Твір " Я хочу жити під мирним небом "

Про матеріал
Твір учениці 6 класу Дідовець Оксани містить думки , бажання дітей жити під мирним небом. Незрозумілі далекі події Афганської війни та близькі події на сході України змушують вихованців задуматися про своє майбутнє,як висловлюється дівчинка:"Я хочу жити під мирним небом".Твір є актуальним в рік 75-річчя з дня Перемоги у боротьбі над фашистськими загарбниками.
Перегляд файлу

 

Дідовець Оксана Валеріївна, учениця 6-А класу Славутицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3

м. Славутич Київської області

            Оксана дуже багато читає художньої літератури, її улюблене місце відпочинку-це шкільна бібліотека. Вихована в родині педагогів, має тонку дитячу натуру, хист до співу та ужиткового мистецтва, відвідує  шкільний факультатив з української мови. Дитяча безпосередність звучить природно й органічно. ЇЇ  серце ще не обтяжене дорослими проблемами. Але  душа вчиться бачити глибоко й детально.  

Учитель українськоїмови та літератури Купрієнко Тетяна Василівна

 

 

images

Я не знаю,кому і навіщо це потрібно, Хто послав їх на смерть нетремтячою   рукою.     Тільки так марно,так зло і не потрібно опускали їх у вічний спокій…

download

 

 

                                      Я хочу жити під мирним небом

          Мене звати Оксана, навчаюся ще  в шостому класі, історію країни вивчаю тільки другий рік. Про війни знаю небагато, проте твердо переконана : хочу жити під мирним небом, адже здоров’я і мир –це усе, а усе без миру і здоров’я-це ніщо.Та мені пощастило, що мій тато викладає захист Вітчизни, навчає учнів тримати зброю, розрізняти роди військ , боронити рідний край, шанувати свій народ і державу. І хоча він не брав участі в афганській війні, служив у прикордонних військах на Далекому Сході, однак  знає, що за події були в Афганістані. Адже чимало його земляків із с. Неданчичі Ріпкинського району Чернігівської області  виконували, як на той час було прийнято говорити, «інтернаціональний обов’язок». Демобілізувавшись, вони приходили до учнів на зустріч в школу, де навчався тато, і розповідали про події в Кабулі, Баграмі, про пастки маджахедів, про «чорні тюльпани». А ще наша вчитель української мови Тетяна Василівна показувала нам відео. Ми з однокласниками намагалися  правильно зрозуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських військ, бо через це пекло пройшло понад 160000 українців, з них  2 378 загинуло, 60 зникли безвісти, 8000 отримали поранення,4 687 повернулися додому інвалідами. Загиблі «поверталися» додому  в цинкових домовинах. Відчиняти труни, як розповідала наша учителька Тетяна Василівна, рідним забороняли, хоча ті робили це таємно й жахалися, побачивши понівечені останки синів, яких плекали з пелюшок, а також  останки чоловіків, батьків. Що ж то за країна , що завдала своїм дітям стільки болю,горя ,смутку?!!!! У багатьох солдат так і лишилися неціловані дівчатами вуста, зате їх руки тримали зброю. А ті, що повернулися, неодноразово чули від можновладців болюче: «Я вас туди не посилав…» Я зрозуміла, що Афганістан –то біль і смуток, чиєсь обірване життя…Нав’язана участь у війні чужої держави. Великий сучасний тлумачний словник української мови гласить:«Військовослужбовець- людина, що служить у війську,виконує накази безвідмовно». І радянська держава кинула своїх безвусих хлопців в збройну боротьбу між суспільними класами Афганістану. Ця чужа війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в  60-х роках. Як тлумачить українське прислів’я:” НЕ ЙДІТЬ ВІЙНОЮ ПРОТИ ЗАКОНУ, ПРИЙМІТЬ ЗАКОНИ ПРОТИ ВІЙНИ, І ТОДІ НЕ БУДЕ ВІЙН», проклятих матерями . «Все більше спогадів і менше сподівань…,і на чолі утрат сліди глибокі…» Життя скрізь благословенне, а смерть хай застає людей серед трудів. Як писав Анрі Барбюс : «Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою». Війна в однаковій  мірі обкладає даниною чоловіків і жінок, але з одних стягує кров, а з других сльози. Українське прислів’я говорить : “ Війна людей їсть,кров’ю запиває і приємна тільки тим, хто її не знає».

В пам’яті наших військових не тільки сльози українських матерів, але  крики болю афганських дітей від вибуху, кинутих на землю маджахедами іграшок, прокляття їх матерів. І це протистояння тривало 3340 днів і закінчилося 15 лютого 1989 року. Час і досі не загоїть рану - той одвічний біль Афганістану.

А тепер точиться криваве пекло на Сході України. Ці події відображені у вірші білоруського поета Петруся Бровки «Вьоскі Хатині», який нам читала Тетяна  Василівна на уроці літератури:

Нет , невозможно найти оправданье-

Было селенье –осталось название.

Вражьи солдаты ворвались, как звери,

 И птицы и хаты ,и люди сгорели…

А жить так хотелось, а жизнь так манила,

                          Все в небо ушло ,черным облаком сплыло.

                           А помниться …люди там жили богато,

                          С утра просыпалася каждая хата…

                         В мирном труде дни за днями летели,

                          Люди покоя и счастьяхотели…

Нині російські терористи руйнують наші селища. Тому весь український народ прагне миру на теренах Луганської та Донецької області. І наші бійці боронять свій край від нападників. Волонтери здійснюють свою місію. На відміну від афганської війни,  вони це роблять добровільно. А нам , як нагадування , що мир треба здобувати, є дві меморіальні дошки на стінах нашої школи з портретами загиблих воїнів – захисників: Волохіна Сергія та Гултур Дениса. Останньому так і не довелося побачити синочка, який народився через місяць після його загибелі… Тож наше шанування пам’яті воїнів, загиблих в Афгані та під час бойових дій на Сході України.

              Бо я хочу жити під мирним небом!

 

 

docx
Додано
29 лютого 2020
Переглядів
4513
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку