Урок 28. Культура

Тип уроку: урок-семінар

Мета:

 - ознайомити учнів з культурним розвитком Чернігіщини в добу Просвітництва та класицизму

• вчити аналізувати твори мистецтва та діяльність окремих митців
• виховувати естетичні почуття, повагу до діяльності визначних діячів культури

Обладнання:

Карта «Російська імперія  ХУІІ-ХУІІІ ст..»

Альбом по истории культуры нового времени. І часть.

Ілюстративний матеріал

Записи уривків з творів видатних композиторів

Програвач або магнітофон

Література:

100 человек, которые изменили ход истории. М.: ООО «Де Агостини», 2008

Електронні ресурси:

                                             Науки смертных просвещают,

                                             Питают, облегчают труд;

                                             Художествы их украшают

                                             И к вечной славе их ведут.

                                             Благополучны те народы,

                                             Которы красотам природы

                                             Искусством могут подражать

                                                          Г. Державин

                                  Хід уроку

І. Актуалізація знань:(3 хв.)

- Що таке Просвітництво?Класицизм? Бароко? Рококо?

- згадайте з курсу музики про відомих музикантів ХУІІІ ст.

- Що ви знаєте з курсу зарубіжної літератури про письменників та драматургів епохи класицизму?

ІІ. Мотивація (1 хв.)

Сьогодні ми з вами ознайомимось з культурою епохи освіченого абсолютизму, порівняємо мистецькі досягнення доби Просвітництва з попередніми епохами. Багато відомостей про культуру цієї доби вже відомі вам з курсів зарубіжної літератури, музики, образотворчого мистецтва.

ІІІ. Новий матеріал(35 хв.)

 

План подачі нового матеріалу:

1. Живопис
2. Архітектура
3. Музика
4. Література і театр

В XVII ст.. Чернігів був добре укріпленим містом. Початок XVIIст. був відмічений в Чернігові новим будівництвом. Інженери Ламотт і Деривер складають креслення для нової фортеці, і керують ремонтом пошкоджених укріплень. За містом будувався Троїцький собор, освячений в 1695р. На початку XVIIIст. зводять чернігівський колегіум. Поступово, але впевнено Чернігів перетворюється на культурний осередок регіону.

У XVIII ст. в старому місті нараховувалось четверо воріт – Замкові, Київські (Любечські), Прогорілі (Лоєвські) та Водяні. Вулиць в старому місті було три – Замкова, Київська і Водяна, та ще декілька провулків. В новому місті також нараховувалося чотири великих вулиці. З міських будівель в «Генеральной  ревизии» згадується дві дерев’яні хати, кам’яний магістрат, полковничий будинок, лавка, приміщення інженерної команди, артилерійський двір, парафіяльна школа, полкова канцелярія і храми. Більшість будинків була дерев’яною. В 1708 році складається перший план регулювання Чернігівського кремля. В цей час в місті нараховувалось близько 4 тис. жителів, з яких: купців – 2,5, різного роду цехових ремісників, майстрових та робітних людей – 365 чоловік. Тричі на рік в Чернігові влаштовувались ярмарки. Місцеві купці скуповували товари в українських та російських містах і торгували ними далеко за межами України.

Важливою торгівельною артерією була річка Десна. Біля міста знаходилася пристань. Тут не лише приймали і відправляли в путь  човни, але й будували нові, які завантажувались дерев’яним посудом, ряднами та іншим товаром і відправлялись в інші міста. Міське населення складалось переважно з українців міщанського прошарку – 2381, козаків – 164, селян – 1124, священно – і церковнослужителів нараховувалось 141, ченців та черниць – 51. Такими є дані  1786 року.

Чернігів в гетьманський період

Справжнє піднесення життя Чернігова почалося, коли він увійшов до складу Козацько-Гетьманської Держави і став центром Чернігівського полку. На цей час припадає розквіт культурного життя Чернігова, він став одним з перших культурних центрів України. Культурне відродження Чернігова пов'язане з діяльністю архієпископаЛазаря Барановича, який переніс до Чернігова друкарню, закладену ним у Новгороді-Сіверському в 1675 році. Навколо Барановича утворився літературно-мистецький гурток, до якого належали: архімандрит Єлецького монастиря Іоанікій Ґалятовський, архідиякон Чернігівської єпархії Антоній Радивиловський, ієромонах Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря Л.Тоболинський, поет Іван Величковський, майбутній архієпископ чернігівський Іван Максимович; гравери: Іван Інокентій Щирський, Леонтій Тарасевич, Н.Зубрицький; архітекториАдам Зерніков (Zörnikau), Іван Баптист та ін. З ініціативи Л. Барановича й коштом гетьманського уряду й чернігівської козацької старшини, відновлено і перебудовано в бароковому стилі чернігівські пам'ятки, зокрема Троїцький кафедральний собор (16 ст.). Особливе значення мало створення Чернігівського Колегіуму (1700), який став одним з головних осередків освіти і науки Гетьманщини. У першій половині 18 ст. в Чернігові з'являються нові монументальні церк. (бароккова Катерининська церква, 1715) й світські (будинок полкової канцелярії, відомий під назвою «Мазепиного будинку» або будинок Якова Лизогуба) будови.

 

А. Повідомлення учнів (8 хв.)

 про МИСТЕЦТВО ЧЕРНІГІВЩИНИ К.ХVII-П.ХХ СТ.

 

В інтер´єрах приміщень унікальної пам´ятки архітектури українського бароко ХVIII ст. – Чернігівського Колегіуму, де триста років тому отримували освіту учні найдавнішого в Лівобережній Україні навчального закладу, - представлені експонати виставки “Мистецтво Чернігівщини к.ХVII - п.ХХст.”.

В чотирьох залах постійно діючої виставки експонуються високохудожні зразки професійної і народної української ікони к.ХVII-п.ХХ ст., старообрядницької ікони к. ХVIII - п. ХХ ст., витвори декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки.

Професійний іконопис представлений іконами з Успенського собору к. ХVII-п. ХVIII ст. м. Новгорода-Сіверського та іконостасу собору Різдва Богородиці другої половини ХVIIIст. в Козельці, а також іконами з інших міст і сіл Чернігівщини. Найбільш ранні – ікони кінця ХVII - п. ХVIII з Успенського собору м. Новгорода-Cіверського: “Покров Богоматері”, “Антоній і Феодосій Печерські”, а також три ікони – “Св. Володимир”, “Трійця Старозавітна”, “Василій Великий, Іоан Златоуст, Григорій Богослов”, - в збережених майстерно вирізьблених з липи золочених шатах, виконані в стилі українського бароко, свідчать про високий художній рівень професійного іконопису та декоративно-ужиткового мистецтва України часів гетьманства І. Мазепи. Зберігаючи традиції іконопису України в зображенні святих на золотому, орнаментованому рослинними мотивами, тлі, майстер-іконописець вводить в ікону елементи реалістичного зображення краєвиду, архітектури. Хреститель Русі – великий київський князь Володимир – зображений на тлі київського краєвиду з обрисами монастирів на схилах Дніпра. На іконі з образами Антонія і Феодосія Печерських змальований, хоч і узагальнено, Успенський собор Києво-Печерської Лаври часу написання ікони (к .ХVII- п. ХVIII cт.), до наступних перебудов. Шедевром мистецтва бароко світового значення є “Покров Богоматері” к. ХVII -п. ХVIII ст., де в інтер´єрі українського храму на тлі ретельно виписаного твореним золотом високого різьбленого іконостасу зображені під покровом і захистом Богородиці представники світської і духовної влади, народу. Індивідуалізовані, майже портретні, образи царя (Олексія Михайловича?) - при написі “Цар Лев” (візантійський імператор, за якого сталося чудо явлення Богородиці у Влахернському храмі); чернігівського полковника і наказного гетьмана Павла Полуботка та стародубського сотника Лук´яна Журавки; деяких із зображених ієрархів, парубків і дівчат. Яскравий національний колорит властивий і чудовому образу Богородиці Троїцько-Іллінської – найпізнішої за часом написання і єдиної датованої 1781 роком ікони з Успенського собору Новгорода-Сіверського.

Професійний іконопис 2-ої половини ХVIII ст., де поєднані елементи бароко і класицизму, представлений іконами з іконостасу собору Різдва Богородиці, збудованого в Козельці в 1752-1763 рр. за проектом А.В.Квасова і Наталією Розумовською. Глибокий психологізм властивий образу Іоана Богослова. Ікони “Моління про чашу”, “Бичування”, “Несення хреста”, “Вознесіння” змальовують всю глибину страждань Ісуса Христа та різноманітну гаму почуттів і переживань його близьких і учнів. Високим професіоналізмом відзначені ікони з образами царя Давида, апостолів, митрополитів.

Народна ікона Чернігівщини в 60-ти експонованих зразках представляє основні течії українського народного мистецтва: від наївної ікони до класичної народної та творів, відзначених майже професійним рівнем виконання. Їм властиві декоративність, чистота кольору, лаконізм і ясність композиції, наївно- реалістичне зображення святих і подій євангельської історії. Найдавніші з представлених – датований 1794 роком образ Богородиці Дегтярівської і “Покров Богоматері” кінця ХVIII ст. Інші ікони представляють ХIХ століття – час найбільшого розповсюдження народного іконописання в українських містах і селах. В різних регіонах Чернігівщини створені образи святих Юрія Змієборця, великомучениці Варвари, Параскеви, Зосими і Саватія, Іоана Воїна та інших святих покровителів і заступників. Широка іконографія Богоматері – представлені Охтирська ікона Богоматері, Почаївська, Ченстахівська, Афонська, Триручиця, Неопалима Купина. На іконі Богоматері Печерської немовля-Ісус одягнутий в шаровари і вишиту сорочку; у Богородиці Любечської зверху мафорія зображено кілька разків намиста, улюбленого українками. Національного колориту додають іконам і стилізовані зображення троянд і півоній, як символічне відображення розкішної української природи. Реалії монастирського побуту віддзеркалені в іконі “Спиридон і Никодим, просфорники печерські”.

Графіку і мистецтво книги представляють антимінс з зображенням “Покладення до труни Ісуса Христа” (освячений в 1695 р. чернігівським архиєпископом Феодосієм Угличським, а вірогідним автором гравюри міг бути видатний український гравер Інокентій Щирський) і стародруки друкарні, заснованої Лазарем Барановичем в 1674 р. в Новгороді- Сіверському і переведеної в 1679 р. до Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. Представлені також видання ХVII-ХVIII ст. Києво-Печерської Лаври, Львова, Москви. Єв´є. Мистецтво старообрядцівпредставлено, головним чином, іконами ХIХ ст. з смт Добрянки Ріпкинського району – одного з старовинних центрів їх розселення на Чернігівщині. Додержуючись канонів візантійського і давньоруського іконописання, старообрядці зберегли свою ікону від пізніших нововведень. Для їх ікон характерні: площинне будування композиції. графічність, зображення святих на сяючому золотому тлі або умовне зображення архітектури у вигляді палат і краєвиду у вигляді гірок (як, наприклад, в представлених образах Богоматері Всіх Скорботних Радість, Віленської, Спаса Нерукотворного, Св. Миколи з житієм, Козьми і Даміана, Покров Богоматері та ін.). 

Декоративно-ужиткове мистецтво старообрядців яскраво представлене золоченим різьбленням кіотів з майстерно виготовленими з липи гронами винограду, квітами і листям – символами райського саду; бісерним шитвом (шати ікони “Богоматір Вогневидна”) і срібними з позолотою шатами ікон («Всіх Скорботних Радість»), “Покладення до труни”, “Вибрані святі”)

КОЛЕГІУМ

 

В центрі Чернігова, на краю валу колишньої фортеці – стародавнього історичного центру, розташована одна з найдивовижніших архітектурних споруд міста, нині відома як колегіум. Колись ця будівля входила до складу кафедрального Борисоглібського монастиря – резиденції чернігівських архієпископів. Вона складається з довгого двоповерхового корпусу монастирської трапезної та дзвіниці, що безпосередньо прилягає до неї. Розбудовувати кафедру почав чернігівський архієпископ Лазар Баранович, який 1672 р. переїхав до Чернігова. Можливо, за його ініціативою і розпочалося будівництво трапезної. В 1700 – 1702 рр. чернігівський архієпископ Іоан Максимович за підтримки та фінансування гетьмана Івана Мазепи прибудував до неї впритул дзвіницю, зв’язавши її з другим поверхом трапезної, яка в східній частині мала церкву Всіх Святих. Два куполи цієї церкви до нашого часу не збереглися. Про меценатство гетьмана свідчить закладна дошка дзвіниці з гербом Івана Мазепи та записом про пожертвування гетьмана, яка зараз експонується в одній з виставкових зал. Дзвіниця мала церкву названу на честь патронального святого гетьмана - Іоана Предтечі. Відомий описувач краю XVIII ст. Опанас Шафонський повідомляв, що коли копали фундамент під цю дзвіницю, то був знайдений срібний ідол. З нього була виготовлена срібна  царська брама для іконостасу кафедрального собору. На брамі також викарбуваний герб гетьмана Івана Мазепи.

В кінці XIX ст. з заходу дзвіниці був прибудований ганок у стилі московської архітектури. На думку дослідників об’ємно – просторова композиція цієї будівлі походить від російських комплексних споруд, видовжених по осі схід – захід, які включали двоповерхову трапезну (на підкліті) з церквою та дзвіницею. Стилістично близьким до російського є надзвичайно багате декоративне оформлення будівлі, особливо південного фасаду, зверненого до Борисоглібського собору: різні за формою наличники, півколонки, ряди поребрика, майолікові вставки, ніші, колончастий фриз утворюють візерунчатий пишний килим. Верхню частину дзвіниці прикрашають керамічні ікони “Богоматір Знамення” та “Спас Нерукотворний”. За браком приміщень у Борисоглібському кафедральному монастирі з 1749 року в трапезній відбувалися заняття класу філософії Чернігівського колегіуму, який розташовувся на території цього монастиря в 1700- 1776 рр. Чернігівський колегіум— перший навчальний заклад вищого рівня в Лівобережній Україні, що діяв з 1700 по 1786 рр., заснований з ініціативи церковних і політичних діячів, видатних письменників другої половини XVII — початку XVIII ст. Лазаря Барановича та Іоана Максимовича. Колегіум створювався за зразком Києво-Могилянської академії, яка в свою чергу наслідувала принципи організації, навчальні програми західноєвропейських університетів та колегіумів. Основна увага приділялася вивченню латинської мови, менше уваги - церковнослов’янській, пізніше стали вивчати російську. Вивчалася також польська, грецька, німецька, французька мови, а також поетика риторика, філософія, математика, географія тощо. В ньому здобували освіту вихідці з козацтва, міщанства, духовенства, селян. Колегіум готував освічені кадри для державної служби, перекладачів, літераторів, церковних діячів. медиків.Серед вихованців Чернігівського колегіуму імена близько двадцяти відомих медиків XVIII ст.: це і П.А. Загорський – академік, засновник першої анатомічної школи в Росії, Ю.Т. Білопольський - головний лікар в армії О.В. Суворова. Ф.І. Політковський – професор Московського університету, видатний клініцист та ін. В 1786 р. колегіум був реорганізований в

Детальніше: Чернігівська губернія

Після ліквідації Гетьманату і полкового устрою російський уряд створив у 1782 році на території Чернігівщини два намісництва: Чернігівське і Новгород-Сіверське. 1782 з цих намісництв утворено Малоросійську губернію з осідком у Чернігові, а 1802 знову її поділено на Чернігівську і Полтавську губернію (до останньої відійшла Прилука), але давні державно-козацькі традиції і автономічні прагнення і далі зберігалися на Чернігівщині (найвиразніше в Україні), бо українська старшина і визначні роди не денаціоналізувалися і не пішли на співпрацю з російським урядом; вони поширювали самостійницькі ідеї Мазепи і Полуботка, інформували чужинців про минуле України (Конвент 1794, Ж. Б. Шерер), публікували матеріали до історії, літератури, етнографії, про церкву України. Цьому станові сприяв і факт, що губернськими маршалами Чернігівського намісництва були українські патріоти: І. Горленко (1782 — 85), А. Полетика (1785 — 88), В. Тарновський (1790 — 94). На Чернігівщині до 1917 існував окремий козацький стан, що мав свої права і привілеї.

Найактивнішими в національному русі були Новгород-Сіверський патріотичний і Чернігівський гуртки, до яких належали визначні культурно-політичні діячі Чернігівщини або ті, що працювали на Чернігівщинi Багато з українських автономістів були вихованцями Київської Академії і студіювали в чужих університетах. Серед автономістів Чернігівщини в кінці 18 століття визначилися: провідник шляхетства Ніжина і Батурина Г. Долинський, військовій канцелярист П. Коропчевський, учасник повстання пікінерів 1760-их pp. А. Гудович, утаємничений у справі закордонної місії В. Капніста 1791, директор Новгородсіверської гімназії І. Халанський, автор проекту заснування Академіі Наук і Академіцноі книгарні Ф. Туманський, композитор А. Рачинський, придворний капельмейстер гетьмана К. Розумовського, військовий діяч М. Миклашевський, що намагався відновити козацькі полки на Лівобережжі, начальник канцелярії гетьмана К. Розумовського О. Лобисевич, військовий діяч і автор «Малороссийской истории» А. Худорба, історик і державний діяч з Ніжина П. Симоновський, прихильник автокефалії Української Православної Церкви єпископ В. Шимацький, архімандрит М. Значко-Яворський, що сприяв Гайдамаччині, священник О. Пригара, автор «Особого или Топографического описания города … Новгорода-Северскогр — 1786 г.». Серед чернігівських автономістів були: О. Шафонський, автор документованої праці про Чернігівщину, В. Чарниш, чернігівський губернський маршалок, Р. Маркович, губерский прокурор, T. Каменський, А. Чепа й інші.

Уродженці Чернігівщини брали участь у русі декабристів; Чернігівський полк, що стаціонував у Василькові, виступив 29 грудня 1825 роки, але ця спроба була придушена. У 1820-их орках дехто з професорів Ніжинського Ліцеюпідтримував зв'язки з Малоросійським Таємним Товариством. У першій половині 19 століття поширилася освіта і культурне життя на Чернігівщині. На початку 19 століття діяли гімназії у Чернігові й Новгороді-Сіверському; 1820 гімназія вищих наук у Ніжині (1832 перетворена на ліцей, а 1875 на Історико Філологічний Інститут). Натомість на початку 19 століття народна освіта занепала: якщо в серередині 18 століття в самих тільки Чернігівському і Ніжинському полках було 369 парафіяльних шкіл, то 1861 в усій Чернігівській губеніі було їх лише 88, і то зрусифікованих. Значний вклад у загалну культуру і науку внесли вихідні з Чернігівшини: композитор М. Березовський, скульптор І. Мартос, славіст О. Бодянський, Т. Шевченко часто відвідував Чернігвшіну. (1843, 1845 — 47, 1859). Тут він створив багато своїх творів, частинно написаних за матеріалами з Чернігівщини. У 1846 році з доручення Археографічної комісії Шевченко їздив описувати історцні і архітектурні пам'ятки Чернігівщини Проте, після першої чверти 19 століття Чернігівщина втрачає першорядне значення в украніскому націоналному відродженні; затьмарює її Полтавщина.

 

1. А. Перегляд комп’ютерної програми(8 хв.) «Шедеври архітектури»

Варіант – перегляд ілюстрацій з коментарями учнів та вчителя

 

2. А. Повідомлення учнів(5 хв.) про видатних композиторів доби Б. Прослуховування уривків (6 хв.) з музичних творів

4. Повідомлення учнів (7 хв.) про письменників та драматургів   

Записи в зошитах по ходу уроку:

поняття	особи	дати

ІІІ. Рефлексія:(5 хв.)

Історичний диктант:

ІУ. Домашнє завдання(1 хв.):

Підручник, пригадати з курсу історії України про участь українців

Додаток

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПОЛК

У 1648 р. спалахнула війна Богдана Хмельницького проти Польщі, головною причиною якої став соціальний конфлікт між українським козацтвом і польською владою.  За короткий час Хмельницькому вдалося створити козацьку державу, яка офіційно називалась Військом Запорозьким, а згодом дістала назву Гетьманщини.

У с п і х и   к о з а ц т в а   б у л и   в и к л и к а н і   т и м,  щ о   в о н о   о т р и м а л о   п і д т р и м к у   м а й ж е   в с і х прошарків українського народу — селянства,  міщанства,  духовенства і навіть значної частини шляхти.

Військові дії швидко досягли Чернігова. Чернігівські міщани перейшли на бік козацтва і відкрили ворота,  а через три тижні здалися шляхтичі і жовніри,  які засіли в замку. Це сталося в перші дні серпня 1648 р. Місто перейшло під козацьку владу і стало центром козацького полку.  Козацтво з’явилося на Сіверщині ще в польську добу,  однак його чисельність в регіоні,  на відміну від київського Придніпров’я,  була незначною.  Після початку війни розпочалось масове покозачення жителів Сіверщини.  Фактично протягом 1648–1649 рр.,  козаком міг стати будь-хто,  треба було лише визнати козацьку владу і брати участь у в і й с ь к о в и х   д і я х.  Т а к и х   б а ж а ю ч и х   б у л о   д о с т а т н ь о,  і   з   н и х   б у л и   с т в о р е н

і   п е р ш і козацькі формування. Точна дата створення Чернігівського козацького полку невідома, однак можна твердити,  що влітку 1649 р.  він уже існував.  Імовірно,  що спочатку виникла Чернігівська сотня, яка потім увійшла до складу новоутвореного полку. В Гетьманщині поділ на полки і сотні став основою не тільки військового, але й адміністративно-територіального устрою.  Воєводства польських часів були ліквідовані, а їх замінили територіальні полки. Чернігів став центром полку, який займав територію північної частини сучасної Чернігівської області. На південь від

нього існували Київський,  Ніжинський та Прилуцький полки,  а північніше — Стародубський. Цікаво, що на території сучасної Чернігівської області були центри чотирьох полків.  Крім Чернігова,  Прилук і Ніжина,  центром полку (Київського) був Козелець.  Всього ж на Гетьманщині було спочатку понад 20,  а потім42 залишилось 10  полків.  Керувала ними полкова старшина,  до якої входили полковник,  обозний,  писар,  суддя,  осавул.  Основні їхні обов’язки були військовими, але одночасно вони виконували і функції цивільної влади. Спочатку в Чернігівському полку було 7 сотень,  та з часом їхня чисельність зросла до 16. Чернігівська полкова сотня включала в себе козаків, які проживали не тільки в місті, але й у довколишніх селах та хуторах — Лукашівці, Количівці, Янівці (Іванівці),  Котах,  Полуботках,  Масанах,  слободах Бобровиці,  Лісковиці та ін.  Ці поселення не були чисто козацькими,  оскільки в них поряд з козаками проживали селяни. Безпосередньо під Черніговом були також Білоуська, Киселівська, Роїська

сотні.  Чисельність козаків у кожній сотні була неоднаковою.  Як правило,  вона складала від 100 до 400 чоловік, тобто назва «сотня» була умовною.

Першими козацькими керівниками на Сіверщині були Мартин Небаба і

Стефан Пободайло.  Обидва вони були активними учасниками збройної боротьби п о ч а т к у   Х м е л ь н и ч ч и н и.  Є   с в і д ч е н н я,  щ о   Н е б а б а   п о т р а п и в   д о   л а в   к о з а ц т в а   з міщанського стану, а Пободайло свого часу служив у магната Адама Киселя. Коли

сформувався Чернігівський полк,  Небаба став полковником,  а Пободайло його найближчим помічником — старшим сотником чернігівським. Відразу визначився основний театр військових дій чернігівського козацтва — північний,  проти білорусько-литовської шляхти,  яка підтримувала Польщу.  Чернігівський полк займався обороною північного кордону козацької України.  У військовій кампанії 1649 р. чернігівські козаки брали участь у поході до Білорусії і у важкій битві під Лоєвом. У 1650 р. вони ходили до Молдавії. 1651 р.  приніс нові тривоги.  Прикордонна боротьба на півночі велася з перемінним успіхом. Козацькі підрозділи робили рейди вглиб білоруських земель, а з іншого боку литовці збирали сили для наступу на Київ. Богдан Хмельницький спішно готував збройні сили до чергової військової кампанії проти польського короля Яна Казимира.  Забезпечити прикриття війська Хмельницького і підступів до Києва з півночі мали Чернігівський і Ніжинський полки.  Вже в лютому вони були зібрані і стояли поблизу Чернігова.  У червні Радзивілл рушив на Україну.

Військо Мартина Небаби перекрило йому дорогу. 6  липня 1651 р.  відбулась кривава битва під Ріпками, в якій козаки зазнали поразки. Загинула значна частина козаків Чернігівського і Ніжинського полків, загинув і полковник Мартин Небаба. Р а д з и в і л л   у з я в   ц і н н і   в і й с ь к о в і   т р о ф е ї — прапори козацьких сотень.  Цікаво,  що згодом вони потрапили до Швеції і збереглися до нашого часу. Залишки війська привів до Чернігова ніжинський полковник Сухиня. Чернігівський полк очолив Пободайло,  який організував оборону Чернігова. Литовці побачили, що місто добре укріплене і відійшли. 1651 рік виявився одним із найтяжчих для Богдана Хмельницького. Козацьке військо зазнало поразки у битві

під Берестечком.  Литовці зайняли Київ.  У важких умовах гетьманові довелося підписати невигідний Білоцерківський договір.

У 1654 р.  чернігівський полк брав участь у поході в Білорусію.  Там під час

облоги Бихова загинув Степан Пободайло. Тіло полковника перевезли до Чернігова43 і поховали в Іллінському монастирі. Це місце обрали для його останнього спочинку не випадково.  Адже,  незважаючи на буремні роки війни,  Пободайло розпочав реконструкцію Іллінської церкви і печер і саме він започаткував благодійну діяльність чернігівських полковників у місті.

Наступником Пободайла на уряді полковника став Іоаникій Силич, однак про нього відомо небагато. Війна проти Польщі продовжувалась, і чернігівські козаки брали в ній активну участь. Незабаром розпочалась і страшна Руїна – боротьба між собою козацьких гетьманів і спустошення України військами навколишніх держав.

Міжусобицями скористалися татари для грабунку України. Восени 1662 р. один з татарських загонів несподіваним рейдом прорвався до Чернігова.  Татари не н а в а ж и л и с я   ш т у р м у в а т и   м і с ь к і   м у р и,  а л е   с п у с т о ш и л и   о к о л и ц і,  у   т о м у   ч и с л і Іллінський монастир.  Вони хотіли увірватись і до печер,  однак ченці зачинилися там і врятувались. На щастя для Чернігова, це був єдиний напад татар на місто за ці

страшні десятиріччя.

У 1663  р.  і після Чорної ради у Ніжині Силич був страчений за наказом

нового гетьмана Івана Брюховецького.  Чернігівський полк очолив Дем’ян

Многогрішний. Незабаром він став тимчасовим «сіверським гетьманом», а потім і гетьманом Лівобережної України.  Розпочалася швидка зміна чернігівських полковників.  Ними короткий час побували Іван Лисенко,  Василь Многогрішний, Іван Самойлович.  Останнього у 1672 р.  обрали новим гетьманом України,  а його наступником став Василь Дунін-Борковський.  Він походив із давнього шляхетського роду.  Імовірно,  що він навчався в Києво-Могилянській академії. Борковський активно займався будівельними роботами в Чернігові.  Він відновив міські укріплення, відбудував чернігівські собори і Єлецький монастир.  Ці значні

за масштабами будівельні роботи припали на роки безперестанних збройних

конфліктів і війн, у яких постійну участь брали чернігівські козаки.

Полковництво Дуніна-Борковського було пов’язане з серією виснажливих

війн. Чернігівські козаки брали участь у походах на Правобережну Україну у 1674, 1676, 1677–1678  рр.  Останні два роки війни відомі як Чигиринські походи,  які велись за козацьку столицю і були особливо кривавими. В них загинуло понад 3 тисячі козаків лівобережних полків. У Чернігівському полку загинуло 287 чоловік і було поранено 110. Серед загиблих було і 5 сотників. Під Чигирином чернігівські козаки і полковник Борковський зарекомендували себе з найкращого боку.  В багатьох операціях Самойлович доручав Борковському керівництво військами в ранзі наказного гетьмана. Після падіння Чигирина турки пустошили Правобережну

Україну і чернігівські козаки кілька років брали участь в обороні Києва.

У 1685 р.  Самойлович надав Борковському уряд генерального обозного,  а

чернігівським полковником поставив свого сина Григорія.  У 1687 р.  відбувся перший Кримський похід,  ініціатива якого належала Москві,  а метою ставилося завоювання Криму.  Чернігівські козаки були відряджені на турецькі фортеці на н и ж н ь о м у   Д н і п р і.  П о х і д   з а к і н ч и в с я   н е в д а л о,  п і с л я   ч о г о   С а м о й л о в и ч а   б у л о   з н я т о   з

гетьманства.  Григорія Самойловича звинуватили у неповазі до царів і стратили у44 листопаді 1687  р.  Після падіння Самойловича тогочасні плітки називали Василя Дуніна-Борковського одним із головних

претендентів на уряд гетьмана.  Проте гетьманом став Іван Мазепа.

Початок його гетьманування припав на продовження активної збройної

боротьби на півдні.  Можливо,  саме тому,  враховуючи потребу в досвідчених кадрах,  Мазепа призначив на вакантну посаду чернігівського полковника Якова Лизогуба.  Яків Кіндратович був уже літньою людиною і мав великий військовий досвід, оскільки раніше служив канівським полковником і генеральним осавулом у гетьмана Петра Дорошенка. Мазепа також наблизив до себе сина Якова — Юхима, якого призначив на уряд генерального хорунжого.  Таким чином,  на початку правління Мазепи Лизогуби стали однією з найвпливовіших старшинських родин

України. Яків Лизогуб став родоначальником чернігівської гілки роду Лизогубів, який дав Україні чимало відомих постатей як козацької доби,  так і наступних періодів історії України.  Лизогубу відразу довелося кинутись у вир військової боротьби. 1688 р. пройшов у прикордонних сутичках з татарами, а у 1689 р. відбувся другий  Кримський похід. Війська дійшли до Перекопа, однак потім відступили. Протягом наступних років напруження у протистоянні з татарами не спадало і чернігівські козаки брали участь в охороні кордону,  де збройні сутички фактично не припинялись.  Яків Лизогуб особисто відповідав за ділянку кордону від Києва до Ірклієва.

Восени 1694  р. Мазепа направив 20-ти тисячне козацьке військо на пониззя

Дністра.  Тут проживала невелика,  але дуже агресивна білгородська орда,  яка чинила постійні напади на українські землі.  Наказним гетьманом Мазепа призначив Якова Лизогуба.  Козаки взяли татарське укріплення Ганкушлі на Дністрі,  попалили татарські села,  за військовими звичаями того часу набрали полону і успішно повернулися назад.  Влітку 1695 р.  чернігівські козаки взяли участь в поході на чотири турецькі фортеці в пониззі Дніпра, які вдалося взяти. Ця перемога справила велике враження в Україні. На її честь в Чернігові було видано панегірик з гравюрами Леонтія Тарасевича із зображенням штурму турецьких фортець.

Однією з найбільших воєнних кампаній Чернігівського козацького полку став похід на Азов у 1696 р.  Ця турецька фортеця була розташована на березі Азовського моря біля гирла річки Дон.  Проти турків рушило московсько- українське військо.  На чолі козацького корпусу Мазепа поставив наказним гетьманом Якова Лизогуба.  Крім чернігівських козаків,  під його командуванням були Прилуцький,  Лубенський,  Гадяцький,  компанійський і сердюцький полки, разом чисельністю до 15 тисяч чоловік. Похід розпочався у квітні, а 17 липня, після успішного штурму, Азов здався. В полон потрапив великий гарнізон і сотні гармат. Основна заслуга перемоги належала українським козакам під приводом Лизогуба.

Незважаючи на запеклість боротьби під Азовом,  втрати чернігівських козаків у цьому поході були порівняно незначними — загинуло 26 і було поранено 25 козаків.45

Наступного 1697 р.  у відбувся новий похід московсько-українського війська

н а   п о н и з з я   Д н і п р а.  Б о ї   т р и в а л и   к і л ь к а   м і с я ц і в.  Г е р о й   ц и х   п о х о д і в   Я к і в   Л и з о г у б помер у 1698 р. і був похований поруч з Успенським собором Єлецького монастиря у спеціально збудованій каплиці.

У 1698–1704 р.  чернігівським полковником був Юхим Лизогуб,  який зайняв цю посаду після батька,  полишивши уряд генерального хорунжого.  Тоді ж розпочалась кар’єра і його сина — зовсім юного Якова (молодшого).  Останній у 1700  р.  в ранзі наказного чернігівського полковника водив козаків до Чудського озера,  оскільки розпочалась Північна війна проти шведів.  У 1701–1703 рр. чернігівські козаки на чолі з Юхимом Лизогубом брали участь у боротьбі за шведські фортеці на узбережжі Балтійського моря. Юхим Лизогуб керував полком недовго, помер у 1704 р. і був похований поряд з батьком у Єлецькому монастирі. Яків служив у козацькому війську ще майже півсторіччя,  однак не в Чернігові,  а

перебував на найвищих посадах у складі генеральній старшині. Його два брати — Семен і Андрій — теж за сімейною традицією перебували на козацькій службі, однак не займали такого високого суспільного становища.  На пам'ять про себе Лизогуби залишили Чернігову дві споруди,  які й донині прикрашають місто — Катерининську церкву і будинок полкової канцелярії на Валу.

У 1705 р. чернігівським полковником став Павло Полуботок. За походженням він був корінним чернігівцем.  Батько Павла Леонтій спочатку був писарем чернігівського полку,  потім чернігівським сотником,  генеральним осавулом, генеральним бунчужним і,  нарешті, переяславським полковником.  Павло Полуботок народився в Чернігові у 1660  р.,  здобув освіту у Києво-Могилянській академії. Багато років вів життя знатного військового товариша. Це був своєрідний ранг козацького старшини,  який не мав постійної посади,  але був зобов’язаний виконувати всі накази гетьмана і користувався за це певними привілеями. Ставши

полковником,  уже восени 1705 р. Павло Полуботок разом із своїми козаками взяв участь у поході до Польщі.  У листопаді Мазепа доручив йому виконання обов’язків наказного гетьмана — командування всіма козацькими силами,  які залишалися на зимівлю в Белзькому воєводстві Галичини. У 1708 р. Полуботок не підтримав переходу Івана Мазепи на бік шведського короля і залишився вірним царю Петру І.  Можливо він,  як і багато козацьких старшин, зберігав ілюзії щодо можливостей існування козацької автономії в складі Російської імперії. В старшинському середовищі стався розкол.  Так, наприклад, в родині Лизогубів Семен пішов за Мазепою, а молодий Яків — за Петром І. Павло Полуботок  брав  участь   у  раді, на   якій   вибирали  нового  гетьмана,  і  був   одним  з головних  претендентів  на  цю  посаду.  Однак  цар   Петро  І  відхили в  його кандидатуру, заявивши, що Полуботок дуже хитрий і може зрівнятися з Мазепою. Тому гетьманом було обрано непримітного і тому безпечного для царя Івана Скоропадського,  хоча той відмовлявся від булави і пропонував її Полуботку. Цікаво, що доля гетьмана Скоропадського теж була тісно пов’язана з Черніговом. В молодості він служив писарем Чернігівського полку. У 1721  р.  Полуботок очолював 10-ти тисячне козацьке військо,  направлене для риття каналу поблизу Ладозького озера.  У 1722  р.  козаки знову ходили на канальні роботи,  а також у похід на Дербент, «але пропала їх там більша половина». У 1722 р., після закінчення Північної війни, Петро І вирішив здійснити свої давні наміри щодо знищення автономії козацької України.  Було створено Малоросійську колегію –  спеціальний орган російської влади для Гетьманщини, який мав контролювати гетьмана,  полковників і всі структури влади України. Фактично цим документом скасовувалися всі попередні угоди України з Росією, починаючи від Богдана Хмельницького.  Дізнавшись про це рішення,  гетьман Скоропадський важко захворів і перед смертю 3  липня 1722 р.  призначив Полуботка наказним гетьманом України.

З іншого боку, російський цар поспішив надіслати для нагляду за Полуботком президента новоутвореної Малоросійської колегії.  Це призвело до конфлікту між законною українською владою і новою російською,  яка прагнула розширити свої повноваження. Полуботок намагався керувати Україною традиційними способами, вирішуючи всі проблеми власними силами. Він видав універсал про впорядкування соціальних стосунків,  спрямований на приборкання сваволі старшини щодо рядового козацтва і простого населення. Полуботок вимагав, щоб не порушувалися козацькі свободи і щоб провадилося справедливе судочинство.  Так,  зокрема,  до

ведення судових засідань,  поряд із суддями,  мали залучати «чесних та розумних осіб».

Російська влада продовжувала посилювати свій тиск.  Наприкінці 1722 р.  з

Петербурга надійшов наказ про призначення в Чернігів,  Переяслав і Стародуб військових комендантів. Оскільки українська старшина не мала сил для відкритого виступу,  було вирішено піти шляхом мирного протесту і переговорів з царем. Полуботок поїхав до Петербургу,  щоб добитися ліквідації незаконної Малоросійської колегії, виборів нового гетьмана та збереження прав і вольностей українського народу. Коли ж Полуботок висунув свої вимоги,  цар одразу наказав заарештувати його і його товаришів.  Хвиля арештів прокотилась і по Україні. Одночасно відбувалась масова заміна козацьких старшин,  часто — на російських офіцерів.  На посаду чернігівського полковника було призначено місцевого російського коменданта Михайла Богданова.

Слідство у справі Полуботка і старшин, які його підтримували, тривало цілий рік. 18  грудня 1724 р.  Павло Полуботок помер у Петропавлівській фортеці.  Його було поховано в одній з церков Петербурга. З Полуботком пов’язана легенда про йо го   зо ло то,  н іби то   т а ємно   ви в е з ен е   з  

н а к а зу   г е т ьм ан а   до  Ан г л і ї   д л я   зб ер еж енн я   в тамтешніх банках.  Легенда виявилася настільки живучою,  що навіть на початку

ХХ ст.  проводилися спеціальні з’їзди нащадків Полуботка,  які обговорювали проблеми, де знайти ці гроші і як їх ділити. А після 1991 р. це питання несподівано підняли в українському парламенті в іншому варіанті — нібито Полуботок заповів, що його золото має бути повернене Україні після того,  як вона здобуде незалежність. Було навіть зроблено підрахунки, скільки золота або грошей повинна повернути Україні Англія.  Вагу незнайдених бочок золота початку XVIII ст. множили на можливі проценти щорічного прибутку.  За майже триста років виходила   така   фантастична   сума, що  не   вистачило  б  ціл о г о   м о р с ь к о г о   ф л о т у,  а б и  д о в е з т и   ц і   с к а р б и   д о   У к р а ї н и.  Ц е   н е   н а   ж а р т   с х в и л ю в а л о   б а г а т ь о х   н а ї в н и х громадян. Але пошуки в старих англійських банках закінчились, зрозуміло, нічим, і збагачення нової України за допомогою золота Полуботка не сталося. Чи були серйозні підстави для цієї легенди? Частково так,  насамперед тому, що Полуботок був багатою людиною. Після арешту Полуботка його майно описала

спеціальна  комісія  на  чолі  з майором   Раєвським. Цей  опис  дістав  назву  «К н и г а пожитков бывшего Черниговского полковника Павла Полуботка».  Значна його частина стосується чернігівських маєтностей Полуботка.  В Чернігові двір Полуботка знаходився за річкою Стрижень на території теперішнього військового госпіталю. Зберігся, щоправда в перебудованому вигляді, палац полковника – зараз це центральний корпус госпіталю.  Його зовнішній вигляд відображено на Абрисі Чернігова 1706 р. Майно Полуботка було багатим, включало в себе численні золоті і срібні речі, хутра, тканини, картини та ін. Солідним був і особистий арсенал Полуботка.  До нього входило 5  шабель оправлених у золото і срібло, 7  пар пістолів,  у тому числі з двома і трьома стволами,   39  руш н и ц ь,   10  алебард  і  на   додачу   щ е   й   гармата.  Для  походів   тримали похідні   намети,  в  тому  числі  3  трофейні   турецькі,  багато  оздоблені   сідла   та   ін.

Якщо додати,  що Полуботок мав 7  карет,  дві з яких були «визолочені»,  а дві «місцями визолочені»,  тримав багаті винні погреби та ін.,  то перед нами постає життя багатого аристократа XVIII ст. Опис майна Полуботка підтверджує численні свідчення про багатства української козацької старшини,  яка була економічно сильною і незалежною й вимагала відповідних політичних гарантій збереження власних прав з боку російського уряду. Скарбниця полковника зберігалась у замку,  і його гроші рахували мішками. Правда, в даному випадку не зовсім зрозуміло, чи все це були його особисті гроші, чи також полкова скарбниця на його зберіганні.  Російські офіцери нарахували 24 великих і 82 малих мішків з грошима. У малих мішках було 16500 срібних рублів, а великі комісія не рахувала.  Однак золота там не було,  адже основні монети,  які перебували в обігу в європейських країнах у XVII — XVIII ст.,  були срібними. Найбільш якісною монетою,  яка служила засобом накопичення,  вважався

австрійський талер,  від якого згодом пішла назва «долар».  Тому взагалі важко припустити, що на той час в Україні міг існувати великий скарб золотих монет. Коли ж говорити просто про золото,  наприклад,  у злитках чи золотих речах, то ні довести, ні заперечити можливості існування такого скарбу неможливо. Адже Полуботок справді був дуже багатою людиною.  Крім майна в Чернігові,  він мав власність по всій Гетьманщині.  Йому належало 3  тисячі селянських дворів.  В Україні того часу не було кріпацтва, однак селяни виконували певні повинності на користь землевласника, що давало панові стабільний дохід. Полуботок мав великі

двори - садиби   в   Лебедині,  Гадячі,  Любечі   та   ще   в  доброму   десятку   своїх   маєтків. Він також займався промислами – винокурінням, гутництвом (виробництвом скла), мав рудні, де виплавляли залізо, і селітряні варниці. Він проводив широкі торгові операції,  у тому числі міжнародні,  продаючи тютюн і горілку.  Таким чином, Полуботок мав дуже значні суми і очевидно,  що в чернігівському маєтку за Стрижнем   він  тримав   далеко   не   всі   свої   скарби.  І   якась  їх  частина   ста а   приводом для появи легенди про золото Полуботка. Н а   жаль,  з   численних  предметів,  пов’язаних  з  Полуботком,  до   наших   днів дійшов тільки дзвін,  подарований ним Вознесенській церкві,  яка стояла поблизу його двору за Стрижнем. На дзвоні міститься герб Полуботка: серце під хрестом, протяте   двом а   стрілами.  Є   такж   відповідний   напис:  «сей   дзвін   сооружися   коштом його млті пна Павла Полуботка… до церкви Вознесення Господня застриженської

чернігівської року 1720 мца априля дня 9». Зараз він зберігається в Чернігівському історичному музеї.

Павло Полуботок став останнім чернігівським полковником,  який жив за

українськими козацькими традиціями.  З огляду на непоступливість козацької старшини та її постійне прагнення до збереження автономії Гетьманщини, царський уряд почав заміняти українських полковників на російських офіцерів. Полковники також повністю втратили будь-яке значення в політичному житті України.  Після Павла Полуботка чернігівським полковником став російський офіцер Михайло Богданов.  Він був відомий своїми службовими зловживаннями, насамперед використанням козаків в особистих цілях. Полкова і сотенна старшина

неодноразово скаржилася на нього до вищих інстанцій.  Проте проблема була не лише в Богданові. Малоросійська колегія, яка замінила уряд гетьмана, відзначалася таким же здирництвом і порушенням місцевих традицій.  Такі ж звинувачення у зловживаннях лунали і на адресу наступного чернігівського полковника Володимира Ізмайлова.

Разом з тим,  незалежно від особистих якостей кожного з полковників,  їхнє

основне завдання полягало в організації служби Чернігівського полку. Під час війн козацька служба була фактично безперервною і тому вкрай виснажливою. Кожен козак  мав  споряджатись  на  війну   власним  коштом,  маючи   двох   коней,  повний комплект зброї та запас продовольства. Про надзвичайні матеріальні збитки козаків свідчить приклад, коли восени 1736 р. під час охорони степового кордону тисячний загін чернігівського осавула Мокрієвича втратив 800  коней,  а решта ледве пересувала ноги.  Зрозуміло,  що при довготривалих війнах козаки не встигали відновити свої втрати. Тому, незважаючи на певні соціальні і економічні привілеї, їхнє економічне становище було важким.  Через бідність частина козаків несла службу  як   піхота.  Їх   частково   рятувала   лише   та  обставина,  що  в  мирний   час   вони мали певний перепочинок.  Однак і тоді,  у випадку необхідності,  формувалися тимчасові команди, тобто козаки несли службу, змінюючи один одного.

 Чернігівські козаки брали участь у всіх військових кампаніях Росії XVIII ст.

— проти Швеції,  Польщі,  Туреччини і Криму.  Так,  у 1735  р.  понад 2 тисячі чернігівців були у польському поході.  Український козацький корпус очолював Яків Лизогуб.  Він займав уряд генерального обозного,  а після смерті у 1734 р. гетьмана Данила Апостола фактично очолив Гетьманщину.  В польському поході помер його брат Семен Лизогуб, який був похований у Гродні. Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр.  чернігівські козаки брали участь у Кримському,  Очаківському і Хотинському походах.  У перервах між бойовими діями вони будували укріплення на так званій Українській лінії або несли практично безперервну службу на західному (по Дніпру)  і південному кордонах Гетьманщини.  Наприклад,  у серпні 1736 р.  до охорони кордону було залучено 1652  козаків Чернігівського полку,  які стояли на семи прикордонних форпостах на Дніпрі. На початку 1738 р. на кордонах було задіяно 1843 чернігівці на чолі з чернігівським осавулом Славатинським,  сотниками Тризною, Лисенком та ін.  Тоді ж інші 1006  чоловік з полку вирядилися в похід з російськими військами.  Чернігівці брали участь і у так званих «тривожних походах»,  коли війська висувались на бойові позиції в очікуванні можливих нападів татар. У 1770х

рр. вони знову ходили на Крим, брали участь у штурмах Кінбурна й Очакова. Після закінчення служби кожному козацькому старшині видавався так званий атестат,  де викладалась його військова біографія.  Такі документи іноді вражають калейдоскопом географічних назв і обов’язків,  які виконували їхні власники протягом багатьох років.

Економічні негаразди вели до змін у чисельності і складі козацтва. У 1723 р. в Чернігівському полку було 6404 козаки, з них 4584 кінних та 1822 піших. Вже на 1735 р.  ситуація змінилася.  За новими підрахунками в полку налічувалось 5171 козаки,  серед них — 2945  кінних озброєних, 685  кінних беззбройних, 181  піший збройний і 1368  піших беззбройних.  Тобто за десятиріччя чисельність козаків у полку зменшилась,  насамперед,  за рахунок найбільш забезпечених і боєздатних.

Така ситуація вимагала змін в організації козацтва.  Було прийнято рішення про поділ козаків на дві групи:  виборних,  або повністю боєздатних,  і підпомічників. Поширилися випадки переходу з козацького стану в міщанський або навіть селянський.  Водночас протягом наступних десятиріч чисельність козаків зростала за рахунок природного приросту.

Останніми чернігівськими козацькими полковниками були Іван Божич та

Петро Милорадович. За походженням обидва вони були сербами, які перебрались в Україну,  рятуючись від турецького гніту і утисків австрійського уряду.  Росія широко використовувала сербських переселенців у війнах проти турків і багато з них зробили успішну військову кар’єру.  Так само сербським офіцерам широко надавались урядові посади на території Гетьманщини.  Петро Милорадович був одружений з правнучкою Павла Полуботка і займав полковницьку посаду 20 років,

з 1762 до 1782 р.

Друга половина XVІІІ ст.  стала періодом занепаду Гетьманщини,  що було

наслідком політики Росії.  У 1764 р.  імператриця Катерина ІІ змусила Кирила Розумовського зректися булави,  що фактично означало ліквідацію козацької держави.  Коли невдовзі Катерина ІІ утворила «Комісію для складання нового уложення»,  чернігівська козацька старшина і нечисленна шляхта вимагали зрівняння в правах з російським дворянством,  закріплення за собою земельних володінь, дозволу безмитно займатися торгівлею і промисловістю. Окрім цих чисто станових і економічних вимог,  вони ставили питання про заснування,  ймовірно в Чернігові,  дворянського корпусу,  університету чи академії.  Рядові чернігівські козаки підтримували вимоги старшини,  а для себе вимагали звільнення від повинностей і поборів,  які уряд намагався на них накласти.  Козацтво також

вимагало відновлення Гетьманщини, відповідно до давніх угод з царями.

Однак у 1781 р.  полковий устрій України було остаточно ліквідовано,  і

замість територіальних козацьких полків були утворені намісництва. У військовій сфері Чернігівський козацький полк було реорганізовано у звичайний регулярний карабінерний полк російської армії. Щоб якось пом’якшити незадоволення козаків, старшині були надані дворянські права.  Зберегло свій суспільний статус і рядове козацтво.  Воно збереглося як вільний стан з правами на особисту свободу,  на майже всі види економічної діяльності і звільнення від значної частини податків.

Для Російської імперії,  де більшість населення була позбавлена елементарних громадянських прав, становище козацтва залишилося досить високим. В адміністративному відношенні козацька влада здійснювала управління місцевим населенням.  Обсяг владних повноважень полковників і сотників у мирний час формально був невеликим.  Вони стежили за порядком в місцевих громадах, відповідали за місцеву інфраструктуру, наприклад, будівництво і ремонт мостів,  утримання доріг.  Полковники,  сотники і отамани мали і судові повноваження.  Судочинство велось на основі звичаїв і традиційного Литовського Статуту.  В більших містах Чернігівщини (Чернігів,  Ніжин,  Прилуки)  існувало самоуправління на основі магдебурзького права.  Влада в таких містах належала магістрату, на чолі якого стояв війт. Всі посади (як тоді казали — уряди) в міських

органах влади були виборними.  Так само формально виборними були керівні посади в полках і сотнях.  Тому можна говорити про демократичні традиції української влади козацьких часів.

Козацький адміністративно-територіальний устрій України-Гетьманщини

проіснував майже півтори сотні років і відображав національні особливості життя українців.

 

БУДИНОК ПОЛКОВОЇ КАНЦЕЛЯРІЇ

 

Споруджено в 1690-х роках на території Дитинця недалеко від замкового рову. Первісно належав чернігівському полковнику Якову Лизогубу, а після його смерті в 1698 р. – гетьманові Івану Мазепі. У ХVІІІ ст. тут містилася полкова канцелярія Чернігівського козацького полку, з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. – архів, в наш час – фонди Чернігівського історичного музею ім. В.Тарновського.

Будинок одноповерховий, шестикамерний, типу “хати на дві половини”, на такому ж підвалі. Двокамерні (парадні та  “чорні”) сіни ділять будинок на дві половини: західну - чоловічу і східну – жіночу, у кожній з яких по дві кімнати. Будівля має двосхилий дах із монументальними трикутними фронтонами на причілках.

Розміри будинку в плані 21х16 м. Усі приміщення перекрито системою циліндричних склепінь із розпалубками ( у двох західних кімнатах склепіння втрачені ).

Головний вхід в будинок – з північного сходу, де у ХVІІ ст. була міська площа, а чорний – з південно-західного, з боку двора.

 

З 1024 р., коли Чернігів став столицею князівства, розпочався новий етап в розвитку міста. Мстиславом Володимировичем були закладені княжий двір і Спаський собор, розширена укріплена площа досягла 10,5 га. У ХІІ ст. навколо Борисоглібського собору формується єпископський двір, до якого у ХІІІ ст. вела в’їздна брама.

Північно-східна частина мису, залишаючись довгий час за межами дитинця, ввійшла до його  складу в другій половині ХІІ ст.,коли на берег Стрижня був перенесений княжий двір. В Х-ХІ ст. тут існувала звичайна міська забудова. З 70-рр. Х ст. місце садиб зайняли храм-усипальня з цвинтарем (Х-ХІІ ст.).

В останній третині ХІІ ст. на північному схилі виріс новий княжий двір, формується ще один архітектурний ансамбль. У 1174 р. тут була закладена Михайлівська, а у 1186 р.- Благовіщенська церкви. На початку ХІІІ ст. в’їзд на княжий двір прикрасила кам’яна брама з церквою.

В ході останніх досліджень були виявлені  декілька господарчих об’єктів на території княжого двору ХІІ-ХІІІ ст.- медуша та млинарня.

Значна частина цього величного історико-культурного надбання була втрачена в 1239 р., коли Чернігів захопило військо монголів, очолюване ханом Менгу. Після тижневих боїв монголи прорвалися до міста, знищили багато городян, зруйнували житлові та культові споруди.

Деякий час Чернігів переживав період занепаду та втрати колишньої військової та економічної могутності, якій мав як центр найбільшого князівства в часи Київської Русі. Згодом стратегічне розташування Чернігово-Сіверщини почало цікавити сусідні держави. Литва, Польща, Московська держава розпочали активну боротьбу за Чернігівщину, яка тривала декілька століть. Чернігів пережив багато випробувань: походи литовців (1278, 1362, 1404), поляків (1471, 1604, 1610, 1618), російських військ (1503, 1633), набіги кримських татар (1482, 1483).Кожна адміністрація, посівши в місті, намагалася перетворити Чернігів на власну фортецю. Чернігівська фортеця являла собою декілька ліній укріплень,міцні фортифікації: земляний вал, рови з водою, дерев’яний мур з бойовими баштами, підземний хід, що вів до річки Десна, перекидні мости. Фортеця була добре озброєна, в тому числі, гарматами.

Нарешті, в середині ХVІІІ ст. внутрішні чинники, зокрема, піднесення національної свідомості, поява козацтва та ін.,дали змогу чернігівцям самостійно впливати на ситуацію. В 1648 році, після початку Визвольної війни, з міста були витіснені польські адміністрація та гарнізон. Подальші спроби польсько-литовських військ захопити Чернігів були невдалими.

Ставши центром полку, місто починає відбудовуватись, на фортеці розгортається монументальне будівництво. Вже в сер. ХVІІІ ст. територія колишнього Дитинця була щільно забудована житловими та адміністративними будівлями. Тут здіймалися величезні храми, знаходився базар, а також кладовище. В 90-х рр. зводиться житлова споруда-мурований будинок полковника Я. Лизогуба. Полковник був героєм штурму турецької фортеці Азов в 1696 р. та фінансував будівництво церкви св. Катерини на пошану загиблим при облозі козакам. Крім того,в кінці ХVІІІ ст. поряд з Борисоглібськом собором будується мурована монастирська трапезна, над якою в 1700-02 рр. зводиться двох’ярусна башта з дзвіницею і церквою Іоанна  Богослова. Так був заснований чернігівський Колегіум.

Споруда цікава як своєю архітектурно-просторовою композицією, скульптурним декором, плануванням, так і історією спорудження, оскільки це був перший учбовий середній заклад у Лівобережній Україні.

Колегіум з’явився завдяки зусиллям вихованців Києво-Могилянського Колегіуму архієпископів Чернігова Л.Барановича й І.Максимовича, а також фінансовій підтримці гетьмана І. Мазепи. Заклад, де викладали мови та природничі науки, був всестановим та багатонаціональним. Проіснувавши з 1700 до 1786 р., дав багато освічених людей, зокрема, відомих медиків ХVІІІ ст. В 1786 р. був реорганізований в духовну семінарію.

Поступово грізні і бурхливі часи війн та походів відійшли в минуле. Необхідність в утриманні фортеці зникла і її було реорганізовано в 1799 р. Гарнізон розформовано, укріплення знесені, озброєння майже повністю вивезено. Натомість залишилися гармати на Цитаделі, що й досі охороняють старовинне місто, та пам'ять про славетне й героїчне минуле наших пращурів.

 

КАТЕРИНИНСЬКА ЦЕРКВА

 

Пам´ятка розташована в історичному передмісті поблизу давнього Дитинця в перспективі Алеї Земляків та автомагістралі Київ-Чернігів. Є однією з провідних архітектурних домінант міста.

Споруджена на честь героїзму казаків Чернігівського полку, проявленого під час штурму турецької фортеці Азов у 1696 році під командуванням чернігівського полковника, наказного гетьмана Якова Лизогуба. Церква освячена в 1715 р. на честь святої Катерини, яку в Україні шанували з давніх часів.

Значних перебудов Катерининська церква не зазнала. В 1837 р. до західного фасаду було прибудовано притвор, в 1908 р. – муровану дзвіницю (розібрані при реставрації пам´ятки в 1951 році). Зазнала руйнувань у 1941-43 р (згоріли дахи і верхи бан ). Реставраційні роботи проводилися в 2 етапи: в 1947-55 рр., 1975-80 рр.

Церква мурована, хрещата, дев´ятидільна, п´ятибанна. Композиція центрична, побудована пірамідально: з найвищою центральною банею, нижчими – над гранчастими рукавами архітектурного хреста.Таким чином, за композицією  вона нагадує дерев´яну українську церкву, де в одне пластичне ціле поєднано 5 (п´ять) восьмигранних об´ємів – восьмериків, кожний з яких завершується банею. Завдяки такій пірамідальній конструкції церква має стрункий, ошатний і урочистий вигляд.

Для Катерининської церкви характерна всефасадність. Основну роль в оздобленні фасадів відіграють обрамлення порталів і віконних отворів: трикутні фронтончики, наличники, мілкопрофільовані карнизи. В церкві відсутній ліпний орнамент, в якості будівельного і декоративного матеріалу використана звичайна і лекальна цегла, яка замінила плінфу. Фасади отиньковані і вкриті вапном.

Головною рисою інтер´єру храму є розкриття внутрішнього простору вгору. В плані - це п´ятикамерний безстовпний храм, який вінчають п´ять бань. Верхи вирішено традиційним для України склепінням із заломами (з двома заломами – в центральному об´ємі та одним заломом – над раменами).

Стіни побілені. Бані і хрести позолочено.

Катерининська церква в Чернігові є найвизначнішою в Україні пам´яткою стилю українського (козацького) відродження ХVІІ-ХVІІІ ст., що збереглася в автентичному вигляді, справила вирішальний вплив на розвиток української церковної архітектури ХVІІІ ст. і досі відіграє роль містобудівної домінанти історичного середмістя.

Професійний іконопис представлений іконами з Успенського собору к. ХVII-п. ХVIII ст. м. Новгорода-Сіверського та іконостасу собору Різдва Богородиці другої половини ХVIIIст. в Козельці, а також іконами з інших міст і сіл Чернігівщини. Найбільш ранні – ікони кінця ХVII - п. ХVIII з Успенського собору м. Новгорода-Cіверського: “Покров Богоматері”, “Антоній і Феодосій Печерські”, а також три ікони – “Св. Володимир”, “Трійця Старозавітна”, “Василій Великий, Іоан Златоуст, Григорій Богослов”, - в збережених майстерно вирізьблених з липи золочених шатах, виконані в стилі українського бароко, свідчать про високий художній рівень професійного іконопису та декоративно-ужиткового мистецтва України часів гетьманства І. Мазепи. Зберігаючи традиції іконопису України в зображенні святих на золотому, орнаментованому рослинними мотивами, тлі, майстер-іконописець вводить в ікону елементи реалістичного зображення краєвиду, архітектури. Хреститель Русі – великий київський князь Володимир – зображений на тлі київського краєвиду з обрисами монастирів на схилах Дніпра. На іконі з образами Антонія і Феодосія Печерських змальований, хоч і узагальнено, Успенський собор Києво-Печерської Лаври часу написання ікони (к .ХVII- п. ХVIII cт.), до наступних перебудов. Шедевром мистецтва бароко світового значення є “Покров Богоматері” к. ХVII -п. ХVIII ст., де в інтер´єрі українського храму на тлі ретельно виписаного твореним золотом високого різьбленого іконостасу зображені під покровом і захистом Богородиці представники світської і духовної влади, народу. Індивідуалізовані, майже портретні, образи царя (Олексія Михайловича?) - при написі “Цар Лев” (візантійський імператор, за якого сталося чудо явлення Богородиці у Влахернському храмі); чернігівського полковника і наказного гетьмана Павла Полуботка та стародубського сотника Лук´яна Журавки; деяких із зображених ієрархів, парубків і дівчат. Яскравий національний колорит властивий і чудовому образу Богородиці Троїцько-Іллінської – найпізнішої за часом написання і єдиної датованої 1781 роком ікони з Успенського собору Новгорода-Сіверського.

Професійний іконопис 2-ої половини ХVIIIст., де поєднані елементи бароко і класицизму, представлений іконами з іконостасу собору Різдва Богородиці, збудованого в Козельці в 1752-1763 рр. за проектом А.В.Квасова і Наталією Розумовською. Глибокий психологізм властивий образу Іоана Богослова. Ікони “Моління про чашу”, “Бичування”, “Несення хреста”, “Вознесіння” змальовують всю глибину страждань Ісуса Христа та різноманітну гаму почуттів і переживань його близьких і учнів. Високим професіоналізмом відзначені ікони з образами царя Давида, апостолів, митрополитів.

Народна ікона Чернігівщини в 60-ти експонованих зразках представляє основні течії українського народного мистецтва: від наївної ікони до класичної народної та творів, відзначених майже професійним рівнем виконання. Їм властиві декоративність, чистота кольору, лаконізм і ясність композиції, наївно- реалістичне зображення святих і подій євангельської історії. Найдавніші з представлених – датований 1794 роком образ Богородиці Дегтярівської і “Покров Богоматері” кінця ХVIIIст. Інші ікони представляють ХIХ століття – час найбільшого розповсюдження народного іконописання в українських містах і селах. В різних регіонах Чернігівщини створені образи святих Юрія Змієборця, великомучениці Варвари, Параскеви, Зосими і Саватія, Іоана Воїна та інших святих покровителів і заступників. Широка іконографія Богоматері – представлені Охтирська ікона Богоматері, Почаївська, Ченстахівська, Афонська, Триручиця, Неопалима Купина. На іконі Богоматері Печерської немовля-Ісус одягнутий в шаровари і вишиту сорочку; у Богородиці Любечської зверху мафорія зображено кілька разків намиста, улюбленого українками. Національного колориту додають іконам і стилізовані зображення троянд і півоній, як символічне відображення розкішної української природи. Реалії монастирського побуту віддзеркалені в іконі “Спиридон і Никодим, просфорники печерські”.

Графіку і мистецтво книги представляють антимінс з зображенням “Покладення до труни Ісуса Христа” (освячений в 1695 р. чернігівським архиєпископом Феодосієм Угличським, а вірогідним автором гравюри міг бути видатний український гравер Інокентій Щирський) і стародруки друкарні, заснованої Лазарем Барановичем в 1674 р. в Новгороді- Сіверському і переведеної в 1679 р. до Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. Представлені також видання ХVII-ХVIII ст. Києво-Печерської Лаври, Львова, Москви. Єв´є. Мистецтво старообрядцівпредставлено, головним чином, іконами ХIХ ст. з смт Добрянки Ріпкинського району – одного з старовинних центрів їх розселення на Чернігівщині. Додержуючись канонів візантійського і давньоруського іконописання, старообрядці зберегли свою ікону від пізніших нововведень. Для їх ікон характерні: площинне будування композиції. графічність, зображення святих на сяючому золотому тлі або умовне зображення архітектури у вигляді палат і краєвиду у вигляді гірок (як, наприклад, в представлених образах Богоматері Всіх Скорботних Радість, Віленської, Спаса Нерукотворного, Св. Миколи з житієм, Козьми і Даміана, Покров Богоматері та ін.). 

Декоративно-ужиткове мистецтво старообрядців яскраво представлене золоченим різьбленням кіотів з майстерно виготовленими з липи гронами винограду, квітами і листям – символами райського саду; бісерним шитвом (шати ікони “Богоматір Вогневидна”) і срібними з позолотою шатами ікон («Всіх Скорботних Радість»), “Покладення до труни”, “Вибрані святі”).

БУДИНОК ПОЛКОВОЇ КАНЦЕЛЯРІЇ

 

Споруджено в 1690-х роках на території Дитинця недалеко від замкового рову. Первісно належав чернігівському полковнику Якову Лизогубу, а після його смерті в 1698 р. – гетьманові Івану Мазепі. У ХVІІІ ст. тут містилася полкова канцелярія Чернігівського козацького полку, з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. – архів, в наш час – фонди Чернігівського історичного музею ім. В.Тарновського.

Будинок одноповерховий, шестикамерний, типу “хати на дві половини”, на такому ж підвалі. Двокамерні (парадні та  “чорні”) сіни ділять будинок на дві половини: західну - чоловічу і східну – жіночу, у кожній з яких по дві кімнати. Будівля має двосхилий дах із монументальними трикутними фронтонами на причілках.

Розміри будинку в плані 21х16 м. Усі приміщення перекрито системою циліндричних склепінь із розпалубками ( у двох західних кімнатах склепіння втрачені ).

Головний вхід в будинок – з північного сходу, де у ХVІІ ст. була міська площа, а чорний – з південно-західного, з боку двора.

Будинок унікальний в усіх відношеннях. В об´ємнопросторовій композиції і декоративній обробці фасадів найбільш яскраво втілена характерна риса чернігівських споруд ХVІІ-ХVІІІ ст.: пластична обробка фасадів, де лопатки-пілястри по кутах і в місцях перетину стін,візерунчаті фронтони, багатопрофільні карнизи та інші деталі складають неповторну гру світотіні.

З великою майстерністю тут використані пластичні якості цегли різної форми і розмірів,  прийомів планування, які йдуть від народної архітектури.

Треба відмітити, що це єдина пам´ятка житлової архітектури України к.ХVІІ ст., що добре збереглася і має виключно багате декоративне оздоблення фасадів. При “всефасадності” будинку, характерної для української архітектури того часу, північний фасад, як головний , декорований багатше. Декоративна обробка фасадів побудована по принципу наростання пластики і деталей зі східного через південний і західний фасад до північного – головного. На південному фасаді переплітаються деталі східного та західного фасадів – трикутні сандрики з багатопрофільними деталями над вікнами.

Найбільш пишна пластика декору на західній половині фасаду – тут найбільш пишні сандрики багатопелюсткової розетки, а внизу цоколь будинку у вигляді орнаменту – меандру оббігає багатопрофільний контрналичник вікон підвалу. Західний фасад будинку розділений пілястрою на 2 частини, що відповідає внутрішньому розміщенню стін. Стіну оживляють тільки ніші, оздоблені простими “вушастими” наличниками. Таким чином, всі 4 фасади вирішені з однаковою ступінню виразності : сильний рельеф декору, підкреслений світотінню вражає живописністю і монументальністю.

Будівлю муровано з цегли на вапняному розчині, стіни зовні і в інтер´єрі потиньковано і побілено. Дах щипцевий, по дерев´яних кроквах укритий покрівельною сталлю.

Будинок полкової канцелярії зазнав пошкоджень під час пожеж 1718 і 1750 рр.У другій половині ХVІІІ ст. до північного фасаду прибудовано тамбур з фігурним фронтоном та влаштовано ще один невеликий тамбур – вхід у підвал знадвору. В одному зі склепінь було прорубано  люк для виходу на горище. В ХІХ ст. в будинку було розібрано печі, пробито нові вікна на східному і західному фасадах, покриття даху дахівкою замінено бляшаним. Реставровано будинок в 1954 та 1969 рр.

Будинок полкової канцелярії є найімпозантнішою цивільною будівлею Лівобережної України ХVІІ ст. Входить до складу Національного архітектурно-історичного заповідника “Чернігів стародавній”.