Українські народні казки дітям
КАТАЛОГ КАЗОК
За програмою «Українське довкілля»
Середній вік
1.Пан Коцький
2.Солом’яний бичок
3.Свого не цурайся
4.Двоє жадібних ведмежат
Старший вік
1.Зимівля звірів
2.Кирило Кожум’яка
3.Лисичка- сестричка і Вовк – панібрат
4.Цап та баран
5.Кривенька качечка
6.Казка про липку та зажерливу бабу
7.Ох
8.12 місяців
9.Зозуля
10.Троє поросят
Пан Коцький
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить». Покинув його й сам поїхав.
Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:
— Що ти таке?
А він каже:
— Я — пан Коцький.
Лисичка й каже:
— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть , а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.
Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть:
— А зготуймо обід!
І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
— Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
— А я піду по буряки і картоплю.
Ведмідь:
— А я меду принесу на закуску.
Заєць:
— А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
— Я не підбіжу, як доведеться тікати.
Кабан:
— А я теж неповороткий.
Вовк:
— Я старий уже і трохи недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться.
Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
— А чого ти прийшов?
Він і каже:
— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.
А вона йому:
— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.
Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.
А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!
Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.
Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.
Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
СОЛОМ’ЯНИЙ БИЧОК
Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні - нічого не мають; що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалася на діда:
- Зроби та зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою.
- Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?
- Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід - нічого робити - взяв, зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
- Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:
- Хто ти такий? - питає, - Скажи мені!
А бичок йому:
- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
Ведмідь каже:
- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!
Бичок нічого, - мовчить. Ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав - затяг того бичка хтозна-куди!
От баба прокидається - аж бичка нема. "Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть він уже додому пішов". Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться - ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда:
- Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів, - іди його вбий!
Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
- Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись , пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: - Хто ти такий? - питає, - Скажи мені!
А бичок йому:
- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати, а то капосні собаки обідрали!
- Бери!
Вовк зразу до боку, хотів смоли віддерти. Драв-драв та зубами й зав'яз, що ніяк уже не віддере; що хоче назад, та ніяк. Вовтузився з тим бичком!
Прокидається баба - аж бичка уже й не видно. Вона й подумала: "Мабуть, мій бичок додому побрів". Та й пішла. Коли дивиться - вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.
Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під могилою та й заснула. Аж біжить лисичка:
- Хто ти такий? - питає, - Скажи мені!
- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати; капосні хорти трохи шкури не зняли!
- Бери!
Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала - дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.
От як назбиралось їх, сів дід над лядою та й давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:
- Діду, навіщо ти ножа гостриш?
- Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі і бабі кожухи.
- Ой, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю! Я тобі багато меду принесу.
- Ну, гляди!
Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
- Діду, навіщо ти ножа гостриш?
- Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
- Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену.
- Ну, гляди!
І вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:
- Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
- У лисички, - каже дід, - гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.
- Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі курей, і гусей принесу!
- Ну, гляди!
І лисичку пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: "Нащо?" А він і каже:
- У зайчика шкурка м'якенька, тепленька, - будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
- Ой, не ріж мене, дідусю, - я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив і його.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж - дер-дер! - щось до діда в двері. Баба прокинулась:
- Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, - піди подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов - дер-дер! - повен двір овець вовк понаганяв. А незабаром лисичка принесла курей, гусей - усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго... І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки, та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли!
А бичок, що не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й не розтанув.
Двоє жадібних ведмежат
По той бік скляних гір, за шовковим лугом, стояв дрімучий ліс. У густому лісі, в самій гущавині, жила стара ведмедиця. У ведмедиці були два сини. Коли ведмежата підрос- ли, вирішили вони піти по білому світу щастя шукати. Спочатку пішли до матері та попрощалися з нею. Обняла стара ведмедиця синів і наказала їм ніколи не розлучатися один з одним. Обіцяли ведмежата виконати наказ матері й рушили в дорогу.
Йшли день, йшли другий, нарешті всі запаси у них закінчилися. А по дорозі дістати було нема чого.
- Ох, братику, до чого ж мені їсти хочеться! - поскаржився молодший.
- А мені і того більше! - відповів старший.
Йшли вони йшли, доки раптом не натрапили на велику круглу голівку сира. Хотіли бува поділити її порівну, але не зуміли.
Жадність здолала ведмежат, кожен боявся, що іншому дістанеться більша частина.
Сперечалися вони, лаялися, гарчали, як раптом підійшла до них лисиця.
- Про що ви сперечаєтеся, молоді люди? - запитала шахрайка.
Ведмежата розповіли про свою біду.
Яка ж це біда? - каже лисиця. Це не біда! Поділю вам сир порівну: мені що молодший, що старший - все одне.
- От, добре, діли! - вигукнули з радістю ведмежата!
Лисичка узяла сир і розламала його. Та розламала голівку так, щоб один шматок був більше за інший. Ведмежата одразу помітили:
- Цей більший! Лисиця заспокоїла їх:
- Тихіше, молоді люди! І це не біда. Трохи терпіння - зараз все владнаю.
Лисичка узяла сир і розламала його. Та розламала голівку так, щоб один шматок був більше за інший. Ведмежата одразу помітили:
- Цей більший! Лисиця заспокоїла їх:
- Тихіше, молоді люди! І це не біда. Трохи терпіння - зараз все владнаю.
Вона відкусила добрий шмат від більшої половини і проковтнула його. Тепер великий шматок став меншим шматком.
- І так нерівно! - затурбувалися ведмежата. Лисиця подивилася на них з докором.
- Ну, повно, повно! - сказала вона. - Я сама знаю свою справу!
І вона відкусила від більшої половини здоровенний шматок. Тепер більший кусень став меншим.
- І так нерівно! - закричали ведмежата стурбовано.
- Та годі ви! – ледве вимовила лисиця, оскільки рот її був набитий дуже смачним сиром. - Ще зовсім трішки - і буде порівну
Ведмежата тільки чорними носами водили туди-сюди - від більшого до меншого, від меншого до більшого шматка. Доки лисиця не наїлася, вона все ділила і ділила.
На той час, як половинки порівнялися, ведмежатам майже сиру не залишилося: дві крихітні грудки!
- Що ж, - сказала лисиця, - хоч і помалу, та зате порівну! Смачного вам ведмежата! - захихотіла і, махнувши хвостом, втекла.
Так буває з тими, хто скупиться.
Цап та баран
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли.
Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
— А, здоров, молодці!
— Здоров! Здоров!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.
Цап і роздумався:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати:
«Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови позбудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають».
От один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долити,— піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:
— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долити; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не повернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:
— Ох, нумо, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Ох, як роздумавсь вовк:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня забрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і знайшли їх на дубі. Цап сміливіший — визліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.
— От лягай, — кажуть вовки ковтунуватому вовкові, — ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.
Кривенька качечка
Був собі дід та баба, та не було в них дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі:
– Ходім, бабо, в ліс по грибки!
От пішли, бере баба грибки, коли дивиться – у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить.
От вона дідові:
– Дивись, діду, яка гарна качечка! А дід каже:
– Візьмімо її додому, нехай вона у нас живе.
Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір’ячком і посадили туди качечку, а самі знов пішли по грибки.
Вертаються, аж дивляться, що в них прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів:
– Хто це? Хто це? Ніхто нічого не знає. Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому – аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знов до сусідів:
– Чи не бачили кого? Кажуть;
– Бачили якусь дівчину, від криниці воду несла. Така,- кажуть,- гарна, тільки трішки кривенька!
От дід і баба думали-думали: “Хто б це був? ” – ніяк не вгадають. А далі баба дідові й каже:
– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємось та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду. Так і зробили. Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із хати виходить дівчина з коромислом: така гарна! Тільки що кривенька трошки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться – аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули у піч, воно там і згоріло.
Коли іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:
– Не плач, Галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми будемо тебе любити і жалувати, як рідну дитину!
А дівчина каже:
– Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер,- каже,- не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.
Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла. От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде.
Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:
– Онде наша діва. Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами! А-дівчина їм відказує: – Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули..
От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.
Коли летить другий табуночок. І ці теж:
– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами! На метеному дворці,
А дівчина їм відказує:
– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!..
Коли летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:
– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!
Скинули їй по пір’ячку, дівчина увернулася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком.
А дід і баба зосталися самі собі.
ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ
Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, а хлопці товар женуть.
— Здорові були, хлопці!
— Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
— Де ж таки — бичка за пиріжок!
— Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..
Таки найшла одного, — проміняв.
— Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко…
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:
— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров, вовчику-братику!
— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
— Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
— Ну то підвези ж і мене!
— Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
— Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже:
— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
— Ні, не поламаю!
— Ну, клади!
Вовк і поклав. їдуть, їдуть, коли це — трісь!
— Ой, лишенько, — каже лисичка, — санки тріщать!
— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма, — їдуть… А вовчик знову:
— Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
— Та ні, чого б вони ламалися?
— Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.
— Дай же й мені!
— Так останній.
Проїхали ще трохи.
— Ой, лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
— Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
— А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!"
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
— Нащо ж ти такого нарубав!
— Коли воно таке рубається!
— А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
— Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
— Ну й дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах, — ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З’їм бичка та й утечу!» Проїв дірку в бичка, зсередини все виїв, туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і палкою підпер.
Приходить лисичка…
— Ну стривай же ти, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом.
Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.
Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає… Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк — аж і вовк-панібрат біжить.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров!
— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
— Рибку їм.
— Дай же й мені!
— Отак! Я стільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
— Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку…
— Ловись, — каже, — рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
— Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, — не витягне. А вона його ще й лає:
— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика», — от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, — побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле… Коли дивиться — вовк насилу лізе, — добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
— А, — каже, — така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
— Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, — так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
— Та я й сам нездужаю!..
— Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..
— То сідай уже, що з тобою робити…
Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне.
Повіз її вовк.
От вона їде та все приказує:
— Битий небиту везе! Битий небиту везе!
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то я кажу: битий биту везе.
А сама знов нищечком:
— Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
— Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.
А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
— Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
— Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.
Троє поросят
Жили-були на світі три порося. Три брата. Всі однакового зросту, кругленькі, рожеві, з однаковими веселими хвостиками.
Навіть імена у них були схожі. Звали свині: Ніф-Ніф, Нуф-Нуф і Наф-Наф. Все літо вони перекидалися в зеленій траві, грілися на сонечку, ніжилися в калюжах.
Але ось настала осінь.
Сонце вже не так сильно припікало, сірі хмари тяглися над пожовтілим лісом.
— Пора нам подумати про зиму, — сказав якось Наф-Наф своїм братам, прокинувшись рано вранці. — Я весь тремчу від холоду. Ми можемо застудитися. Давайте побудуємо будинок і будемо зимувати разом під однім теплим дахом.
Але його братам не хотілося братися за роботу. Набагато приємніше в останні теплі дні гуляти і стрибати по лузі, ніж рити землю і тягати важкі камені.
— Встигнемо! До зими ще далеко. Ми ще погуляємо, — сказав Ніф-Ніф
— Коли треба буде, я сам побудую собі дім, — сказав Нуф-Нуф і ліг в калюжу.
— Я теж, — додав Ніф-Ніф.
— Ну, як хочете. Тоді я буду один будувати собі дім, — сказав Наф-Наф. — Я не буду вас чекати.
З кожним днем ставало все холодніше і холодніше.
Але Ніф-Ніф і Нуф-Нуф не поспішали. Їм і думати не хотілося про роботу. Вони байдикували з ранку до вечора. Вони тільки й робили, що грали в свої поросячі ігри, стрибали і перекидалися.
— Сьогодні ми ще погуляємо, — говорили вони, — а завтра з ранку візьмемося за справу.
Але і на наступний день вони говорили те ж саме.
І тільки тоді, коли велика калюжа біля дороги стала вранці покриватися тоненькою скоринкою льоду, ледачі брати взялися нарешті за роботу.
Ніф-Ніф вирішив, що простіше і швидше за все змайструвати будинок із соломи. Ні з ким не порадившись, він так і зробив. Вже до вечора його хатина була готова.
Ніф-Ніф поклав на дах останню соломинку і, дуже задоволений своїм будиночком, весело заспівав:
— Хоч півсвіту обійти.
Обійти, обійти,
Кращу хатку не знайти,
Не знайти, не знайти!
Наспівував цю пісеньку, він попрямував до Нуф-Нуфу.
Нуф-Нуф неподалік теж будував собі будиночок.
Він прагнув швидше покінчити з цим нудним і нецікавим справою.
Спочатку, так само як і брат, він хотів побудувати собі будинок із соломи. Але потім вирішив, що в такому будинку взимку буде дуже холодно. Будинок буде міцніше і тепліше, якщо його побудувати з гілок і тонких прутів.
Так він і зробив.
Він вбив у землю кілки, переплів їх прутами, на дах навалив сухого листя, і до вечора будинок був готовий.
Нуф-Нуф з гордістю обійшов його кілька разів колом і заспівав:
— А у мене гарний дім,
Добрий дім, теплий дім!
Не злякають дощ і грім,
Дош, і грім, дощ і грім!
— Ну, ось і твій будинок готовий! — сказав Ніф-Ніф братові. — Я говорив, що ми й самі впораємося з цією справою! Тепер ми вільні і можемо робити все, що нам заманеться!Не встиг він закінчити пісеньку, як з-за куща вибіг Ніф-Ніф.
— Підемо до Наф-Нафу і подивимося, який він собі побудував дім! — сказав Нуф-Нуф. — Щось ми давно не бачили!
— Підемо подивимося! — погодився Ніф-Ніф.
І обидва брати, дуже задоволені тим, що їм ні про що більше не потрібно піклуватися, сховалися за кущами.
Наф-Наф ось вже кілька днів був зайнятий будівництвом. Він натаскал каменів, намісив глини і тепер не поспішаючи будував собі надійний, міцний будинок, в якому можна було б сховатися від вітру, дощу і морозу.
Він зробив у будинку важку дубову двері з засувом, щоб вовк з сусіднього лісу не міг до нього залізти.
Ніф-Ніф і Нуф-Нуф застали брата за роботою.
— Що ти будуєш? — в один голос закричали здивовані Ніф-Ніф і Нуф-Нуф. — Що це, будинок для поросяти або фортеця?
— Будинок порося повинен бути фортецею! — спокійно відповів їм Наф-Наф, продов- жуючи працювати.
— Не збираєшся ти з ким-небудь воювати? — весело прохрюкал Ніф-Ніф і підморгнув Нуф-Нуфу.
І обидва брата так розвеселилися, що їх вереск і рохкання рознеслися далеко по галявині.
А Наф-Наф як ні в чому не бувало продовжував класти кам’яну стіну свого будинку, муркочучи собі під ніс пісеньку:
— Я, звичайно, не дурний,
Не дурний, не дурний!
Дім будую кам'яний,
Кам'яний, кам'яний!
Тут мене страшний хижак,
Злий хижак, злий хижак
Не дістане вже ніяк,
Аж ніяк, аж ніяк!
— Це я про вовка! — відповів Наф-Наф і уклав ще один камінь.- Це ти про якого звіра? — запитав Нуф-Нуф у Наф-Нафа.- Це він про якого звіра? — запитав Ніф-Ніф у Нуф-Нуфа.
— Подивіться, як він боїться вовка! — сказав Ніф-Ніф.
— Він боїться, що його з’їдять! — додав Нуф-Нуф.
І брати ще більше розвеселилися.
— Які тут можуть бути вовки? — сказав Ніф-Ніф.
— Ніяких вовків немає! Він просто боягуз! — додав Нуф-Нуф.
І обидва вони почали пританцьовувати і співати:
— Не страшний нам сірий вовк,
Сірий вовк, сірий вовк!
Де він ходить, дурень вовк,
Сивий вовк, хижий вовк?
— Підемо, Нуф-Нуф, — сказав тоді Ніф-Ніф. — Нам тут нічого робити!Вони хотіли подражнити Наф-Нафа, але той навіть не обернувся.
І два хоробрих братика пішли гуляти.
Дорогою вони співали і танцювали, а коли увійшли в ліс, то так розшумілися:, що розбудили вовка, який спав під сосною.
— Що за шум? — невдоволено пробурчав злий і голодний вовк і помчав до того місця, звідки доносився галас і рохкання двох маленьких дурних поросят.
— Ну, які тут можуть бути вовки! — говорив у цей час Ніф-Ніф, який вовків бачив тільки на картинках.
— Ось ми його схопимо за ніс, буде знати! — додав Нуф-Нуф, який теж ніколи не бачив живого вовка.
— Повалимо, та ще зв’яжемо, та ще ногою ось так, ось так! — хвалився Ніф-Ніф і показав, як вони будуть розправлятися з вовком.
І брати знову розвеселилися і заспівали:
— Не страшний нам сірий вовк,
Сірий вовк, сірий вовк!
Де він ходить, дурень вовк,
Сивий вовк, хижий вовк?
Він стояв за великим деревом, і у нього був такий страшний вигляд, такі злі очі і така зубата паща, що у Ніф-Ніфа і Нуф-Нуфа за спинок пробіг холодок і тонкі хвостики дрібно-дрібно затремтіли.І раптом вони побачили справжнього живого вовка!
Бідні поросята не могли навіть поворухнутися від страху.
Вовк приготувався до стрибка, клацнув зубами, моргнув правим оком, але поросята раптом схаменулися і, скиглячи на весь ліс, кинулися навтьоки.
Ніколи ще не доводилося їм так швидко бігати!
Виблискуючи п’ятами і піднімаючи хмари пилу, поросята мчали кожен до свого дому.
Ніф-Ніф перший добіг до своєї солом’яної хатини і ледве встиг зачинити двері перед самим носом вовка.
— Зараз же одчини двері! — прогарчав вовк. — А то я її виломаю!
— Ні, — прохрюкал Ніф-Ніф, — я не одчиню!
За дверима було чути дихання страшного звіра.
— Зараз же отопри двері! — прогарчав знову вовк. — А то я так дуну, що весь твій дім розлетиться!
Але Ніф-Ніф від страху нічого вже не міг відповісти.Тоді вовк почав дути: «Ф-ф-ф-у-у-у!» З даху будинку злітали соломинки, стіни будинку тряслися.
Вовк ще раз глибоко зітхнув і дмухнув вдруге: «Ф-ф-ф-у-у-у!»
Коли вовк дмухнув в третій раз, будинок розлетівся на всі боки, ніби на нього налетів ураган.
Вовк клацнув зубами перед самим п’ятачком маленького поросяти. Але Ніф-Ніф спритно ухилився і кинувся бігти. Через хвилину він був уже біля дверей Нуф-Нуфа.
Ледве встигли брати замкнутися, як почули голос вовка:
— Ну, тепер я з’їм вас обох!
Ніф-Ніф і Нуф-Нуф злякано подивилися один на одного. Але вовк дуже втомився і тому вирішив піти на хитрість.
— Я передумав! — сказав він так голосно, щоб його почули в будиночку. — Я не буду їсти цих худих поросят! Я краще піду додому!
— Ти чув? — запитав Ніф-Ніф у Нуф-Нуфа. — Він сказав, що не буде нас їсти! Ми худі!
— Це дуже добре! — сказав Нуф-Нуф і відразу перестав тремтіти.
Братам стало весело, і вони заспівали як ні в чому не бувало:
— Не страшний нам сірий вовк,
Сірий вовк, сірий вовк!
Де він ходить, дурень вовк,
Сивий вовк, хижий вовк?
А вовк і не думав нікуди йти. Він просто відійшов убік і причаївся. Йому було дуже смішно. Він насилу стримував себе, щоб не розреготатися. Як спритно він обдурив двох дурних, маленьких поросят!
Коли поросята зовсім заспокоїлися, вовк взяв овечу шкуру і обережно підкрався до будинку.
Біля дверей він накрився шкуркою і тихо постукав.
Ніф-Ніф і Нуф-Нуф дуже перелякалися, коли почули стукіт.
— Хто там? — запитали вони, і у них знову затрусило хвостики.
— Це я-я-я — бідна маленька овечка! — тонким, чужим голосом пропищав вовк. — Пустіть мене переночувати, я відбилася від стада і дуже втомилася!
— Пустити? — запитав брата добрий Ніф-Ніф.
— Овечку можна пустити! — погодився Нуф-Нуф. — Овечка не вовк!
Але коли поросята прочинили двері, вони побачили не вівцю, а все того ж зубастого вовка. Брати зачинили двері й щосили налягли на неї, щоб страшний звір не зміг до них увірватися.
Вовк дуже розсердився. Йому не вдалося перехитрити поросят! Він скинув з себе овечу шкуру і загарчав:
— Ну, чекайте ж! Від цього будинку зараз нічого не залишиться!
І він почав дути. Будинок трохи похилився. Вовк дув другий, потім третій, потім четвертий раз.
З даху злітали листя, стіни тремтіли, але будинок все ще стояв.
І, тільки коли вовк дмухнув в п’ятий раз, будинок захитався і розвалився.
Одна тільки двері деякий час ще стояла посеред руїн.
В жаху кинулися поросята бігти. Від страху у них віднімалися ноги, кожна щетинка тремтіла, носи пересохли. Брати мчали до будинку Наф-Нафа.
Вовк наганяв їх величезними стрибками. Один раз він ледь не схопив Ніф-Ніфа за задню ніжку, але той вчасно відсмикнув її і додав ходу.
Вовк теж натиснув. Він був упевнений, що на цей раз поросята від неї не втечуть.
Але йому знову не пощастило.
Поросята швидко промчали повз великий яблуні, навіть не зачепивши її. А вовк не встиг згорнути і налетів на яблуню, яка обсипала його яблуками. Одне тверде яблуко вдарило його між очей. Велика шишка вскочила у вовка на лобі.
А Ніф-Ніф і Нуф-Нуф ні живі ні мертві підбігли в цей час до будинку Наф-Нафа.
Брат швидко впустив їх у будинок. Бідні поросята були так налякані, що нічого не могли сказати. Вони мовчки кинулися під ліжко і там причаїлися. Наф-Наф відразу здогадався, що за ними гнався вовк. Але йому нічого було боятися в своєму кам’яному будинку. Він швидко закрив двері на засув, сам сів на табуретку і голосно заспівав:
— Тут мене страшний хижак,
Злий хижак, злий хижак
Не дістане аж ніяк,
Аж ніяк, аж ніяк!
— Хто стукає? — спокійним голосом запитав Наф-Наф.Але тут як раз постукали в двері.
— Відкривай без розмов! — пролунав грубий голос вовка.
— Як би не так! І не подумаю! — твердим голосом відповів Наф-Наф.
— Ах так! Ну, тримайтеся! Тепер я з’їм всіх трьох!
— Спробуй! — відповів з-за дверей Наф-Наф, навіть не підвівшись зі своєї табуреті.
Він знав, що йому і братам нічого боятися в міцному кам’яному будинку.
Тоді вовк втягнув у себе побільше повітря і дмухнув, як тільки міг!
Але, скільки б він не дув, жоден навіть самий маленький камінь не зрушив з місця.
Вовк посинів від натуги.
Будинок стояв як фортеця. Тоді вовк став трясти двері. Але двері теж не піддавалася.
Вовк став від злості дряпає кігтями стіни будинку і гризти камені, з яких вони були складені, але він тільки обламав собі пазурі і зіпсував зуби.
Голодного і злого вовка нічого не залишалося робити, як забиратися геть.
Але тут він підняв голову і раптом помітив велику, широку трубу на даху.
— Ага! Ось через цю трубу я проберусь в будинок! — зрадів вовк.
Він обережно заліз на дах і прислухався. В домі було тихо.
«Я все-таки закушу сьогодні свіжої поросятинкою!» — подумав вовк і, облизнувшись, поліз в трубу.
Але, як тільки він став спускатися по трубі, поросята почули шурхіт. А коли на кришку казана стала сипатися сажа, розумний Наф-Наф відразу здогадався, в чому справа. Він швидко кинувся до казана, в якому на вогні кипіла вода, і зірвав з нього кришку.
— Милості просимо! — сказав Наф-Наф і підморгнув своїм братам.
Ніф-Ніф і Нуф-Нуф вже зовсім заспокоїлися і, щасливо посміхаючись, дивилися на свого розумного і хороброго брата.
Поросятам не довелося довго чекати. Чорний, як сажотрус, вовк попав прямо в окріп.
Ніколи ще йому не було так боляче!Очі йому вилізли на лоба, вся шерсть піднялася дибки.
З диким ревом ошпарений вовк вилетів в трубу назад на дах, скотився по ній на землю, перекинувся чотири рази через голову, проїхався на своєму хвості повз замкнені двері і кинувся в ліс.
А три брати, троє маленьких поросят, дивилися йому вслід і раділи, що вони так спритно провчили злого розбійника.
А потім вони заспівали свою веселу пісеньку:
— Хоч півсвіту обійти,
Обійти, обійти,
Кращий будинок не знайти,
Не знайти, не знайти!
В цьому домі злий хижак,
Злий хижак, злий хижак
Не дістане нас ніяк.
Аж ніяк, аж ніяк!
Лютий вовк у ліс утік,
В ліс утік, в ліс утік
І не вернеться повік,
Вже повік, вже повік!
КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА
Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз:
— Чи є,— каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав? — Є,— каже, — такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі,— тільки один голубок. Вона вигодувала його ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до отця.
«Отак і так, — каже, — у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!"
Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:
— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину.
— Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?
— Є, князю. Живе над Дніпром.
— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливав отакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
— Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…
А він і не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.
— Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.
Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:
— Ну, це ж уже для вас я роблю.
Пішов до князя.
— Давайте ж, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.
А змій йому й каже:
— А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися?
— Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить — так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
— От так Кирило! От так Кожум’яка!
А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум’яками.
Ох
Колись-то давно, не за нашої пам'яті,- мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один син, та й таке ледащо той одинчик, що лихо! Нічого не робить - і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
- Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
- Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа - нічого робить не вміє? - Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, виліз на піч - знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевства вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитись. Так і там не побув довго - втік. Батько:
- Що робить? Поведу,- каже,- ледащо у інше царство: де найму, то найму,- може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи: а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
- Притомився я - сяду, одпочину трохи. - От сідає на пеньок та:
- Ох! Як же я втомився! - каже.
- Тільки це сказав - аж з того пенька - де не взявся - вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
- Що тобі,- питає,- чоловіче, треба од мене? Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?» Та й каже йому:
- Хіба я тебе кликав? Одчепись!
- Як же не кликав,- каже дідок,- коли кликав!
- Хто ж ти такий? - пита чоловік.
- Я,- каже дідок,- лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
- Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! - каже чоловік.
- Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»
- Та то я втомився,- каже чоловік, та й сказав.
- Куди ж ти йдеш? - пита Ох.
- Світ за очі! - каже чоловік.- Веду оцю дитину наймать,- може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома - що найму, то й утече.
- Найми,- каже Ох,- у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його - бери, а не пізнаєш - ще рік служитиме в мене!
- Добре,- каже чоловік.
- Ударили по руках,- чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано - все, все. А за наймичок у Оха мавки - такі зелені, як рута!
- Ну, сідай же,- каже Ох,- наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву - і страва зелена; він попоїв.
- Ну,- каже Ох,- піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох - аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,- наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою - наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втрете та знову сприснув вуглину живущою водою - із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
Казка про липку і зажерливу бабу
Жили собі дід та баба. Вони були дуже вбогі. От баба і каже;
— Ти б старий, пішов у ліс та вирубав липку, щоб було чим протопити.
— Добре,— каже дід. Узяв сокиру та й пішов у ліс.
Приходить дід до лісу, вибрав липку. Тільки що замахнувся сокирою, щоб рубати, коли чує — липка каже людською мовою.
— Ой, не рубай мене, чоловіче добрий, я тобі в пригоді стану!
Дід з переляку і сокиру опустив. Постояв, подумав та й пішов додому.
Приходить додому та й розповідає про свою пригоду. А баба й каже:
— От який же ти дурень. Піди зараз же до липки та попроси конячку з возом. Хіба ми ще не находились з тобою?
— Та як так, то й так,— каже дід. Надів шапку та й пішов.
Приходить до липки та й каже:
— Липко, липко, казала баба, щоб ти дала нам коняку з возом.
— Добре,— каже липка,— іди додому.
Прийшов він додому, а біля хати стоїть віз, і конячка біля його прив'язана.
— Бач, старий,— каже баба,— тепер і ми люди. От тільки хата наша от-от завалиться. Піди, старенький, попроси ще й хату. Може, дасть.
Пішов дід до липки, попросив і хату. «Добре,— каже липка,— іди додому».
Приходить дід до двору і не пізнає: замість старої хати стоїть нова, гарна хата. Радіють обоє, як діти.
— А що, старий, якби ти попрохав ще й худоби та птиці. Тоді, здається, вже й нічого нам не треба.
Пішов дід до липки, попросив худоби і птиці. «Добре,— каже липка,— іди додому».
Приходить дід і не нарадується. Повен двір худоби і птиці.
— Ну, тепер уже нам більш нічого не треба,— каже дід.
— Ні, старенький, ще піди попроси й грошей.
Пішов дід до липки і попросив гроші. «Добре,— каже липка,— іди додому».
Приходить дід, а баба сидить за столом і золоті гроші в купки складає.
— Треба,— каже,— ще, щоб усі люди боялися, бо ми ж багачі. Піди, старий, до липки, попроси, нехай зробить так, щоб нас усі люди боялись.
Пішов дід до липки, попрохав дід липку, щоб так зробила. «Добре,— каже липка,— іди додому».
Прийшов дід додому, а там у них повно війська та поліції, і все їх охороняють. Але старій і цього мало.
— Що ж,— каже вона,— треба ще, щоб усі люди в селі були нашими батраками, бо чого ж нам більше хотіти — все ж у нас є.
Пішов дід до липки та й просить, щоб зробила вона так. Довго мовчала липка, а потім каже: «Іди додому, зроблю ще вам останнє».
Приходить дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть та сама стара хата і баба коло неї. Так покарала липка за те, що ненажерлива баба хотіла людей батраками зробити.
Зимівля звірів
Надокучило бикові взимку в хліві стояти. Вийшов він з двору й пішов до лісу. А назустріч йому баран.
– Куди, баранцю, йдеш? – Від зими літа шукаю.
– Ну, ходімо разом!
Пішли вони вдвох. Попадається їм назустріч свиня.
– Куди, свинко, йдеш? – питають бик та баран.
– Від зими літа шукаю.
– Ну, то ходімо з нами!
Пішли далі втрьох. Назустріч їм гуска.
– Куди, гусочко, йдеш?
– Від зими літа шукаю.
– Ну, то ходімо з нами!
Пішли вчотирьох. Ідуть собі, а назустріч їм півень.
– Куди, півнику, йдеш?
– Від зими літа шукаю.
– Ну, то ходімо з нами!
Пішли вони вп’ятьох. А мороз усе дужче береться, ялинки від холоду потріскують.
– От що, друзі, – каже бик, – літа, мабуть, ми скоро не знайдемо – треба якось зиму перебути, хату збудувати.
Баран йому відповідає:
– В мене шуба тепла, я й так перезимую.
А свиня каже:
– Мені морози не страшні: зариюсь у землю й перезимую.
А гуска ґелґоче:
– І мені хати не треба. Я одне крило підстелю, другим накриюсь – мене ніякий мороз не пройме.
А півень і собі:
– Я під ялинку сховаюсь і так зиму пересиджу.
Бачить бик – погана справа, треба самому турбуватися.
– Що ж, – каже, – ви собі як хочете, а я хату поставлю.
От він і поставив хату. Затопив пічку, лежить, гріється. А надворі щодалі холоднішає. От баран бігав, бігав у своїй шубі, та ніяк не зігріється, і пішов до бика:
– Ме-ме! Пусти до хати!
– Та в тебе ж он яка шуба тепла, те й так перезимуєш.
– Ото ж то й є, що не перезимую! Пусти до хати, я тобі допомагатиму – дрова носитиму, пічку топитиму.
– Ну, йди вже! – каже бик.
Стали вони вдвох жити. Коли це прибігає й свиня:
– Хро-хро! Пустіть до хати!
– Та тобі ж морози не страшні, – каже бик, – ти в землю зариєшся й так перезимуєш.
– Та ні, не перезимую! Пустіть до хати, я вам допомагатиму, у підпіллі картоплю перебиратиму.
– Ну, що ж, іди! – каже бик.
Почали жити втрьох. Трохи згодом прилетіла й гуска:
– Ґел-ґел-ґел! Пустіть до хати!
– Та в тебе ж два крила, одне підстелиш, другим накриєшся й так перезимуєш.
– Та то я жартувала! Пустіть, я борщ варитиму, тісто міситиму.
– То йди, коли так.
Прибіг і півень:
– Ку-ку-рі-ку! Пустіть мене до хати!
– Та ти ж під ялинкою зиму пересидиш!
– Під ялинкою холодно, пустіть, я щоранку вас будитиму й хату сторожитиму!
Пустили й півня.
От вони живуть собі всі п’ятеро в теплі та в згоді. Баран дрова носить і пічку топить, свинка в підпіллі картоплю перебирає, гуска борщ варить і тісто місить, півень уранці всіх будить і хату стереже. Бігла якось повз хату лисиця. Почула, як півень співає, і схотілося їй півня з’їсти. Зазирнула вона у віконечко, бачить – півень у хаті не один
Побігла лисичка до вовка та ведмедя й каже їм:
– Знайшла я для всіх нас поживу! Для тебе, ведмедю, бика, для тебе, вовче, свиню та барана, а для мене півня та гуску. Живуть вони на узліссі в низинці, в теплій хатинці.
– Добре, лисичко, – кажуть вовк та ведмідь, – веди нас туди! Ми всіх з’їмо, а самі в хатинці житимемо.
Зібралися й пішли. Ось підійшли вони до хатки.
– Іди вперед, ведмедю, – каже лисиця, – ти в нас найдужчий.
– Та ні, – відповідає ведмідь, – хай вовк іде, він найспритніший.
– Ну, гаразд! – каже вовк.
Одчинив він двері й увійшов у хатку.
Та тільки переступив поріг, а півень як загукає:
– Ку-ку-рі-ку! Бийте злодія!
Бик схопився та як припре вовка рогами до стінки! Баран розбігся та й буц-буц його по боках. А свиня:
– Хрю-хрю, ножі гострю, вовкові черево розпорю!
Гуска його за тім’я скубе, а півень з печі знай гукає:
– А куди, куди, куди?! Подавайте його сюди! Я його, злодія, провчу, я його ногами затопчу!
Насилу вовк вирвався і дременув у ліс. А там вже ведмідь з лисицею під кущем сидять, з переляку тремтять.
Вовк їм і розповідає:
– Ну й вскочив у халепу! Мало до смерті не забили... Як підвівсь здоровило, як схопився за вила, так мене ними до стінки й припер! А другий, сірий, вхопив сокиру та мене обухом по боках, та все обухом по боках!.. А третій, вищий, узяв кліщі та всю шерсть мені з тім я повискубав! А тут ще й з підпілля хтось кричить: «Гострю, гострю, ножі гострю, вовкові черево розпорю!» А з печі ще одне: «Куди, куди, подавайте його сюди! Я його, злодія, провчу, я його ногами затопчу!»
Вовк з ведмедем та лисиця з того часу до хатки й близько не підходили. А бик, баран, свинка, гуска та півень живуть собі, лиха не знають та літа дожидають.
Про матір-зозулю
Жила в одному далекому селі бідна вдова. І було в неї чотири сини, один за одного кращий. Та спіткало їх велике горе: захворіла мати, бідна вдівка, лежить сама в хатині, й нікому навіть води подати.
От прийшов з поля найстарший син та й каже мамі суворим голосом, чому вона не приготувала обіду. А бідна вдівка зітхнула тяжко і каже:
— Подай, синочку,мені скляночку водички, може, я вип’ю та здужаю піднятись.
Розсердився старший син — не звик мамі допомагати. Грюкнув дверима й пішов.
Так само зробили й два середні брати. Залишилась у матері надія на найменшого сина, котрий десь забарився. Та от він повернувся додому і ще з порога крикнув:
— Мамо, подавай їсти!
А як побачив, що мати не підіймається з постелі, розсердився:
— Чого це ти й досі їсти не зварила?
— Синку, — каже мати, — я нездужаю. Подай мені склянку води!
Молодший син грюкнув дверима й вийшов надвір.
Зайшли ввечері сини до хати й бачать, що у матері виростають крила й покривається вона зозулиним пір’ям. А на ранок перетворилася вона зовсім у зозулю, випурхнула у вікно. Стали сини їй у слід плакати, прощення просити, каятися. Та почули тільки Й останні слова:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
12 місяців
Була собі мати й мала дві дочки: одну рідну, а другу пасербицю. Свою ж вона любила, а на пасербицю й дивитися не могла, і все через те, що Марушка була краща за її Голену. Марушка не здогадувалась про свою красу й не знала, чого мати так сердиться, ледве на неї погляне. Мусила сама робити геть усю роботу: прибирати, варити, прати, шити, прясти, ткати, траву косити й корову доїти. Голена ж одно чепурилась та витрішки продавала. Марушка роботу любила, була терпляча, мачушині й сестрині лайки та сварки приймала без слова. Та що з того? Мачуха з її дочкою щодень злішали, бо Марушка дедалі гарнішала, а Голена поганіла. От мачуха й надумалась:
- Навіщо мені в хаті гарна пасербиця! Прийдуть хлопці на оглядини, вподобають собі Марушку, а Голени й не захочуть.
Та з того часу тільки й думали з Голеною, як би позбутись бідної Марушки. І голодом її морили, й били, і такі муки вигадували, що добрій людині не спаде й на думку. А вона терпіла мовчки та щодень кращала. Одного дня,- а було це в середині січня,- забаглося Голені фіалок.
- Ходи, Марушко, назбирай мені в лісі фіалок. Почеплю собі за пояс та й ходитиму, бо так мені схотілось, щоб пахло фіалками,- каже сестрі.
- Ой, сестро любесенька, що це ти надумала! Чи хто коли чував, щоб під снігом росли фіалки?-сказала бідна дівчина.
- Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, як тобі загадують! Зараз же мені збирайся, та гляди, тільки не принесеш фіалок, то я тебе вб'ю!- нагримала Голена.
Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина в лісі й гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, дуже довго. Голод їй допікав, холод діймав, і вже просила вона собі смерті. Коли бачить удалині світло. Пішла вона на те світло й вийшла на високу гору. Аж там горить велике багаття, круг нього лежить дванадцять каменів, а на тих каменях сидить дванадцятеро чоловіків. Троє сиві, аж білі, троє не такі старі, троє ще молодші, а троє - наймолодші і найкращі. Сиділи всі дванадцятеро тихо й дивилися на вогонь. То були дванадцять місяців. На найвищому камені сидів найстарший- Січень, з білим волоссям і білою бородою й з патерицею в руках.
Марушка злякалася і з дива аж заніміла, а далі насмілилася, підступила ближче й попросила:
- Люди добрі, дозвольте мені погрітись, бо дуже я змерзла.
Найстарший, Січень, кивнув головою та й питається її:
- Чого ж ти прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?
- Фіалок шукаю,- каже дівчина.
- Не час на фіалки, кругом сніг,- мовляє Січень.
- Ой, я знаю. Та сестра Голена з мачухою загадали мені принести фіалок з лісу. Як не принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти.
От підвівся найстарший, Січень, підійшов до наймолодшого, дав йому в руки патерицю й каже:
- Брате Березню, пересядь на моє місце!
Сів Березень на найвищий камінь та як махне патерицею понад багаттям. І враз полум'я шугнуло вгору, сніг почав танути, дерева стали розвиватися, під буками проклюнулась травиця, в травиці зарожевіли стокротки, настала весна. Поміж кущами, попід листячком, розквітали фіалки. Марушка й не спам'яталася, а вже все навколо було мов синьою плахтою застелене.
- Збирай, Марушко, та живенько!-звелів Березень. Марушка зраділа й нарвала великий-великий оберемок. Далі подякувала щиро місяцям та й подалась додому. Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, коли побачили Марушку з фіалками. Як одчинили їй двері - фіалки й запахли на всю хату.
- Де ж ти їх нарвала?-питалась сердито Голена.
- Ну, в лісі на горі, там вони ростуть під кущами. Там їх є доволі,- тихо сказала Марушка.
Голена взяла фіалки, заткнула за пояс та все нюхає й сама, і матері дала понюхати, а сестрі й не сказала: «Понюхай і ти!»
На другий день сидить собі Голена біля печі, й захотілося їй ягід. От вона мерщій до сестри:
- Ходи, Марушко, й принеси мені з лісу ягід!
- Ой боже, сестро любесенька, де ж я тепер ягід знайду? Чи хто чував, щоб під снігом ягоди росли?- каже Марушка.
- Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, коли тобі загадують? Ану зараз мені збирайся, та гляди - тільки не принесеш ягід, я тебе вб'ю,- свариться зла Голена.
Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина в ліс і гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, дуже довго. Голод її допікав, холод діймав... Аж бачить знов те саме світло вдалині, що й за день перед тим бачила. Зраділа вона й подалась до нього. От і прийшла знов до того багаття, а там сиділи дванадцять місяців. Найстарший, Січень,- на найвищому камені.
- Люди добрі, дозвольте мені погрітись, бо дуже я змерзла,- проситься Марушка.
- А чого ти знову прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?
- Ягід шукаю,- відповідає Марушка.
- Е, та зима ж, а на снігу ягоди не ростуть,- каже Січень.
- Ой, знаю,- сумно мовила Марушка.- Та сестра Голена з мачухою загадали мені назбирати ягід. Як не принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти?
От устав Січень, підійшов до місяця, що напроти сидів, дав йому патерицю й каже:
- Брате Липню, пересядь на моє місяце!
Сів Липень на найвищий камінь і махнув понад багаттям патерицею. Враз полум'я спахнуло, сніг умить розтав, земля зазеленіла, дерева розвилися, пташки заспівали, по лісі цвіли всякі квіти - стало літо. Під буками з'явились білі зірочки, мов їх насіяли. А ті зірочки на очах мінялися на ягоди і спіли, й спіли. Поки Марушка спам'яталася, було їх стільки, наче хто простелив червоний килим.
- Збирай, Марушко, та живенько,- звелів Липень. Зраділа Марушка й кинулась збирати, поки назбирала повний фартух. Далі подякувала щиро місяцям та й подалась додому.
Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, коли побачили, що Марушка повен фартух ягід несе. Як відчинили їй двері - ягоди й запахли на всю хату.
- Де ж ти їх назбирала?- питалась розгнівана Голена.
- Ну, в лісі на горі, ростуть під буками, їх там доволі є,- каже Марушка.
Голена взяла ягоди, наїлась досхочу, і мачуха наїлася, а Марушці й не сказала: «Візьми й ти одну!» Наїлася Голена ягід, а на третій день схотілось їй червоних яблучок.
- Ходи, Марушко, ходи в ліс і принеси мені червоних яблучок,- загадала сестрі.
- Ой боже, сестро любесенька, де ж візьмуться ті яблука взимку?- відказує бідна Марушка.
- Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, коли тобі загадують? Ану зараз мені збирайся, та гляди, тільки не принесеш мені червоних яблучок, я тебе вб'ю,- сварилася люта Голена. Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина лісом і так гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні стежинки. Але дівчина вже не блукала, бігла прямо на ту гору. Там знову горіло велике багаття, а круг нього сиділи дванадцять місяців.
- Люди добрі, дозвольте мені погрітися, бо дуже я змерзла,- проситься Марушка.
Найстарший, Січень, кивнув головою та й питає:
- А чого ж ти знову прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?
- Червоних яблучок,- відповіла Марушка.
- Та зима ж, а взимку не ростуть червоні яблучка.- мовляє Січень.
- Ой, знаю,- сумно сказала Марушка.- Але Голена з мачухою загадали мені принести червоних яблук з лісу. Як не принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти.
От устав найстарший, Січень, підійшов до одного з трьох старших місяців, дав йому патерицю і сказав:
- Брате Жовтню, пересядь на моє місце!
Сів Жовтень на найвищий камінь та й махнув патерицею понад багаттям. І враз багаття шугонуло догори червоним полум'ям, сніг щез, та дерева не розпускались. Тільки з них лист поволі опадав, а вітерець холодний розносив його всюди по жовтій траві. Не бачила ще Марушка зроду стільки квітів. Тут цвіла туранка. жаріли гвоздики, в долині пізньоцвіт. Під буками росла висока папороть і цвів рясний барвінок. Та Марушка видивлялася тільки червоних яблук. Коли й справді бачить - яблуня, а на ній високо між гіллям червоніють яблука.
- Збивай, Марушко, та живенько,- звелів Жовтень. Зраділа Марушка. Потрусила яблуню-і впало одне яблуко. Знов потрусила, друге впало.
- Біжи, Марушко, додому та живенько,- загукав до неї Жовтень.
Марушка зараз-таки послухала, підняла ті яблука, що впали, місяцям щиро подякувала й подалась додому. Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, як побачили, що Марушка яблука несе. Відчинили двері - Марушка й подала їм двоє яблук.
- Де ж ти їх нарвала?-питала Голена.
- Ну, в лісі на горі вони ростуть. Там їх доволі є,- каже Марушка.
- А чого ж ти більше не принесла? Чи ти дорогою їх поїла?-напалася на неї Голена.
- О-ой, сестро любесенька, не з'їла я ані кусника. Як потрусила дерево, упало одне яблуко, удруге потрусила, впало друге, а більше мені не дали трусити. Гукнули, щоб ішла додому,- казала Марушка.
- Бодай тебе лихий узяв,- кляла Марушку Голена й хотіла її набити.
Марушка жалібно заплакала та й утекла до кухні. «Краще смерть, ніж отаке терпіти від мачухи та сестри»,- думала собі вона. Ласа Голена пересварилася й узялася до яблука. Воно здалося їй таке солодке, що зроду такого доброго не їла. І мачусі припало до смаку. З'їли вони по яблуку, і їм захотілося ще.
- Дай мені, мамо, кожушок, піду я сама в ліс,- каже Голена.- Бо та ледащиця знову їх дорогою поїсть. А я знайду те місце і всі яблука пообриваю, хоч би що там на мене кричали.
Дарма її вмовляла мати. Голена взяла кожушок, хустку на голову й подалася в ліс. Мати тільки постояла на порозі та подивилася їй услід.
І от зайшла Голена в ліс. А кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, а яблука мов перед очима, та все надять її далі й далі. Коли це побачила вона вдалині світло та й подалася до нього. Прийшла аж на гору, де палає велике багаття, а круг нього сидять на дванадцяти каменях дванадцять місяців. Голена спершу злякалася, а згодом приступила ближче до багаття й простягла руки погріти. Місяців і не спиталася.
- Чого це ти прийшла? Чого шукаєш?-питається її сердито Січень.
- А тобі що до того, старий дурню! Не тобі те знати, куди я йду та чого,- відрубала Голена.
Січень насупив чоло й махнув патерицею над головою. Тут зараз похмарилося небо, пригасло багаття, посипався густий сніг, мов хто перину розірвав, а гострий вітер засвистів по лісі. Голена світа білого не бачила перед собою. Блукала вона, блукала, все падаючи в замети та дедалі знемагаючи. А сніг сипле й сипле, а крижаний вітер до кісток проймає. Голена кляла Марушку і весь світ. Вона геть задубла навіть у своєму теплому кожусі. Чекає мати Голену, в вікно виглядає, й на ґанок виходить виглядати,- все ніяк не дочекається. Година за годиною минає, а Голена все не йде.
- Чи їй так ті яблука до смаку припали, що не може одірватися, чи що? Піду сама подивлюся, де вона,- сказала мати, взяла кожушину, хустку на голову й подалася вслід за Голеною.
А кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Гукала вона Голену, та ніхто не обзивався. Блукала вона, блукала, а сніг усе сипався, а вітер віяв щораз холодніший. Марушка вже й обід зварила, й корову попорала, а мачуха з Голеною все не вертаються.
- Де ж вони так довго забарилися?-сказала собі Марушка й сіла до прядки. Уже й веретено напряла, вже й у хаті споночіло, а ні Голени, ані мачухи немає.
- Ой лишенько, чи там нічого з ними не сталося?
На небі зірки мерехтять, на землі сніг виблискує і ніде не видно ані лялечки. Зажурилась вона й зачинила вікно, а мати з сестрою все з думки не йдуть. Рано чекала їх снідати, чекала обідати, та не дочекалась більше ні Голени, ані мачухи. Обидві замерзли в лісі. Добрій Марушці зосталася хатка, корова й клапоть поля. З часом знайшовся й господар, і жили в добрі та злагоді.
Древній Київ.
Давній народ, який оселився над Дніпром, називався полянами. Жили поляни родинами і мали своїх князів. Були серед них три брати: одного звали Кий, другого — Щек, третього — Хорив. І була в них сестра Либідь. Поселився Кий на одній горі. Щек — на другій, що тепер зветься Щекавицею. А Хорив — на третій горі. Від нього вона називалася Хоривицею. Збудували брати місто і на честь старшого брата назвали його Києвом. Навколо міста росли ліси, дрімучі бори. Водилися там різні звірі. А в місті жили люди працьовиті.
У багатьох походах побував Кий. А повернувся в своє місто на горах, тут і помер. І брати його Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут поховані. Від Либіді стала й річка називатися Либіддю. Ця річка впадає і зараз у Дніпро.
Після смерті братів рід їхній довго князюав у полян, у древньому місті Києві.
Наталя Забіла
Хліб і золото
Колись у Галичі жив король Данило. Він мав такого майстра, який робив йому гроші. Той майстер у золоті купався, але волі не мав..
Король Данило сам відкривав ту кімнату, де працював майстер, замикав її, і випускав майстра власноруч, коли треба було кудись вийти. Та таке траплялося рідко.
Майстер добре знав про все багатство короля, та нічого не знав про вільне життя. Тому й гадки не мав, як так голодним бути.
Та одного разу майстер каже королеві:
Золото — цар, бо воно панує на землі.
А Данило виправляє його:
— Ні, чоловіче, хліб усьому голова.
— Ні, золото і срібло, - переконано наполягав майстер.
Так вони сперечалися, поки король не пішов геть з майстерні.
А другого дня бачить король Данило золотий напис на стіні: «Хліб — болото, а всьому голова — срібло й злото».
Данило нічого не сказав. Але наступного ранку король був змушений виступити у похід. Король зібрав дружину і вирушив. Поїхав, а про майстра, який був замкнутий, забув.
А в цьому королівстві існував закон: що за відсутності короля ніхто не сміє навіть підходити до кімнати з грошима, інакше — смерть.
Минуло кілька місяців. Данило з військом повертається додому, чекає від майстра-золотаря дарунку за перемогу, а того нема. І тут згадав...
Зіскочив з коня, біжить до кімнати, відмикає, а на купі золота — лише кістяк майстра, на стіні ж золотом написано: «Срібло, злото — то болото, а хліб — цар».
Легенда про калину
Дівчина Калина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Калину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Калину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців.
Плакуча верба
У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:
— Благословіть, мамо, за свій край боротися.
Стиснулося в мами серця, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала:
— Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!
— А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?
Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала.
Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.
Отак на світі з’явилася плакуча верба.
Легенда про вербу
Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:
-Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.
А коли приходили женихи, вона вимагала:
- Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем,
Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.
Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:
- Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!
Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою, по зеленому волоссі, кивнула привітно:
Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш?
— Покохав я тебе, діво, міцно й навіки. Не зустрічав такої краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються у володінні моєму. Будь мені за дружину, зроблю тебе царицею водяного царства. Все для тебе зроблю, чого зажадаєш, бо силу маю велику. І стрепенулася дівчина.
— Все можеш зробити?
- Так! Наказуй!
— Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити водяного володаря.— Буду ттвоєю, але... зроби так, щоб вічно мій прекрасний образ відбивався у дзеркалі твоїх вод, щоб з року в рік він ставав усе гарніший і гарніший...
Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відображеною в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.
- Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар.— Вічно твій чарівний образ буде відбиватися в цьому озері, але станеш ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними...
Так заявилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча…
Легенда про вишивку
Був час, коли в селі почав люд вмирати. Від якої хвороби, того ніхто не знав. Ото іде людина і враз впаде, почорніє. Почали втікати люди із сіл і поселятись на горі (що у нас називають Новоселівка). Та слідом за ними гналася і хвороба. Не жаліла ні молодих, ні старих.
А жила в селі бідна вдова Христя. Забрала пошесть чоловіка і п’ятьох дітей в неї. Тільки найменша залишилась. Але й тієї не вберегла, почала також сохнути. І тоді донечка просить матір:
— Врятуй мене, мамуню, я не хочу вмирати! Врятуй!
Одного разу прийшла до хати бабуся старенька. Вона її не знала, й не чула, коли та підійшла.
— Слава Богові! — привіталась. — Що помирає остання? А могла б і жити.
Аж кинулась Христя.
— Як? Бабусю рідненька, як Бога благаю: спаси, порятуй хоч найменшеньку!
Взяла, певно, старенька до серця те горе і мовила:
— Повідаю тобі тайну тої страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!
— Присягаю донечкою!
— Знай, що послав чорну смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвити всіх, на кому нема хреста. Ти тяжко перенесла смерть родини, то дам тобі раду. Вишивай на рукаві, на пазусі і всюди хрести. Та лиш чорні або червоні, щоб здалеку чорти виділи.
Мати так і зробила. А донечка здоровішала щодень і просила маму:
— А виший ще терен... Калину... Барвінок...
А серце Христі стискалось від болю, що людські діти мруть. Не витримала: від хати і до хати бігала і кричала:
— Шийте, шийте хрести... Вишивайте, будете жити. Рятуйтеся:
Але люди не вірили Христі. Тоді вона взяла на руки дитину і забила в дзвін на сполох. За хвилю всі збіглися.
— Не вірите! Дітей мені ваших шкода!
І зірвала з дитини сорочку. Та на очах зчорніла і вмерла.
— Вишивайте сорочки дітям і собі!
Та й впала мертвою коло донечки. З того часу відійшла хвороба з села. Люди стали ходити у вишиванках. Матері навчають вишивати дочок, а дочки — своїх дочок.
Легенда про Україну
Колись давно Бог створив народи і кожному наділив землю. Наші ж предки кинулися пізніше, але землі їм уже не дісталось. От вони й прийшли до Бога, а він у цей час моливсь, і вони не сміли йому щось сказати. Стали чекати. По якійсь хвилі Бог обернувся, сказавши, що вони чемні діти, хороші. Дізнавшись, чого прийшли до нього, запропонував їм чорну землю. «Ні, — відповіли наші предки, — там уже живуть німці, французи, іспанці, італійці». «Ну, тоді я вам дам землю ту, що залишив для раю, там є все: річки, озера, ліси, пустелі. Але пам’ятайте, якщо будете її берегти, то вона буде ваша, а ні — то ворога».
Пішли наші предки на ту землю, оселились і живуть донині. А країну свою назвали Україною.
Звідки взялися писанки (Легенда)
Великі муки й терпіння переніс найбільший Учитель людства і наш Спаситель Ісус Христос, закін- чивши земний шлях смертю на хресті. Хоч Його тіло сховали у глибокій кам'яній могилі і закрили важким каменем та поставили озброєну сторожу, пророцтво сповнилося. Удосвіта третього дня від- хилився камінь, з могили вдарила велика ясність, яка осліпила і перелякала воїнів. Вони попадали ниць. Над гробом постав у своїй величі воскреслий Христос — живий і усміхнений, осяяний великим світлом, з кривавими слідами ран на руках і ногах. За хвилину Ісус зник і гробниця була порожня.
Перелякані вояки побігли у місто сповістити своєму сотникові, що сталося, та просити, щоб їх не карав, бо вони невинні. Хто ж може мірятися з незнаною вищою силою, що творить чуда? — говорили.
Сотник сидів саме за сніданком: на столі були варені яйця. Почувши про воскресіння Христове, він розгнівався на вояків і почав кричати:
— Ви напевно заснули, а злодії вкрали тіло Ісуса. Тепер же виправдовуєтеся чудом, щоб уникнути смерті? Де ж може людина воскреснути з мертвих! Як з мертвого щось може стати живим; із черво- ного білим, а з білого — червоним. Готуйтеся до смерті!
Вояки затремтіли зі страху і попадали, благаючи про помилування. Раптом один з них мимоволі подивився на стіл і вигукнув:
— Ось, сотнику, поглянь! Чи не стало з білого червоне? Чи не може бути диво у світі? Коли ти пам'ятаєш, що нам сказав, то тепер подаруєш нам життя.
Сотник глянув на стіл і був вражений дивом: усі яйця на тарілці, які хвилину тому були білі, стали червоні. Сотник не знав, що з ним діється і, отямившись, сказав:
— Радійте, ви врятовані! Вірю вам тепер, що замучений воскрес, і вірю, що він є Бог! Ідіть у спокої, а на спомин свого порятунку візьміть собі по одному червоному яйцеві. Вони вас врятували.
Кажуть, що потім врятовані воїни розповідали усім про диво, яке сталося на гробі Ісуса і в хаті сотника, а на доказ того показували червоні писанки.
Відтоді усі християни кожного Великодня малюють писанки і дарують їх один одному на згадку про те, як ті писанки врятували воїнів, так Ісус Христос своїми муками врятував людський рід від пекла.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку