У літературній кав’ярні «Музи генія»

У літературній кав’ярні «Музи генія»

Мета:  відкрити для старшокласників цікаву сторінку біографії Т.Шевченка – роль жінок у його долі; познайомитися з інтимною лірикою поета; показати багатогранність творчості Кобзаря; виховувати стійкий інтерес до його спадщини.

Обладнання: портрет Т.Шевченка, мультимедійна презентація, музичний супровід, на фоні якого говорять ведучі (М.Скорик. «Пісня з таємного саду»).

 

Учитель. Коли ми називаємо ім’я Великого Кобзаря, то зазвичай просяться асоціації «бунтар», «борець за людську й національну гідність», «нескорений». Відразу згадується його полум’яне «Борітеся – поборете!» З болем звертається до нас Тарас Григорович, закликаючи: «Свого не цурайтесь!» Говорячи про неповторність України, Т.Шевченко наголошує: «Нема на світі України, Немає другого Дніпра». Намагаючись достукатися до нашої свідомості, поет запитує: «Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?» І твердо вірячи в безмежні сили свого народу, Кобзар переконує: «Встане правда!»

Саме таким ми знаємо Тараса Григоровича насамперед. Але був Шевченко інший – звичайний чоловік, який мріяв про власне сімейне гніздечко, кохану дружину, малих дітей…

Таким ми і побачимо сьогодні добре відомого нам поета.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Тарас Григорович Шевченко був глибоко нещасним в особистому житті. Пекуча мрія Кобзаря про родину, дітей, про сімейну злагоду і затишок так і залишилася мрією. Але кохав він, кохали його. Та й хіба міг він, модний столичний художник, епатажний поет, поціновувач театральних вистав, бажаний гість на балах та в аристократичних салонах  не любити жінок? І хіба можна було такого його не любити?

2.  Історія зберегла імена тих, які полонили серце Тараса. Не завжди  почуття поета лишали слід у поезії. Але ж і сказати, що жінки і світлі почуття до них не відіграли значної ролі в житті і творчості Шевченка – це, значить, погрішити проти істини. Його інтимна лірика нечисленна, але вона є, і вона дуже яскрава.

3. Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Малий кріпачок саме переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона – така сама, як він, мала пастушка… Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.

«Мені тринадцятий минало»

4.  Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. 15-річний «козачок» Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна, а потім і до Петербурга. Розлука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати і малювати.

5. Робити малюнки з пам’яті йому ще добре не виходило, і, замість милого личка малої кріпачки, на папері під його олівцем проступали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театральних афіш,  паркових скульптур, яких досить було у великому місті. Так з’явився портрет «Погруддя жінки», в якому вгадуються риси обличчя французької актриси Адріани Лекуврер та подруги дитинства Оксани Коваленко.

 

 

 

 

 

 

 

Монолог Оксани

Я  не стала довго дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років – уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. На той час я вже багато  років була одруженою і бавила двох доньок, народжених від кріпака з Педиківки Кирила Сороки. Чи був розчарований Тарас? По-моєму, ні. Я – кріпачка, він – вільний. Його життя тільки починалося, а моє увійшло в щоденне господарське русло. Він був уже відомим автором скандальних поезій та видатним портретистом. Його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні спеціально для нього. А на портреті «Погруддя жінки», мені здається, він мене ідеалізує…

6.  На одному з  балів у 80-річної поміщиці Тетяни Густавівни Волховської в селі Мойсівці Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника Ганною Закревською та племінницею декабриста Рєпніна – княжною Варварою. Виник химерний любовний трикутник, врівноважити який не зумів би найдотепніший «піфагор».

7. 21-річна пані полковникова (Закревська) пробудила у Тарасові чуттєві порухи серця. І коли полковник Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку, щоб той намалював портрети його сімейства , Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із «Ганною вродливою», як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів.

Монолог Ганни Закревської

Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На кожному іншому з портретів Шевченка, стилізованих за модою нашого часу, немає таких очей, нема такого трагічного, душевного життя очей, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній їхній колір, тому що очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи й ніде не оспівував, бо улюбленими очима його поем були очі карі.

І ще одне – вірші Шевченка. Він не любив друкувати на віршах посвят жінкам. До заслання це зробив, як виняток, для Оксани Коваленко, та й то залишив крапки в її прізвищі. Лише на засланні Тарас стає відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що «снилось-говорилось…». А от вірш «Якби зустрілися ми знову»  адресований конкретній особі, схованій під двома літерами  – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

          

«Якби зустрілися ми знову»

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: –  Снилося дурній. –

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

8. Але зустрітися зі своєю пасією Шевченкові  більше не довелося, вона померла у 35-річному віці, саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-річної солдатчини.

9. Ще один тимчасовий притулок під час приїзду в Україну Шевченко знайшов у Варвари Рєпніної в містечку Яготині. Княжна ще на тому балу у старої Волховської загорілася несподіваним коханням до поета і запропонувала йому пожити у своєму помісті. Проте вона була на шість років старшою від Тараса, і той радше сприймав її як свою опікунку, а не кохану.

 

10. А княжна натомість своїх почуттів не приховувала. Зізнавалася у коханні до Шевченка в листах. Подарувала йому власноруч сплетений шалик (різновид шарфа). Навзаєм він подарував їй свій автопортрет.  У Яготині Тарас прожив десь із півроку, а потім знову повернувся до Петербурга.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Монолог Варвари Рєпніної

Я, правнучка останнього гетьмана України, добре знала своє родове коріння і пишалася українським походженням,  часто відвідувала Батурин – власність мого дядька Андрія Розумовського. Як звела нас  доля із Шевченком?

В липні 1843 року з літнього дощу він з'явився переді мною, наче Провидіння. З цього часу ім'я Тараса Шевченка супроводжуватиме мене до останніх днів життя.

Наші стосунки не зовсім укладаються в слово «кохання», я – чи  не одна з перших – назвала його генієм, зробивши  ідеальним у своїх думках, у своїй уяві. А він був живий, схильний захоплюватися, любив жартувати і залицятися до дівчат, гульнути у веселій парубоцькій компанії.

Я вважала своїм святим обов'язком нагадувати поетові про його високе покликання. Шевченко був зворушений, розчулений, він сприймав мене як друга, називав своїм  янголом-хоронителем. Але не коханою. Я ж кохала. Кохала до глибини душі.

Рідня, особливо мати, доклали зусиль, щоб розлучити нас. Княгині здавалося, що Шевченко, колишній кріпак, не рівня мені – її доньці. Я на все життя залишилася самотньою.

Після 10-річної розлуки (Шевченко перебував на засланні) ми побачилися в Москві у 1858 р. Десятиріччя проклало між ними прірву. Мені здалося, що Шевченко вже зовсім згас… Мені він присвятив поему «Тризна».

                        Читання присвяти поеми

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать,

И дар господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать,

Для Вас понятно это слово.

Для Вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слёзы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил...

 

 

 

 

Учениця-Рєпніна. Читання поезії «Вірш-присвята Шевченку»

Вернути б час, і я – Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою 

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу казарму,

Як вірна подруга, прийшла...

Твоєю стала б я сестрою,

І в Придніпровський рідний край

Листи б од тебе одсилала,

Я берегла б твої пісні...

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.

11.  З 1847 р. починається період заслання – одірваності од світу, цивілізації, друзів, улюбленого живопису. До речі, на заслання у Казахстан Шевченко потрапив власне через жіночу образу. У найскандальнішій на той час поемі «Сон» Тарас дозволив собі порівняти першу леді Росії, імператрицю Олександру із засушеним опеньком, мовляв, така ж вона «тонка, довгонога». На відміну від теперішнього захоплення зовнішністю подіумних моделей, краса такого ґатунку тоді була не в моді, і ображений таким порівнянням російський імператор суворо покарав поета.

12. Взимку 1854-1855 р. Шевченкові знов блиснула зірка кохання й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетрівської фортеці, матір трьох дітей Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. Агата Ускова довго здавалася йому вершиною досконалості.

Монолог Агати Ускової

Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у нас, як у рідній сім'ї, всі його дуже любили. Надя тоді була ще маленькою. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього всім серцем. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її українських пісень.

Наше товариство відзначало, що в моєму портреті Шевченко благородно використав божественні рембрандтівські світлотіні, передав в очах ніжність і материнство і просто опоетизував мене. А розчарування? Так, воно було... Адже в шлюбі я була щасливою…

 

13. Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п’ять місяців міцно пов'язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 16-річній актрисі Катерині Піуновій, незважаючи на 28 років різниці між ними.

14. Що це було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я!) була фатально схожа на першу, свячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.

Монолог Катерини Піунової

У Нижньому Новгороді під час спектаклю до мене підійшов Тарас Шевченко, посміхнувся і тихо промовив: «Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені».

Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, став приходити до нас. Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою... В один з візитів Тарас Григорович сказав моїм батькам ті слова, які для мене були найчудовішими. Він просив у батьків моєї руки. Я була щаслива, його ласкавий усміх тривожив душу, в моє серце вривався промінь його кохання, але грізні очі матері наказували мені вийти з кімнати і я кинулася до дверей.

Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в наш дім, і я сама уникала його – так наказала мати. Наслання несподівано налинуло та зовсім уже несподівано розвіялося, як світанковий серпанок під дощем.

Після розлуки я через кілька років вийшла заміж за іншого, грала на сцені, але все було оповите мороком сірої одноманітності, монотонності, швидкоплинної дріб’язковості. Шевченко – це найяскравіший спалах мого життя, шкода, що я зрозуміла це надто пізно. Але ж я була така юна!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 «Якби з ким сісти хліба з’їсти»

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або... Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: – Десь його убито,

Сердешного, на чужині... –

О горе, горенько мені!

15. Повертаючись із заслання, по дорозі з Нижнього Новгорода до Петербурга Шевченко на декілька днів затримався в Москві, де відвідав сім’ю Максимовичів. Там Шевченко і познайомився з його молодою дружиною Марією, якій того вечора ж подарував автограф одного з кращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати», написаний ще в казематі Петропавловки перед посиланням.

 

16.У щоденнику з’явився запис: «Заїхали до Максимовича... Хазяйки його не застали удома... Незабаром явилася і вона, і похмура обитель ученого просвітліла. Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше – це чистий, безпосередній тип моєї землячки. Вона пограла для нас на фортепіано декілька наших пісень».

Марія Максимович

Ми довгь переписувалися. Поет в одному з листів навіть вислав мені своє перше фото. Ось декілька фраз з листа Тараса Григоровича

«Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби».

«...як Бог та ви допоможете, то, може, й одружуся».

«Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкавеє письмо... Утекти хіба нищечком до вас та одружитись на такій, як ви, і заховаться».

                        

 

«Моя ти любо!»

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В святій неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде!

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

18. Ця поезія присвячена останньому коханню Тараса Григоровича – Ликері Полусмаковій (Слайд). О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай і хотів, але... Рай так йому і не трапився. І на все життя залишилися лише оскомина і гіркота, і вічне запитання: «Чому ж немає особистого щастя?»

 

19. Ликера Полусмакова була і гарна, і ніби ж розумна (вміла читати, писати). Ледарство, неохайність, корисливість Шевченкової обраниці Тарас Григорович сприйме за селянську простоту, жвавість і дотепність. Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у житті поета. Та не судилося...

 

 

 

 

Монолог Ликери

Шевченко пропонував мені руку й серце. Казав, що купить хатинку, біленьку, гарненьку, із садочком. Я буду в ній справжньою господинею! Взимку поїду до Парижа або Петербурга. Я в дорогому вбранні, вся в коштовностях, наче справжня пані. І я заведу собі прислугу.  А ще я доведу  панночкам Карташевським (своїм хазяйкам), що теж вибилася в люди. А взагалі, хіба ж би я за такого старого пішла, якби не подарунки та не те, щоб бути панією?! Любити ж його не люблю.

                Читання поезії «Поставлю хату і кімнату»

Поставлю хату і кімнату;

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давне-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

20. Через 44 роки по смерті Шевченка, у Канів на Чернечу гору, до могили поета прибуде Ликера (вже Ликера Іванівна, 65 років) і в книзі записів, що лежатиме в хаті біля могили її колишнього нареченого, тремтячою рукою, плачучи, ковтаючи сльози, напише: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь. Подивись і прости».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розігрування діалога (фрагмент поеми О.Пухного «Ликера»)

Тарас:

Годі, любо, мій єдиний друже.

Не йняли нам віри без хреста.

Там бо не калюжі – красні ружі,

В них твоя голівка золота.

В них моє кохання, що від Бога,

І твоя розпука й каяття.

І рушник весільний, і дорога

На Чернечу, крізь усе життя.

Ти закрила небо над очима.

Наді мною, як ота зоря.

Ти, Ликеро, ти – моя причинна.

Тополина з берега Дніпра.

Ти прийшла – чи так мені здалося?

Ти схилилась – свічечка в руці.

І війнули пахощі волосся,

І сльоза скотилась по щоці.

Ликера:

Ми з тобою на Чернечій – разом:

Я ось тут – на тому світі ти.

Я тобі наречена, Тарасе,

Забери з собою і прости.

Тарас:

Там Харон і Стікс, і тиша раю.

Тут – Дніпро і небо, і земля.

Хай тебе, Ликеро, Бог прощає.

Хай прощає... і благословля.

21.  Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до верховин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань. Де є тільки справжні почуття і справжній талант.