17 липня о 18:00Вебінар: Чи може наука сформувати підприємницьку компетентність?

Уорк " Казочки для чомучок"

Про матеріал

КАЗОЧКИ ДЛЯ ЧОМУЧОК

«Коли казка знання сіє,тоді народжуються мрії»

В.Сухомлинський

Часто перечитую В. Сухомлинського. Захоплююсь, дивуюсь, відкриваю завжди щось нове для себе, для своєї роботи. З віком (а я вже перегортаю останні сторінки своєї педагогічної діяльності) відбувається певна переоцінка цінностей. Уже не спішиш жити, а, навпаки, хочеться повернутися назад, у дитинство, юність. В принципі, це нескладно, оскільки багато років працюю з дітьми, а вони не дадуть постаріти.

Сучасні діти непосидючі, допитливі, емоційні, словом, гіперактивні. Усе їм хочеться знати, почути якісь пояснення і відповіді на тисячі «Чому?» і обов'язково, щоб це було цікаво.

Відкриття дітьми навколишнього світу, входження до нього починається з оволодіння найцікавішими духовними скарбами – рідною мовою, маминою колисковою, бабусиною казкою. «Казка,- говорив Василь Сухомлинський,- вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови».

Дуже важливо, щоб у ранньому віці дитина знала: казка, перш за все, мудра розповідь, яка є джерелом мислення й розумового розвитку. Тому, звертаючись до літературного надбання В.О. Сухомлинського, дійшла думки, що сучасна казка – це безцінний матеріал щодо реалізації гуманістичної спрямованості навчання. На зрозумілій дитині мові можна пояснити і природні явища, і фізичні закони, і, навіть, моральні принципи суспільства: добро, взаємодопомога, дружба.

Та й хто ж буде заперечувати, що казки діти люблять найбільше. Читати тільки не хочуть. Легше знайти екранізацію улюбленого твору або ж подивитися мультфільм. Інтернет нам у цьому добре «допомагає». То як же їх зацікавити? Звісно, як і кожен вчитель літератури, використовую усі можливі засоби. Але з часом зрозуміла, що їм хочеться почути щось «новеньке», те, чого вони ще не знають, не читали, не бачили. Тому на уроках літератури стала імпровізувати, вигадувати, разом з дітьми доповнювати знайомі казки власними епізодами. Найкраще це вдається на уроках позакласного читання, коли є більше часу і можливості для польоту дитячої фантазії. Тому й люблять вони ці уроки і чекають з нетерпінням. Безліч запитань, десятки «Чому?» виникають на таких уроках. І ми пробуємо самі, враховуючи свій вік, з допомогою казки, власної фантазії дати на них відповідь.

Так виникли мої оповідки, які я назвала «Казки для Чомучки». Звісно, найбільше їх люблять п'ятикласники, адже майже увесь І семестр вони вивчають народні та літературні казки. От і стають у пригоді мої казки, які завжди можна доповнити власними епізодами, посперечатися стосовно «правдивості» сюжету, намалювати свої ілюстрації до казки. Часто використовую їх на уроці позакласного читання. Це розширює уявлення учнів про сучасну літературну казку, збагачує їх словниковий запас, розвиває образне мислення, фантазію, збуджує творчу уяву, бажання пізнати світ, що їх оточує.

Знову і знову поринаю разом з дітьми у світ власної фантазії. Забуваю про свій вік, статус, час. Бачу тільки перед собою вдячних маленьких слухачів. Хто слухає з відкритим ротом, хто скептично посміхається, хто замріяно дивиться у вікно… і ніхто не залишається байдужим. А я щаслива.

КАЗОЧКИ ДЛЯ ЧОМУЧКИ

(від автора)

Кажуть, у кожного з нас буває такий період, коли все на світі хочеться знати. Чому у слонів довгий хобот? Звідки береться веселка? Чому мовчать риби? Такі питання споконвіку цікавили хлопчиків і дівчаток. А дорослі завжди стомлювалися пояснювати малим невсидькам що, чому, як і до чого. Тобі теж кортить про все дізнатися? Герої моїх казочок живуть у сучасному світі, знають, що таке перукарня, світлофор, НЛО, навіть воблер, уміють користуватися комп'ютером, люблять солодкі чупа-чупси. Вони з радістю проведуть тебе чарівним світом веселих всезнайок. Разом із бджілкою Жу-жу ти будеш боротися з нахабними піратами-трутнями, аби розкрити секрет полосатої уніформи бджіл. Хлопчик Крапелька розкаже, коли з'являється Веселка. Ти, навіть, якщо захочеш, можеш піймати у траві маленького «динозаврика».

Світ, що тебе оточує, дуже цікавий, різноманітний і загадковий. Треба тільки бути уважним, уміти помічати навіть незначні дрібниці, любити і цінувати все живе, шукати відповіді на всі запитання, що раптово виникають у твоїй голові. А ще… Ще просто спробуй пофантазувати, увімкни свою уяву і тоді кожна жива істота, кожна звичайна річ розповість тобі свою дивовижну і неймовірну історію.

ХОШЧИН ХОБОТ

або Чому в слонів довгий ніс

(майже за Кіплінгом)

Колись дуже давно, коли ще твоя пра-пра-прабабуся навіть і не думала народжуватися, а по вулицях замість рогатих автобусів і галасливих пасажирів лопотіли орди мамонтів і динозаврів, жило слоненя Хошка. Чому його так називали? Бо все, що б воно не говорило, починалося саме з цього кумедного звука: «ХО». ВуХО в Хошки (до речі, і одне, і друге) були, наче гелікоптерні лопасті, а от ніс – короткий. І був він такий не один серед слонячої родини. Були тоді часи куцоносих слонів.

Росло слоненя веселе й привітне. Просинаючись раненько, дзвінко вітало воно з прекрасним ранком усе навколо.

ХOтів сказати, що Ви сьогодні напрочуд яскраве, – сором'язливо посміхався Хошка Сонечку, і те лоскотало його теплим промінням за щічки.

ХOрошого дня вам, друзі, – бажав усім звірятам, і кумедно плескав вухами, радіючи новому дню.

Скрізь і всюди дарував Хошка веселий настрій і позитивні емоції. А друзів було в нього! Не злічити! Усіх любив малий. За винятком, хіба що, нестерпних мавпенят, бо вони постійно кепкували з його куцого носа. А ще не дружив Хошка з Озерцем. Боявся, мабуть. Правда, кілька разів намагався потоваришувати, але тільки-но підходив до нього, Озерце одразу ж старанно вимальовувало хвильками Хошчине зображення. Наче спеціально, аби образити, нагадувало слоненяті про його оцупочок замість носа.

Якось вранці, як завжди, щиро вітаючи всіх навколо, Хошка вирішив ще раз (тепер уже точно востаннє) помиритися з Озерцем. Тож з веселою пісенькою і посмішкою до самих вух слоненя почимчикувало туди.

ХОроше слонам на світі жити в мирі з усіма.

ХОром всі слони вам скажуть: в них проблем зовсім нема.

ХОч щасливі ми безмежно, та зізнатись чесно мусим:

ХОчем мати ніс ми більший, і пишатись довгим носом.

А в тому Озерці саме невинно приймала ванну напівсонна тітонька Бегемотиха. Усім відомо, що цю тритонну пані краще не турбувати під час її відпочинку в такому от природньому спа-салоні. Та звідки ж Хошці було знати, що бешкетливі мешканці Озерця влаштували ковзанку з багна, та ще й таку слизьку! Тільки-но ступив він на краєчок ковзанки, як ноженята

неслухняно підкосилися, і слоненя сторчголів помчало вниз. Тітка Бегемотиха, не підозрюючи лиха, саме солодко-пресолодко позіхала, так що Хошка влетів прямо їй у пащу. З переляку Хошка блискавично шмигнув назад, але тітка Бегемотиха, між іншим, нічого не помітивши, уже закінчувала позіхати, тому кінчик куценького носика лишився у неї між зубами.

ХО ряту-у-уйте! – в носа заголосив Хошка. – ХОх і боляче!

Мавпенята, які скрізь і всюди сновигали у пошуках пригод і сенсацій, ніяк не могли пропустити гру в перетягування слона. Кинулися з усіх боків тягнути його за вуха, за хвоста, за ноги… Міцно тримаючись за ліани, вони дружно витягували Хошку. А разом із Хошкою витягувався і його ніс. Мабуть, довго ще тривало б це змагання. І гамірливі мавпочки остаточно розбудили б тітку Бегемотиху, аби та не надумалася знову позіхнути. Щойно розімкнулися її зуби в смачнющому позіхові, Хошка кулею вилетів з пащі і приземлився в багно.

Вештаються тут усякі. Спокою від них нема, – невдоволено пробурмотіла тітонька Бегемотиха і, знову вмостившись у тепле Озерце, розпливлася у блаженній сонній посмішці.

Врятований Хошка відхекувався на березі, а мавпенята зацікавлено розглядали довгу трубку, що з'явилася в нього замість носа-оцупка.

Оце так! – захоплено сплескували в долоні мавпенята.

Який розкішний другий хвіст у нашого Хошки! – намагалися торкнутися до диво-хвоста спантеличені бешкетники.

Слоненя, ледь заспокоївшись від нечуваної пригоди, настовбурчило вуха:

ХОворите всякі дурниці! Який іще «другий хвіст»? – не розумів несподіваної поваги до свого носа Хошка.

Набравшися сміливості, він підійшов до Озерця, насторожено заглянув і… аж присів від здивування. Ні, тепер уже Озерце не насміхалося з нього, кривляючи його зображення. У прозорій воді він побачив миле слоненя із довгим солідним носом.

А що це в тебе таке? – ніяк не могли вгамуватися мавпенята. – Звідки це в тебе взялося?

ХО… бо… та-а-а… – почав було виправдовуватися Хошка, але ніяке пояснення не спадало на думку.

Хо… бо… т… – повторили мавпенята невнятні звуки. – А-а-а! Хобот?! То он як називається те, що в тебе виросло! – заверещали майже хором бешкетники!

Налякане слоненя й само вперше чуло це дивне слово. Хотіло заперечити вигадникам, та було вже запізно. Неслухнянець-вітер дзвінким ехо квапливо розносив кумедне слівце по всіх Джунглях. З гілки на гілку перескакували мавпенята, вигукуючи сенсаційну новину. Тепер про новенький «хобот» слоненяти знали всі на світі.

Згодом Хошка навчився з користю використовувати свій хобот. Тепер він без зайвих зусиль зривав із пальми свої улюблені ласощі – банани. Навіть не нахиляючись, щипав соковиту траву. Частенько навідувався до свого любого Озерця. Набирав у хобот води і обливався, як із прохолодного душу. А якщо надокучливі мавпенята надумували підсміюватися над ним, швидко знаходив спосіб утихомирити невгомовних. Адже тепер у нього був рятівник і помічник – Хошчин хобот.

БДЖІЛКА-МОРЯЧКА

У садку діда Юрка в затишному вулику жила бджілка Жу-жу. Маленька така, сіренька й зовсім невиразна. Але була вона невиправна мрійниця. Сяде, було, на Ґаночку вулика, складе ногу на ногу і мріє собі про пригодницькі морські подорожі, яскраве вбрання, новеньке обмундирування... До слова сказати, полюбляла вона цю справу в робочий час. Усі бджілки-трудівнички на поле летять, нектар збирають. Ну, були, звісно, і бджілки-ледацюжки, але ті хоч у квітник бабусі Наталки через раз навідувалися. А от Жу-жу спокійнісінько чекала солодких чупа-чупсів від свого улюбленого дідуся Юрка і, як завжди, мріяла.

Жу-жу, злітай хоч поїж! – просив дідусь малу неслухнянку, а сам, підозрюючи відповідь, переминав з руки в руку чупа-чупс зі смаком липи і гречки.

Не можжжу, ді. Не жужжжиться щось мені сьогодні. Я тут трішки посиджжжу, про жжжиття подумаю… – нехотя відповідала Жу-жу і, заплющивши очі, переносилася у свої мрії.

Журився дід Юрко, що не зміг виховати із Жу-жу справжню бджолу з великої літери.

Нікому буде на старість і ложку меду подати, – зітхав він, і чимчикував на кухню, звідки вже солодко нашіптували смачнющі бабусини пиріжки.

Так от, посмоктує Жу-жу цукерку, очі від сонця заплющила, тільки правою ніжкою дригає, і уявляється їй от що.

Блакитне бездонне море нехотя перекочує з боку в бік важелезні хвилі. Загадково шумить, наче хоче сховати від усіх на світі якісь свої таємниці. А між хвилями, розсікаючи кормою воду і повітря, пливе розкішний білий корабель. Везе цінний вантаж – діжки з медом. З боку виблискує помпезна назва «ЖУ-ЖУ». За штурвалом зосереджено стоїть саме вона в модному капітанському картузі, у полосатій формі – все як годиться для справжньої морячки. Ніщо не передбачає біди.

Та зненацька шхуну оточують підступні трутні. Чорнющі прапори із зображенням бджолиного черепа майорять на кривавому горизонті.

Здавайтеся! Вас оточено! – загорлав найтовщий і найледачіший Трутень (певно, їхній вожак). – Мед на бочку! Чи той, як його, Бочку на мед! Коротше, мед гоніть, малі нахабні бджоли! – не вгавав Трутень, щораз плутаючи все, про що говорив.

Команда бджілок-морячок на чолі зі славнозвісною Жу-жу приготувалася до оборони. Вперед вилетіла безстрашна Жу-жу, погрозливо вимахуючи крихітними крильцями.

Не наближжжайтеся, ледарі і розбійники! Наш мед – наш скарб! Усю весну й літо ми невтомно трудилися на полях, аби зібрати цей безцінний нектар! – пафосно, як давньоримський оратор, промовила Жу-жу і аж запишалася собою.

Ой, хто б казав! – хамовито виступив Трутень. – Та ти ж і сама не краща за нас. Якби не дідусь Юрко зі своїми чупа-чупсами…– аж захлинався від злості найбільший ледацюга.

Бджілці стало трохи соромно. Мабуть, відчувала, що крапля правди у словах Трутня є. А може, й ціла калюжа правди…

Я виправлюся, – залепетала бджілка. – Приноситиму для людей якнайбільше меду. А от ви, трутні, від природи невиправні ледарі.

На цих словах армія трутнів злилася в поєдинку з командою бджілок. Та, незважаючи на явну перевагу в кількості і розмірі, перші поступалися морячкам у спритності й витривалості. Нападники всі, як один, були товстелезні й неповороткі. А от бджілки з блискавичною швидкістю кружляли над головами суперників, так що ті втрачали свідомість від запаморочення. Ех, їм би зараз хоч якусь зброю! Показали б вони тоді цим нахабним трутням як мед красти! Завдяки щоденним напруженим тренуванням (спробуй-но налітати стільки кілометрів, та ще й із повними відрами нектару!) бджоли подолали загарбників, врятувавши цілий корабель із запашними сотами. А вожака розбійників наша Жу-жу заманила в трюм, де знаходився цінний багаж, і замурувала в одній із сот. Так що той від власної ж зажерливості й постраждав. Від меду в нього злипся рот.

Коли корабель прибув до місця призначення, морячок-переможниць уже вітали бурхливими оплесками.

Правоохоронним органам Трутень нічого не зміг сказати у своє виправдання (з відомих тобі причин). А нашу Жу-жу Організація Об'єднаних Бджолосімей (ООБ) нагородила почесною медаллю «За мужність і відвагу», а на пам'ять лишила таку милу серцю бджілки полосату матроску. Відтоді рішенням головного управління ООБ ухвалено, що на честь видатної родички усі бджоли матимуть полосату уніформу. А для захисту в найекстремальніших ситуаціях (ну, це коли хтось вчинить замах на їхній мед або ж якщо ти вимахуватимеш руками перед бджолиними оченятами) кожній наказали видати новісіньке блискуче жало.

І ось на п'єдесталі стоїть щаслива Жу-жу. До її лапок ошалілі фанати кидають квіти.

Жу-жу – королева бджжжіл! – вигукнув хтось із натовпу.

Чемпіонка задоволено посміхнулася і… прокинулася.

Ой, це жжж мені наснилося! – замріяно зітхнула Жу-жу. – Я вжжже не капітан корабля, та й медалі ніякої нема, – все більше розчаровувалася мала. – Але тепер я знаю, що робити, щоб її отримати! – зненацька осінило Жу-жу. – Буду старанно збирати нектар і безстрашно захищати його!

Щойно мовила бджілка свою обіцянку, як глядь, а сидить вона у новенькому моряцькому кафтанчику. А з-під нього виблискує справжнісіньке жало.

На наступний день Жу-жу самовіддано трудилася на полі, ретельно обсмоктуючи всі найзапашніші квіти. А ввечері…

Тримай, дідусю, тепер я справжжжня бджжжола! – гордо заявила Жу-жу, гепнувши на стіл важелезні діжечки з солодким нектаром. І, вже вилітаючи у розчинене вікно, додала: – Тільки ти чупа-чупси далеко не ховай. Ну, так, про всяк випадок…

ЧОМУ МОВЧАТЬ РИБИ

Зібрався якось малий Олексійко на риболовлю. Раненько прокинувся, зібрав усі свої риболовецькі приладдя. І вже намірився йти, як раптом згадав, що не взяв ніякої посудини для улову. Довелося повертатися по відерце. Олексійко зупинився перед колекцією відер.

Хм, яке ж узяти? – розглядав хлопчик солідний рядок відер різного розміру, обмірковуючи, скільки ж риби він наловить.

Оте бери, з пісочниці, – почувся насмішкуватий голос, вказуючи на крихітне відеречко, в яке б помістилося хіба що кілька крючків.

Олексій хутко озирнувся. Його погляд підозріливо зупинився на пухнастому рудому створінні. На порозі вилежувався кіт Рудик (ні, котяра, бо вміщав у своєму пузі стільки ж, як двокамерний холодильник). Рудик безпардонно спостерігав за своїм малим мучителем. Ох, не раз його хвіст із поплавком на кінчику опинявся у відрі з водою – це Олексійко так випробовував новенькі снасті. Тож тепер Рудик мав нагоду помститися, і з насолодою насміхався над хлопчиком, коли той обрав найбільше-таки відро.

Ой, не сміши мене, малий, бо я добре поснідав – ще лусну. Для чого тобі така здоровенна цеберка? Ти крокодила спіймати розраховуєш? Та тебе риби засміють на ставку! – самовдоволено кепкував кіт.

Ану, цить, руде нахабисько! – розсердився Олексійко, – Хочеш прийняти ванну в цьому відрі?

Мабуть, ці слова прозвучали більш, ніж переконливо, бо Рудик справді вгамувався. Але поки малий рибалка перевіряв, чи знову нічого важливого не забув, кіт глузливо качався в піску, аж заплющуючись зо сміху.

Усе готово! Передчуваю шалений успіх! – мовив Олексій і рушив на ставок. А за ним, ледь перевалюючи тіло з лапки на лапку, почеберяв і Рудик.

На ставку Олексій розмотав дві новісінькі вудочки, закинув поплавки, зручненько вмостився на м'яку траву і став чекати кльову.

А в цей час під водою діялося от що. Колючий, уже старенький, окунь ще здалеку запримітив спокусливо яскраву наживку і цілеспрямовано плив до неї. Тільки-но розкрив рота, аби посмакувати свіженьким черв'ячком, як одразу ж виплюнув його і скривився.

Фе! Яка гидота! Ці люди вже зовсім знахабніли. Годують нас усякою гумою, – обурювався Окунь.

От неук ти старий! Та це ж новинка в риболовному світі! Воблер називається,– дивувалася необізнаності діда Окуня панянка Щука. Вона вже півгодини блукала водоростями у пошуках їжі.

Окунь важко похитав головою. А потім повеселішав і запропонував товаришці виглянути на берег подивитися, що то за розумник такий пошкодував для них справжнього черв'яка.

Олексій саме підправив на крючку гумового воблера і замахнувся, щоб закинути вудку. Зізнатися чесно, трохи невміло він це робив, тому Рудик ледь встиг відскочити вбік, аби не отримати стусана.

Так от, Рудик то врятувався, а крючок зачепився за Олексієві штанці і, потягнувши їх за собою, глухо ляпнув на воду.

Риби, які в той час спостерігали за цією комедією, ледь не захлибнулися від такого смішного розвитку подій. А малий безштанько носився берегом у пошуках кущів, згораючи від сорому.

Так, рудий, ти нічого не бачив, бо інакше зараз будеш вчитися плавати. Зрозумів? – не на жарт пригрозив Олексій котові й вийшов, прикриваючись велетенським лопухом.

Раптом поплавок по вуха пірнув у воду.

Тягни! – загорлав не своїм голосом кіт.

Олексій спереляку смикнув за вудку. За мить на березі лежав худенький Верховодик і безпорадно тріпав пірцями.

Оце попався! – зрадів Рудик.

Відпусти його, о, найкращий з найкращих рибалок, – почала благати Щука.

Це, до речі, в твоїх інтересах, – додав значно впевненіше дід Окунь.

Та не слухай ти їх, – аж підскакував Рудик від нетерплячки, що от-от йому дадуть їсти.

Цить, рудий. Тебе взагалі ніхто не питав – гримнув Олексій на кота і зацікавлено поглянув на худе нещастя, яке щойно спіймав.

Ваші умови, – з викликом мовив рибалка.

Ти відпустиш малого, а ми нікому не скажемо, як ти осоромився, – залепетали риби.

Добре все обміркувавши, хлопчик мовив:

Згоден. Тільки ж ви цс-с-с! – і приклав до губ вказівного пальця.

Мовчатимемо, як… – мовив урятований Верховод і шубовснув у воду.

Відтоді риби змушені мовчати, зберігаючи таємницю про те, як малий рибалка осоромився перед усім ставком. А люди, знаючи про таку обіцянку, тепер кажуть: «Мовчатиму, як риба"

ЧОМУ ЙДЕ ДОщ

або

ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ ВЕСЕЛКА

Високо-високо в небі, на пухнастій хмаринці, жили дівчинка Веселка і хлопчик Крапелька. Були вони нерозлучні, як твої оченята, чи ручки, чи ніжки. Завжди і всюди були разом. А от характером вдалися зовсім різні. Веселка, золотоволоса дівчинка, завжди усміхнена і щаслива. Улюблениця Сонечка. А Крапелька – постійно чимось невдоволений, похнюплений, словом, плаксивий хлопчина, та й годі.

Бувало, вплете Веселка у золотаве волосся різнокольорові стрічечки і витанцьовує, підспівуючи. А Крапелька плентає за нею слідом і бубнить собі під носа.

І чого ти радієш? От мені, наприклад, зовсім не весело. Від оцих твоїх пістрявих стрічок очі вже болять! Познімай їх, кажу! – дратується Крапелька.

Та хіба ж можуть не подобатися ці кольори?! Ти лише поглянь, – узялася Веселка показувати свої стрічки другові. – Червоний – це колір тепла і любові. Оранжевий – нагадує солодкі мандаринки. Жовтий… це ж саме Сонечко заплуталося у волоссі.

Ага, а цей Зелений, наче колір мого обличчя, коли нудить, – почав свої песимістичні міркування Крапелька. – О, а ці два кольори взагалі однакові, – тицьнув хлопчик на небесно-Блакитну і Синю стрічки. – Ну, оця темна, Фіолетова, єдина, яка не дуже дратує.

Крапелька так завзято ображав Веселчини стрічки, що його слова почуло Сонечко. Почуло і страшенно образилося. Надулося, стало зовсім кругле і сховалося. Хай спробують, як воно – без жовто-гарячого проміння і червоних пухкеньких губок Сонечка, без його синьоокого погляду з-за блакитної хмаринки…

І стало на Землі похмуро і холодно. Без тепла і сонця зів'яла трава, похнюпили носи квіти, поблякли дерева.

Побачив хлопчик Крапелька, що накоїв лиха. І як заходився рюмсати! Так завзято плакав, що почався дощ. Що дужче Крапелька заливався слізьми, то сильніша злива пиріщила з неба.

А-а-а-а! Що ж я накоїв!!! – ридав хлопчик. – Це через мене зникло Сонечко! А-а-а-а-а!

Та заспокойся, бо скоро потоп влаштуєш! – мовила Веселка. – По-перше, не зникло, а сховалося. Хто ж знав, що воно таке чутливе! А по-друге, я, здається, знаю, що робити, – грайливо підморгнула дівчинка.

Поки Крапелька втирав заплакані очі й сопливого носа, Веселка почала розплітати свої диво-стрічки й одна за одною кидати їх униз.

З маленької хмаринки до самої землі полетіла яскраво-червона стріла. За нею – оранжева й жовта. Поруч вишикувалися зелена, блакитна й синя. І нарешті фіолетова приєдналася до яскравого калейдоскопу стрічок.

Сонечко, якому вже давно набридло сидіти за своїм обрієм, вискочило на небо. Та так швидко, що промінчики ледь встигли вчепитися в гарячі Сонячні щічки. Сонце розпливлося у всепрощаючій посмішці, милуючись різнокольоровими стрілами Веселки. Вмить почало оживати все довкола. Зазеленіла трава, розплющилися квіти, стрепенулися від тяжкої безбарвності дерева. Веселка торжествувала.

Крапелька з невимовною вдячністю дивився на подружку. І що б він робив без цього маленького кмітливого дівчати! «Більше не буду дражнитися! І плакати не буду!», – твердо вирішив хлопчик. «А якщо раптом не сила буде триматися, і все-таки розплачуся, то швиденько ховатимуся від Веселки, щоб не засмучувати її».

Отак і досі, коли йде дощ (тобто, коли плаче хлопчик Крапелька), Веселка ніде не може його знайти. І лише тоді, коли дощ (себто Крапелька) заспокоюється і покидає свою схованку, на небі з'являється барвиста Веселка. Це наша дівчинка зі стрічечками у волоссі радіє, що нарешті знайшла свого друга.

ЗА ЩО КОТИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ МИШЕЙ

(і навпаки)

Трапилася ця історія дуже давно. Якось первісні люди приручили мишей. І не те, щоб для користі в господарстві. Ледачкуваті, може, трохи були ті миші, але лагідні. Можна їх погладити, почухати під шийкою. А їм тільки того й треба. Вивернуться на килимку з ведмежої шкіри, хвостом помахують. Отакі жили і в родині одного первісного племені. Киш і Миш звалися. А на горищі їхньої печери жила Кішка. Унадилася якось вона мишачу їжу красти. Поки Киш і Миш солодко попискують від чуханки, Киця все молоко понадпиває, хліб понадгризає. А часом ще й хвостом глечик зі сметаною зачепить. Усе б і нічого, от тільки хазяїни за котячі витівки мишей лають. Набридло мишенятам ні за що на горіхи отримувати. Вирішили помститися пухнастій злодійці.

А давай в котоловку її спіймаємо! – зрадів своїй винахідливості Киш.

Треба мислити масштабніше, – по-начальницьки пропищав Миш і, підступно примруживши очиці, додав: – Ми зробимо так, що ця негідниця попадеться на гарячому. І прямо на очах у хазяїнів. А ми при цьому будемо справжніми героями!

На тому й домовилися. Поставили на краєчок столу улюблений глек хазяїна. До самого верху налили сметани.

Щойно Кішка полізе до ласощів, глек упаде. А ми в останню мить підхопимо його і врятуємо, – повторив свій геніальний план Миш.

Ага-ага. Усе це побачать господарі, і тоді вже котище не втече, – заверещав Киш. Обоє сховалися в очікуванні.

Не пройшло і кількох хвилин, як апетитний аромат свіжої сметани внюхала Кицька. М'якенькими кроками, аби ніхто не почув, наближалася вона до глечика. Обережно вмочила лапку в сметану, і аж замуркотіла, облизуючи її. Потім ще, і ще…

А миші все чекали, коли ворухнеться глечик. Раптом шурхіт таки почувся. Але то не глечик поворухнувся, а двері в печеру скрипнули – додому поверталися господарі. Кішка метнулася тікати і зачепила глек. Той уже майже падав, але Киця втримала його, обхопивши лапками. А от сметана (ну, та, що лишилася) вилилася прямо на мишачі голови.

Побачили це хазяї і страшенно розгнівалися на мишей.

Киш, миші! – погрозливо затупотіли вони ногами.

Киш і Миш, ображені й перелякані, втекли у найближчі шпаринки в печері. А Кішка хитро муркотіла біля ніг хазяїв.

Аж до цього часу миші сердиті на людей і на котів. Тому всіляко намагаються їм накапостити. А коти безкінця ганяють мишей. Щоб, чого доброго, не надумали люди заново приручити малих сіряків.

ЯК У ЇЖАКА ГОЛКИ З'ЯВИЛИСЯ

Чи можеш ти уявити їжака з шерстю замість голок? Такого собі кудлатого їжачка. Так от, уявляй швидше, бо наш був саме такий. Мав пишну шевелюру і неймовірно нею пишався. Аби завжди мати розкішну зачіску, він старанно за нею доглядав. Щодня ретельно мив найдорожчими шампунями, полоскав у трав'яних відварах, втирав найрізноманітніші маски.

Ох, який же я красень! – милувався собою їжачок перед дзеркалом. – Ніхто не має такого дивовижного волосся, як у мене!

Самовдоволений і щасливий, він рушив у ліс. Ні, не по ягоди чи гриби. А просто так, аби покрасуватися перед лісовими мешканцями. Тільки-но вийшов на стежку, як назустріч йому – пан Лев.

О, кудлатий, ти знову собі на голові кубло намостив? – дещо насмішкувато запитав він. – Ти хочеш бути схожим на мене? Чи тебе блохи закусали? – почухався за лівим вухом Лев.

Немає в мене ніяких бліх! – обурився їжачок. – І взагалі, я один такий гарний у лісі. А моя шерсть найшовковистіша, найм'якша, най…

Не дуже губу закопилюй! – перебив Лев їжачкове милування собою, і гордо додав: Поглянь на мою гриву! Куди тобі рівнятися?!

Побачив їжачок, що й справді Левова шерсть краща. Ледь настрій не втратив. І подався до найближчої перукарні.

Хочу бути найоригінальнішим серед тварин! – заявив він Сові-перукарці.

Сова саме експериментувала над засобами для шерсті. От і вирішила випробувати на їжакові новий еліксир. Ретельно змастила кожнісіньку волосинку, начепила зверху спеціального кашкета. І наказала чекати рівно 33 хвилини. Цього вимагав новий рецепт. От тільки, може, перестаралася Сова з кількістю еліксиру. А може, вся біда від того, що перукарка ненароком заснула в очікуванні. Тому диво-засіб протримався на голові у їжачка цілу годину. Сказати по правді, дещо неочікуваний виявився результат. Але бажання клієнта бути оригінальним таки збулося.

Їжачок обережно зняв кашкет. А там!.. Бідолашний ледь не зомлів. Замість його розкішної шевелюри з голови в різні боки стирчали склеїні пасма. Як не намагалася Сова виправити ситуацію, все марно. І втішала їжака, і підстригла трішки. Нічого не допомогло. Засмучений пішов малий додому. А дорогою знову зустрівся йому Лев.

Ого! Такого я ще не бачив! – аж завмер він від захоплення.

Хотів було Лев торкнутися до волосинок, але вколов лапу, наче голками. І, ледь не плачучи, пошкандибав у ліс. Побачив їжачок, що його нова зачіска може слугувати захистом від хижаків. І перестав сумувати. Навіть митися перестав, щоб ненароком не змити еліксир.

Тепер, коли їжакам загрожує небезпека, вони скручуються в клубок і настовбурчують голки. Та й пишатися їм тепер є чим: такої зачіски точно ні в кого нема.

МІСЯЦЬ І СОНЦЕ

Хто головніший?

Ця розповідь про те, чому тобі так солодко спиться вночі, а вдень так весело гратися! Уся справа в отих небесних світильниках, що звуться Сонцем і Місяцем.

Ніяк не могли вони поділити між собою Землю. Гарцювали вдвох, що і Неба їм було мало. Бувало, так сваряться, що все ходором ходить. А якось заходилися зірками кидатися. Самі відхилятися встигають, а Земля отримує на горіхи. То в лоба зірка поцілить, то прямо над вухом просвистить. Крутилася-вертілася Земля в різні боки, аж у голові запаморочилося.

Все! Досить! Раз вам удвох місця мало, то й жити вам окремо! – сердито гримнула вона. – Сонце, ти будеш мене зігрівати, розважати, щоб мені весело було. А ти, Місяце, колискову мені співатимеш, – грізно мовила і, позіхнувши, додала: А зірки, щоб усі, як одна, на Небі виблискували!

Змушені були бешкетники послухатися. Місяць зірки повизбирував і виспівує колискові. Та так гарно, що всі, хто чує, одразу засинають. А поки всі сплять, вдає із себе володаря світу. То надме щоки і стає круглий (це, щоб ти знав, він так Сонце кривляє). А то сновигає згорблений, як старий дід. Мовляв, я найстарший на Небі, тому головний.

Сонце вже й забуло давно про сварки. Танцює, казки Землі розказує. Ще й ковдру зі своїх промінчиків в'яже, щоб тій тепло було.

І лише раз на багато років зусрічаються Місяць і Сонце на Небі. І один поперед одного вискакують, бо кожен вважає себе головнішим. А люди в цей час із цікавістю спостерігають за місячним і сонячним затемненням. Змирилися вони з цими безкінечними перегонами. Вдень радіють Сонечку, а вночі солодко сплять під колискові Місяця.

КУДИ ПОДІЛИСЯ ДИНОЗАВРИ

Ти, певно, вже чув усілякі неймовірні історії про динозаврів. Про величезних, завбільшки як дев'ятиповерхові будинки. Про носатих, вухатих, зубатих, навіть тих, які вміють літати. А знаєш, куди вони поділися? Ні, не вимерли, а...ле давай із самого початку.

Жили динозаври тоді, коли людей ще не було. Уся Земля була суцільним садом, у якому мешкали дивовижні тиранозаври, пронтозври, птерадактелі- всіх і не перелічиш. Не було хмарочосів, машин, ракет. Лише дивні створіння сновигали по світу у пошуках їжі й безтурботного життя. В основному динозаври були добрими істотами. Паслися собі в траві й горя не знали. Але був серед них один злий-презлий динозаврисько - страшенно невихований і задерикуватий Крокозавр. Через це ніхто не хотів із ним гратися. Заздрив Крокозавр іншим тваринам у всьому. То здавалося йому, що трава на галявині, де він пасеться, не така смачна. То привидиться, що вода, яку він п'є, не така прозора, як у інших. Навіть сонце особисто для нього не так яскраво світило.

Якось зранку прокинувся Крокозавр без настрою. Мабуть, не з тієї лапи встав.

- Набридли мені ці самовдоволені динозаври, - каже, - Яку б це шкоду зробити, щоб усім погано було?..

Щоб накапостити всім на світі, надумав гукнути чаклунку Зиму. Лише вона зможе зіпсувати безтурботне життя всього живого на планеті. Цілий ранок бубнів Крокозавр собі під носа якісь заклинання-замовляння. Поки розбудив Зиму. Розлютилася чаклунка, що сон у неї вкрали. Налетіла на Землю - вітри шалені випускає, крижаними пазурями все огортає. Так бушувала, що аж сама змерзла.

Кинулися ховатись динозаври, але ніде не було їм порятунку. Скрізь сніги, крига, хурделиця.

- От якби нам стати маленькими! – шепотіли динозаври. – Ми б сховалися у нірки і перечекали б, поки Зима заспокоїться.

Почуло це Сонечко, яке зла чаклунка обмотала сніговою хмарою. І захотіло допомогти. З останніх сил випускало по промінчику на кожного динозавра. Під дією чарівних сонячних цілунків вони зменшувалися і тікали в нірки. А Крокозавра Сонечко не поцілувало – так йому й треба. Він, бідолаха, так змерз, що аж позеленів.

Довго ще шаленіла Зима на планеті. Майже всю свою силу витратила. Перетрудилася. Після того зрідка навідується на Землю, і поводить себе пристойніше – не так лютує. А динозаври нікуди не поділися. З першим теплом вони покидають свої схованки. Якщо ти уважно придивишся, то в кумедній ящірці впізнаєш грізного пронтозавра. У крихітному кажанові – безстрашного птерадактеля. А вічно невдоволеного зеленого крокодила ти точно не сплутаєш із капосним Крокозавром. А от зими вони досі бояться. Тому щойно та приходить, всі одразу розбігаються по своїх нірках. Та ти ж знаєш, що зима вже нестрашна. Особливо, коли є тепла куртка й рукавички.

ЧОМУ ЛИСИЦІ РУДІ

Були колись такі часи, коли бігали по лісу різнокольорові лисиці. Підеш, було, по гриби чи по ягоди, а там так і гасають ці фарбовані хитрюги. То синя під кущем прошмигне, то зелена так і норовить корзину з ягідками поцупити. Тільки й встигай за ними слідкувати. Та добре ще, хоч розрізнити їх можна. Якщо мелькнув перед очима блакитний хвіст, а корзинки не стало, то й знаєш, яка саме бешкетує. Частенько перепадало хитрункам від людей на горіхи.

Вирішили вони замаскуватися, щоб ніхто не міг здогадатися, котра з них шкоду вчинила. Звернулися до Вогню. Дуже вже всім їм хотілося мати таке, як у нього, яскраво-руде забарвлення.

- Всемогутній дядьку, пофарбуй нас у свій колір, - просили лисички, лукаво мружачись: - Для конспірації.

- Добре, - згодився Вогонь, - Але тільки після того, як ви назбираєте сухеньких гілочок і нагодуєте мене. Бо сил уже немає горіти.

Лисички прийняли умову. Але останнім часом так зледачіли, що не захотілося їм сновигати лісом у пошуках сухого гілля. От і придумали вони таку хитрість. Хутко метнулися до сусіднього села. Націдили з машини бензину і подалися Вогонь годувати. Щойно вихлюпнули у полум'я пальне, як розгорівся Вогонь, як почав чхати!

- Ой лишенько! А-а-пчхи! Що за гидоту ви мені принесли? Пчхи! – аж плювався він.

Злякалися хитрюги. Думали, отруївся, - зараз полум'яні язики відкине, і не встигне виконати її прохання.

Ох і злий був Вогонь, скажу я тобі. Ледь очухався від свого чхання і вирішив помститися.

- Збирайтеся, - каже, - всі довкола мене. Буду вас фарбувати. І хвости підставляйте поближче! – підступно мовив він.

Вишикувалася кольорова армія кругом нього, хвости настовбурчила і аж заплющилася в очікуванні. Як висолопить сердитий дядько Вогонь яскравого язицюру! Як пустить полум'яних півнів! Вчепилися вони в лисячі хвости, і давай клювати.

Кинулися обсмалені лисиці хто куди. Досі гасають по світу. Не впізнати їх. Як і хотіли завжди, усі однаковісінькі – руді-руді. От тільки полюють вони тепер в людських курниках. Півням мстяться. Бо частенько згадуються їм пекучі півні Вогню.

ТРИОК-РЯТІВНИК

або

Для чого нам світлофори

Колись у якійсь країні знаходилося чарівне місто. Було там усе, чого душа забажає: величезні магазини з усілякими іграшками, затишні крамнички з вишуканими солодощами, веселі атракціони. Словом, рай. Усі мріяли там жити, або хоча б побувати. От тільки потрапити туди було неймовірно складно. Бо хазяйнувало там люте чудовисько. Усіх гостей чарівного міста воно брало в полон. Єдиним рятівником для наляканих людей був Триок. Це таке миле створіннячко, в якого замість двох три ока, і всі різного кольору. Барвисті вогники в його оченятах розважали чудовисько. Тому воно Триока не чіпало.

От і поселився він біля брами, при вході в місто, щоб попереджати людей про небезпеку. Якщо чудовисько засинало, Триок радів і моргав оком зеленого кольору. Так люди були впевнені, що їм ніщо не загрожує, і впевнено чимчикували в чарівне місто. Щойно Триок тривожно блимав жовтим оком, усі знали, що чудовисько просинається, тому краще перечекати. А коли відкривалося червоне око – ніхто нікуди й не рипався. Були, звісно, й такі необачні люди, які не зважали на добрі поради, тому потрапляли в полон.

Одного разу знайшлися сміливці, які вирішили назавжди позбутися злого чудовиська.

- Нам нео

Перегляд файлу

КАЗОЧКИ ДЛЯ ЧОМУЧОК

http://pernvk.dnepredu.com/uploads/org3262/articles_1486215800_59873_original.JPG

                                                                                                                                                                                                   C:\Users\A9F6~1\AppData\Local\Temp\msohtmlclip1\01\clip_image001.jpg

                                                                                 «Коли казка знання сіє,тоді   народжуються мрії»

                                                                                                            В.Сухомлинський

Часто перечитую В. Сухомлинського. Захоплююсь, дивуюсь, відкриваю завжди щось нове для себе, для своєї роботи. З віком (а я вже перегортаю останні сторінки своєї педагогічної діяльності) відбувається певна переоцінка цінностей. Уже не спішиш жити, а, навпаки, хочеться повернутися назад, у дитинство, юність. В принципі, це нескладно, оскільки багато років працюю з дітьми, а вони не дадуть постаріти.

Сучасні діти непосидючі, допитливі, емоційні, словом, гіперактивні. Усе їм хочеться знати, почути якісь пояснення і відповіді на тисячі «Чому?» і обов’язково, щоб це було цікаво.

Відкриття дітьми навколишнього світу, входження до нього починається з оволодіння найцікавішими духовними скарбами – рідною мовою, маминою колисковою, бабусиною казкою. «Казка,- говорив Василь Сухомлинський,- вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови».

Дуже важливо, щоб у ранньому віці дитина знала: казка, перш за все, мудра розповідь, яка є джерелом мислення й розумового розвитку. Тому, звертаючись до літературного надбання В.О. Сухомлинського, дійшла думки, що сучасна казка – це безцінний матеріал щодо реалізації гуманістичної спрямованості навчання. На зрозумілій дитині мові можна пояснити і природні явища, і фізичні закони, і, навіть, моральні принципи суспільства: добро, взаємодопомога, дружба.

Та й хто ж буде заперечувати, що казки діти люблять найбільше. Читати тільки не хочуть. Легше знайти екранізацію улюбленого твору або ж подивитися мультфільм. Інтернет  нам у цьому добре «допомагає». То як же їх зацікавити? Звісно, як і кожен вчитель літератури, використовую усі можливі засоби. Але з часом зрозуміла, що їм хочеться почути щось «новеньке», те, чого вони ще не знають, не читали, не бачили. Тому на уроках літератури стала імпровізувати, вигадувати, разом з дітьми доповнювати знайомі казки власними епізодами. Найкраще це вдається на уроках позакласного читання, коли є більше часу і можливості для польоту дитячої фантазії. Тому й люблять вони ці уроки і чекають з нетерпінням. Безліч запитань, десятки «Чому?» виникають на таких уроках. І ми пробуємо самі, враховуючи свій вік, з допомогою казки, власної фантазії дати на них відповідь.

Так виникли мої оповідки, які я назвала «Казки для Чомучки». Звісно, найбільше їх люблять п’ятикласники, адже майже увесь І семестр вони вивчають народні та літературні казки. От і стають у пригоді мої казки, які завжди можна доповнити власними епізодами, посперечатися стосовно «правдивості» сюжету, намалювати свої ілюстрації до казки.  Часто використовую їх на уроці позакласного читання. Це розширює уявлення учнів про сучасну літературну казку, збагачує їх словниковий запас, розвиває образне мислення, фантазію, збуджує творчу уяву, бажання пізнати світ, що їх оточує.

 Знову і знову поринаю разом з дітьми у світ власної фантазії. Забуваю про свій вік, статус, час. Бачу тільки перед собою вдячних маленьких слухачів. Хто слухає з відкритим ротом, хто скептично посміхається, хто замріяно дивиться у вікно… і ніхто не залишається байдужим. А я щаслива.

КАЗОЧКИ ДЛЯ ЧОМУЧКИ

                                                           (від автора)

 

Кажуть, у кожного з нас буває такий період, коли все на світі хочеться знати. Чому у слонів довгий хобот? Звідки береться веселка? Чому мовчать риби? Такі питання споконвіку цікавили хлопчиків і дівчаток. А дорослі завжди  стомлювалися пояснювати малим невсидькам що, чому, як і до чого. Тобі теж кортить про все дізнатися? Герої моїх казочок живуть у сучасному світі, знають, що таке перукарня, світлофор, НЛО, навіть воблер, уміють користуватися комп’ютером, люблять солодкі чупа-чупси. Вони з радістю проведуть тебе чарівним світом веселих всезнайок. Разом із бджілкою Жу-жу ти будеш боротися з нахабними піратами-трутнями, аби розкрити секрет полосатої уніформи бджіл. Хлопчик Крапелька розкаже, коли з’являється Веселка. Ти, навіть, якщо захочеш, можеш піймати у траві маленького «динозаврика».

Світ, що тебе оточує, дуже цікавий, різноманітний і загадковий. Треба тільки бути уважним, уміти помічати навіть незначні дрібниці, любити і цінувати все живе, шукати відповіді на всі запитання, що раптово виникають у твоїй голові. А ще… Ще просто спробуй пофантазувати, увімкни свою  уяву і тоді кожна жива істота, кожна звичайна річ розповість тобі свою дивовижну і неймовірну історію.

 

ХОШЧИН ХОБОТ

або Чому в слонів довгий ніс

                                           (майже за Кіплінгом)

Колись дуже давно, коли ще твоя пра-пра-прабабуся навіть і не думала народжуватися, а по вулицях замість рогатих автобусів і галасливих пасажирів лопотіли орди мамонтів і динозаврів, жило слоненя Хошка. Чому його так називали? Бо все, що б воно не говорило, починалося  саме з цього кумедного звука: «ХО». ВуХО в Хошки (до речі, і одне, і друге) були, наче гелікоптерні лопасті, а от ніс – короткий. І був він такий не один серед слонячої родини. Були тоді часи куцоносих слонів.

Росло слоненя веселе й привітне. Просинаючись раненько, дзвінко вітало воно з прекрасним ранком усе навколо.

                          ХOтів сказати, що Ви сьогодні напрочуд яскраве, – сором’язливо посміхався Хошка Сонечку, і те лоскотало його теплим промінням за щічки.

                          ХOрошого дня вам, друзі, – бажав усім звірятам, і кумедно плескав вухами, радіючи новому дню.

Скрізь і всюди дарував Хошка веселий настрій і позитивні емоції. А друзів було в нього! Не злічити! Усіх любив малий. За винятком, хіба що, нестерпних мавпенят, бо вони постійно кепкували з його куцого носа. А ще не дружив Хошка з Озерцем. Боявся, мабуть. Правда, кілька разів намагався потоваришувати, але тільки-но підходив до нього, Озерце одразу ж старанно вимальовувало хвильками Хошчине зображення. Наче спеціально, аби образити, нагадувало слоненяті про його оцупочок замість носа.

Якось вранці, як завжди, щиро вітаючи всіх навколо, Хошка вирішив ще раз (тепер уже точно востаннє) помиритися з Озерцем. Тож з веселою пісенькою і посмішкою до самих вух слоненя почимчикувало туди.

                    ХОроше слонам на світі жити в мирі з усіма.

ХОром всі слони вам скажуть: в них проблем зовсім нема.

ХОч щасливі ми безмежно, та зізнатись чесно мусим:

ХОчем мати ніс ми більший, і пишатись довгим носом.

    А в тому Озерці саме невинно приймала ванну напівсонна тітонька Бегемотиха. Усім відомо, що цю тритонну пані краще не турбувати під час її відпочинку в такому от природньому спа-салоні. Та звідки ж Хошці було знати, що бешкетливі мешканці Озерця влаштували ковзанку з багна, та ще й таку слизьку! Тільки-но ступив він на краєчок ковзанки, як ноженята

неслухняно підкосилися, і слоненя сторчголів помчало вниз. Тітка Бегемотиха, не підозрюючи лиха, саме солодко-пресолодко позіхала, так що Хошка влетів прямо їй у пащу. З переляку Хошка блискавично шмигнув назад, але тітка Бегемотиха, між іншим, нічого не помітивши, уже закінчувала позіхати, тому кінчик куценького носика лишився у неї між зубами.

 ХО ряту-у-уйте! – в носа заголосив Хошка. – ХОх і боляче!

Мавпенята, які скрізь і всюди сновигали у пошуках пригод і сенсацій, ніяк не могли пропустити гру в перетягування слона. Кинулися з усіх боків тягнути його за вуха, за хвоста, за ноги… Міцно тримаючись за ліани, вони дружно витягували Хошку. А разом із Хошкою витягувався і його ніс. Мабуть, довго ще тривало б це змагання. І гамірливі мавпочки остаточно розбудили б тітку Бегемотиху, аби та не надумалася знову позіхнути. Щойно розімкнулися її зуби в смачнющому позіхові, Хошка кулею вилетів з пащі і приземлився в багно.

 Вештаються тут усякі. Спокою від них нема, – невдоволено пробурмотіла тітонька Бегемотиха і, знову вмостившись у тепле Озерце, розпливлася у блаженній сонній посмішці.

Врятований Хошка відхекувався на березі, а мавпенята зацікавлено розглядали довгу трубку, що з’явилася в нього замість носа-оцупка.

                          Оце так! – захоплено сплескували в долоні мавпенята.

                          Який розкішний другий хвіст у нашого Хошки! – намагалися торкнутися до диво-хвоста спантеличені бешкетники.

Слоненя, ледь заспокоївшись від нечуваної пригоди, настовбурчило вуха:

                          ХОворите всякі дурниці! Який іще «другий хвіст»? – не розумів несподіваної поваги до свого носа Хошка.

Набравшися сміливості, він підійшов до Озерця, насторожено заглянув і… аж присів від здивування. Ні, тепер уже Озерце не насміхалося з нього, кривляючи його зображення. У прозорій воді він побачив миле слоненя із довгим солідним носом.

                          А що це в тебе таке? – ніяк не могли вгамуватися мавпенята. – Звідки це в тебе взялося?

                       ХО… бо… та-а-а… – почав було виправдовуватися Хошка, але ніяке пояснення не спадало на думку.

                       Хо… бо… т… – повторили мавпенята невнятні звуки. – А-а-а! Хобот?! То он як називається те, що в тебе виросло! – заверещали майже хором бешкетники!

Налякане слоненя й само вперше чуло це дивне слово. Хотіло заперечити вигадникам, та було вже запізно. Неслухнянець-вітер дзвінким ехо квапливо розносив кумедне слівце по всіх Джунглях. З гілки на гілку перескакували мавпенята, вигукуючи сенсаційну новину. Тепер про новенький «хобот» слоненяти знали всі на світі.

        Згодом Хошка навчився з користю використовувати свій хобот. Тепер він без зайвих зусиль зривав із пальми свої улюблені ласощі – банани. Навіть не нахиляючись, щипав соковиту траву. Частенько навідувався до свого любого Озерця. Набирав у хобот води і обливався, як із прохолодного душу. А якщо надокучливі мавпенята надумували підсміюватися над ним, швидко знаходив спосіб утихомирити невгомовних. Адже тепер у нього був рятівник і помічник – Хошчин хобот.

 

 

БДЖІЛКА-МОРЯЧКА

 

У садку діда Юрка  в затишному вулику жила бджілка Жу-жу. Маленька така, сіренька й зовсім невиразна. Але була вона невиправна мрійниця. Сяде, було, на Ґаночку вулика, складе ногу на ногу і мріє собі про пригодницькі морські подорожі, яскраве вбрання, новеньке обмундирування... До слова сказати, полюбляла вона цю справу в робочий час. Усі бджілки-трудівнички на поле летять, нектар збирають. Ну, були, звісно, і бджілки-ледацюжки, але ті хоч у квітник бабусі Наталки через раз навідувалися. А от Жу-жу спокійнісінько чекала солодких чупа-чупсів від свого улюбленого дідуся Юрка і, як завжди, мріяла.

 Жу-жу, злітай хоч поїж! – просив дідусь малу неслухнянку, а сам, підозрюючи відповідь, переминав з руки в руку чупа-чупс зі смаком липи і гречки.

                      Не можжжу, ді. Не жужжжиться щось мені сьогодні. Я тут трішки посиджжжу, про жжжиття подумаю… – нехотя відповідала Жу-жу і, заплющивши очі, переносилася у свої мрії.

Журився дід Юрко, що не зміг виховати із Жу-жу справжню бджолу з великої літери.

                      Нікому буде на старість і ложку меду подати, – зітхав він, і чимчикував на кухню, звідки вже солодко нашіптували смачнющі бабусини пиріжки.

Так от, посмоктує Жу-жу цукерку, очі від сонця заплющила, тільки правою ніжкою дригає, і уявляється їй от що.

Блакитне бездонне море нехотя перекочує з боку в бік важелезні хвилі. Загадково шумить, наче хоче сховати від усіх на світі якісь свої таємниці. А між хвилями, розсікаючи кормою воду і повітря, пливе розкішний білий корабель. Везе цінний вантаж – діжки з медом. З боку виблискує помпезна назва «ЖУ-ЖУ». За штурвалом зосереджено стоїть саме вона в модному капітанському картузі, у полосатій формі – все як годиться для справжньої морячки. Ніщо не передбачає біди.

Та зненацька шхуну оточують підступні трутні. Чорнющі прапори із зображенням бджолиного черепа майорять на кривавому горизонті.

                      Здавайтеся! Вас оточено! – загорлав найтовщий і найледачіший Трутень (певно, їхній вожак). – Мед на бочку! Чи той, як його, Бочку на мед! Коротше, мед гоніть, малі нахабні бджоли! – не вгавав Трутень, щораз плутаючи все, про що говорив.

Команда бджілок-морячок на чолі зі славнозвісною Жу-жу приготувалася до оборони. Вперед вилетіла безстрашна Жу-жу, погрозливо вимахуючи крихітними крильцями.

                      Не наближжжайтеся, ледарі і розбійники! Наш мед – наш скарб! Усю весну й літо ми невтомно трудилися на полях, аби зібрати цей безцінний нектар! – пафосно, як давньоримський оратор, промовила Жу-жу і аж запишалася собою.

                      Ой, хто б казав! – хамовито виступив Трутень. – Та ти ж і сама не краща за нас. Якби не дідусь Юрко зі своїми чупа-чупсами…– аж захлинався від злості найбільший ледацюга.

Бджілці стало трохи соромно. Мабуть, відчувала, що крапля правди у словах Трутня є. А може, й ціла калюжа правди…

 

 

C:\Users\A9F6~1\AppData\Local\Temp\msohtmlclip1\01\clip_image013.jpgC:\Users\A9F6~1\AppData\Local\Temp\msohtmlclip1\01\clip_image014.gif

 

                      Я виправлюся, – залепетала бджілка. – Приноситиму для людей якнайбільше меду. А от ви, трутні, від природи невиправні ледарі.

На цих словах армія трутнів злилася в поєдинку з командою бджілок. Та, незважаючи на явну перевагу в кількості і розмірі, перші поступалися морячкам у спритності й витривалості. Нападники всі, як один, були товстелезні й неповороткі. А от бджілки з блискавичною швидкістю кружляли над головами суперників, так що ті втрачали свідомість від запаморочення. Ех, їм би зараз хоч якусь зброю! Показали б вони тоді цим нахабним трутням як мед красти! Завдяки щоденним напруженим тренуванням (спробуй-но налітати стільки кілометрів, та ще й із повними відрами нектару!) бджоли подолали загарбників, врятувавши цілий корабель із запашними сотами. А вожака розбійників наша Жу-жу заманила в трюм, де знаходився цінний багаж, і замурувала в одній із сот. Так що той від власної ж зажерливості й постраждав. Від меду в нього злипся рот.

Коли корабель прибув до місця призначення, морячок-переможниць уже вітали бурхливими оплесками.

Правоохоронним органам Трутень нічого не зміг сказати у своє виправдання (з відомих тобі причин). А нашу Жу-жу Організація Об’єднаних Бджолосімей (ООБ) нагородила почесною медаллю «За мужність і відвагу», а на пам’ять лишила таку милу серцю бджілки полосату матроску. Відтоді рішенням головного управління ООБ ухвалено, що на честь видатної родички усі бджоли матимуть полосату уніформу. А для захисту в найекстремальніших ситуаціях (ну, це коли хтось вчинить замах на їхній мед або ж якщо ти вимахуватимеш руками перед бджолиними оченятами) кожній наказали видати новісіньке блискуче жало.

І ось на п’єдесталі стоїть щаслива Жу-жу. До її лапок ошалілі фанати кидають квіти.

 Жу-жу – королева бджжжіл! – вигукнув хтось із натовпу.

 Чемпіонка задоволено посміхнулася і… прокинулася.

                      Ой, це жжж мені наснилося! – замріяно зітхнула Жу-жу. – Я вжжже не капітан корабля, та й медалі ніякої нема, – все більше розчаровувалася мала. – Але тепер я знаю, що робити, щоб її отримати! – зненацька осінило Жу-жу. – Буду старанно збирати нектар і безстрашно захищати його!

Щойно мовила бджілка свою обіцянку, як глядь, а сидить вона у новенькому моряцькому кафтанчику. А з-під нього виблискує справжнісіньке жало.

На наступний день Жу-жу самовіддано трудилася на полі, ретельно обсмоктуючи всі найзапашніші квіти. А ввечері…

                     Тримай, дідусю, тепер я справжжжня бджжжола! – гордо заявила Жу-жу, гепнувши на стіл важелезні діжечки з солодким нектаром. І, вже вилітаючи у розчинене вікно, додала: – Тільки ти чупа-чупси далеко не ховай. Ну, так, про всяк випадок…

 

 

 

C:\Users\A9F6~1\AppData\Local\Temp\msohtmlclip1\01\clip_image022.jpg

 

 

ЧОМУ МОВЧАТЬ РИБИ

 

Зібрався якось малий Олексійко на риболовлю. Раненько прокинувся, зібрав усі свої риболовецькі приладдя. І вже намірився йти, як раптом згадав, що не взяв ніякої посудини для улову. Довелося повертатися по відерце. Олексійко зупинився перед колекцією відер.

                       Хм, яке ж узяти? – розглядав хлопчик солідний рядок відер різного розміру, обмірковуючи, скільки ж риби він наловить.

                       Оте бери, з пісочниці, – почувся насмішкуватий голос, вказуючи на крихітне відеречко, в яке б помістилося хіба що кілька крючків.

Олексій хутко озирнувся. Його погляд підозріливо зупинився на пухнастому рудому створінні. На порозі вилежувався кіт Рудик (ні, котяра, бо вміщав у своєму пузі стільки ж, як двокамерний холодильник). Рудик безпардонно спостерігав за своїм малим мучителем. Ох, не раз його хвіст із поплавком на кінчику опинявся у відрі з водою – це Олексійко так випробовував новенькі снасті. Тож тепер Рудик мав нагоду помститися, і з насолодою насміхався над хлопчиком, коли той обрав найбільше-таки відро.

                       Ой, не сміши мене, малий, бо я добре поснідав – ще лусну. Для чого тобі така здоровенна цеберка? Ти крокодила спіймати розраховуєш? Та тебе риби засміють на ставку! – самовдоволено кепкував кіт.

                       Ану, цить, руде нахабисько! – розсердився Олексійко, – Хочеш прийняти ванну в цьому відрі?

Мабуть, ці слова прозвучали більш, ніж переконливо, бо Рудик справді вгамувався. Але поки малий рибалка перевіряв, чи знову нічого важливого не забув, кіт глузливо качався в піску, аж заплющуючись зо сміху.

                       Усе готово! Передчуваю шалений успіх! – мовив Олексій і рушив на ставок. А за ним, ледь перевалюючи тіло з лапки на лапку, почеберяв і Рудик.

На ставку Олексій розмотав дві новісінькі вудочки, закинув поплавки, зручненько вмостився на м’яку траву і став чекати кльову.

А в цей час під водою діялося от що. Колючий, уже старенький, окунь ще здалеку запримітив спокусливо яскраву наживку і цілеспрямовано плив до неї. Тільки-но розкрив рота, аби посмакувати свіженьким черв’ячком, як одразу ж виплюнув його і скривився.

 Фе! Яка гидота! Ці люди вже зовсім знахабніли. Годують нас усякою гумою, – обурювався Окунь.

                       От неук ти старий! Та це ж новинка в риболовному світі! Воблер називається,– дивувалася необізнаності діда Окуня панянка Щука. Вона вже півгодини блукала водоростями у пошуках їжі.

Окунь важко похитав головою. А потім повеселішав і запропонував товаришці виглянути на берег подивитися, що то за розумник такий пошкодував для них справжнього черв’яка.

Олексій саме підправив на крючку гумового воблера і замахнувся, щоб закинути вудку. Зізнатися чесно, трохи невміло він це робив, тому Рудик ледь встиг відскочити вбік, аби не отримати стусана.

Так от, Рудик то врятувався, а крючок зачепився за Олексієві штанці і, потягнувши їх за собою, глухо ляпнув на воду.

Риби, які в той час спостерігали за цією комедією, ледь не захлибнулися від такого смішного розвитку подій. А малий безштанько носився берегом у пошуках кущів, згораючи від сорому.

 Так, рудий, ти нічого не бачив, бо інакше зараз будеш вчитися плавати. Зрозумів? – не на жарт пригрозив Олексій котові й вийшов, прикриваючись велетенським лопухом.

Раптом поплавок по вуха пірнув у воду.

 Тягни! – загорлав не своїм голосом кіт.

Олексій спереляку смикнув за вудку. За мить на березі лежав худенький Верховодик і безпорадно тріпав пірцями.

                       Оце попався! – зрадів Рудик.

                       Відпусти його, о, найкращий з найкращих рибалок, – почала благати Щука.

                       Це, до речі, в твоїх інтересах, – додав значно впевненіше дід Окунь.

 Та не слухай ти їх,  – аж підскакував Рудик від нетерплячки, що от-от йому дадуть їсти.

 Цить, рудий. Тебе взагалі ніхто не питав – гримнув Олексій на кота і зацікавлено поглянув на худе нещастя, яке щойно спіймав.

                       Ваші умови, – з викликом мовив рибалка.

                       Ти відпустиш малого, а ми нікому не скажемо, як ти осоромився, – залепетали риби.  

Добре все обміркувавши, хлопчик мовив:

                       Згоден. Тільки ж ви цс-с-с! – і приклав до губ вказівного пальця.

                       Мовчатимемо, як…  мовив урятований Верховод і шубовснув у воду.

Відтоді риби змушені мовчати, зберігаючи таємницю про те, як малий рибалка осоромився перед усім ставком. А люди, знаючи про таку обіцянку, тепер кажуть: «Мовчатиму, як риба"C:\Users\A9F6~1\AppData\Local\Temp\msohtmlclip1\01\clip_image023.jpg

 

         ЧОМУ ЙДЕ ДОщ

або

  ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ ВЕСЕЛКА

 

Високо-високо в небі, на пухнастій хмаринці, жили дівчинка Веселка і хлопчик Крапелька. Були вони нерозлучні, як твої оченята, чи ручки, чи ніжки. Завжди і всюди були разом. А от характером вдалися зовсім різні. Веселка, золотоволоса дівчинка, завжди усміхнена і щаслива. Улюблениця Сонечка. А Крапелька – постійно чимось невдоволений, похнюплений, словом, плаксивий хлопчина, та й годі.

Бувало, вплете Веселка у золотаве волосся різнокольорові стрічечки і витанцьовує, підспівуючи. А Крапелька плентає за нею слідом і бубнить собі під носа.

                      І чого ти радієш? От мені, наприклад, зовсім не весело. Від оцих  твоїх пістрявих стрічок очі вже болять! Познімай їх, кажу! – дратується Крапелька. 

                      Та хіба ж можуть не подобатися ці кольори?! Ти лише поглянь, – узялася Веселка показувати свої стрічки другові. – Червоний – це колір тепла і любові. Оранжевий – нагадує солодкі мандаринки. Жовтий… це ж саме Сонечко заплуталося у волоссі.

                      Ага, а цей Зелений, наче колір мого обличчя, коли  нудить, – почав свої песимістичні міркування Крапелька. – О, а ці два кольори взагалі однакові, – тицьнув хлопчик на небесно-Блакитну і Синю стрічки. – Ну, оця темна, Фіолетова,  єдина, яка не дуже дратує.

Крапелька так завзято ображав Веселчини стрічки, що його слова почуло Сонечко. Почуло і страшенно образилося. Надулося, стало зовсім кругле і сховалося. Хай спробують, як воно – без жовто-гарячого проміння і червоних пухкеньких губок Сонечка, без його синьоокого погляду з-за блакитної хмаринки…

І стало на Землі похмуро і холодно. Без тепла і сонця зів’яла трава, похнюпили носи квіти, поблякли дерева.

Побачив хлопчик Крапелька, що накоїв лиха. І як заходився рюмсати! Так завзято плакав, що почався дощ. Що дужче Крапелька заливався слізьми, то сильніша злива пиріщила з неба.

                      А-а-а-а! Що ж я накоїв!!! – ридав хлопчик. – Це через мене зникло Сонечко! А-а-а-а-а!

                      Та заспокойся, бо скоро потоп влаштуєш! – мовила Веселка. – По-перше, не зникло, а сховалося. Хто ж знав, що воно таке чутливе! А по-друге, я, здається, знаю, що робити, – грайливо підморгнула дівчинка.

C:\Users\A9F6~1\AppData\Local\Temp\msohtmlclip1\01\clip_image027.gif                                        C:\Users\A9F6~1\AppData\Local\Temp\msohtmlclip1\01\clip_image029.jpg

 

Поки Крапелька втирав заплакані очі й сопливого носа, Веселка почала розплітати свої диво-стрічки й одна за одною кидати їх униз.

З маленької хмаринки до самої землі полетіла яскраво-червона стріла. За нею – оранжева й жовта. Поруч вишикувалися зелена, блакитна й синя. І нарешті фіолетова приєдналася до яскравого калейдоскопу стрічок.

Сонечко, якому вже давно набридло сидіти за своїм обрієм, вискочило на небо. Та так швидко, що промінчики ледь встигли вчепитися в гарячі Сонячні щічки. Сонце розпливлося у всепрощаючій посмішці, милуючись різнокольоровими стрілами Веселки. Вмить почало оживати все довкола. Зазеленіла трава, розплющилися квіти, стрепенулися від тяжкої безбарвності дерева. Веселка торжествувала.

Крапелька з невимовною вдячністю дивився на подружку. І що б він робив без цього маленького кмітливого дівчати! «Більше не буду дражнитися! І плакати не буду!», – твердо вирішив хлопчик. «А якщо раптом не сила буде триматися, і все-таки розплачуся, то швиденько ховатимуся від Веселки, щоб не засмучувати її».

 

Отак і досі, коли йде дощ (тобто, коли плаче хлопчик Крапелька), Веселка ніде не може його знайти. І лише тоді, коли дощ (себто Крапелька) заспокоюється і покидає свою схованку, на небі з’являється барвиста Веселка. Це наша дівчинка зі стрічечками у волоссі радіє, що нарешті знайшла свого друга.

 

ЗА ЩО КОТИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ МИШЕЙ

(і навпаки)

  

 

Трапилася ця історія дуже давно. Якось первісні люди приручили мишей. І не те, щоб для користі в господарстві. Ледачкуваті, може, трохи були ті миші, але лагідні. Можна їх погладити, почухати під шийкою. А їм тільки того й треба. Вивернуться на килимку з ведмежої шкіри, хвостом помахують. Отакі жили і в родині одного первісного племені. Киш і Миш звалися. А на горищі їхньої печери жила Кішка. Унадилася якось вона мишачу їжу красти. Поки Киш і Миш солодко попискують від чуханки, Киця все молоко понадпиває, хліб понадгризає. А часом ще й хвостом глечик зі сметаною зачепить. Усе б і нічого, от тільки хазяїни за котячі витівки мишей лають. Набридло мишенятам ні за що на горіхи отримувати. Вирішили помститися пухнастій злодійці.

       А давай в котоловку її спіймаємо! – зрадів своїй винахідливості Киш.

        Треба мислити масштабніше, – по-начальницьки пропищав Миш і, підступно примруживши очиці, додав: – Ми зробимо так, що ця негідниця попадеться на гарячому. І прямо на очах у хазяїнів. А ми при цьому будемо справжніми героями!

На тому й домовилися. Поставили на краєчок столу улюблений глек хазяїна. До самого верху налили сметани.

 Щойно Кішка полізе до ласощів, глек упаде. А ми в останню мить підхопимо його і врятуємо, – повторив свій геніальний план Миш.

        Ага-ага. Усе це побачать господарі, і тоді вже котище не втече, – заверещав Киш. Обоє сховалися в очікуванні.

Не пройшло і кількох хвилин, як апетитний аромат свіжої сметани внюхала Кицька. М’якенькими кроками, аби ніхто не почув, наближалася вона до глечика. Обережно вмочила лапку в сметану, і аж замуркотіла, облизуючи її. Потім ще, і ще…

А миші все чекали, коли ворухнеться глечик. Раптом шурхіт таки почувся. Але то не глечик поворухнувся, а двері в печеру скрипнули – додому поверталися господарі. Кішка метнулася тікати і зачепила глек. Той уже майже падав, але Киця втримала його, обхопивши лапками. А от сметана (ну, та, що лишилася) вилилася прямо на мишачі голови.

Побачили це хазяї і страшенно розгнівалися на мишей.

       Киш, миші! – погрозливо затупотіли вони ногами.

Киш і Миш, ображені й перелякані, втекли у найближчі шпаринки в печері. А Кішка хитро муркотіла біля ніг хазяїв.

Аж до цього часу миші сердиті на людей і на котів. Тому всіляко намагаються їм накапостити. А коти безкінця ганяють мишей. Щоб, чого доброго, не надумали люди заново приручити малих сіряків.

                   

                                  ЯК У ЇЖАКА ГОЛКИ З'ЯВИЛИСЯ

 

Чи можеш ти уявити їжака з шерстю замість голок? Такого собі кудлатого їжачка. Так от, уявляй швидше, бо наш був саме такий. Мав пишну шевелюру і неймовірно нею пишався. Аби завжди мати розкішну зачіску, він старанно за нею доглядав. Щодня ретельно мив найдорожчими шампунями, полоскав у трав'яних відварах, втирав найрізноманітніші маски.

 Ох, який же я красень! – милувався собою їжачок перед дзеркалом. – Ніхто не має такого дивовижного волосся, як у мене!

Самовдоволений і щасливий, він рушив у ліс. Ні, не по ягоди чи гриби. А просто так, аби покрасуватися перед лісовими мешканцями. Тільки-но вийшов на стежку, як назустріч йому – пан Лев.

 О, кудлатий, ти знову собі на голові кубло намостив? – дещо насмішкувато запитав він. – Ти хочеш бути схожим на мене? Чи тебе блохи закусали? – почухався за лівим вухом Лев.

 Немає в мене ніяких бліх! – обурився їжачок. – І взагалі, я один такий гарний у лісі. А моя шерсть найшовковистіша, найм'якша, най…

                       Не дуже губу закопилюй! – перебив Лев їжачкове милування собою, і гордо додав: Поглянь на мою гриву! Куди тобі рівнятися?!

Побачив їжачок, що й справді Левова шерсть краща. Ледь настрій не втратив. І подався до найближчої перукарні.

                       Хочу бути найоригінальнішим серед тварин! – заявив він Сові-перукарці.

Сова саме експериментувала над засобами для шерсті. От і вирішила випробувати на їжакові новий еліксир. Ретельно змастила кожнісіньку волосинку, начепила зверху спеціального кашкета. І наказала чекати рівно 33 хвилини. Цього вимагав новий рецепт. От тільки, може, перестаралася Сова з кількістю еліксиру. А може, вся біда від того, що перукарка ненароком заснула в очікуванні. Тому диво-засіб протримався на голові у їжачка цілу годину. Сказати по правді, дещо неочікуваний виявився результат. Але бажання клієнта бути оригінальним таки збулося.

Їжачок обережно зняв кашкет. А там!.. Бідолашний ледь не зомлів. Замість його розкішної шевелюри з голови в різні боки стирчали склеїні пасма. Як не намагалася Сова виправити ситуацію, все марно. І втішала їжака, і підстригла трішки. Нічого не допомогло. Засмучений пішов малий додому. А дорогою знову зустрівся йому Лев.

 Ого! Такого я ще не бачив! – аж завмер він від захоплення.

Хотів було Лев торкнутися до волосинок, але вколов лапу, наче голками. І, ледь не плачучи, пошкандибав у ліс. Побачив їжачок, що його нова зачіска може слугувати захистом від хижаків. І перестав сумувати. Навіть митися перестав, щоб ненароком не змити еліксир.

Тепер, коли їжакам загрожує небезпека, вони скручуються в клубок і настовбурчують голки. Та й пишатися їм тепер є чим: такої зачіски точно ні в кого нема.

 

     

МІСЯЦЬ І СОНЦЕ

Хто головніший?

 

 

Ця розповідь про те, чому тобі так солодко спиться вночі, а вдень так весело гратися! Уся справа в отих небесних світильниках, що звуться Сонцем і Місяцем.

Ніяк не могли вони поділити між собою Землю. Гарцювали вдвох, що і Неба їм було мало. Бувало, так сваряться, що все ходором ходить. А якось заходилися зірками кидатися. Самі відхилятися встигають, а Земля отримує на горіхи. То в лоба зірка поцілить, то прямо над вухом просвистить. Крутилася-вертілася Земля в різні боки, аж у голові запаморочилося.

                      Все! Досить! Раз вам удвох місця мало, то й жити вам окремо! – сердито гримнула вона. – Сонце, ти будеш мене зігрівати,  розважати, щоб мені весело було. А ти, Місяце, колискову мені співатимеш, – грізно мовила і, позіхнувши, додала: А зірки, щоб усі, як одна, на Небі виблискували!

Змушені були бешкетники послухатися. Місяць зірки повизбирував і виспівує колискові. Та так гарно, що всі, хто чує, одразу засинають. А поки всі сплять, вдає із себе володаря світу. То надме щоки і стає круглий (це, щоб ти знав, він так Сонце кривляє). А то сновигає згорблений, як старий дід. Мовляв, я найстарший на Небі, тому головний.

Сонце вже й забуло давно про сварки. Танцює, казки Землі розказує. Ще й ковдру зі своїх промінчиків в’яже, щоб тій тепло було.

І лише раз на багато років зусрічаються Місяць і Сонце на Небі. І один поперед одного вискакують, бо кожен вважає себе головнішим. А люди в цей час із цікавістю спостерігають за місячним і сонячним затемненням. Змирилися вони з цими безкінечними перегонами. Вдень радіють Сонечку, а вночі солодко сплять під колискові Місяця.

 

   

 

КУДИ ПОДІЛИСЯ ДИНОЗАВРИ

   

 

Ти, певно, вже чув усілякі неймовірні історії про динозаврів. Про величезних, завбільшки як дев’ятиповерхові будинки. Про носатих, вухатих, зубатих, навіть тих, які вміють літати. А знаєш, куди вони поділися? Ні, не вимерли, а...ле давай із самого початку.

Жили динозаври тоді, коли людей ще не було. Уся Земля була суцільним садом, у якому мешкали дивовижні тиранозаври, пронтозври, птерадактелі- всіх і не перелічиш. Не було хмарочосів, машин, ракет. Лише дивні створіння сновигали по світу у пошуках їжі й безтурботного життя. В основному динозаври були добрими істотами. Паслися собі в траві й горя не знали. Але був серед них один злий-презлий динозаврисько - страшенно невихований і задерикуватий Крокозавр. Через це ніхто не хотів із ним гратися. Заздрив Крокозавр іншим тваринам у всьому. То здавалося йому, що трава на галявині, де він пасеться, не така смачна. То привидиться, що вода, яку він п’є, не така прозора, як у інших. Навіть сонце особисто для нього не так яскраво світило.

Якось зранку прокинувся Крокозавр без настрою. Мабуть, не з тієї лапи встав.

-                     Набридли мені ці самовдоволені динозаври, - каже, - Яку б це шкоду зробити, щоб усім погано було?..

 

Щоб накапостити всім на світі, надумав гукнути чаклунку Зиму. Лише вона зможе зіпсувати безтурботне життя всього живого на планеті. Цілий ранок бубнів Крокозавр собі під носа якісь заклинання-замовляння. Поки розбудив Зиму. Розлютилася чаклунка, що сон у неї вкрали. Налетіла на Землю - вітри шалені випускає, крижаними пазурями все огортає. Так бушувала, що аж сама змерзла.

Кинулися ховатись динозаври, але ніде не було їм порятунку. Скрізь сніги, крига, хурделиця.

-                     От якби нам стати маленькими! – шепотіли динозаври. – Ми б сховалися у нірки і перечекали б, поки Зима заспокоїться.

Почуло це Сонечко, яке зла чаклунка обмотала сніговою хмарою. І захотіло допомогти. З останніх сил випускало по промінчику на кожного динозавра. Під дією чарівних сонячних цілунків вони зменшувалися і тікали в нірки. А Крокозавра Сонечко не поцілувало – так йому й треба. Він, бідолаха, так змерз, що аж позеленів.

Довго ще шаленіла Зима на планеті. Майже всю свою силу витратила. Перетрудилася. Після того зрідка навідується на Землю, і поводить себе пристойніше – не так лютує. А динозаври нікуди не поділися. З першим теплом вони покидають свої схованки. Якщо ти уважно придивишся, то в кумедній ящірці впізнаєш грізного пронтозавра. У крихітному кажанові – безстрашного птерадактеля. А вічно невдоволеного зеленого крокодила ти точно не сплутаєш із капосним Крокозавром. А от зими вони досі бояться. Тому щойно та приходить, всі одразу розбігаються по своїх нірках. Та ти ж знаєш, що зима вже нестрашна. Особливо, коли є тепла куртка й рукавички.

 

                 

                                                 ЧОМУ ЛИСИЦІ РУДІ

 

Були колись такі часи, коли бігали по лісу різнокольорові лисиці. Підеш, було, по гриби чи по ягоди, а там так і гасають ці фарбовані хитрюги. То синя під кущем прошмигне, то зелена так і норовить корзину з ягідками поцупити. Тільки й встигай за ними слідкувати. Та добре ще, хоч розрізнити їх можна. Якщо мелькнув перед очима блакитний хвіст, а корзинки не стало, то й знаєш, яка саме бешкетує. Частенько перепадало хитрункам від людей на горіхи.

Вирішили вони замаскуватися, щоб ніхто не міг здогадатися, котра з них шкоду вчинила. Звернулися до Вогню. Дуже вже всім їм хотілося мати таке, як у нього, яскраво-руде забарвлення.

- Всемогутній дядьку, пофарбуй нас у свій колір, - просили лисички, лукаво мружачись: - Для конспірації.

- Добре, - згодився Вогонь, - Але тільки після того, як ви назбираєте сухеньких гілочок і нагодуєте мене. Бо сил уже немає горіти.

Лисички прийняли умову. Але останнім часом так зледачіли, що не захотілося їм сновигати лісом у пошуках сухого гілля. От і придумали вони таку хитрість. Хутко метнулися до сусіднього села. Націдили з машини бензину і подалися Вогонь годувати. Щойно вихлюпнули у полум’я пальне, як розгорівся Вогонь, як почав чхати!

-         Ой лишенько! А-а-пчхи! Що за гидоту ви мені принесли? Пчхи! – аж плювався він.

Злякалися хитрюги. Думали, отруївся, - зараз полум’яні язики відкине, і не встигне виконати її прохання.

Ох і злий був Вогонь, скажу я тобі. Ледь очухався від свого чхання і вирішив помститися.

-         Збирайтеся, - каже, - всі довкола мене. Буду вас фарбувати. І хвости підставляйте  поближче! – підступно мовив він.

Вишикувалася кольорова армія кругом нього, хвости настовбурчила і аж заплющилася в очікуванні. Як висолопить сердитий дядько Вогонь яскравого язицюру! Як пустить полум’яних півнів! Вчепилися вони в лисячі хвости, і давай клювати.

Кинулися обсмалені лисиці хто куди. Досі гасають по світу. Не впізнати їх. Як і хотіли завжди, усі однаковісінькі – руді-руді. От тільки полюють вони тепер в людських курниках. Півням мстяться. Бо частенько згадуються їм пекучі півні Вогню.

 

 

 

ТРИОК-РЯТІВНИК

або

Для чого нам світлофори

 

 

Колись у якійсь країні знаходилося чарівне місто. Було там усе, чого душа забажає: величезні магазини з усілякими іграшками, затишні крамнички з вишуканими солодощами, веселі атракціони. Словом, рай. Усі мріяли там жити, або хоча б побувати. От тільки потрапити туди було неймовірно складно. Бо хазяйнувало там люте чудовисько. Усіх гостей чарівного міста воно брало в полон. Єдиним рятівником для наляканих людей був Триок. Це таке миле створіннячко, в якого замість двох три ока, і всі різного кольору. Барвисті вогники в його оченятах розважали чудовисько. Тому воно Триока не чіпало.

От і поселився він біля брами, при вході в місто, щоб попереджати людей про небезпеку. Якщо чудовисько засинало, Триок радів і моргав оком зеленого кольору. Так люди були впевнені, що їм ніщо не загрожує, і впевнено чимчикували в чарівне місто. Щойно Триок тривожно блимав жовтим оком, усі знали, що чудовисько просинається, тому краще перечекати. А коли відкривалося червоне око – ніхто нікуди й не рипався. Були, звісно, й такі необачні люди, які не зважали на добрі поради, тому потрапляли в полон.

Одного разу знайшлися сміливці, які вирішили назавжди позбутися злого чудовиська.

-                      Нам необхідна твоя допомога, - звернулися вони до Триока. – Твоє завдання – заманити потвору до брами. А далі – наша робота.

 Боявся малий так ризикувати. Будь-якої миті чудовисько могло його проковтнути. Але бажання допомогти перемогло страх. Пішов Триок прямо в лігво ворога.

 З печери долинув страшний рев. Усі з жахом принишкли. Раптом усі вгледіли мерехтіння кольорового світла в печері.

- Все, з’їло чудовисько нашого Триока! – голосили з юрби. - Нема вже нашого рятівничка!

Раптом почулася музика і голосний тупіт. Уже тупотіло зовсім поряд. З печери в ритмі танцю виповзло чудовисько. А за ним Триок із магнітофоном. Виявилося, що малий винахідник увімкнув запальну музику і почав блимати усіма трьома очима (ну, знаєш, як то буває на дискотеках?). Це так сподобалося чудовиську, що воно не втрималося, і почало танцювати. Отак, танцюючи, і почалапало воно за Триоком до виходу.

Щойно потвора наблизилася до брами, кілька сміливців накинули на неї сітку, зв’язали і повезли до найближчого потворопарку.  

За те, що Триок врятував таку величезну кількість людей від загибелі, місцева влада вирішила звести йому почесний пам’ятник. Такі постаменти ти можеш побачити і в своєму місті на кожному перехресті. Триок досі рятує життя багатьом людям. Робота в нього така. А звуть його тепер Світлофором. Ой, та називай його як завгодно, головне – завжди слухайся

 

 

ДЛЯ ЧОГО ТОБІ ВМИВАТИСЯ

    

 

В одній дуже вихованій і культурній родині жила дівчинка Невмивайка. Насправді звали її Марійка, але через те, що страшенно не любила вмиватися, придумали їй таке нечепурне прізвисько.

Разом з усіма дітлахами Невмивайка гралася на подвір’ї, порпалася у піску, ліпила пасочки з багна. Усе б і нічого, от тільки ввечері дівчинка не вмивалася. Побовтає воду для годиться, очі мокрими руками потре, та й по всьому. Вважай, що чистісінька. Як не боролися батьки з таким нечупарством – усе марно. Купували донечці пахуче мило, обіцяли шоколадки за те, що вмиватиметься, навіть силоміць пхали у ванну. Усіх цих витівок вистачало не надовго. Невмивайка вперто не бажала дружити з водою, і щораз блискуче виправдовувала своє прізвисько.

Якось пізно ввечері бруднюща мала загорнулася у ковдру, готуючись до сну. Щойно заплющила очі, як десь з-під ліжка почулося нахабне «Вставай!».

-         Хто це тут розкомандувався? – обурилася дівчинка.

-         Швидко вставай, Невмивайко. Тут стільки цікавого! – бурмотіло десь знизу.

-         Де? Під моїм ліжком? – заглядала мала. Щойно нахилилася Невмивайка, щоб поглянути, що ж там діється, як… «бумц» - щось приліпилося їй до лоба.

-         Тепер ти офіційно зарахована у спілку найбрудніших невмивак! Навіть печаткою завірена, – урочисто мовило щось. Це щось зручно вмостилося на лобі у дівчинки. Вочевидь, воно і було тією печаткою.

-         Ану злазь, нахабище! – обурювалася дівчинка, – Ти мені обіцяло багато цікавого показати.

-         Чого ти сердишся? Я, між іншим, тепер твій родич, – мовило Щось. Крутнулося кругом себе на лобі у Невмивайки, і опинилися вони посеред калюжі у дивному місці. Всі там ходили набундючені, неймовірно брудні, і в кожного на лобі сиділо якесь безформне створіння. Це були кляксуни. Вони вправно прикріплювалися до своїх клієнтів, яскраво вирізняючи їх серед натовпу.

Такою тепер була і Невмивайка. Мало того, що Кляксун нахабно висиджувався на її рідному лобі. Він ще й безкінця вертівся, тому дівчинка безперервно чухалася. Що дужче чухалася, то більше задоволення отримував Кляксун. А з кожною відмовою дівчинки вмиватися він підростав. Уже так виріс, що несила було його носити. І тоді Невмивайка гірко заплакала. Гаряча слізка покотилася по щоці. Раптом Кляксун, що підхропував уві сні, заверещав і аж підскочив.

-         Пече! – кричить, – Перестань вмиватися слізьми!

Нарешті зрозуміла Невмивайка, як зможе позбутися небажаного родича. Чимдуж побігла до крана і старанно себе намилила.

- Ну, все. Пора звідси змиватися, – пробурмотів Кляксун і зник безвісти.

 

Відтоді Невмивайка стала чепурненькою дівчинкою. І таким ганебним прізвиськом її вже ніхто не називає. Тепер вона Марійка. Вмивається щонайменше двічі на день: зранку і ввечері. І постійно поглядає на себе в дзеркало – не сидить, бува, хтось на лобі.

А ти давно вмивався? Ану поглянь у люстерко! Бо підступні Кляксуни так і чатують на малих невмивак!

 

 

 

ЯК З’ЯВИЛИСЯ КОМП’ЮТЕРИ

       

 

У тебе вдома, напевно, є свій комп’ютер? Ой, вони зараз у всіх є. А уяви, що колись цих незамінних машин не було. Та що там їх, навіть телевізорів не було. Ні тобі мультики подивитися, ні в якісь комп’ютерні стрілялки погратися. «Ох і нудно, мабуть, було», – скажеш ти. Зате тоді діти частіше грали у справжній футбол, власноруч майстрували іграшкові кулемети, будували схованки… Стільки всього цікавезного було! Але комп'ютер – це ж сила, правда? Як же без нього? От і знайшлися розумники, які вирішили придумати таку техніку, щоб і дітям погратися можна, і дорослим для роботи згодилася. А працювали ці розумаки у двох конкурентних компаніях. Одна називалася компанія ВІЗА. Розшифровувалася вона так – ВисокоІнтелектуальні Завзяті Агенти. А інша звалася – компанія ЮТА – Юні Талановиті Агенти. Коротко називали цих агентів візорами і ютерами. Були вони розумні, кмітливі й винахідливі.

Якось вирішили позмагатися, хто ж із них розумніший. Домовилися визнати розумнішими тих, хто змайструє найкращий винахід. Розійшлися по своїх фірмах і давай думати, що б таке виготовити. Велосипед уже придумали. Скринька, що говорить, теж є – радіо називається. Що ж новеньке вигадати?!

Першими почали втілювати у життя свій винахід візери. За зразком радіо. Взяли більшеньку скриньку, причепили екранчик, кнопочок усіляких. Довго крутили-вертіли антену, поки аж на екрані почали з’являтися обличчя.

А от ютери ніяк не могли почати роботу. Жодна ідейка не приходила в їхні голови. Були, правда, думки про створення апарата, що подорожує в часі, але далі думок ця ідея так і не розвинулася. Може, колись іншим разом. Зовсім занепали духом ютери. Зневірилися у своїй перемозі. Посідали, схиливши голови, і сумують. Зненацька де не візьмися Миша.

 Я знаю, як вам допомогти! – весело пропищала вона.

                     Чим ти нам допоможеш, Мишо? Ми, талановиті й кмітливі, всі разом не можемо нічого вигадати. Не те, що ти, – зневажливо оглянули маленьку тваринку ютери.

                     Ну, я б так не сказала, – хитро всміхнулася Миша, – Забули, хто ріпку витягнув, золоте яєчко курочки Ряби розбив?.. Ой, багато я добрих справ робила, – почала вихвалятися вона. Та я зараз не про це. Пообіцяйте, що візьмете мене у свою компанію, а я вам за це допоможу перемогти візорів, – несподівано запропонувала Миша. Дуже вже їй хотілося стати такою, як вони агенткою.

Не вірили ютери, що на Мишу можна покластися. Але діватися нікуди. Усе одно програвати. От і пообіцяли Миші членство у своїй компанії. Зраділа вона і шмигнула в щілину, тільки хвіст мелькнув. А щілина та вела у сусідню фірму – компанію ВІЗА. Там саме робота кипіла. Майстрували нову техніку. Мишка непомітно пробралася в кабінет, підгледіла все, що робили візори. І детально описала їхній винахід ютерам.

                     Це ж геніально! – вигукнули ті. – Але ми підемо ще далі! Наш винахід не лише відображатиме картинки і звук, а ще й умітиме писати, рахувати, гратися, думати, – фантазували юні таланти. І зовсім скоро з’явився такий пристрій, якій умів майже все. Назвали його винахідники на свою честь – комп’ютер, тобто компанія ютерів. Власне, телевізор називається за тим самим принципом.

Звісно завдяки своєму неперевершеному винаходу ютери перемогли в перегонах за звання найрозумніших. А Мишу-шпигунку записали в члени компанії ЮТА, а також її ім’ям назвали незамінного помічника усіх користувачів комп’ютера – мишку.

 

 

 

ЧОМУ ЛЮДИ БАЧАТЬ СНИ

 

       

 

А ти знаєш, чому вночі люди бачать сни? Розповіді про картинки з підсвідомості – то для дорослих. А я тобі розкажу про справжню причину показу нічних мультиків у твоїй голові. А почалося все дуже багато років тому.

Колись люди одразу ж після заходу сонця подорожували в далекі країни. Таких тепер на карті світу не позначають. Коли на землю опускалася Ніч і своїми темно-сонними крильми ніжно обіймала все довкола, у світі починали творитися дива. З  неба спускалася казкова карета, яка возила людей у минуле чи майбутнє, у такі незвідані країни, де Попелюшка перетворювалася на вродливу принцесу, а гидке каченя оберталося в прекрасного лебедя. Усі ці дива допомагали людям вірити в казку, у мрію. Давали можливість побути всемогутнім королем чи вождем, безстрашним лицарем чи чарівною красунею. А ще вночі, під час таких подорожей, всі відпочивали, набиралися сили на наступний день.

Жили в ті далекі часи і злі чаклуни, які страшенно заздрили людям. Тому й злі були, бо заздрили. Адже лише люди могли отримати проїзні квитки у таку карету. І от одного разу чаклунів узяли такі завидки, що змовилися вони взяти в полон Ніч. Підступно вкрали і нічну карету, аби та не могла більше дарувати людям казку.

Поступово без відпочинку все живе на землі втрачало силу. Люди переставали мріяти. А злі чаклуни в цей час торжествували. Так уже ж їм приємно було спостерігати, як ненависні люди мучаться без Ночі.

З останніх сил люди об’єдналися і повстали проти зла. Довго тривала між ними боротьба. Але врешті зло поступилося непоборному бажанню людей вірити в диво. Зрозуміли злі чаклуни, що не зможуть відібрати у людей казку. Але, щоб хоч якось накапостити, зіпсували чарівну карету: відкрутили колеса, зняли кермо, понівечили сидіння. Довелося здати карету на металобрухт.

А за своє звільнення з полону Ніч щедро віддячила людям. Вона подарувала їм сни. Їм уже не треба було сідати в казкову карету, пристібатися чарівними ременями безпеки, щоб відправитись у подорож. Тепер достатньо було лише лягти, заплющити очі, і солодкий сон підхоплював на руки і мчав у прекрасні сновидіння.

Тепер і ти можеш, заплющивши оченята, перенестися у дивовижні місця, побачити незвичайних істот. А поки ти подорожуватимеш кольоровими снами, володарка Ніч допомагатиме тобі рости, набиратися сили і розуму. І ніякі чаклуни вже ніколи не зможуть відібрати у нас сни.

Хіба що хтось знайде вкрадену нічну карету….                     

 

 

ЩО ТАКЕ НЛО?

              

 

 

На одній із незвіданих планет, далеко-далеко у космосі, жили троє енелят. Як і всі дітлахи, вони любили гратися, ласувати морозивом і шукати на свої голови пригод.

Якось одного сонячного ранку каталися малята на своїх енелопедах. Влаштували справжні перегони. Так швидко їхали, що й несчулися, як потрапили у якесь дивне місце. Посеред галявини стояв намет із написом «Дуже секретно», а звідти линули голоси. Енелята обережно наблизилися, аби послухати, про що ж мова.

-                      Увечері починаємо атакувати землян, - почувся грізний голос старого іншопланетянина.

-                      Так, годі вже терпіти їхні безкінечні польоти до нас. Бачте, цим великим ученим цікаво, чи є на нашій планеті життя, - почувся інший роздратований голос.

Підслухали малі енелята, що готується змова проти землян, і вирішили попередити їх про напад. Хутко сіли на свої енелопеди і чимдуж помчали на Землю. Дорога виявилася довгою. І вже перед самісінькою Землею їхній транспорт вийшов із ладу. То ж гепнули енелята з космосу прямо на вершечок яблуні, під якою у зручненькому гамаку гойдалися Юрко і Софійка. Від гучного падіння іншопланетних гостей деревце аж зігнулося, і соковиті яблука посипалися на голови дітей.

-                      Ой-ой, - скрикнула Софійка. – Що це за яблуневий напад?

-                      Це ще не напад, - долинуло з верхівки дерева. – От завтра... ото напад буде.

Енелята вже злазили з яблуні, а Юрко не міг натішитися кумедними створіннями. Із криками «Давайте у футбола ганяти!» хлопчик ще довго чіплявся до гостей із космосу, і якби не сестра, то енелята так і не розповіли б земним дітям про іншопланетну змову проти людства.

-                      Що ж тепер робити? – задумалася Софійка. – О, треба мамі з татом розказати!

-                      Та, ні, вони не повірять, - заперечив брат. А давайте влаштуємо їм таку теплу зустріч, що їм ще надовго не захочеться до нас прилітати, - завзято вигукнув , і аж оченята примружив у передчутті здійснення свого плану.

-                      Ми вам допоможемо, - гукнули енелята. – Але одна умова – тільки без жертв. Нападники хоч і з недобрими намірами, але ж вони – наші однопланетники.

Домовившись, друзі почали розробляти план зустрічі прибульців. А тим часом просторами Всесвіту мчали озброєні спецслужби з далекої планети. Щойно приземлилися вони на своєму суперсучасному енельоті, як їх чекав запеклий обстріл яблуками, грушами і помідорами. Поки небажані гості оговтувалися після несподіваного прийому, енелята вскочили в кабіну прибулої машини і завели її. Злякалися нападники, що їхній транспорт полетить, а їх залишить на Землі. Один поперед одного повскакували в енельот, і через мить уже й сліду їхнього не було на небі.

Зраділи дітлахи, що врятували Землю, і давай стрибати, танцювати, обійматися. Аж раптом малі енелята похнюпили носи і вже мало не плакали.

-                      Чому ви засмутилися? – почала допитуватися Софійка. – Ви – наші герої. Саме завдяки вам людство врятовано!

-                      Але ж тепер ми не знаємо, як нам повернутися додому, - схлипували енелята. - Наші енелопеди зламані, енельот полетів. А ми вже так хочемо до мами!

-                      Не сумуйте, друзі, - вигукнув Андрій. Зараз ми побудуємо вам нового енельота!

Софійка принесла рожевого тазика, в якому прала одяг для своїх ляльок. Андрій розібрав вентилятор, прикрутив до нього батарейки і готову конструкцію ретельно прикріпив до тазика. Енелята задоволено повскакували в середину. Ще довго то зникаючи, то з’являючись між хмарами, махали вони своїм земним товаришам.

  

 

Через слабенькі батарейки швидкість енельоту була невелика. Тому дивний об’єкт у небі встигли узріти кілька людей. Тепер вони скрізь і всюди розказують, що на власні очі бачили летючу тарілку. Але їм ніхто не вірить. То й добре. Нехай собі наші енелята спокійнісінько живуть на своїй планеті, а ми - на своїй. Ти ж нікому про них не розкажеш?

 

 

                                             ЯК РЯТУВАЛИ БАЖАННЯ                                                                            

 

Люблю роздивлятися нічне небо. Там стільки всього можна побачити! Он Велика Ведмедиця зі ще більшим, ніж сама ковшом повзе до Молочного Шляху, аби набрати молока. За нею хвостиком і Мале Ведмежа з кружкою поспішає з молочних узбіч вершки зішкребти. Кумедні такі! А мій брат каже, щоб я не вигадувала казок, бо ніяких ведмедів на небі нема. Він хоч і старший, але зовсім не розуміється в небесних дивах. Ой, а он якась маленька зірочка видерлася Місяцеві на лисину, вчепилася і сидить. Куняє. І чого їй на небі не сидиться?!

Щось задивилася я. Аж раптом…

       Агов! Зірко, не спи! Швидко прокидайся! Бо впадеш, а я знову винний буду, – забурмотіло згори.

Придивилася – а то Мале Ведмежа висілося серед нічної хмари, і зірку будить, та, що на Місяці заснула.

 А чому це ти їй спати не даєш? – питаюся, – Нехай дрімає, бідолашка.

        У мене спецзавдання. Зрозуміла? – огризнулося до мене Ведмежа. А само лапу смокче. Мабуть, вершки з Молочного Шляху облизує. – Я всю ніч маю стежити за цими неслухнянками, щоб вони з неба не звалилися. Бо потім не позбираєш їх докупи. Потікають. – пояснило воно свою важливу місію.

       Але ж у зірок теж своє спецзавдання, – почала захищати я малих соньків. Коли вони падають, то неодмінно здійснюють наші бажання. Як же нам, людям, без мрій?

        Розумію, – схилило голову Ведмежа, – Але ж і я не можу відмовитися від свого небесного доручення. Що ж робити?

Ведмежа зовсім засмутилося. Похнюпило носа, насупило бровенята. Воно б і раде було відпускати зірочок на землю, аби ті виконували людські бажання. Але ж тоді вони не зможуть знайти дорогу додому. А до світанку всій зірковій армії треба вишикуватися в шеренгу, щоб чарівник-звіздар їх порахував. А як не вистачить хоч однієї, ой, лишенько, що тоді починається! Хоч ховайся! Усім місця на небі мало, а Ведмежаті і поготів. Це ж йому зірок довірили. Це ж він їхній агент, і за них відповідає.

Півночі я думала, як же допомогти Ведмежаті. Уже майже зневірилася, що придумаю щось. І раптом побачила твій шкільний ранець: новенький, кольоровий, з різними малюнками. Він тобі дуже подобається. Та зараз він собі спокійнісінько дрімав на стільці, чекаючи ранку, коли ти разом із ним підеш до школи. Не довго думаючи, я обережно вийняла із нього твої підручники, зошити і все шкільне приладдя, поклала його на столі, а сама хутчіш схопила ранець і помчала надвір.

        Придумала! – гукнула я до Ведмежати, – Усі зірки тепер спокійнісінько собі падатимуть у цей ранець, здійснюючи бажання. А ти вдосвіта будеш забирати його і відносити звіздареві. І ти сумлінно свою службу нестимеш, і наші мрії збуватимуться.

Мале ведмежа застрибало від радості. Йому так сподобався твій ранець, що він усю ніч, виловивши чергову падаючу зірку, замріяно пригортав його до себе. Можливо, він теж мріяв хоч колись підти з таким чарівним ранцем до школи.

Тепер Ведмежа не будить зірок, і ті падають в своє задоволення.  А люди в той час загадують свої найзаповітніші бажання.

Якщо ж зранку у твоєму ранці не вистачатиме ручки, зошита або ж щоденника, спробуй пояснити вчительці, що це Мале Ведмежа з Молочного Шляху не встигло скласти речі і ти їх залишив удома. Якщо вона не повірить, подивись, можливо, десь, у куточку ранця, залишилась маленька зірочка. Подаруй її своїй учительці, посміхнись, і вона обов’язково тебе зрозуміє. 

 

 

ЗВІДКИ ТИ ВЗЯВСЯ

 

Мабуть, ти вже розпитував своїх батьків про таку делікатну річ, як твою появу на світ. Уявляю, що вони нарозказували! Було там, певно, і про город з капустою, і про лелек, ба, навіть підозрюю, що й про риб, які виносили на берег водяні лілії з немовлятами. Ох і фантазери ці дорослі! Придумують усяке, бо соромляться зізнатися, звідки ти взявся. Але ти ж не якесь там мале хлопчисько. Ти он уже скільки всього знаєш! Тому відкрию тобі цю споконвічну таємницю тат і мам.

Коли твої батьки одружилися, то почали мріяти про маленьке створіннячко, яке обов’язково мало бути схоже на них. Довго вони мріяли, аж втомилися, тому вирішили серйозно взятися за цю справу. Мама спеціально поїхала до твоєї бабусі в село. Щодня блукала городами, поміж капустою, перевіряючи кожен кущик. Тато обрав інший метод – чисто чоловічий. Пішов у поле, наловив там лелек, і наказував їм найближчої весни принести для нього з дружиною маля.

 

 Набридло твоїм дідусеві й бабусі спостерігати за безжальним витоптуванням капусти і знущанням над птахами. Та й, чесно кажучи, їм теж уже хотілося няньчити внуків. Тому якось увечері розповіли вони молодятам такий секрет. Виявляється, по дітей треба летіти на іншу планету.

-   На тій планеті живе величний пан Малятіус. Він приймає замовлення від усіх мам і татусів, - пояснював дідусь.

-    Якщо прив’язати до його чарівного посоха блакитну стрічку, то через деякий час він подарує сина. А от якщо стрічка рожева – то донечку, - підказувала бабуся.

Не гаючи часу, вирушили твої тато й мама в далеку подорож. Як вони шукали дорогу до Малятіуса – то окрема історія, про яку ти дізнаєшся, коли ще трішки підростеш. А по дорозі сперечалися, якого ж кольору стрічку чіпляти. Переміг тато. Щойно прибувши до кінцевої зупинки, схопив блакитну стрічку і прикріпив на посох панові Малятіусу.

-   Справу зроблено, - потираючи долонями, радів тато, і з гордістю мовив: «Тепер у нас буде син!».

Мама лише лукаво посміхалася. Але ж ти її знаєш! Вона завжди отримує те, чого хоче. Тому, поки тато прогрівав свій транспорт, щоб повертатися додому, мама несміливо підійшла до величного пана. Лагідно йому підморгнула, дістала з сумочки рожеву стрічку й обережно прив’язала до чарівного посоха.

Щасливе подружжя повернулося на Землю і стало чекати дива. Місяць чекали, два, три... ну, десь трохи менше року. І на світ з’явився малесенький хлопчик. То був ти. Ох, як же ж раділи твоїй появі мама й тато, дідусь і бабуся! Для нас усіх ти був справжнісіньким щастям. І досі ним є.

А на появу ще одного дива, думаю, чекати лишилося вже недовго. Бо мамина рожева 

Подобається

Панасюк Інна04 Лютий 2017, 15:300 коментарів

  •  

 

docx
Додано
1 липня 2018
Переглядів
232
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку