«У пам’яті натомленій спливає голос правди: МИНУЛЕ СТУКАЄ В НАШІ СЕРЦЯ» (виховна година)

«У пам’яті натомленій спливає голос правди:

МИНУЛЕ СТУКАЄ В НАШІ СЕРЦЯ»

(виховна година)

 

Мета: вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати у дітей траурний етикет, дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.

 

Ведучий 1: Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно - надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися.

Разом: Ніде і ніколи!

Ведучий 2: У цей пам’ятний день – день голодомору ми прийшли зі свічками, як до храму. Тож нехай наша гімназія сьогодні стане храмом духовності та храмом пам’яті мільйонів мученицьких жертв тих трагічних для України часів.

Ведучий 3: Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та й багато сторінок вписано кривавим і чорним! Читаєш подумки і здригаєшся від жаху.

 Ведучий 4:Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом вкарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів»:

 

Учень 1: Багаті? – Старцюватимете!
Співучі? – Заплачете, затужите!
Горді? – Впадете на коліна!
Густолюдні? – Прополимо!
В історію оглянетесь? – Очі виколимо!

 

Ведучий 1: 1933 рік… Навіть через півсторіччя боляче ступати стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого укр. краю. Ніде у світі не було зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з найродючіших країн.

Ведучий 2: Як могло трапитись, щоб у житниці світу зник хліб, а люди залишилися без жодної зернини. Смерть чатувала на людей і вдень і вночі. Пухли від голоду малі і старі, вимирали цілі родини й села.

 

(документальне відео) та вірш Н. Тривайло «Полум’я скорботи»

 

Учень2:     На підвіконні палахтить

Скорботи полум’я священне –

То свічка пам’яті горить

За всіх безвинно убієнних.

Моя бабуся, сирота,

Мені колись розповідала,

Як батька з матір’ю вона

В свої шість років поховала:

„Забрали з хати геть усе,

Зернину кожну вигрібали…

І на морозі крижанім

Водою неньку обливали.

Вона зізнатись не могла,

Де порятунок заховала –

Торбинку з житом і вівсом

Для діток в землю закопала.

Щоб доньки вижити змогли

У рік страшний голодомору,

Щоб рід нащадкам зберегли,

Щоб підвелись з колін угору.

І батька Голод переміг …

Зелених зерен дочекався,

Він їсти їх заборонив,

А сам не витримав, зірвався.

Він був щасливий у ту мить,

Коли жував зерно зубами…

Але кишечник так болить –

Він розривається шматками.

Останні ласощі свої

Сльозами рясно поливає,

І на очах своїх дітей

У страшних муках помирає.”

Та залишилося дитя –

Дівча сиріткою назвали,

Мою бабусю все життя

Повсюди кривдили й штурхали.

Немає рідного села,

Немає жодної хатини,

Тепер там зорані поля,

Що кормлять Голоду могили.

Моя бабуся вже пішла

За обрій сонце зустрічати,

Вона інакше не могла

Свою матусю обійняти.

Прошу, у серці запаліть

Скорботи полум’я священне

Та крізь століття пронесіть

Сльозу безвинно убієнних!

 

Ведучий 3: Це був не голод, а зумисно підготовлений голодомор. Ще у жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. За кілька місяців надзвичайні комісії викачали із селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий.

Ведучий 4: У селах було організовано спеціальні бригади, які поводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Фактично це було дія свідомо спрямована на фізичне винищення селянства.

Ведучий 1: Голодомор в Україні... Чорні крила розпростерли голод та смерть над нашою рідною землею. Найбурхливішими були 1930-1932 роки, коли людей змушували вступати до колгоспів. Записували всіх членів сім’ї.

Ведучий 2: Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалося насильно, під загрозою позбавити усього і навіть виселити із землі дідів-прадідів.

Ведучий 3: До колгоспу забирали все, що було у господарстві: коней, корів, плуги, борони. Восени 1932 року почалася так звана контрактація – викачування залишків хліба. Коли здавати було нічого, організовували «буксир», який ходив дворами та відбирав хліб. Спочатку збирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти.

Ведучий 4:  Настав голод. Навесні 1932 року в Україні помирало щохвилини 17 людей, щогодини – 1.011, щодоби – 25000!! У цей страшний час на могилах не ставили хрестів,  у цвинтарні книги не вписували імена померлих, не йшли селом похоронні процесії. Нікому це було робити. Навкруги розстелилося горе.

 

Учень 2: Історія дівчинки з Луганщини:

 «Зайдя в землянку, я увидела мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой. По лицу ползали вши, живот прилип к спине. Я стала ей лить в рот из бутылки молоко, но оно не проходило. Я плачу. А отец говорит: «Дочка, ей это уже не поможет».

Отец стал бредить и хрипеть. Я прошу: «Папа, не хрипи». Он умер на следующий день после мамы. Мы с братиком остались среди мертвых родителей. Сколько это продолжалось – не знаю.

Потом нас забрали в ясли. Братика положили на земляной пол, под печкой. Он умирал. С его опухшего тела сочилась жидкость… я сидела рядом. Братик умер… его завернули в одеяло и похоронили рядом с яслями.

 Все, что я рассказала, - истинная правда. Да такое нельзя и придумать нарочно. Такое не приснится и в страшном сне»

 

Ведуча! 1: На вулиці буяла весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі. А лиця майже немає, самі зуби зверху.

Ведучий 2: Сидить дитина на гойдалці І постійно на півголосом наспівує пісню: «їсти, їсти, їсти» ні від кого не вимагаючи – ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ: «їсти, їсти., їсти».

Ведучий3: Не всі однаково переносили голод. Одну пухли, що аж шкіра лопалася і витікала вода. Відкривалися рани, ятрилися і загнивали. Другі висихали на тріску – сама шкіра та кістки. На лиці опухи, під очима набряки. валялися кістки. За зиму 1932-1933 з’їли всіх собак, котів, щурів, переловили горобців та ворон.

Ведучий4: Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих.  На деяких возах ще були живі, вони ворушилися і стогнали дорогою до могили.

 

(пісня «Свіча», музика  Н. Май)

 

Ведучий 1: Несхожі ні на що своїм цинізмом дії тодішнього режиму призвели до того, що на початку 1930-х років ХХ століття українців  було відкинуто мало не у кам’яний вік. Люди від голоду божеволіли. Вони їли людей, матері їли своїх дітей та продавали їхнє м’ясо на базарі. На вулиці стояв трупний сморід.

Учень 3: Згадує мешканка Бердичева Марія Степанівна Майборода:

«Я тоді була маленька. По сусідстві жила подружка Галя, з якою я завжди гралася. В той час хліба не вистачало. Мій дядько, що був священиком у Козятинському районі, надсилав нам черстві шматки хліба, які ми вимочували. А родина Галі сильно голодувала.  Одного разу я прийшла до подружки, а її мати сказала мені, що вона пішла надвір. А коли я виходила, то випадково побачила під ліжком миску, з якої виглядала кусок скривавленої руки. А по хаті витав м’ясний запах бульйону… Усвідомивши Що це за запах, я втекла, а вдома закрилася в хаті, а потім залізла у шафу і плакала: було шкода галю та дуже страшно. .. У шафі я просиділа аж до вечора, поки не прийшла мама…».

 

Вірш «Голодная мати додому прийшла»

 

Учень: Голодная мати додому прийшла.

Маленькії діти упали додолу:

- О мамочко рідная! Їстоньки дай,

Умремо ми скоро без хлібця святого.

А матінка в жменьці стиска картоплину,

І плаче над дітьми, і тихо блага:

- О Господи милий!

Чи добра я мати,

Як дітям картоплю віддати шкода?

Чи добра я мати,

Чи добра дружина?

Чому я не вмерла раніше за сина?

Чому не віддала себе на пожертву?

Чому я живу?

Чому я не мертва?

Та дні мої лічені…

Нате вам, діти,

Останню поживу, що я добула…

І вибачте мамі,

Бо я не зуміла

Дітей врятувати

Від долі страшної…

Від долі страшної,

Що вас всіх чека…

Ведучий 1: Пам’ять народу наше най достовірніше джерело. Вона жива, це її тривожні дзвони закликають кожного з нас сьогодні перепустити крізь власне серце цей велетенський біль, зробити висновки відповідно до свого розуміння моралі, добра і перед усім - відповідальності.

Учень 1: Сьогодні настав час для правди, до неї безмовно закликають безневинно загиблі.

Учень 2: Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам’ять.

Учень 3: Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії ХХ століття.

Учень 4:  Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932 – 1933 роках.

Разом:  Пам’яті наших земляків, безвинно убієнних.

 

(Повільно гасне світло, плавною ходою до образу Божої Матері зі свічкою в руках рухається жінка в білому, стає на коліна й застигає в молитві)

 

Жінка в білому: Прости, народ, Боже! Прости Цю Прокляту землю, Цей милий рай, в якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за  безпам’ятство. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, душі убієнні!

 

(пісня «Свіча» з репертуару О. Білозір)

 

Учень 1: Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.

 Учень 2: З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар з душі спадав.

Разом: Вічна пам’ять померлим!

Учень 3 :Запалімо свічу пам’яті, згадаємо всіх, хто загинув на цій землі, яка називається Україна і яку американський історик Тімоті Снайдер назвав «кривавою землею»…

(хвилина мовчання)

 

(світло вимкнути, до залу входять учні, говорять слова і стають між рядами зі свічами по черзі. На сцені – мікрофон-стойка)

 

1.Ти скажеш , не було голодомору?

І не було голодного села?

2. А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

3. Як навіть марево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

4. Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

5. Ти скажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

6. Хто ж села вимерли на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

7. Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

8. Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

9. І досі ще стоять мені в очах…

Всі: А кажеш – не було голодомору?

 

(пісня «Боже. Я молю за Україну»)

 

 (на сцені із запаленими свічками)

 

Ведучий 1: Нинішнє покоління українців пам’ятає про 32-33 роки. Ці спогади будуть жити у вінках і живих квітах, що встелятимуть могили та пам’ятні знаки, вони житимуть у вогниках свічок, якими останньої суботи листопада осявається Україна.

Ведучий 2: Навряд чи можна описати у піснях й віршах горе щедрої та багатої на врожаї землі, що ховала у собі тисячі й тисячі синів та доньок, заморених голодом.

Ведучий 3: Це вони, мабуть, ллється з рядків, проросли на полях житом і пшеницею, аби ніколи народ український не пізнав страшної голодної муки.

Ведучий 4: Усі ми хочемо правди. Кажуть, що вона, навіть гірка, краща за солодку брехню. Але дуже прикро й сумно, коли ця гірка правда біжить за нами, кричучи, як біль, що його вже не зменшити, про ворогів, яким вже не глянути у вічі, про життя, що вже не повернути.

Ведучий 1: Тому прийшли ми сюди не для того, аби судити та карати гнівом історію свого народу, а для того, щоб добре пам’ятати її уроки, щоб не повторювати помилок, ціною яких є людські життя.

 

Учень 2 : Ніхто не змусить Україну

Пустити роки в забуття.

Які поклали в домовину

Народ, що так любив життя!

 

Учень 3 : Кажуть, час лікує душевні рани. Але рану в серці України, пов’язану з голодомором 1932-1933 років, загоїти неможливо…

 

(панахида)