Твір на тему:

“ Шлях розвитку сучасної української культури. Погляд молоді.”

Учениці 9-Б класу

Пукман Марії Вадимівни

Кобилецько - Полянського

закладу загальної середньої освіти

Великобичківської селищної ради

    Смт. Кобилецька Поляна

Рахівського району

Закарпатської області

2020 - 2021 навчальний рік

Під час дистанційного навчання,спілкуючись в онлайн - режимі на конференції зі своєю вчителькою української мови та літератури, на одному з уроків,присвяченому творчості письменників і поетів рідного краю,вона розповіла, що до неї в гості завітала її подруга,одногрупниця по університету, Мар᾽яна Нейметі .

   Мені було цікаво дізнатися  якусь  інформацію і вирішила вам про це розповісти. Учителька сказала:” Це - прекрасна людина, приємна співрозмовниця і талановита письменниця Мар᾽яна Нейметі. Народилася вона у 1966 році в місті Свалява.1985-1990 роки - роки навчання в Ужгородському державному університеті. Після закінчення школи видала багато збірок віршів. На даний момент вона працює журналісткою.”

Нині небагатьом літераторам вдається заробляти на власній творчості (хоча, здається, так було завжди). Одиниці або щасливчики потрапляють на «гребінь слави», відтак і користуються цією славою довгі роки – одні, при цьому, майже нічого не пишуть нового, а інші працюють у поті чола, бо інакше не можуть. Та в кожного письменника життя складається по-своєму.

Поетка Мар’яна Нейметі після виходу першої поетичної збірки довгі роки мовчала. Найближчі друзі тільки здогадувалися, що вона пише поезію. Мар’яна ж бо воліла власну творчість не обговорювати. Однак, у 2010 році, у видавництві «Ґражда», несподівано для всіх, вийшла її поетична книга «Пропале місто». У 2011-му Мар’яна Нейметі вступає в Закарпатську організацію Національної спілки письменників України. А сьогоріч стала лауреатом літературної премії імені Ф.Потушняка.

Чому так складається для талановитих людей? Чому буває так,що талант ніким не помічений?Чому?

 Захотілося мені трохи порозмислити над питанням, яке хвилює не одне покоління письменників і поетів.Це -шлях розвитку сучасної української культури.

Я спитав у Мар᾽яни Нейметі,що вона думає про те,в якому напрямку має рухатися література.

Ось що вона відповіла, написавши цілу статтю, присвячену цій проблемі:

“Література.Висока і низька, серйозна й розважальна, масова та елітарна, формульна і авангардна, мейнстрімна й маргінальна, проста і складна, легка й нудна, класика та попса — так описують літературу. У західних книгарнях навіть безжально розмежовує полиці на «fiction» і «literature», художку та Літературу. Про неї є безліч досліджень. 

Так, ще в 1895 році,. французький письменник Жорж Польті видав свою найвідомішу книжку «36 драматичних ситуацій», де утвердив ідею про обмежене число сюжетів, як-от бунт, адюльтер, викрадення, випадкове вбивство тощо. А в наступному столітті Хорхе Луїс Борхес скаже, що сюжетів усього 4: про оборону взятого в облогу міста, про повернення, про пошуки та про самогубство бога.

Тим часом, у перерахованих вище класиків з’явилася тьма послідовників, які понад плеканням ставили авторського стилю ставили сюжет — хвацько закручену інтригу. Звичайно, літературне епігонство виникло давним-давно, але в ХІХ ст. йдеться не про одиниці, а про сотні авторських імен і псевдонімів, які, попри тимчасову гіперпопулярність і подекуди десятки прижиттєвих перевидань, нам нічого не скажуть. В українській літературі, наприклад, можна говорити про ціле явище котляревщини, але хто всі ці люди — Кость Бузина, Кость Думитрашко, Павло Білецький-Носенко — знають хіба окремі фахові філологи.

Термін «белетристика» (від фр. belles lettres — «красне письменство») через засилля ринку низькопробними текстами втратив первинне значення і змінив на протилежне: критики вживають його, протиставляючи  інтелектуальній. У французькому літературознавстві виникла навіть концепція «паралітератури» (ні, до паранаук вона стосунку не має). Про відмінність і подібність жанрової та масової, популярної, белетристики і паралітератури розмірковує у свої монографії Софія Філоненко.

Словом, у часи другої промислової революції та з початком технічної відтворюваності мистецтва література теж поступово стає індустрією, а письменство перетворюється на цілком затребувану професію. У наш час копірайтингу, рерайтингу та ґоустрайтингу цим уже нікого не здивуєш, а ось літератори межі ХІХ-ХХ ст., зокрема Метью Арнольд і Томас Стернз Еліот били на сполох. Як і теоретики модернізму Квінні Дороті Лівіс і Френк Реймонд Лівіс, що проголосили кризу культури й наполягали на створенні канону класичних літературних творів. 

Якщо для класичної та радянської літератури були характерні політична заангажованість та визнання за літературою певної виховної суспільної ролі, то завдяки здобуттю Україною незалежності і зникненню цензури, необхідність у цих функціях суспільного опору значно впала. 

Багато сучасних творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. 

Після відміни заборон на публікацію творів письменників доби Розстріляного відродження та емігрантів, їх заново відкриті твори стали впливовими орієнтирами для сучасних письменників. Для покоління вісімдесятників важливим автором був Микола Зеров.  Наприклад,Сергій Жадан відзначає своє особливе ставлення до поезії Михайля Семенка. Для Юрія Андруховича роль попередника відіграв Богдан-Ігор Антонич. Сергій Жадан та Юрій Адрухович також захистили дисертації присвячені творчості відповідно Михайля Семенка та Богдана-Ігора Антонича.Оксана Забужко називає своїм вчителем Юрія Шевельова.

Для сучасної літератури характерне зосередження на темних сторонах людського життя, насильстві, різноманітних проблемних та кризових моментах. Це стало реакцією на загальнооб’овязковий фальшивий оптимізм радянської соцреалістичної літератури.

Як зазначає П. МАКОВЕЦЬКИЙ, вислів «Сучасна українська література» – багатозначний. Часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності у 1991 році. Таке трактування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Зважаючи на свободу, відкритість українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів із літературами інших країн, сучасна українська література зробила крок вперед. І цей крок позначився зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка тощо), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангардизму, нецензурної лексики, суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. 

Якщо заглянемо в історію, то побачимо, що одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття стало літературне об’єднання Бу-Ба-Бу (скорочення від бурлеск-балаган-буфонада), створене 1987 року Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем. Особливо впливовою була творчість Юрка Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську значною мірою призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним – групи письменників-постмодерністів таких, як: Юрій Іздрик і Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи, такі, як: Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Друзі Еліота та інші.

Наша сучасна література така ж молода, як і держава, тому їй притаманні помилки кожної молодої людини. Література, зокрема письменники та поети, які її створюють, так само протестують проти всіх, намагаючись привернути увагу. Не дивно, що більшість шанувальників сучасної прози чи поезії – молоді люди. 

Водночас, дана література повністю висвітлює нинішні пануючі у суспільстві проблеми. Зокрема, не найгірше це вдається Ірині Черновій, більш відомій читачам під псевдонімом Люко Дашвар. У її творах суспільна реальність є лейтмотивом, тому книги користуються широкою популярністю.

Один із напрямів, які найактивніше розвиваються в українському книговиданні – це дитяча книга. Кожного місяця полиці книгарень дивують новими творами для маленьких читачів. Активно користуються попитом українські казки та їх автори, які розповідають історії цікаво та невимушено. Прекрасним прикладом такої книги є «Казки Лірника Сашка», які навчають дітей українським традиціям та тому, що добро завжди перемагає зло. Також ми хочемо звернути увагу на твори Тараса та Мар’яни Прохаськів, адже ці українські літературні казки та їх автори цікавлять дітлахів не тільки в Україні, а й закордоном. 

. Усім юним мрійницям ми хочемо порекомендувати книгу Дзвінки Матіяш «Марта з вулиці Святого Миколая», опісля якої точно виникне думка «Читай українських авторів!», адже це історія про дорослішання та становлення особистості дівчинки, яка найбільше за все хоче стати художницею. Важливою книгою для кожного підлітка буде твір «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського. Адже у ньому автор розповідає про те, як не зламатися під впливом надзвичайно травматичних обставин, коли юний музикант в автомобільній аварії втрачає батьків, сестричку та слух.

Сучасна українська література з кожним роком стає все розвиненішою та захопливішою. 

Українська історія містить настільки велику кількість надзвичайно карколомних сюжетів, що на їх основі можна було б створити тисячі чудових художніх книг. Одним із прикладів такої літератури є роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», який є родинною сагою трьох поколінь. Події у творі охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го, а сама авторка працювала над романом багато років. Цей твір отримав премію «Angelus» – літературну нагороду Центральної Європи. Ще одні сучасні українські автори, без яких не обійдеться цей розділ – це брати Капранови, які написали ще один великий роман, що називається «Забудь-річка». Фабула дещо подібна до попереднього твору, адже у романі розповідається про розслідування родинної історії трьох людей з однаковими іменами, але які протистояли одне одному у різних військах. Історичні романи також пише Василь Шкляр, з-під чийого пера вийшло багато книг цієї тематики.  Також Андрій Кокотюха написав доволі багато історій про минулі епохи. Усі ці твори допоможуть поглянути на історію нашої держави чи окремих її регіонів з різних боків та відкрити для себе багато нового.

Українські автори, чи краще сказати авторки, також можуть писати любовні романи для жінок, яким цікава така література. Зокрема тут доречно згадати про Люко Дашвар, твори якої вже багато років блискавично розмітають із полиць зацікавлені читачі. Фабули її творів не складні, багато динамічних подій та непереборне кохання – все, що потрібно читачеві. Також у такому жанрі працює Світлана Талан, але вона більше звертає увагу на гостросоціальну тематику. Практично усі її твори були відзначені літературним конкурсом «Коронація слова». Сучасні українські автори створюють і любовні жіночі романи, зокрема це можна сказати про Галину Вдовиченко та її «Пів’яблука», «Тамдети» й інші. 

  Трохи прогорнула періодику і знайшла ще такий цікавий матеріал:

“Закарпатські письменники й поетки на карантині.”

“Творчі люди особливо чутливі до змін. Тому ми вирішили опитати закарпатських письменників (- иць) та поеток (- ів), чим займаються на карантині. Ми надіслали запитання, а вони відповіли. Особливого представлення наша «шістка» не потребує, бо добре відома читачам, й представляє Закарпатську організацію Національної спілки письменників України.

Оксана Луцишина, письменниця, поетка, публіцистка й перекладачка, викладачка Техаського університету в м. Остін.

 "Перші тижні це було як вмістити у себе гору, таке собі memento mori, яке ми відганяємо від себе, і я не маю на увазі себе чи ще когось особисто, а взагалі, як культура, як цивілізація. Був такий час страху, навіть жаху – о Боже, а що далі, як тепер, чи скоро від карантину розвалиться економіка, чи вже треба починати звикати до апокаліпсису і пост-апокаліпсису, чи вже ховатися від банд мародерів, чи ще ні?.. Але поступово я збагнула, що потребувала цієї зупинки, раптом нікуди не летіти, нікуди не бігти. На це літо була якась неймовірна купа планів і перельотів, не кажучи вже про дедлайни, – ділиться Оксана. – І я відпустила це все з полегшенням. Ну і почала вчитися жити у новому світі: перш за все, як це не смішно звучить, у просторі квартири. Виявилося, що я давно вже розучилася, наприклад, готувати їсти, бо весь час їла щось на ходу або десь за межами дому. Що розучилася працювати вдома за письмовим столом. Весь час сиділа по кав’ярнях, бо думала, що тільки там до мене приходять якісь ідеї. Виявилося, що це неправда, що весь цей кав’ярняно-гіпстерський міф про себе – лише міф. Що людина набагато пластичніша, ніж гадає про себе. Що можна прекрасно перевчитися і пристосуватися, і так навіть краще виходить. Інша річ – що небезпека насправді нікуди не зникла, і мене трохи дивує, що багато хто плутає кінець карантину з кінцем загрози. І тут на нас чекають нові відкриття. Я думаю, все ж буде мінятися, або принаймні коригуватися, соціальна поведінка, побут, звички, ну і так далі. Тому не хочу поки що узагальнювати цей досвід, волію побути в моменті «тепер».

Мирослав Дочинець, письменник, директор видавництва "Карпатська вежа"в Мукачеві.

 "Карантинний розклад для прозаїка – благодатна схема. Пишеш, «висиджуєш» свої тексти, як і раніше, і не відриваєшся на клопітні зустрічі, презентації, фестивалі, конференції. У спокійному режимі дописав і видав роман «Діти папороті», над яким працював останні два роки,- ділиться. – І дивно, в тотальному паралічу книгарень за три тижні розлетілося по Україні і поза межі 800 примірників. Небачено досі зросли замовлення онлайн й інших книжок. Хоч інтернет-книгарню відкривай. Утішні звістки із закордону: перекладено дві мої книжки в Грузії та Литві. Багато і в смак читалося, думалося, мандрувалося горами. За цей час навів лад у саду і впорядкував нарешті власну бібліотеку, в якій понад п’ять тисяч видань. А контакт із читачами й не переривався, скоріше навпаки – і в них, і в мене більше вільного часу. А інтернет вас зв’язує миттєво. Ще раз утвердився в істині: світ біля тебе і в самому тобі цікавіший, ніж ми звикли гадати в шаленому ритмі публічного життя".

Галина Малик, дитяча письменниця, авторка першої української інтерактивної дитячої книги для iPad, перекладачка, редакторка.

«Не думаю, що "карантин" походить від слова "кара"). Бо мені вдалося доробити дещо з відкладеного (наприклад, нові книжки для київського видавництва «Крокус» та харківського «Ранок»), почати роботу над новим перекладом із сербо-лужицького діалекту сербської мови, перечитати те, до чого не доходило, відкрити в собі талант пекаря (до вашої уваги світлини в моєму Фб), прихистити голубеня, яке врятувала від кицьки моя донька і, як завершальний акорд – подарувати купу своїх книжок дітям із дитячих закладів Сваляви. А далі буде…».

Михайло Рошко, письменник, укладач антологій сучасної молодіжної літератури Закарпаття «Джинсове покоління» та «Корзо», декан факультету іноземної філології УжНУ:

"Під час карантину написав велику статтю про "Степового вовка" Герман Геccе, провів багато онлайн -лекцій із зарубіжної літератури ХХ століття. Готую на запрошення Василя Кузана лекцію "Психоаналіз і література ХХ ст.", буде онлайн на ФБ. Відгуки на мої лекції як правило завжди – цілковите захоплення. Мабуть, я вродився бути лектором (у 2014 му році першим на Закарпатті зробив відеолекції і виставив їх на You Tube, – розповідає Михайло. – Вже і в Київ запросили на платформу «Prometeus». У мене там відеокурс "Модернізм і постмодернізм у зарубіжній літературі ХХ століття". Із УжНУ там тільки двоє мають такі курси (ще юрист Михайло Савчин). Нині повернувся до колись початого роману про кохання… Взагалі під час карантину з’явилася можливість більше часу працювати вдома у своєму кабінеті. Дуже люблю такий розмірений розклад… Книжки, комп’ютер для писання… Я – досить книжний чоловік (хоч людям у це не дуже віриться – знаючи мою динаміку і взагалі рухливість). Обов’язково під музику і читаю, й пишу. А ще любимо з дружиною пити вранці разом каву на балконі, а увечері з балкона милуватись заходом сонця над Словаччиною. А коли дощ – то слухаємо його, дивимося, як зрошує землю, паде на траву, на листя, на дахи… Коротше, з’явилося більше тиші, більше спокою, більше природи, більше самозаглиблення, більше думок, більше творчості, більше гармонії. А ще біля нас поселилася сім’я красивих яструбів, і ми щоранку спостерігаємо за ними, і їжачки звили гніздо поряд. І дві сім"ї фазанів ходять кожна своєю територією, і спостерігаємо за ними вранці. І все це дуже класно… Таке єднання з природою, і тиша, і спокій, і заглиблення у себе, ми нарешті чуємо себе краще… Це – гармонія життя…". Водночас Михайло каже, що дуже шкода людей, котрі хворіють, і тримають кулаки за наших лікарів і медсестричок, «співчуваємо людям, котрі сидять без зарплат. Малий бізнес, транспорт, їдальні – їм поки що складно виживати". В час карантину з’явилося більше часу на йогу, яку письменник робить щоранку.

Олександр Гаврош, письменник, драматург:

«У кожному явищі є свої плюси та мінуси. Карантин для письменника має ту перевагу, що дає нагоду повністю зосередитися над проектами, які відкладав або на котрі бракувало часу. Певна річ, що для цього потрібен ще й спокій вдома, аби була можливість концентруватися за робочим столом. У цьому мені також «пощастило», бо дружина із крихітним сином поїхала на півтори місяці на село до мами –тата. Малюку потрібне свіже повітря (бодай на городі) та й домашні харчі для зміцнення імунітету не завадять. Тож я у гордій самотині міг чаклувати над закарпатським 19 століттям, готуючи нове видання книжки «Загадковий Духнович».     Окрім того, робив зарядку (це вже життєва звичка та потреба, для чого маю обладнаний спортивний куточок), слідкував за новинами та розмірковував про сенс життя. Тепер мої вже повернулися додому, тож часу на творчість одразу зменшилося вдвоє».

Мар’яна Нейметі, поетка, журналістка газети «Новини Закарпаття»:

"Карантин у мене минає в Сваляві. Тут є клаптик зеленого двору. Ну, щось таке замість парку. А ще завжди вистачає роботи, в якій твої думки деколи розчиняються повністю. А щодо всього іншого, то тут, як у відомому анекдоті: якщо ти знайшов смисл життя, поклади його на місце. Може, це не твій смисл життя, і за ним прийде той, хто його колись загубив. Я про те, що самоізоляція – це не моє. Хоча деколи просто життя зобов’язує. Неймовірно бракує живого спілкування. І взагалі, почуття поляризувалися. Десь, на одному полюсі – безмежно вдячна тим, хто допомагає. Хочеться й самій комусь чимось зарадити. Дуже скучила за дорогими мені людьми. За всіма отими їхніми милими глюками. І десь на зовсім іншому полюсі – різке небажання бути з тими, з якими тобі погано. Ну, й виникло багато творчих ідей. Але поки це такі собі прапорці на інших планетах. Хоч Ілон Маск ніби говорить, що мова через кілька років зникне зовсім. Нічого, з ким треба, ми домовимось…

Є такий відомий вислів: "Краще вмерти, біжучи, аніж жити, гниючи". Власне, ці слова найбільш яскраво характеризують активних людей нашого часу, до яких, безперечно, належить і  поетеса і просто чуйна людина Мар'яна Нейметі.

- Мар'яно, яким був твій шлях у журналістику?

- Мені здається, я свідомо вибрала собі день, місяць, коли народитися. І не в тому справа, що 6 червня – день журналіста. Просто це якраз той час, коли в природі не йде боротьба за виживання, нічого не завмирає від страху і холоду, заощаджуючи сили. Можна просто жити, дозволяючи собі хоч іноді бути собою. Десь такою уявляла собі і журналістику. Інша справа, що вона згодом обернулася в щоденний труд, в "подружній обов’язок". Тому особливого піднесення від того, де опинилася, не відчуваю. Це як Вертинський повернувся на батьківщину зі сльозами на очах: "Не узнаю тебя, Русь!". Але не встиг він як слід розчулитися, як його валізи зникли. "Узнаю тебя, Русь!" – зітхнув співак.

- Як часто ти стикалася з цензурою з боку видань, у яких працювала?

- Та ні, особливо ніхто не доскіпувався. Мені здається, якраз навпаки – цензури вже деколи бракує. Хотілося б, приміром, щоб так часто не кочували з газети в газету одні й ті ж прізвища. Бо від того гуркоту мало хосна. Щоб наші достойники нарешті відучилися від ювілейних статей. Так, це інформаційний привід, і ми, звичайно, напишемо про людей, які багато зробили для краю і яких, часто незаслужено, починають забувати. Але хочеться все ж, щоб для такої статті був інший привід – якийсь, бодай маленький, крок у мистецтві, науці, навіть у політиці. І ще. Може газети колись стануть економічно незалежними. І замість реклами вони друкуватимуть зовсім інші речі. Що, наприклад, цей пральний порошок не вартий і копійки. А вино тієї марки непристойно низької якості. Але це ідилія, звичайно.

- Як ти оцінюєш свободу слова в Україні? Чи існує вона як явище? Чи, можливо, вона існує виключно як свобода самовираження журналіста? Наскільки вона залежна від політичних гравців?

- Свободи, звичайно, багато. Є свобода за 100, 300, 1000 якихось умовних одиниць, є VIP-свобода, є просто секонд. І в кожної своя якість, яку розрізняєш, тільки керуючись власним досвідом. У такому тісному місці, як Закарпаття, преса зазвичай передбачувана. Ми не відаємо, які події на нас чекають, але точно знаємо, як про них напишуть. Одні будуть дякувати, інші обурюватися. Але в різні часи траплялися редактори, які навіть у рамках чергового проекту "Партія веде" вміли утнути щось таке, що це було цікаво читати, сміх виникав на зовсім рівному місці. І це робило читачів спільниками якоїсь тільки їм зрозумілої гри. От ці фрагменти з життя газет згадуються найчастіше. А все інше стирається з пам’яті. Це як в анекдоті: якщо поїв удома – пам’ятаю, якщо в їдальні – не пам’ятаю.

- Чи є простір для журналістської діяльності? Чи здатні сучасні кафедри журналістики випускати людей з громадянською позицією та етичним кодексом?

- Ой, не знаю, випускники та практиканти такі різні, й їх так багато. Звичайно, фахова освіта потрібна. Ти маєш знати, що на якій полиці лежить навіть із заплющеними очима. Але бувають і такі студенти, яким нудно в журналістиці. Це нонсенс. Серед наших практикантів дехто вже став симпатичним телевізійником і газетярем. Та єдине, що дивує, це коли стикаєшся із зірковістю, яка може й не минати з часом. Власне, це не є ані добром, ані злом, просто це ознака поганого смаку і дуже низької освіченості.

- Хто такий гарний журналіст і скільки він коштує?

- На жаль, з нас ще не вивітрилася убогість, яка в’їлася з радянських часів. Так, тоді люди були більш захищеними і навіть більш інфантильними, бо багато чого перекладалося на могутні плечі держави. Але загалу діставалася дешева убогість, однаковість одягу, харчів. Тому як стронцій розкладається дуже довго, так і ця вбогість ще довго з нас виходитиме . Причому, на заможних людях це ще більш помітно. Їм ще більше хочеться виділитися, прикрасити своє життя чимось таким – у пір’ях! Особливо це бажання кричить із предметів розкоші. А приватна преса – це розкіш. Тому люди, які б могли мати цікаву газету, воліють час від часу замовляти кітчеві статті. І, здається, це тамує їх голод. Щодо того, скільки коштує журналіст. Будь-який екслюзив коштує дорого. Якщо даєш копійки, то й отримаєш річ з конвеєра. І тому, коли ті, хто виготовляє порошкове молоко чи інший ерзац, прагнуть отримати дуже якісну пресу, мені хочеться їм сказати: "Вибачте, бананів нема!". 
  Але іноді побачиш десь на вокзалі верховинця, змученого, із наробленими руками, який з такою надією читає газету, що ти від сорому відводиш погляд. Що він там прочитає? Яка погода на Місяці? Яка зачіска минулого тижня була в Ніколь Кідман? Як посварився Іван Іванович з Іваном Петровичем? Як і раніше, культура через Слово найменовує Світ, виносить із небуття й німоти, тобто творить Світ у національному Логосі. І ця твірна місія буде за нею завжди.
  Отож, багато що залежатиме ще й від того, чи стане Українське Слово даром Божим, духовною Батьківщиною для інонаціоналів, як стало Російське Слово даром Божим, духовною Батьківщиною для Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама, Анни Ахматової... Звичайно, і ми можемо назвати деякі імена – від Марка Вовчка до Юрія Клена, від Леоніда Первомайського до Мойсея Фішбейна. Але – хто далі? Хто в ХХІ століття?

 І на такій оптимістичній ноті хочеться завершити цей допис, є надія на те,що наша література й культура в цілому буде розвиватися ще багато - багато десятиліть,бо за ними - майбутнє!!!