоли біля квітки. Та й було чого: струнка, губки, мов ягоди малини, коси, як повісма, золоті.

Бачить Данило, що дівчина ось-ось залишить його са­мотнім віку доживати, та й задумав одружитися вдруге. Узяв собі вродливу молоду вдовицю Христю. Вона дітей не мала. Отож думав, що замінить дівчині матір.

Та не так сталося, як гадалося. Не злюбила мачуха красу­ню. Весь час їй дорікала, ображала, а як Данило поїхав до млина за третє село, безжалісно побила Одарочку. Та гірко заплакала і крізь сльози заголосила:

- Ой, матусю ж моя рідненька! Якби ти встала та глянула, як над твоєю донею знущається зла мачуха, ти захистила б мене від люті чорної та й приголубила б мене, промовила б до мене слово лагідне та втішне!

Ще більше розлютувалась Христя:

— А~а! Ти матір згадала! Та геть забирайся з хати і йди до
неї, щоб слід твій згинув!

Виштовхнула дівчину в одній сорочці з хати. А то був березень, земля підмерзла. І пішла вона крізь нічну темряву до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її матуся. Хоч і лячно та моторошно було самотній Одарочці, знайшла вона материну могилку, припала до холодної землі, гірко зарида­ла. І чує раптом, що тепла ніжна рука гладить її голову, а добрий, лагідний голос утішає:

— Не побивайся так, доню, голубонько моя. Це твоя матуся прийшла втішити тебе і захистити.

Підвела Одарочка голову і побачила крізь сльози постать у білому вбранні, яка схилилась над нею і пестить її волосся.

— Матінко моя рідна! — простогнала та й замовкла. Серце
її розтануло від материнської ласки, "від ніжності невимовної
та пустило паростки любові у могилу.

Повернувся Данило додому та й примусив мачуху шука­ти доньку. Та прибігла до могили, хотіла підняти тіло дівчини, але сама впала, і не залишилося ні Одарочки, ні мачухи, тільки тихий вітер.

Прийшов Данило до могили і нікого там не застав. Так і просидів до ранку. А як сонечко зійшло, побачив гарну жовту квіточку, якої раніше не зустрічав. І почув чи то шепіт, чи то зітхання глибоке.

— Це я, твоя Одарочка, квіткою зросла на матусиній могилі. А стратила мене зла мачуха, то і вона залишилася тут навіки...

Ходив бідний чоловік щоднини на цвинтар, доглядав квіточку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з'явилися листочки. Покладеш руку до них знизу — гріють, притулиш долоню зверху — холодять. Певно, злилися у цій рослині любов і ніжність рідної матері зі злобою лютої мачухи.

Чи не тому назву мати-й-мачуха дали їй люди. А ще постала з доброго серця, то й силу має життєдайну, від уся­ких недуг людей рятує.

У народній медицині використовують її квітки і листки при кашлі, катарі верхніх дихальних шляхів, захворюванні легенів, туберкульозі, золотусі, запаленнях шлунка, кишок, сечового міхура, водянці та як кровоочисний засіб.

Кашку зі свіжого листя прикладають до ран, наривів, фу­рункулів. При випаданні волосся та перхоті тричі на тиждень миють голову у міцному відварі кропиви і мати-й-мачухи, взятих в однаковій кількості.

 

РОДИНА   ЛІЛІЄЦВІТІ

ТЮЛЬПАН

Хоч який чарівний тюльпан своїм забарвленням, яка своєрідна його форма, але чомусь ні грецька, ні римська міфології не залишили про нього ніякої легенди. І це дивно тому, що безліч груп диких квітів росли і ростуть на горі Іда, у Греції, де їх не можна було не помітити.

Перші відомості про чудову рослину зустрічаємо у персь­ких джерелах. Жителів цієї країни зацікавила їх подібність до ліхтарика чи чаші. Тому і назвали вони квітку дюльбашем (турецька чалма).

Ще більше тюльпан полюбили на Сході, у турків, дружи­ни яких розводили його у садах. Кожного року вони відмічали свято тюльпанів. У такий день садиба набувала феєричного вигляду. Усі сади її, зали прикрашалися безліччю примхливо розвішаних різнокольорових тюль-панів-ліхтариків. Доріжки застеляли дорогими барвистими килимами. У всіх куточках саду розставляли невидимі орке­стри, які виконували то веселі, то сумні мелодії.

У Західну Європу тюльпан потрапив лише у 1559 році, спочатку до Аугсбурга, куди перші його цибулини надіслав німецький посол при турецькому дворі Бусбек. Того ж року квітка зацвіла у сенатора Гервата, де її побачив і пізніше описав відомий конрад Гесснер.

Звідси тюльпан розійшовся всією Європою. Багаті люди почали колекціонувати відомі його сорти, виводити нові.

У Німеччині вельможа Фрідріх Вільгельм зібрав на почат­ку XVI століття величезну на той час колекцію з 216 сортів і доручив своєму придворному медику Ельшольцу скласти альбом найсвоєрідніших тюльпанів. Він містить 71 малюнок і зберігається донині у публічній бібліотеці Берліна.

Серед пристрасних любителів цієї квітки в інших країнах були також Рішельє, Вольтер, маршал Бірон, австрійський імператор Франц II і особливо французький король Людовик XVIII.

Кохався у красі тюльпана знаменитий французький ком­позитор Меюль. Він зібрав найкращу колекцію на початку XIX століття.

У Голландії захоплення цією квіткою перейшло у тюль-паномапію. Торгівля цибулинами різних сортів стала найбільш прибутковою галуззю. Великі гроші наживали й торговці глиняними горщиками, дерев'яними ящиками, оскільки вирощуванням тюльпанів займалися усі. Багаті люди оплачували потрібну суму, щоб придбати рідкісний сорт. Наприклад, одна цибулина "Semper Augustus" коштува­ла 15000 гульденів, а "Адмірал Енквіцен" — 6000 флоринів, "Vice~roi" - 24 чверті пшениці, 48 чвертей жита, 4 вгодованих бички, 8 свиней, 12 овець, 2 бочки вина, 4 бочки пива, 2 бочки масла, 4 пуди сиру, в'язка одягу й один срібний келих.

У багатьох провінціях, містах встановлювали великі пре­мії за виведення нових сортів, влаштовували пишні свята. Так 15 травня 1673 року за вирощений чорний (фіолетово-чорний) тюльпан виплачено 100000 гульденів золотом.

Поступово тюльпанна лихоманка почала спадати, але для поетів, прозаїків, живописців ця квітка залишається предме­том естетичного зацікавлення. Спогади про культ квітки дій­шли до нашого часу з картин таких видатних художників, як Ван-Гіузюм, Ферендаль, Хавермане, Де-Геєр та інші. Олек­сандр Дюма написав поетичний роман "Чорний тюльпан". Але німецькі письменники вбачали у рослині бездушну квіт­ку, тип жінки, яку цікавить лише розкішне вбрання (як тюльпан, ти чарівна облаччям, але й порожня, як він). Гете зауважує: не схиляйся ніколи перед примарним привидом. Німці насмішливо прозвали грубий пивний кухоль "Тульпе", з такою назвою він побував на вечоринках у Бісмарка. Пое­тичніше ставляться до тюльпана в Англії, де у казках -— він колиска для маленьких ельфів та інших крихітних істот. Так у Девонштрі народилася казка, у якій розповідається, що феї, не маючи колисок для своїх малюків, кладуть їх на ніч у квіти тюльпанів, і вітер колихає дитинчат до самого ранку.

Якщо про розкішний східний тюльпан не склали жодної легенди, то про наш скромний жовтий європейський гово­риться, що у його щільно замкнутому бутоні певний час перебувало людське щастя, і ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися різними способами: хто силою, хто хит­рістю, хто заклинаннями. Тільки дзвінкий сміх хлопчика розбудив його, і він розкрився. Певно, пора дитинства справ­ді єдина у нашому житті, коли іноді прозирає справжнє щас­тя.

 

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ ТА ПОВІР'Я

Спостереження людей за явищами природи, порами ро­ку, рослинним і тваринним світом зафіксовані у народних прикметах та повір'ях. Вони втіліють у собі асоціативне мис­лення, зорові образи, звукову розмаїтість природи, її колірне ' багатство, допомагають орієнтуватися у складних гео­графічних, кліматичних та інших умовах, сприяють подо­ланню певних труднощів:

Народні прикмети — складова частина метеорології, ме­дицини, астрономії, землеробства та інших. У них знаходи­мо і синівську любов до рідної землі, природи, необхідність їх збереження: "Земля-мати, її не можна бити." Народні спо­стереження передбачають і враховують життєві явища, події: "Ранній грім — родючий рік", "Зозуля закувала — пора сіяти льон" тощо.

 

ЗЛАКОВІ

На теплого Олекси сій овес.

Кидай овес у грязь, і він буде, як князь.

Якщо вишні цвіли буйно і пишно — добре квіткуватиме жито.

Колосіння озимого жита свідчить про початок літа.

Якщо жито першим почне рости — бути житу, якщо тра­ва — траві.

Сухий і морозний січень — поганий урожай зернових.

Коли брусниця доспіла, і овес дійшов.

Ячмінь сіють, доки калина цвіте.

Коли береза бруньки розпускає, сій овес.

Не сій пшениці раніше, ніж з'явиться дубовий листок.

 

ПАСЛЬОНОВІ

Сади бульбу, як жаба квакне.

Сади бульбу, як бук трісне.

Спас — перше осіннє свято, починай бульбу копати.

Поникли квіти картоплі — бути негоді.

 

БОБОВІ

Біб треба садити до травня, щоб не був дірявий.

Коли цвіте біб, тоді тяжко на хліб.

 

РОЗОЦВІТІ

Горобина цвіте пізно — буде довга осінь.

Горобина зацвіла — пора сіяти льон.

Горобина цвіте рясно —" буде багатий урожай вівса.

Якщо рясні ягоди горобини — жито буде!

У лісі багато ягід горобини — осінь буде дощовою, якщо мало — сухою.

 

СКЛАДНОЦВІТІ

Якщо мати-й-мачуха зацвіте в кінці березня або на по­чатку квітня, потепліє.

Осінні явища в житті рослин

 

ЛИСТОПАД

Якщо з берези і дуба листя повністю не опадає, чекай суворої зими, якщо водночас — зима буде тепла.

Листки осики лежать на землі верхнім боком догори — зима буде холодна, нижнім — тепла.

Доки листя з вишень не обпало, відлига його згонить.

На сувору зиму багато жолудів на дубах, горіхів на ліщині та мало грибів у лісі.

Весняні явища в житті рослин. Пристосованість рослин до умов середовища

Масове цвітіння пролісків — на помірну погоду влітку. Якщо хвойні дуже пахнуть, то чекай скоро дощової по­годи.

 

 

ОВОЧЕВІ РОСЛИНИ

 

Сидить, дівка у коморі, а коса її надворі. (Морква)

Зелений хвостик зверху має, А голову в землі ховає. (Буряк)

У землі червоне, а над землею зелене, Борщ виходить добрий з мене.(Буряк)

У червоного було дев'ять шкір, хто буде їх здирати, буде гірко ридати. (Цибуля)

Береш у руки — смієшся, коли роздягаєш — плачеш. (Цибуля)

Літом на городі — свіжі та зелені, а зимою в діжці — жовті та солоні. (Огірки)

Червоне личко, зелена стрічка. (Помідори)

Голова в долині, а хвіст на горі. (Цибуля)

Вузлувата і лапата.

А дозріє — головата,

На нозі стоїть одній,

Сто сорочечок на ній? (Капуста)

Під землею малий, в золотій шубі старий. (Цибуля)

Одежин зо двісті має —

Жодну з них не застібає.

Латка на латці без голки зшита. (Капуста)

Без ніг, без рук, а лізе на дрюк? (Квасоля)

Стоїть когут на грядці у червоній шапці. (Мак)