Урок № 61-62, 63. Тема : Ерік Вольф Сігел (1937–2010). «Історія одного кохання».

Зарубіжна література 9 клас

________________________________

Урок № 61-62

Тема :  Ерік Вольф Сігел (1937–2010). «Історія одного кохання». Розповідь про зворушливе і трагічне кохання студента, сина мільйонера, до дочки бідного італійського емігранта.

Мета:

навчальна: ознайомити із творчістю американського письменника і сценариста Сігела та його  твором-бестселером;

розвивальна: розвивати вміння характеризувати образи твору, використовуючи цитати; сприяти розвитку читацьких компетенцій, творчих здібностей учнів, уміння формувати й висловлювати свої думки;

виховна:  виховувати  почуття  доброго  ставлення  до  людей,  здатність до сильних і щирих почуттів.

Тип уроку:  урок засвоєння нових знань і розвитку на їх основі умінь і  навичок

Обладнання: фото Е.Сігела, вислови відомих про кохання, текст твору.

Любовь — это когда не нужно говорить «прости».

                                                                             "Історія одного кохання" Е.Сігел

ХІД УРОКУ

1.                Оголошення теми і мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

1.1. Виразне читання поезії вчителем

Ти пішла по пухнастому килиму, 
На який ще ніхто не ступав. 
Та у вирі безмежному, білому 
Десь твій слід попід снігом пропав. 

Стою сам серед білого марева. 
Не нажарт розгулялась зима. 
Крутить вітер холодними хмарами, 
А тебе все нема тай нема. 

Я чекаю на тебе щовечора , 
В ясний день і в нічну заметіль, 
Бо я вірю,що знову на плечі нам 
Упаде снігу біла постіль. 

Дні минають, а я все надіюся, 
Виглядаю тебе знов і знов. 
Сніг пройде, хуртовина розвіється 
І повернеться наша любов. 

А сніг падає, падає, падає 
На долоні гарячі мої, 
Та мене він сьогодні не радує, 
Бо сліди засипає твої.

Андрій Беляєв 

1.2. Слово вчителя

  – Кожна людина має свій шлях у житті, шлях радості  й печалі, турбот і піклувань, любові і розчарування, шлях вічності і шлях скінченності. Кожен шукає в житті собі друга, партнера, того, хто здатний зрозуміти, розділити радощі та печалі. Усі ми прагнемо любові, прагнемо любити і хочемо, щоб любили нас, а для цього потрібен об’єкт нашої любові. Саме це штовхає нас шукати ту єдину (єдиного), котра стане втіленням наших мрій і сподівань. Так . Сьогодні ми поговоримо про кохання, любов.

1.3. Словникова робота

Кохання або любов - почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі.  (Тлумачний словник)

1.4. Цікаві факти

1 учень

Любов внесена до реєстру захворювань Всесвітньою організацією охорони здоров'я. Міжнародний шифр хвороби — F.63.9 -  «Розлади звичок та спонукань, неуточнені».

Загальні симптоми:

•                   нав'язливі думки про іншого;
•                   різкі перепади настрою;
•                   перевищене почуття власної гідності;
•                   "себежаль";
•                   безсоння;
•                   необдумані, імпульсивні вчинки;
•                   перепади артеріального тиску;
•                   головний  біль;
•                   алергічні реакції.

•                                                                                                                                                                                                                                           Любов (Агапе) — Римська, 9-річна дівчина підліток, християнська мучениця, що постраждала в гоніннях імператора Адріана, одна з трьох дочок, разом з Вірою і Надією, святої Софії Римської. Дні пам'яті в Православній церкві 17 (30) вересня, в Католицькій 1 серпня і 30 вересня.
•                                                                                                                                                                                                                                           14 лютого — міжнародний День всіх закоханих, День святого Валентина

Допамін — ось що викликає ейфорію, призводить до безсоння, втрати апетиту і припливу емоцій. Іншими словами, сприяє зародженню почуття кохання, вважає антрополог університету Ратджерса Гелен Фішер. На її думку, різні речовини нейрохімії впливають на три стадії в розвитку стосунків між чоловіком та жінкою. Так, за фізичний потяг відповідають відповідні гормони, за пристрасну закоханість — допамін. А тривалі стійкі стосунки, які Фішер характеризує як прив'язаність, формуються за рахунок серотоніну і гормонів типу окситоцину.

Серотонін — ще один нейромедіатор мозку, пов'язаний з одержимістю, депресією і нав'язливими думками — теж активно бере участь у любовних романах і скачуванні допаміну.

    Виявилось, що в людей, які недавно зустріли свою любов, і в людей, які страждають нав'язливим неврозом, однаково низький рівень медіатора серотоніну, тобто допамін пригнічує серотонін, що викликає нав'язливі стани.

Окситоцин та інші хімічні речовини втручаються в мозок, щоб у вас із вашим коханим (коханою) почалися спокійні, міцні стосунки.

1.4. Асоціативна розминка

Які асоціації викликає у вас слово "кохання" ?

              любов                      КОХАННЯ                         ніжність

поцілунки

                           побачення              бажання                  подарунки

                                                          бути поряд

Запис теми уроку в зошити

2. Сприймання та засвоєння навчального матеріалу

2.1. Слово вчителя

Ерік Сігал (16 червня 1937, Бруклін, Нью-Йорк —17 січня 2010, Лондон) — американський письменник і сценарист.

Народився в родині рабина. Закінчив Гарвард у 1958. Ерік Сігал був професором античної літератури в Гарварді, Йелі і Прінстоні, поєднуючи викладацьку діяльність з написанням кіносценаріїв.

Наприкінці 1960-х рр. викладав класичну літературу в Єльському університеті (США).

1968 — написав сценарій до анімаційного музичного фільму «Жовтий підводний човен» (Yellow Submarine), присвяченого групі  The Beatles.

1969 — написав повість про любов студента Гарварду і студентки Редкліффського коледжу, яка вмирає у фіналі від раку. Повість Сігала не викликала цікавості видавців, і літературний агент автора запропонував йому написати на її основі сценарій, який придбала кіностудія Paramount Pictures.

Фільм «Історія любові» (Love Story, режисер Артур Гіллер) за сценарієм Сігала вийшов на екрани 1970 року. Картина, головні ролі в якій зіграли Райан О'Ніл і Елі Макгроу, стала лідером прокату 1971 і була номінована на 7 премій «Оскар», у тому числі за найкращий сценарій, проте отримала лише одну нагороду — за музику (автор — Френсіс Лей, музична тема з фільму набула світової популярності). «Історія любові» з моменту її виходу на екрани постійно є у  списках найромантичніших фільмів.

Після початку зйомок Paramount Pictures запропонувала Сігалу знов переробити сценарій на повість. Книга «Історія любові», що надійшла у продаж до прем'єри фільму, стала бестселером в США і була перекладена 33 мовами (в тому числі українською — переклад Пінчевського Марка, Тереха Олександра був опублікований у журналі «Всесвіт»).

1977 року видали продовження твору — «Історію Олівера» (Oliver's Story), яка також була екранізована.

Згодом Сігал  викладав античну літературу у Гарвардському і Принстонському університетах. Автор низки наукових праць.

З 1975 був одружений на Керен Маріані Джеймс, мав двох дочок.

Останні 25 років життя мав хворобу Паркінсона. 19 січня 2010 похований на одному з цвинтарів Лондона.

Фільмографія

•                   Yellow Submarine (1968)
•                   The Games (1970)
•                   RPM (1970)
•                   Love Story (1970)
•                   Jennifer on My Mind (1971)
•                   Oliver's Story (1978)
•                   A Change of Seasons (1980)
•                   Man, Woman and Child (1983)

2.2. Гронування

- Спробуймо узагальнити те, що дізналися про письменника і його творчість.

2.3.  Виразне читання уривку твору вчителем

"    Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п'яти років і померла. Що кажуть у таких випадках?

      Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене..."

2.4.Евристична бесіда

- Про кого ці слова? (Дженні)

- Хто їх говорить? (Олівер)

-  Як починається історія Олівера і Дженні?

2.5. Словесне малювання.

Опишіть героїв твору

Дженні Кавіллері

"чотириокий  Гризун  Науки"

"надлюдина в спідниці"

"А от вбрання її не викликало в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне."

"Я американка італійського походження"

"А курси лекцій слухає такі, що на них простий смертний не потикається"

"..ти належиш до династії мільйонерів, а я соціальний нуль"

"Та це ж мала  Кавіллері , гордість і окраса нашої вулиці !"

"Ти любиш ставити на місце інших , але не любиш, коли на місце ставлять тебе"

Олівер Беррет

"... я ж бо  звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість! "

"... того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний..."

"От і не  вгадали. Я бідний і розумний"

"... занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні"

"Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають. Ненавиджу отой "титул" і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною і старим"

- Якщо ти одружишся з нею тепер, у тебе не зостанеться ні цента за душею.

- Татуню, в мене зостанеться душа. Але ти не знаєш, що таке душа

2.6. Робота з табличкою  "Риси  вдачі"

2.7. Проблемне питання

Чому вони  різні і водночас такі схожі ?

Очікувана  відповідь

 Протилежності   притягуються.

3. Закріплення набутих знань, умінь та навичок

3.1. Аналітичне коментування

Учитель . Прокоментуйте епіграф уроку " Любовь — это когда не нужно говорить «прости» ".

3.2. "Думка в подарунок"

Любов - це сильний ліхтар, що висвітлює весь світ, а без цього світла наша планета була б просто пустелею, а люди - пилом. (Бреддон)
 

Кохати – це означає не дивитись один на одного, а дивитись разом в одному напрямку. ( А. де Сент-Екзюпері)

 В коханні не говорять про кохання – в ньому просто кохають. (К.Фєдін)

Любов … проста і безумовна… Це не стан душі, а першооснова світу. Тому … любов рівнозначна творчості.  ( Б.Пастернак)

Любов — це смолоскип, що має світити  на ваших дорогах. (Ф. Ніцше)

Кохання може все і все здолає… (В. Шекспір)

Учитель.  То що ж,на вашу думку, значить кохати ?

Відповіді учнів

4. Домашнє завдання та інструктаж додому

Для всіх: докладніше ознайомитися із біографією письменника; характеризувати головні образи   повісті «Історія одного кохання»; перечитати трагедію В. Шекспіра "Ромео і Джульєтта".

Індивідуальне: створити буктрейлер до твору.

5. Оцінювання

ЕРІК СІГЕЛ

(1937—2010)

ЕРІК СІГЕЛ (1937—2010)

Ерік Вольф Сігел — американський письменник і сценарист, автор повісті «Історія кохання», яка вважається однією з найбільш читаних книжок XX сторіччя (стала бестселером і розійшлася накладом понад 30 млн примірників).

У повісті розповідається історія кохання блискучого студента Гарвардського університету і сина шляхетної родини Олівера Барретта IV та італійки за походженням Дженніфер Кавіллері, яка вчилася в Редкліффському коледжі. Закохані побралися й жили щасливо, попри незадоволення родини Олівера та матеріальну скруту. Та їхнє щастя тривало недовго — Дженніфер захворіла на невиліковну хворобу й померла.

ІСТОРІЯ ОДНОГО КОХАННЯ

(Скорочено)

Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п’яти років і померла. Що говорять у таких випадках?

Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: «За алфавітним». Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім’я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!

На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа. Не тільки через те, що там є на кого — і на що! — подивитись (і я таки дивився й задивлявся), а передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня тиша, та й одержати книжку з фонду обов’язкової літератури було легше.

А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов’язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі, з на- , міром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.

— Дайте мені «Пізнє середньовіччя».

Вона скоса глянула на мене:

— Хіба у вас немає бібліотеки?

— Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися, вашою бібліотекою.

— Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді — п’ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч.

Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп’ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп’ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї — я це вмію, — але сьогодні мені до зарізу потрібна була та клята книженція.

— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.

— Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?

— Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?

— Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний, — відповіла вона, знімаючи окуляри.

— От і не вгадали. Я бідний, але розумний.

— Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні.

Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте «багатий» я б іще проковтнув, але за «дурного» спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.

— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю.

Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.

— А я вас ніколи й не запросив би.

От вам і доказ, — зраділа вона, — доказ того, що ви дурний.

Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією, — я одержав «Пізнє середньовіччя». А що чергувала вона до закриття бібліотеки, то я встиг завчити кілька абзаців про послаблення церковного й посилення світського впливу на королівську владу наприкінці одинадцятого століття. За свою відповідь на заліку я одержав «відмінно» з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона вперше вийшла з-за бібліотекарського столу. А от її вбрання не викликало в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба, що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка — плід її власної творчої фантазії.

Ми пішли до дешевенького ресторану «Ліліпут», розташованого поблизу бібліотеки. Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).

— Мене звуть Дженніфер Кавіллері, — сказала вона. — Я американка італійського походження.

Невже вона думає, що я сам не здогадався б?

— Спеціалізуюся з музики, — додала потім.

— А мене звуть Олівер, — відрекомендувався я.

— Це ім’я чи прізвище?

— Ім’я, — відповів я, а тоді признався, що прізвище моє — Берретт.

— Пишеться так само, як прізвище поетеси? — жваво поцікавилася вона.

— Так само, — підтвердив я. — Тільки ми з нею не родичі.

Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого: «Отже, так само, як назва корпусу?» Бо така вже мені випала доля — бути родичем отого типа, що збудував Корпус Берретта, найбільшу й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам’ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму моєї родини.

Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Чи, може, вона втратила до мене інтерес через те, що я — не родич, а тільки однофамілець поетеси? Сидить собі, дивиться на мене й ледь помітно всміхається.

Щоб якось заповнити паузу, я погортав її зошити. Почерк чудний — маленькі загострені буквочки, великих літер немає зовсім. А курси лекцій слухає такі, що на них простий смертний і не потикається: «Порівняльне літературознавство-105», «Музика-150», «Музика-201»...

Музика-201? Це, здається, з програми випускного курсу?

Вона ствердно кивнула, не стримавши гордовитої усмішки.

— Поліфонія ренесансної доби.

— А що таке поліфонія?

Із сексом — ніякого зв’язку, містере Шпаргалето.

А я все це терплю. Невже вона не читає журналів? Невже не знає, з ким розмовляє?

— Слухайте, ви знаєте, з ким розмовляєте?

— Авжеж. — І в очах — глум. — Ви — власник Корпусу Берретта.

Ні, вона таки не знає, хто я такий.

— А от і не власник. То мій розумаха-прадід міг бути власником, але подарував корпус Гарварду.

Подарував, щоб його правнука, дарма що він ніякий не розумаха, без усяких перепон прийняли в студенти?

Ну, знаєте, це вже занадто.

— Дженні, якщо ви маєте мене за нікчему, навіщо було напрошуватися на чашку кави?

Вона подивилася мені просто в очі, усміхнулась і відповіла:

— Ви гарно скроєні.

2

Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену, менеджеру нашої команди: програмка мусить бути у неї в руках.

— Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався!

Прикуси язика, Віку, поки його тобі не вкоротили.

Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою — навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей?..

— Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий.

Як же я зрадів!

— Дженні!

Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло.

— А я дозволила?

— Це ви про що?

— Я дозволила вам цілувати мене?

— Даруйте. Я захопився.

— А я — ні.

Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.

— Мені це не подобається, — сказала вона.

— Що саме?

— Те, що мені це подобається.

Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому — сам не знаю. Коло дверей Бріггс-холла я, однак, не став її цілувати.

— Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі.

Вона озвалася не зразу. Минула, певно, ціла хвилина, перше ніж вона запитала:

— Чому?

— А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати.

Я крутнувся на підборах і пішов геть.

— Свиня, — прошепотіла вона мені вслід.

Я знову крутнувся й закинув шайбу з віддалі двадцяти футів.

— Що, не смакує, Дженні? Даремно. Це ж та каша, якою ти мене годувала!

Я багато віддав би за те, щоб побачити вираз її обличчя, але із стратегічних міркувань звелів собі не озиратися...

Я зачиняю двері, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні.

Ми розмовляємо пошепки.

— Алло, Джен...

— Слухаю...

— Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі...

Я вагаюся. Вона чекає.

— Мені здається, що я... Що я закохався в тебе.

Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо:

— Я б відповіла... котися під три чорти!

Вона кидає трубку.

Мене це не бентежить. І не дивує.

4

Я ввійшов до великого холу й побачив у кабіні на тому боці Дженні. Двері кабіни не були зачинені. Я повільно пішов через холл, сподіваючись, що, побачивши мене, зраненого, в усій моїй перебинтованій красі, вона кине трубку й полине до мене в обійми. Наближаючись, я почув уривки з її розмови.

— Добре. Звичайно! Абсолютно. І я теж, Філе. І я скучила за тобою. Дуже скучила.

Я спинився, мов до місця прикипів. З ким це вона розмовляє? Мене тут не було тільки два дні — і за цей короткий час якийсь падлюка на ім’я Філ устиг заволодіти нею!

— Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.

Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки, всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).

А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.

— Боже, на тебе страшно дивитися!

— Я весь — суцільна рана, Джен.

— Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?

Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не впізнає.

Я проказав це вельми грізно, з притиском — нехай затямить, що я руки-ноги повикручую кожному, хто спробує прошмигнути до неї в ліжко, скориставшися з моєї відсутності. Вона схопила мене за рукав, і ми пішли до виходу.

— Послухай, Джен...

— Що, Олівере?

— М-м... А хто такий Філ?

Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:

— Мій батько...

5

Була неділя, ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку й читали, готуючись до сесії.

Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я читаю.

— Я теж читаю.

— Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.

— Не весь час, а після кожного розділу.

— У твоїй книжці дуже короткі розділи.

— Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!

— Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.

Я кинув на підлогу книжку, перейшов кімнату й став над нею.

— Дженні, на Бога, як я можу читати Джона Стюарта Мілла, коли на думці в мене тільки ти!

Вона спідлоба глянула на мене, насупилася.

— Ну, Олівере, скільки можна...

Вона знову втупилась очима в книжку.

— Дженні...

Вона тихо згорнула книжку, поклала її на стіл, а тоді простягла до мене руки, сплела пальці за моєю потилицею.

— Олівере, Олівере, я казала вже, що кохаю тебе?

— Ні, Джен.

— А чому ти не питав?

— Щиро кажучи — боявся.

— То спитай тепер.

— Ти кохаєш мене, Дженні?

Вона подивилася мені в очі й спитала — звісно, не для того, щоб ухилитись од відповіді.

— А як ти гадаєш?

— По-моєму, кохаєш. Здається. Схоже на те.

І поцілував її в шию.

— Олівере!

— Що?

— Я не те, що кохаю тебе.

О, Господи, знову за старе?

— Я дуже, дуже тебе кохаю.

6

...На цей концерт у Данстер-хаусі я йшов сам, без Дженні. Я йшов слухати її гру — соло на клавесині в П’ятому Бранденбурзькому концерті Баха.

Боже, як я пишався нею! Як на мене, вона не зробила жодної помилки.

— Ти грала просто геніально, — сказав я їй після концерту.

— Це показує, як ти знаєшся на музиці, Шпаргалето.

— Мені моїх знань вистачає.

Ми вийшли з Данстер-хауса. Був ранній квітневий вечір, один із тих вечорів, коли починаєш вірити, що весна таки прийде колись і в Кембрідж.

Перейшовши Меморієл-драйв, ми пішли понад річкою.

— Будь ласка, не перебільшуй, Берретте. Я граю непогано. Але не геніально.

Як ти будеш сперечатися з людиною, що не хоче визнавати власних заслуг?

Гаразд, домовились. Ти граєш непогано. Я тільки хочу побажати тобі: не захоплюйся теорією, не кидай грати.

— А я й не збираюся кидати. Якщо вже я домовилася про уроки з Надею Буланже...

Про що це вона? З того, як Дженні раптом урвала фразу, я зрозумів, що вона прохопилася.

— З ким, з ким? — перепитав я.

З Надею Буланже. Це відома вчителька музики. В Парижі. Останні два слова Дженні проказала скоромовкою.

— В Па-ри-жі? — по складах повторив я.

— Вона набирає дуже мало учнів з Америки. Мені пощастило. Мені вже й стипендію призначено — і досить пристойну.

— Дженніфер, ти їдеш до Парижа?

— Я ще жодного разу не була в Європі. А тут — Париж. Уявляєш собі?

Я схопив її за плечі — не знаю, може, надто грубо.

— Коли в тебе виникла ця ідея? Кажи!

Вперше за весь час Дженні не спромоглась подивитися мені просто в очі.

— Не будь дурником, Оллі, — сказала вона. — Це ж однаково має статися.

— Що — має статися?

Ми закінчимо університет, і наші шляхи розійдуться. Вони у нас різні. Ти станеш юристом...

Хвилинку, хвилинку. Що ти верзеш?

Вона подивилася нарешті мені в очі. І погляд її був сумний. Оллі, ти належиш до династії мільйонерів, а я — соціальний нуль.

Я все ще тримав її за плечі.

— Але до чого тут «різні шляхи»? Хіба ми не належимо одне одному? Хіба ми не щасливі?

— Не будь дурником, Оллі, — повторила вона. — Гарвард — це немов торба Діда Мороза, в яку можна запхати будь-яку іграшку. Та коли Різдво закінчується, тебе з тієї торби витрушують...

— А як наше майбутнє, наше одруження?

Це я, я вимовив ці слова — хоча не зразу усвідомив, що вони належать мені.

— Ти хочеш одружитися зі мною?

— Так.

Вона закинула голову і, не всміхаючись, запитала:

— Чому?

Дивлячись їй просто в очі, я відповів:

— Тому.

— О, — сказала вона, — це дуже поважна причина.

7

— Ти женеш, мов божевільний, — сказала Дженні.

— Так це ж Бостон, — відповів я. — Тут усі женуть, мов божевільні.

Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.

— Ти заженеш нас обох у домовину, перше ніж твої батьки нас повісять.

— Послухай, Джен, мої батьки — прекрасні люди...

8

Хвалити Бога, ми нарешті поверталися до Кембріджа.

— По-моєму, ти не зупинився б ні перед чим, аби лиш дошкулити своєму батькові.

— Оліверові Берретту III дошкулити неможливо.

Після напруженої мовчанки вона відповіла:

— Ти знайшов спосіб дошкулити йому, одружившись із Дженніфер Кавіллері...

— Тату, ти ще не сказав ні слова про Дженніфер.

— А що тут казати? Адже ти поставив нас перед фактом.

— Але якої ти думки про неї?

— Олівере, ти ще не доріс...

— Не доріс?.. До чого? — Мені уривався терпець.

— Тобі ще немає двадцяти одного року. За законом, ти ще не дорослий.

— Чхав я на всі ваші розтрикляті закони!

Можливо, за сусідніми столиками почули мої слова. Немовби підкреслюючи мою невихованість, Олівер III відповів мені крижаним шепотом:

— Якщо ти одружишся з нею тепер, у тебе не зостанеться ні цента за душею.

9

Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами «гарних манер». Мене привчили не розмовляти з повним ротом. А що Філ та його дочка робили все, щоб я безнастанно щось жував, то на розмови мені просто не лишалося часу. Боячись образити господаря, я ум’яв рекордну кількість італійських тістечок. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.

— Він молодець, — сказав Філ Кавіллері своїй дочці.

Що це означає?

— Я ж казала тобі, що він молодець, Філе, — усміхнулася дочка містера Кавіллері.

— Казала, казала, — погодився її батько. — Але я мусив і на власні очі переконатися. А тепер — переконався.

— Олівере! — звернувся він до мене.

— Слухаю, сер.

— Філ.

— Слухаю, Філ, сер.

— Ти — молодець.

— Дякую, сер. Щиро дякую за ваші слова. Ви знаєте, як я ставлюся до вашої дочки, сер. А тепер — і до вас...

Коли ми поверталися до Кембріджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш візит.

— Усе було гаразд, — відповіла вона.

10

Містер Вільям Ф. Томпсон, заступник декана юридичного факультету Гарварда, не міг повірити власним вухам.

— Чи правильно я зрозумів вас, містере Берретт?

— Так, містере Томпсон. Цього року мені потрібна стипендія, сер.

— Справді?

— Містере Томпсон, мені потрібна стипендія. На рахунку в мене абсолютний нуль, а я в списках студентів.

— Але ж термін подачі заяви на стипендію давно минув, — заявив містер Томпсон.

Чого йому треба, цьому поганцеві?

— Містере Томпсон, поступаючи до вас, я не знав, що мої обставини зміняться так несподівано.

Я розумію все, містере Берретт. І повинен заявити, що не наша це справа втручатися в родинну сварку. Та ще й, на мій погляд, дуже прикру...

11

Дженніфер одержала диплом у середу. У четвер я зрівнявся з Дженні, одержавши диплом Гарвардського коледжу — диплом мій, так само як і її, був з відзнакою.

Одружилися ми в неділю. Шлюбна церемонія відбувалася в корпусі Філліпса Брукса, старій будівлі на північ від університетського двору. Керував церемонією Тімоті Блаувелт, унітаріанський капелан нашого коледжу. Певна річ, був там і Рей Стреттон. Дженні запросила свою подругу з Бріггс-хола, а також напарницю з бібліотеки. І, звичайно, Філа...

— Дженні, ми з тобою законні чоловік і дружина!

— Еге ж. Тепер я маю право стати відьмою.

12

Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Медовий місяць ми провели на яхті разом з дітьми, яких було двадцять одне. Я керував «родсом» від сьомої години ранку й аж поки моїм пасажирам не набридне кататися, а Дженні була дитячою вихователькою.

Перед виїздом ми знайшли дешеву квартирку. Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де зазвичай не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався, — у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.

— Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі, — сказала їй директриса і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця «обставина» не має ніякого значення.

Я полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів, зате нам щастило зводити кінці з кінцями.

13

Містер Олівер Берретт III з дружиною просять Вас ушанувати своєю присутністю обід на честь шістдесятиріччя містера Берретта, що відбудеться в суботу шостого березня о сьомій годині вечора...

— То як? — запитала мене Дженніфер.

— Ти ще й питаєш? — Я саме писав резюме справи «Держава проти Персівала», важливого прецеденту в кримінальному судочинстві...

— Нас просять дати відповідь.

Я висловив упевненість, що випускниця музичного факультету Редкліффа зуміє написати відмову без консультації з юристом.

— Слухай, Олівере, — сказала вона. — Часом мені доводилося говорити неправду. Але я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити...

Ми посварились, і я образив її. А коли сказав, що дуже шкодую, вона перебила мене і тихо промовила: — Кохання — це коли ні про що не шкодуєш...

14

Лист прийшов у липні.

З Кембріджа його переслали в Денніс-порт, отож звістка дійшла до мене з запізненням на один день. Юридичний факультет Гарварда сповіщав, що я третій на своєму курсі.

Це означало, що я працюватиму в цьому бісовому журналі, у «Юридичному віснику».

Того вечора ми на радощах сійнули грішми — витратили двадцять три долари в шикарному ресторані у Ярмуті, де замовляли навіть омарів.

15

Я зайняв третє місце серед випускників юридичного факультету. Настала пора ужинків. Скрізь, куди я заходив, переді мною, здавалося, розгортали прапор із написом: «Просимо до нас, Берретте!»

Але я шукав собі місце з високою платнею, щоб викинути з нашого словника прокляте слово «скрута».

Ми вирішили залишитися на атлантичному узбережжі. Обміркувавши все і зваживши, я з благословення дружини прийняв пропозицію Джонаса і Марша, дуже солідної нью-йоркської адвокатської контори. Вони платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів, такої високої платні не спромігся одержати жоден із моїх однокурсників.

Отже, як бачите, я був третім тільки за успішністю.

16

Ми переїхали до Нью-Йорка посеред літа (треба було нашвидку готуватися до екзамену на звання адвоката), і перші запрошення були на уїк-енди.

— Пошли їх, знаєш куди, Олівере. Не хочу я марнувати два дні на пустопорожні балачки в гурті з чиїмись триклятими синками та доньками.

— Гаразд, Джен, але що їм відповісти?

— Скажи, що я вагітна.

— Ти справді вагітна?

— Ні, але, якщо ми залишимося вдома, я, може, завагітнію...

17

Та з дитиною у нас щось не виходило. Ми вирішили звернутися до фахівців.

Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів.

Ми відбули аналізи в понеділок. Незабаром доктор Шеппард подзвонив мені на роботу. Чи можу я зайти до нього додому? Коли я довідався, що розмовляти ми будемо сам на сам, я вирішив, що Дженні не зможе мати дітей.

Лікар сказав мені:

— Справа набагато серйозніша. Дженні дуже хвора.

— Як розуміти «дуже хвора»?

— Вона помирає.

— Не може цього бути.

— На жаль, це правда, — відмовив він. — Мені дуже прикро, що я змушений сказати вам її.

— Їй же всього двадцять чотири роки!

Він терпляче кивнув головою. Зрештою я усвідомив, що не можу без кінця сидіти в його кабінеті. Я запитав, що мені слід робити. Він порадив якомога довше поводитися цілком нормально.

Нормально! Нормально!..

18

Я став думати про Бога.

Я прокидався зранку і згадував — Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер.

Я силкувався поводитись якомога нормальніше і тому дозволяв їй готувати сніданок і робити мені інші послуги.

Певна річ, мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути.

А потім Дженні розповіла, що вона почувала себе «препаскудно» і пішла знову до доктора Шеппарда — не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду: «Скажіть мені, ради Бога, що у мене таке». І він сказав.

19

Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся «поводитись нормально». Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.

Нам треба було погодити деякі речі, — такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки.

— Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте, — сказала вона.

— Авжеж, я буду твердий, — відповів я.

— Я хочу, щоб ти підтримав Філа.

Минув рівно місяць. Ми саме пообідали. Дженні й досі готувала їжу, настоявши на цьому. Я прибирав тарілки, а Дженні грала на фортепіано. Шопена. Раптом вона зупинилася посеред одного з прелюдів. Коли я зайшов у вітальню, вона спитала:

— У тебе вистачить грошей на таксі?

— Звичайно, — відповів я. — Куди ти хочеш поїхати?

— Та, мабуть, у лікарню.

Я зрозумів: настала фатальна хвилина. Дженні йшла з нашого дому і вже ніколи не повернеться. Я складав її речі, а вона сиділа, байдуже дивлячись просто себе.

— Що б ти ще хотіла взяти з собою?

Вона похитала головою, а потім згадала:

— Тебе...

20

Хоч була ще восьма ранку, у приймальні вже сиділо декілька поважних бостонців — чекали, доки їх пустять перед очі Олівера Берретта III. Його секретарка і оком не моргнула, називаючи по телефону моє ім’я.

Батько не сказав: «Нехай зайде».

Натомість двері кабінету відчинились, і він з’явився власного персоною. І сказав:

— Олівере.

За ці три роки він трохи зблід, волосся посивіло (а може, й порідшало).

— Заходь, сину.

Я зайшов у кабінет. І зразу ж виклав причину мого раптового візиту.

— Тату, позич мені п’ять тисяч доларів. Дуже треба.

— Хіба Джонас і Марш не платять тобі грошей?

— Платять, сер.

— Ти, мабуть, ускочив у халепу з якоюсь жінкою? — запитав він, але не осудливо.

— Атож, — сказав я. — Так, сер.

Навряд чи він мені повірив. Та схоже, він розпитував мене просто, щоб... ну, щоб поговорити.

Він відкрив шухляду, витяг чекову книжку, розгорнув її. Здавалося, він шукає тему для розмови. Якусь безпечну тему.

Він виписав чек, одірвав його і простягнув мені. Секунду я сидів, не розуміючи, що мені слід теж простягнути руку, щоб узяти чек. Тоді він поклав чек на край столу.

Зрештою я нахилився і взяв чек. Уже відчинивши двері, я зібрав свою мужність, подивився на нього і сказав:

— Дякую, тату.

21

Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?

Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому.

Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим.

Одного разу я почув, як Філ, миючи на кухні посуд, бурмоче сам до себе: «Я вже не маю сили терпіти». Я подумав: а я маю. Я буду терпіти без кінця і краю. Тому що Дженні — це Дженні...

— Мені не боляче, Оллі, — сказала вона. — Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?

Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.

— Дідька лисого, — сказала вона.

— Га? — промимрив я крізь зуби.

— Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.

— Падав, — сказав я, відчувши, що до мене повертається мова. — Коли зустрів тебе.

— Хіба що, — сказала вона і ледь усміхнулася. — «Яке стрімке було тоді падіння». Хто це сказав?

— Не знаю, — відповів я. — Шекспір.

— Це вже краще, — сказала вона. — Ти можеш зробити мені одну послугу?

До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я витримав — не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.

— Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? — запитала вона.

Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її.

— Дякую, Оллі.

Це були її останні слова.

22

— Філе, — сказав я тихо.

— Що?

Він поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз.

— Треба було мені, — промурмотів він, — треба було не... Він замовк. Я теж мовчав, чекаючи. Поспішати, зрештою,

було нікуди.

— Треба було не обіцяти Дженні, що заради тебе я буду триматися твердо.

Я знав: мені слід побути на самоті. Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом підлозі.

— Олівере.

Це був мій батько. Я не міг розмовляти з ним. Але за мить він опинився надворі поряд зі мною.

— Олівере, треба було розповісти мені, — сказав він.

Ніч була холодна. Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.

— Олівере, я приїхав допомогти, сказав батько.

— Дженні померла.

— Я шкодую, — прошепотів він вражено.

Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від своєї померлої красуні-дружини:

— Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.

А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.

Переклад Марка Пінчевського

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Простежте, як розвивається сюжет повісті. На вашу думку, це оригінальна історія?

2. Поміркуйте, в чому секрет успіху повісті.

3. Напишіть рецензію на повість і розташуйте її в соціальних мережах.

4. Візьміть участь у дискусії: «Історія кохання» — шедевр про високе почуття чи сльозлива мелодрама?»

5. Порівняйте сюжет повісті Еріка Сігела з сюжетом «Сутінків». Про що, на вашу думку, свідчить популярність у наш час «вампірської саги»?

6. Порівняйте зображення високого почуття кохання в класичній («Ромео і Джульєтта» Шекспіра) і масовій («Історія одного кохання» Сігела) літературі.

Зарубіжна література 9 клас

_____________________________________

Урок № 63

Тема :  Ерік Вольф Сігел (1937–2010). «Історія одного кохання». Проблеми життя і смерті, любові й відданості у творі.

          Мета:

навчальна: допомогти учням усвідомити ідейний зміст та проблематику твору, розкрити актуальність проблем порушених автором;

розвивальна: розвивати комунікативні уміння та навички, удосконалювати  навички аналізу твору, вміння  відстоювати власну думку щодо прочитаного; виховна: сприяти збагаченню духовних і моральних цінностей.

Тип уроку:  урок  формування нових знань, умінь та  навичок

Обладнання: фільм "Lave Story", тексти творів В. Шекспіра "Ромео і Джульєтта"і Е.Сігела "Історія одного кохання".

У житті є тільки одне безперечне щастя - жити для іншого.

М.Г. Чернишевський

 ХІД УРОКУ

1.                Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми і мети уроку
   1.         Слово вчителя

2. Актуалізація опорних знань

2.1. Повідомлення учнів про цікаві факти біографії та творчості  Е. Сігела, про які не згадувалося на попередньому уроці.

2.2. Перегляд буктрейлерів.

2.3. Складання "сюжетного  ланцюжка"

Очікувані відповіді

перша зустріч

розвиток  стосунків закоханих

проблемами вони (соціальна нерівність сімей)

Дженні погоджується на навчання у Парижі

випробування шлюбом і бідністю

випробування хворобою

3.  Формування вмінь та навичок

3.1. Компаративний  аналіз  повісті  «Історія одного кохання» Е. Сігела та трагедії  «Ромео і Джельєтта» В.Шекспіра

Заповнення   таблиці.

3.2. Інтерактивна вправа "Мозковий штурм"

Визначте проблематику повісті «Історія одного кохання».

Очікувані відповіді:

- світ багатих і світ бідних;

 - батьки і діти;

 - життя і смерть;

 - любов і відданість;

-  підтримка коханої людини у скрутну хвилину.

3.3. Робота у групах

Батьківська любов  (дослідження стосунків між дітьми і їхніми татами)

1 група "Дженні - Філ"

американець італійського походження

пече тістечка

донька звертається просто "Філ"

" Тато любить  bambino. І ніщо в світі не могло переконати її в іншому"

батько забороняє сідати за кермо після смерті матері

приймає вибір доньки , підтримуючи її в усьому

2 група "Олівер - його батько"

американець із титулами

мільйонер

син звертається "сер"

"у кам'яній масці"

"примушує бути правильним "

хоче зробити своїм спадкоємцем

примчав на допомогу синові, дізнавшись про хворобу Дженні

"А потім я зробив те,  чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав."

Обговорення і висновки

Очікувана відповідь

Батьки  обоє люблять своїх дітей, але по-своєму.

3.4. Гра "Хто більше"

(Хто швидше і більше підбере афоризмів із твору)

Афоризми

Справжній переможець  - той, хто вміє гідно програвати .

Я вийшов з його життя - щоб розпочати своє.

Не цурайся батька свого.

Скільки часу треба, щоб сказати "ні"?

Кохання - це коли ні про що не шкодуєш.

4. Домашнє завдання та інструктаж до нього

Для всіх: вміти аналізувати твір.

Індивідуальне: Написати есе на тему " Щастя" .

5. Оцінювання