Український правопис

Український правопис: історія та сучасність

Правопис — це еталон писемної літературної мови, яка є штучним витвором високорозвиненого суспільства, а не відтворенням почутого «з уст народу». Ю. В. Шевельов

Підсистеми правопису: графіка (букви, якими позначають найтиповіші звуки); орфографія (закономірності поєднання букв для передавання на письмі звукового образу української мови); пунктуація (розділові знаки, за допомогою яких позначають змістове й інтонаційне членування висловленої думки).

Українська графіка бере початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є буква, якої не було в традиційній кирилиці, — це ґ, що відома з кінця XVI ст. і набула поширення в XVII ст. Буква ї в українських текстах спочатку вживалася замість колишньої ѣ та на місці е в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначення сполучення j + і. Зазнала специфікації в українському правописі й буква є, що вживається на позначення йотованого е (j + е) та е з м’якістю попереднього приголосного (ь + е); її немає в інших сучасних кириличних правописах

З історії українських правописів Яри́жка (від назви кириличної літери «ы» — «єри») — жартівливо-зневажлива назва російського дореволюційного правопису, що використовувався для написання та друку творів українською мовою в Російській імперії.

Правопис Каменецького — правопис української мови, що використовувався у виданнях перших трьох частин Енеїди Котляревського (1798, 1808) його редактором Йосипом Каменецьким. Цей правопис у багатьох українських мовознавчих працях кваліфікується як «Правопис Котляревського»,

Право́пис Павло́вського — український правопис, вжитий Олексієм Павловським в Граматиці малоросійського наріччя (рос. Грамматика малороссійскаго нарѣчія) (1818). Правопис Павловського підтримали (з деякими змінами) у своїх творах Г. Квітка-Основ'яненко та П. Гулак-Артемовський.

Правопис Максимовича або «максимо́вичівка» — система українського правопису на етимологічних принципах, запропонована 1827 року першим ректором Київського університету М. О. Максимовичем.

Головний принцип цієї системи — збереження традиційного написання, але з позначенням умовними знаками зміненої вимови. Фактично це зводилось до таких правил:зберігається буква «ѣ» (ять) (з читанням її як [i] або [ji]): цѣлый, сѣверъ, въ битвѣ, ѣхати;над іншими голосними, вимова яких також зазнала ікавізму (змінилась на [i]), ставляться дашки: мо̂й, жало̂бно, мате̂рью, за-му̂жъ;при цьому початкове ô означає не лише [i] на місці етимологічного [o], але й протетичний звук [w], що утворився перед ним: о̂тъ (у сучасній орфографії від), о̂нъ (у сучасній орфографії він) тощо;и̂ використовувалася для позначення [i] після [ts], що в староукраїнській і давньоруській графіці передавалася як и: женци̂, очи̂ (у сучасній орфографії женці, очі);зберігається літера «ы» : сынъ, але сила; це було особливо корисно для деяких західних діалектів, де існує різниця у вимові [ɨ] та [ɪ], хоча в більшості випадків літери і, и та ы мали однакове читання (відповідали сучасному українському «и»), використання тієї чи іншої літери визначалось етимологічно;використовується буква «ё»: ёму, полёвыхъ, послѣднёго;застосування літер «і», «ѳ», «ъ» регулювалось правилами, ідентичними тим, що діяли в російській мові XIX ст.

Правопис Шашкевича, шашкевичівка, Право́пис Руса́лки Дністро́вої,або ж Правопис «Руської трійці» — перша фонетична система правопису для української мови на основі адаптованого кириличного алфавіту, вжита «Руською трійцею» в альманасі «Русалка Днѣстровая» (1837). Правопис Гатцука (Гатцуківка) — український правопис, який Микола Гатцук використав у збірці фольклорного матеріалу «Ужинок рідного поля» (1857) та в букварику «Українська абетка» (1861).

Куліші́вка також правопис Куліша чи система Куліша — український фонетичний правопис винайдений та застосований Пантелеймоном Кулішем наприкінці 1850-х років.

Кале́ник Васи́льович Шейко́вський (1835, Кам'янець-Подільський — 1903, с. Мензелінськ Уфимської губернії) український мовознавець, етнограф, видавець, педагог. Розробив власну версію фонетичного правопису. В абетці були присутні водночас э, є, е (Шэвченко, пэрэдає, теє); ы, и та і (приложыты, идіт’, кныжэц'ці), але відсутня ѣ. Апостроф прислуговується для пом'якшення голосних (єс‘т‘, матэрын‘с‘ка, козац'кый, луч'чэ), кінцевий твердий знак не використовувався, але позначав твердість голосних в позиціях замість сучасного апострофа (дэрэвъяне, семъямы, завъяжіте). 

Драгоманівка — правопис, що поширювався в Україні в кінці ХІХ століття. Одним з головних авторів драгоманівки в кінці 70-х років того ж століття був Михайло Драгоманов. Через це правопис і отримав таку назву. Драгоманівка ґрунтується на фонемічному принципі і кожна літера позначає лише один звук. Головні розбіжності між сучасним правописом та драгоманівкою: Замість літери "й" вживається "j". Замість "щ" використовується "шч". а) на початку слова та після голосних чи апострофу замість "я" - "jа", "ї" - "jі", "є" - "jе", "ю" - "jу". б) після приголосних замість "я" - "ьа", "є" - "ье", "ю" - "ьу".

Желехі́вка — український фонетичний правопис на Заході України з 1886 року й до 1922 року, що його Євген Желехівський створив на основі гражданського шрифту й поширеної того часу в українській мові фонетичної орфографії для власного «Малорусько-німецкого словаря», який повністю вийшов друком того ж таки 1886 року.

Правопис Смаль-Стоцького і Ґартнера також Правопис Смаль-Стоцького та правопис науковий — український правопис створений на основі Желехівки професором Степаном Смаль-Стоцьким у співпраці з Теодором Ґартнером. Одним з основних новаторств правопису було те, що автори пристосували Желехівку також і для іноземних слів.

Грінче́нківка, або Грінчеви́чівка — український правопис вперше використаний та заведений українсько-російським словником Бориса Грінченка 1907 року.

 Правопис ВУАН — український правопис,  який було створено та який діяв в Україні за часів Української народної республіки, й згодом без особливих змін цей же правопис діяв також у 1919—1928 роках в УРСР аж до заміни його скрипниківкою у 1928 році. Українські правописи 1918—1991 років. Панькевичі́вка чи Правопис Паньке́вича — український фонетико–етимологічний правопис, складений 1922 року Іваном Панькевичем для шкіл Закарпаття на основі максимовичівки. УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС 1928 (харківський правопис, правопис Голоскевича, "скрипниківка") — правопис української мови, складений та унормований впродовж 1925—28, затверджений наркомом освіти УСРР М. Скрипником 6 вересня 1928. 

Украї́нський право́пис 1933 ро́ку — український правопис, прийнятий у 1933 році в тодішній столиці УРСР, у місті Харкові. Розпочався процес штучного зближення української та російської мовних традицій ортографії. Деякі норми, які були відхилені через відсутність у російському правописі, повернуто до українського правопису 2019 року.

Український правопис 1946 року — перше видання нового українського правопису, з ухваленням якого українська мова одержала усталені норми орфографії й пунктуації. Правопис був чинним без змін до 1960 р. Роботу над відкладеним проєктом 1939 року відновили під час Другої світової війни.

Украї́нський право́пис 1993 ро́ку — четверта редакція правопису української мови 1946 року та перша, що була ухвалена за часів незалежності України. Цей правопис був чинним у 1993—2019 роках, протягом яких правописна комісія не вносила до нього жодних змін.

Український правопис 2019 року