Учнівська конференція "Наші земляки — ватажки козацького руху та учасники визвольної війни"

Учнівська конференція

Наші земляки — ватажки козацького руху та учасники визвольної війни

Мета:  - ознайомитися із нашими земляками-ватажками козацького руху та 

               національно-визвольної війни;                      

- проаналізувати їх діяльність, їх бачення майбутнього України.

       - з'ясувати, як впливають історичні події на долю людини і навпаки;

  - аналізувати мотиви, якими керувалися у своїй діяльності відомі земляки в різних історичних обставинах;

  - навчитися самостійно досліджувати життя та діяльність особисто стей, які заслуговують на гідне місце в історії рідного краю.

План

1. Іван Виговський.

2.Український козацький дипломат – Юрій Немирич

3. Іван Самойлович –гетьман -"попович".

     Вчитель.. ХVII століття є особливим періодом в історії нашої країни. І не тільки з причини переможних визвольних війн, згубних союзів, втрати церковної автономії та кривавих міжусобиць. Те жорстоке століття було ще вельми багатим на видатні особистості — відчайдушно-хоробрі, витончено-освічені, дворушні, віддані, щедрі.

       Згадаємо імена тільки деяких із них: Петро Сагайдачний, Петро Могила, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик. Наступне століття також принесло добрий врожай видатних людей, але багато їх вже поглинула чужа історія.

    Історія нашого краю, більше або менше, пов'язана з іменами відомих в Україні і світі особистостей. Сьогодні ми  ознайомимося лише із окремими нашими земляками..   

1.Іван Виговський

Вчитель. І.Виговський - це одна із значних постатей в українській історії і

історії нашого краю. Батько української історії, М.С. Грушевський називав                                                                        

його політиком-європейцем. Хоча  сучасники І.Виговського  неоднозначно

відносилися до  його постатті. Ким же був цей гетьман, наш земляк?

1 доповідач.

Іван Виговський (р. н. невід.—1664). Один із соратників Б.Хмельницького. Гетьман України (1657-1659 рр.). Походив з роду україн-ської шляхти. Народився в с. Вигові Овруцького повіту Київського воєводства (тепер с. Вигів Коростенського району). Навчався у Києво-Могилянській колегії. У 30-40-х роках перебував на польській державній службі. Спочатку керував справами Луцького земельного суду, а потім служив секретарем канцелярії польської адміністрації в Україні. У цей час він познайомився чигиринським сотником Б. Хмельницьким.

Із початком Визвольної війни 1648-1654 рр. І. Виговський опинився у польському війську. У його складі брав участь у битвах під Жовтими Водами і можливо Корсунем (травень 1648 р.). Із цього часу доля І. Виговського міцно зв'язана з повсталими українськими козаками і, передусім, з гетьманом Б. Хмельницьким. Існує дві версії того, як це сталося. Згідно першої з них, він, після розгрому польського авангардного загону С. Потоцького, потрапив у полон до татар, звідки Б. Хмельницький його викупив шляхи обміну на коня.

За другою версією, І.Виговський під час битви під Корсунем (травень 1648р.) був поранений, втратив свідомість і потрапив у полон до якогось запорожця. Після кількох спроб втечі був обміняний на коня й став бранцем хана Іслам-Гірея, котрий за непокірність прикував його до гармати Б. Хмельницький дізнався про це і за згодою хана звільнив його.

     агресивний характер. Проте згодом старшина Лівобережної України чолі з переяславським полковником Т. Цицюрою почала переходити на бік Москви і, запобігаючи перед нею, діяла вже проти І. Виговського. Виступають проти нього й широкі народні маси, які, побоюючись повернення старих часів із польськими порядками, були незадоволені Гадяцьким договором. У таких умовах І. Виговський зрікся гетьманської булави.

   Польський король прийняв його на службу, надавши титул сенатора й при-значивши київським воєводою, барським старостою. У 1662 р. І. Виговський стає активним членом Львівського братства. У березні 1664 р. був він звинувачений у зраді Речі Посполитої і за вироком військово-польського суду розстріляний.

Українська ідея була близькою і для інших представників роду Виговських.  Батько І. Виговського Остап входив до Київського братства, був близьким до Могилянського Атенею - культурного осередку, котрий зібрався довкола Петра Могили. Зі зброєю в руках служили Українській державі брати І.Виго-вського. Данило став полковником бихівським, у 1655 р. здобув Люблін, одружився з донькою Б. Хмельницького Оленою. У 1658 р. за  наказом гетьмана намагався вигнати з Києва московського воєводу Шереметєва. Згодом Данило потрапив у російський полон і в 1659 р. був жорстоко закато-ваний під Калугою. Костянтин став полковником пінсько-турівським, а з 1658 р. - генеральним обозним. Василь залишився на батьківській землі і був призначений полковником овруцьким. Замучений у  московській неволі. Служили в українському війську й син І. Виговського Федір та небіж Ілля.

2.Український козацький дипломат – Юрій Немирич

            Юрій Немирич     герб Юрія Немирича

Вчитель. Загальновідомі герої та антигерої ХVII століття не були якимсь винятком у суспільстві. Навпаки - навколо них вирувало оточення, що повністю відповідало масштабам головних діючих осіб. Енергійне честолюбство, здатність до складних політичних інтриг і хоробрість на межі безумства відзначали не одного полковника, сотника чи священнослужителя того часу. Одним із таких неординарних людей був Юрій Немирич. Його походження, освіта та стиль життя разюче відрізняються від того «шароварного» образу українця, який нам традиційно нав'язують.

2 доповідач

 Юрій Немирич (1612-1659 рр.). Сподвижник гетьмана І. Виговського Народився у містечку Черняхові, в старовинній родині Немиричів, котрі згадуються в київських актах з початку XVI ст. Ба Ю. Нємирича Стефан Андрійович, підкоморій Київський і староста руцький, мав багаті маєтності в Київському воєводстві (переважно н~ риторії Житомирського та Овруцького повітів), тому дитячі роки його йшли на території нашого краю.

Родина Ю. Нємирича сповідувала социніанську течію протестан^-" тому з дитячих років його характер формувався в умовах вільнодум Початкову освіту він, за бажанням батька, отримав у Раківській cor анській академії у Польщі. Далі він слухав лекції в університетах Лейд Амстердама, Оксфорда* Кембріджа. Завершуючи освіту в Сорбоні, т новитий юнак, якому пророкували велику наукову кар'єру, видав у П жі наукову працю, написану латиною, під назвою "Розвідка про Моско війну". Перу Ю. Нємирича належить також ряд праць теологічно-пр тантського змісту, низка молитв і гімнів, складених для потреб социні ких громад.

Загальновідомі герої та антигерої ХVII століття не були якимсь винятком у суспільстві. Навпаки — навколо них вирувало оточення, що повністю відповідало масштабам головних діючих осіб. Енергійне честолюбство, здатність до складних політичних інтриг і хоробрість на межі безумства відзначали не одного полковника, сотника чи священнослужителя того часу. Одним із таких неординарних людей був Юрій Немирич. Його походження, освіта та стиль життя разюче відрізняються від того «шароварного» образу українця, який нам традиційно нав'язують.

    Народився Юрій Немирич 1612 року на Волині, у княжій родині. Є дані, що предки Немиричів були боярами, котрі в XV ст. втекли до Литви від переслідувань Московського князя. Про свою родину Степан Немирич, брат Юрія, сказав так: «З давніх давен рід наш Немиричів з'єднався з українським народом і кров'ю, і родоводом. Ми діти України». Сім'я була, втім, протестантською і вільнодумною; на першому місці серед людських цінностей у них завжди стояв розум, а вже потім — віра. Не дивно, що Юрій отримав не просто добру, а блискучу освіту. Початкову — у Польщі, потім слухав лекції в університетах Лейпцига, Амстердама, в Оксфорді та Кембриджі; був також у Сорбоні. Знав 5 чи 6 європейських мов, видав за кордоном кілька серйозних філософсько-теологічних трактатів латиною. Варто особливо наголосити, що під час студій та закордонних мандрівок Юрій набув переконання у перевазі над всіма іншими республіканського політичного устрою. Мав широкий європейське коло  знайомих, зокрема був другом шведського короля. Після смерті батька, київського судді, Юрій успадкував одну з найбільших маєтностей України; пізніше він став ще багатшим — дарунками вдячних за службу українських гетьманів. Однак ні освіта, ні багатство не завадили Юрію Немиричу кинутися сторч головою у самий вир козацьких війн і смертельно небезпечної політики.

Військову кар'єру Юрій Немирич розпочав на боці Польщі — брав активну участь у формуванні шляхетського ополчення, став його головою і певний час воював проти війська Богдана Хмельницького. Однак його аналітичний розум швидко усвідомив причини й масштаби війни, її політичну мету. Дуже можливо, що, програвши кілька битв козакам, Немирич повірив у їхню кінцеву перемогу, а головне — спокусився можливістю взяти участь у розбудові в Україні республіки. Так чи інакше, а він, великий пан, почав схилятися на бік повстанців і невдовзі опинився у близькому оточенні гетьмана Богдана. Після Переяславського договору Немирич знову поїхав за кордон - не хотів бути під рукою Москви, до якої завжди ставився зверхньо, з презирством — через її «азійську темноту». Збереглося мало подробиць про пригоди молодого лицаря на Заході. Відомо, що він воював на боці шведського короля, а трохи згодом цим вільнодумцем зацікавилася краківська інквізиція, примусивши його втікати на схід. З 1655 року Юрій Немирич остаточно осів в Україні й працював на її користь — як він це розумів. Тоді ж він прийняв православ'я (акт на зразок короля-протестанта Генріха IV — «Україна варта обідні!»). Богдан Хмельницький завжди цінував бувалих освічених людей, тому полковник Немирич невдовзі став  помітно впливати на політику уряду. Цей вплив він зберіг також за правління гетьмана Івана Виговського.

Найвизначнішим політичним доробком Юрія Немирича (вже за часів Виговського) стали так звані Гадяцькі пакти або трактати, в укладенні яких він відіграв провідну роль. Це був проект союзу України з Польщею «на нових основах співжиття — рівних з рівними, вільних — з вільними». Пакти передбачали повне скасування Переяславських угод. Бо Немирич, як і Виговський, вважав, що «з Польщею нас єднає освіта, а від Москви відбиває її невігластво. Попри одну віру, ми завжди мали більше спільного з католицькою Польщею, ніж із Московією».

340 років тому, 6 вересня 1658 року, під Гадячем скликано Раду. Серед майдану сиділа старшина, полковники, сотники, всі в святковому вбранні й з клейнодами. Гетьман Виговський привів до ради комісарів (послів) Речі Посполитої на чолі з Казиміром Бенєвським. Промова посла була дуже красномовною. Він, зокрема, сказав козакам: «...Ми обидві (Польща і Москва) готові роздерти нероздільне тіло України — щоб забезпечити для себе хоча б половину. Через те гине край ваш, пустіють поля... Ми прийшли просити вас з'єднатися, щоб у купі рятувати батьківщину, в купі славу здобувати... Ви вже покуштували й польського, й московського (після 1653 року) урядів, покуштували волі й неволі. Колись казали: «Лихі ляхи», а тепер певно скажете: «А москаль ще гірший!» ...Що принадило люд український до ярма московського? Віра? Неправда! У вас віра грецька, а у Москви — московська. Москалі так вірять, як їм цар скаже. І держить Москва вас, козаків, тільки поки нас, поляків, вашою кров'ю завоює. (Так воно й вийшло: Катерина II майже одночасно покінчила і з козацьким самоврядуванням, і з державністю Польщі.) А потім загонять вас аж до Біл-озера, а Україну заселять московськими холопами... То в нас з вами спільна справа, ви — нас, а ми — вас рятуватимемо». Промову польського посла козаки сприйняли схвально; після обговорення виборними від кожного полку проекту Гадяцьких пактів їх було підписано. Що було у тих пактах?

Йшлося насамперед про утворення Великого князівства Руського, яке охоплювало б усі землі України, як Правобережної, так і Лівобережної. Нове князівство входило до союзу Польщі й Литви як рівноправна Третя Посполита. Щодо внутрішнього життя, то Україна отримувала повну автономію, однак зрікалася права зовнішніх відносин. Управлялося Руське князівство виборними органами, головою уряду визнавався гетьман, який обирався довічно і був найвищим сенатором спільного Сейму. Державна мова — українська; Князівство мало власну державну скарбницю, свої гроші, своє військо. Передбачалося постійне збільшення, за певною квотою, української православної шляхти. Попри спротив поляків, Гадяцькі пакти скасовували Унію (Київський митрополит Діонісій Балабан встиг навіть написати листа до Риму), а також урівнювали в правах українських і польських єпископів. В Україні мала бути заснована друга академія (після Могилянської), а кількість шкіл та друкарень не обмежувалася. Скасовувалася цензура. (Академія, друкарні й цензура — то, безумовно, ідеї Юрія Немирича.)

Прийняття козацькою Радою Гадяцьких угод співпало у часі з перемогою гетьмана Івана Виговського над російським військом князя Ромодановського (битва під Пирятином). Ромодановський врятувався втечею, а князя Пожарського козаки взяли в полон і видали своїм союзникам татарам; ті стяли князю голову.

Справа тісного союзу з поляками просунулася досить далеко — Гадяцькі пакти обговорювалися Великим сеймом у Варшаві. Козацький посол Юрій Немирич виступив там — від імені «батьківщини вояцького, із віку преславного на морі й на суходолі народу українсько-руського» — із «просторою» блискучою промовою. Пакти було схвалено й затверджено двобічними присягами. (Скоріше за все, Гадяцьких пактів дотримувалися б не краще, ніж Переяславської угоди, — прямо залежно від сили та єдності козацтва.) До перевірки вірності клятвам короля Яна-Казиміра та сенаторів, однак, не дійшло.

Коли торжествуючий Юрій Немирич повернувся з Варшави, справу союзу з Польщею було вже програно. На той час гетьман Виговський зазнав кількох серйозних поразок від великоросійського війська; козаки почали знову відвертатися від союзу з «ляхами». А влітку 1659 року проти гетьмана Виговського та Гадяцьких трактатів повстали козаки під проводом Тимоша Цецюри та Золотаренка, налаштованих на союз із Москвою. У цьому заколоті Виговський позбувся гетьманських клейнодів (трохи пізніше — й голови), а Юрія Немирича козаки оточили поблизу Ніжина і «порубали на капусту», як сказано в «Летописи самовидца о войнах Богдана Хмельницкого».

   Вчитель. Так загинув вельможний пан Юрій Немирич - один із най-цікавіших політичних авантюристів України ХVII століття, типова людина епохи Відродження. Схильність до наукових занять поєднувалася у ньому з войовничістю, релігійні роздуми - з політичними інтригами, аристократизм- з пристрастю до республіканської демократії. Юрій Немирич міг провести своє життя у спокійних розкошах, у тиші кабінету вченого, а натомість наповнив його конфліктами з інквізицією, союзами з невірними королями й козаками, участю в кровопролитних битвах. І все життя ходив по лезу бритви.

3.Іван Самойлович –гетьман -"попович".

3 доповідач

Іван Самойлович (р. н. невід.—1690).  Гетьман Лівобережної та Правобереж-ної України (1674-1687 рр.). Народився в містечку Ходорків (тепер село Попільнянського району) в родині священика (напевне через це в народі отримав прізвисько "Попович"). У молоді роки І. Самойлович закінчив Києво-Могилянську колегію, де отримав ґрунтовні знання. Подальше своє  життя він зв'язав з козацтвом. Службу в козацькому війську розпочав сотенним писарем. У 60-х роках І. Самойлович служив в оточенні І. Брюхо-вецького, від якого отримав посаду чернігівського полковника. На цій посаді перебував з 1668 по 1669 р. У 1668 р. І. Самойлович виступив проти І. Брюховецького і проти сваволі московських воєвод в Україні. Після приходу до влади на Лівобережжі Д. Многогрішного він підтримав нового гетьмана, дістав прощення від московського царя і на Глухівській  раді  1669 р.  був обраний генеральним суддею (один із найвищих постів у гетьмансь-кому  уряді.

Коли царський уряд звинуватив Д. Многогрішного в державній зраді й заслав його до Сибіру, І. Самойлович 16-17 червня 1672 р. в глухому степу біля містечка Козача Діброва в таборі російської армії на козацькій раді був  обраний гетьманом Лівобережної України. Він підписав з Москвою Конотопські статті, які регламентували становище українських земель в Російській державі і які були значно гірші від Березневих статей Б. Хмель- ницького.                                                                                   

    На посаді гетьмана І. Самойлович проявив себе розумною й хороброю людиною. Вів тривалу боротьбу з гетьманом Правобережної України П.Дорошенком. У 1674 р. І. Самойловичу вдалося підпорядкувати собі десять правобережних полків і на старшинській раді в Переяславі він був проголошений  гетьманом і Правобережної України.

   У 1677-1678 рр. на чолі козацьких полків І.Самойлович хоробро бився з турецькими і татарськими загарбниками під час їхньої навали на Україну. У 1685 р. при його сприянні була скасована церковна автономія Українська православна церква підпорядковувалася московському патріархові.

І. Самойлович на чолі козацьких полків у 1687 р. взяв участь в поході московського війська, під командуванням князя Голіцина, до Криму, який закінчився невдало. Виною тому, як стала стверджувати Москва, були неправильні дії гетьмана. І. Самойловича звинуватили в неприхильності до Росії, в таємних зносинах з татарами та в бажанні створити в Україні незалежну державу. У липні 1687 р. гетьмана та його сина Якова без слідства й суду було заарештовано і заслано до Сибіру в Тобольськ, де він помер у 1690 р.  Ще одного сина І. Самойловича Григорія, який був чернігівським
полковником, московський воєвода Неплюєв звинуватив у зраді і
жахливих тортур стратив у м. Севську. Щоб збільшити муки, кат
тричі рубав йому голову.

Замiсть епiлогу. Після Івана Виговського гетьманом було обрано 18-річного сина Богдана Юрія Хмельницького. На другій Переяславській раді гетьман Юрій присягнув на вірність Великому государю Московському. Було підписано також нові «Переяславські конституції», які радикально урізали права козацтва. А через рік після усунення «ляха, зрадника Івашки Виговського» та його прихильників козаки зібралися на Чорну раду у Корсуні. Там кожен урочисто, на Святому Письмі відрікся від союзу з Москвою і виголосив клятву вірності польському королю. Вже без Гадяцьких трактатів.