Учнівський проєкт з теми «Культура України початку XX століття».

Література першої половини ХХ століття:

портрети

У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури, до якої увійшли понад два десятки письменників, серед них П. Тичина, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, П. Панч. Ідейним керівником її був М. Хвильовий, а першим президентом – відомий прозаїк, поет і драматург М. Яловий. Це була літературно-мистецька організація письменників, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи.

У центрі боротьби літературних угруповань опинився М. Хвильовий (1893-1933) – учасник громадянської війни, комуніст, талановитий поет, прозаїк, критик і публіцист, один з основоположників української радянської літератури. Він перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними формулюваннями – ознаки того, що в суспільстві назрівають загрозливі зміни. У памфлетах «Про сатану в бочці», «Дві сили» та інших М. Хвильовий з великою майстерністю показав героїчну боротьбу робітників і селян за народну владу, а в романі «Вальдшнепи» розкрив моральний розклад тих, хто прийшов до влади, хто пізніше стане надійною опорою диктатора Й. Сталіна.

Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручний на Україні Л. Каганович поклали край курсу на відродження української національної культури. Незабаром, як і слід було чекати, розпочалися переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. До 1930 р. за всілякими безпідставними звинуваченнями було заарештовано кілька десятків українських письменників.

“Празька школа” українських поетів

«Празька школа» — група українських поетів та письменників, які після Громадянської війни у 1920-х роках опинилися за кордоном, переважно у Європі, і тривалий час мали свій культурно-організаційний центр - Прагу. "Празька школа" охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича. 

Розстріляне відродження

також червоний ренесанс

Духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х рр. XX ст. в Українській РСР, яке дало високохудожні твори в галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, та яке було знищене сталінським режимом.

Коли Комуністична партія зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (М. Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

«…протягом 1920-1930-х. рр. 89 українських письменників були фізично знищені, 212 письменників замовкли, 22 – вижили і здебільшого повернулись у літературу, 42 – не були реабілітовані і зостались в ув’язненні або померли, 83 – емігрували з України, використавши як нагоду Другу світову війну. Разом вибуло 448 письменників»(Б. Кравцев, дослідник історії української літератури).

Світлини з позакласного уроку