Конкурс «Вчительська десятка». Розробки додавай – подарунки вигравай!
Ви додали 0 з 10 розробок у період з 21 по 30 серпня для участі у розіграші, який відбудеться 31 серпня.

Урок-дослідження позакласного читання для 10 класу "Дослідження драми «Безталанна» І. Карпенка-Карого"

Про матеріал

Мета: ознайомити учнів із драмою «Безталанна» І. Карпенка-Карого; розвивати зв'язне мовлення, пам'ять, навички аналізу й синтезу прочитаного; виховувати патріотизм, повагу до історичного минулого, до звичаїв і традицій українського народу, творчості І. Карпенка-Карого, прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.

Тип уроку: урок позакласного читання.

Форма уроку: урок-дослідження.

Обладнання: текст драми І. Карпенка-Карого «Безталанна», підручники, портрет драматурга, фільм «Безталанна», презентації учнів.

Перегляд файлу

C:\Users\Мой\Desktop\DSC00542.JPG

О.М. Кизименко, учитель української мови

та літератури, ЗОШ № 142, м. Харків

Урок-дослідження позакласного читання у 10 класі

Дослідження драми «Безталанна» І. Карпенка-Карого

Мета: ознайомити учнів із драмою «Безталанна» І. Карпенка-Карого; розвивати зв’язне мовлення, пам'ять, навички аналізу й синтезу прочитаного; виховувати патріотизм, повагу до історичного минулого, до звичаїв і традицій українського народу, творчості І. Карпенка-Карого, прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.

Тип уроку: урок позакласного читання.

Форма уроку: урок-дослідження.

Обладнання:  текст драми І. Карпенка-Карого «Безталанна», підручники, портрет драматурга, фільм «Безталанна», презентації учнів.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності (на дошці записано тему й епіграф уроку)

«Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя – се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоча б лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література…»

І. Франко

Слово учителя

ІІ. Повідомлення теми і мети уроку

Слово учителя

Ім’я І. Карпенка-Карого не випадково звучить поряд з іменами               Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського. Його спадок – одна з визначних художніх вершин вітчизняної класичної драматургії. І. Карпенко-Карий зробив вагомий внесок у розвиток жанрового різновиду соціально-побутової трагедії, в основу якої лягли суперечності тогочасної дійсності. У доробку цей жанровий тип представляє п’єса «Безталанна».

Наш  урок не зовсім звичайний, це – урок-дослідження. Для того, щоб розглянути тему уроку повніше, творчі групи повинні були провести дослідницьку роботу згідно з попередніми завданнями:

  1. Дослідження історії написання драми.
  2. Дослідження особливостей назви драми.
  3. Дослідження жанру драми.
  4. Дослідження сюжету драми.
  5. Дослідження проблематики драми.
  6. Дослідження образів драми.
  7. Дослідження фольклорних елементів у драмі.
  8. Сценічна історія драми.

Протягом уроку ви будете оцінювати роботу груп і виставляти оцінки. Будьте уважні! Ви маєте змогу дещо занотовувати, усі питання можете поставити після закінчення доповідей.

ІІІ. Захист творчих проектів

  1.               Виступ І творчої групи «Дослідження історії написання драми».

Першу редакцію драми під заголовком «Хто винен?» І.К. Тобілевич написав ще до заслання. С.В. Тобілевич розповідає, що після відвідин Івана Карповича у Новочеркаську в серпні 1884 року М.П. Старицьким, який заохочував його писати для українського театру, І.К. Тобілевич засів закінчувати свою другу п’єсу. У вересні того ж року акуратно й чисто переписану п’єсу «Хто винен?» було відіслано до Харкова, бо саме там на той час виступала трупа М.П. Старицького [11, с. 196-198]. У своїй відповіді Михайло Петрович критикував «Хто винен?» радив зробити деякі зміни.       І. Тобілевич не сприйняв критики, заперечив усі закиди М.П. Старицького [3, с. 212]. М.К. Садовський надіслав до Головного управління в справах преси рукопис драми Гната Карого. Виконавши завдання Головного управління в справах преси, Санкт-Петербурзький цензурний комітет дав відповідь 14 лютого 1885 року в «Главное управление по делам печати». Драма «Хто винен?» пройшла цензуру: «Комитет полагает возможным дозволение ее к постановке на сцене, а также и к напечатанию, под условием соблюдения при печатании в тексте правил правописания русского языка». Однак Головне управління в справах преси забороняє до постановки на сцені п’єсу «Хто винен?».

О.О. Русов готує «Збірник драматичних творів Івана Карпенка» і включає до нього п’єсу «Хто винен?». Збірник було надіслано до Санкт-Петербурзького цензурного комітету 5 червня 1885 року, який через рік повторив свій позитивний висновок про п’єсу і відіслав його до Головного управління в справах преси. Там п’єсу «Хто винен?» дозволили до друку і 13 лютого 1886 року надіслали збірник київському окремому цензору з іноземної цензури. Він підписав збірник до друку 1 березня 1886 року, того ж року той був надрукований у Херсоні. Це була єдина публікація першої редакції п’єси, яка з’явилася на українській сцені тільки в Галичині. Після цих подій твір було капітально перероблено і названо «Чарівницею». Ці обидві редакції були присвячені М. Заньковецькій [11, с. 233]. У липні 1886 року Тобілевич послав п’єсу до цензури з Новочеркаська. Після розгляду її цензором Н.О. Фрейманом Санкт-Петербурзький цензурний комітет передав її з дозволом у Головне управління у справах друку. Але там наступного дня знову прийняли протилежне рішення. Драма цензурою була «к представлению признана неудобной» (29 вересня 1886 року).

І.К. Тобілевич надіслав з Новочеркаська М.К. Садовському заборонений примірник п’єси. Садовський змінив назву «Чарівниця» на «Безталання». 12 січня 1887 року драматична цензура заборонила п’єсу. Однак 17 січня цього ж року її було дозволено «к представлению».

  1. Виступ ІІ творчої групи «Дослідження особливостей назви драми».

Назва «Безталанна» виникла, коли з’явився запис про заборону. Чи цю сторінку замінили в цензурі, чи помилку зробив писар, який писав заголовок на прохання М.К. Садовського перед поданням до цензури, тепер сказати важко. Під назвою «Безталання» І. Тобілевич хотів показати суцільне безталання простих людей, яке розкривається у п’єсі. Назва «Безталанна» відноситься до Софії, однієї з центральних персонажів. Саме вона є безталанною. Софія – один із найпривабливіших і найкращих жіночих образів української драматургії.

Перше  документальне підтвердження у вигляді у вигляді театральної рецензії на виставу «Безталанної» було 9 жовтня 1887 року під час гастролей трупи М.Л. Кропивницького в Москві («Новости дня», 1887, 10 жовтня). Московська публіка і критика, як і незабаром петербурзька, виявляла спрвжнє захоплення виставою, передусім завдяки участі в ній                         М. Заньковецької в ролі Софії, М. Кропивницького – в ролі Івана,                 М. Садовського – Гната. На сторінках «Зорі» «Безталанна» з’явилась друком у 1893 році (№ 13-16).

  1.               Виступ ІІІ творчої групи «Дослідження жанру драми».

Щодо визначення жанрової форми драми у дослідників ми знову зустрічаємо різні точки зору. Пилипчук акцентує на тому, що «Безталанна» є соціально-психологічною драмою; Дорошкевич визначає її психологічною драмою. Жанровою формою, за Стеценком, є психологічна соціально-побутова драма. У Мороз – реалістична психологічна драма; у Мамонтова – романтично-побутова драма. Дем’янівська визначає «Безталанну» як соціально-психологічну драму, а Чугуй – як першу психологічну соціально-побутову драму. Дослідники обґрунтовують свої визначення, однак ми не можемо з ними погодитися.

На нашу думку, «Безталанна» за жанровою формою є побутовою драмою з елементами психологічного аналізу на морально-етичну тему. Побутовою п’єса є тому, що в ній зображено життя українського народу в селі. Психологічною – бо розкривається внутрішній світ дійових осіб, їхні характери, певною мірою наявний аналіз їхніх учинків. На морально-етичну тему – тому що у драмі піднято морально-етичні проблеми, які важливі й сьогодні.

  1. Виступ VІ творчої групи «Дослідження сюжету драми».

За типом сюжет у драмі є концентричним. Етапами розвитку конфлікту є:

  • експозиція відсутня;
  • зав’язка – розмова Гната і Дем’яна про поведінку Варки і Гната; сварка Варки і Гната;
  • розвиток дії – одруження (Варки і Степана, Софії і Гната);
  • трагічна розв’язка – убивство Софії.

Особливістю конфлікту є те, що він не вичерпується на рівні сюжету, бо ми не знаємо, що сталося з дійовими особами драми далі. Сюжет залишається відкритим.

  1. Виступ V творчої групи «Дослідження проблематики драми».

Точки зору дослідників з приводу формулювання проблематики твору також розбігаються. Дем’янівська виділяє на першому місці соціально-побутову проблематику; Мамонтов – морально-психологічну, Скрипник – соціальну. На мій погляд, правильним буде погодитися з формулюванням Мамонтова. Я вважаю, що у драмі автор піднімає проблему моралі, розкриває психологічний стан дійових осіб (монологи Варки, Софії). Соціальний же рівень проблематики з’являється як фон і в жодному разі не є головним. У п’єсі превалює проблематика морального і психологічного рівнів.

Конфлікт у драмі спричинила розмова Гната з Дем’яном. Усе значною мірою побудоване на випадковості: випадково побачив Дем’ян Варку з Омельком біля скирди сіна; випадково розповів він про це Гнатові й спричинив тим сварку між ним і Варкою, хоч весела, жартівлива Варка відштовхнула від себе Омелька тоді під скирдою. Однак, обидва персонажі емоційні, мають вибуховий темперамент, тому події далі розвиваються за неминучістю.

Конфлікт у драмі внутрішній, розвивається разом із зображенням подій, їх розвитком. За тематикою він – морально-етичний.

  1. Виступ VІ творчої групи «Дослідження  образів драми».

У драмі наявний любовний трикутник. До нього входять: Гнат, Софія і Варка. Це головні персонажі, які стоять на першому плані. Персонажами другого плану є мати Гната Ганна, батько Софії Іван. Логічно до них додати Омелька, бо він своєю розповіддю Гнату відіграє важливу роль у формуванні розвитку конфлікту (а саме зав’язки). Усі інші дійові особи є епізодичними. Драматург також використав принцип контрасту (сварлива Варка протиставляється добрій і спокійній Софії; Ганна (мати Гната) – Іван (батько Софії).

Гнат і Варка є слабкими персонажами. У багатьох дослідників ми зустрічаємо іншу точку зору, вони стверджують, що Варка і Гнат – люди сильної волі, великої енергії і глибоких почуттів. Проте всі ці якості не знайшли сприятливих умов для розвитку. У Варки і Гната, якщо б були сильні почуття, справжнє щире взаємне кохання, вони б боролися за нього, а не здалися, як тільки-но виникли перші труднощі. Варка, яка є сильнішою за Гната, прагне повернути своє кохання, хай незаконно, украдене у неї самим життям і збігом обставин. Гнат – найслабша дійова особа драми. Ще з самого початку він сліпо повірив у наклеп на Варку, не зміг боротися за своє кохання. Гнат втрачає здатність чинити опір життю. Він не може опиратися Варці, знову здається. Втративши віру в себе, втративши волю, Гнат уже не зміг бути добрим сином і чоловіком, хазяїном. Він не повстає проти сварливої матері, що весь час цькує, не дає спокійно жити Софії. Замість того, щоб щось робити, розв’язувати проблеми, Гнат почав прикладатися до чарки. У припадку розпуки й сліпої люті Гнат убиває Софію. З цього ми можемо зробити висновок, що цей персонаж не має сили волі, є слабкою натурою, на яку великий вплив мають інші дійові особи (Варка, мати, Ганна)

  1. Виступ VІІ творчої групи «Дослідження фольклорних елементів у драмі».

У драмі «Безталанна» І. Карпенка-Карого бачимо значне зменшення етнографічного елементу, мелодраматизму; спостерігаємо більше розкриття реальних, психологічних мотивів (у порівнянні з творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка). Якщо ж порівняти «Безталанну» Тобілевича з творами Островського, Чехова, Ібсена, Шоу, ми побачимо, що у творах перелічених письменників психологізм значно глибший. У «Безталанній» наявні лише деякі елементи психоаналізу. Однак, слід зазначити, що і цим Карпенко-Карий зробив значний внесок у розвиток української драматургії. Складні характери й розгалужені конфлікти, виразні мовні партії – ці якості «Безталанної» вплинули на всю радянську драматургію. Відчутний вплив також у творах М. Куліша «97», «Комуна в степах» та ін.

І. Карпенко-Карий дуже своєрідно використав у п’єсі «Безталанна» фольклорні елементи. З метою надання мові жвавості, лаконічності, виразності він вводить приказки і прислів’я. Обряд сватання «прихований» від глядача, про нього довідуємося тільки з реплік дійових осіб, які не беруть безпосередньої участі в ньому, а спостерігають за ним у вікно. Обрядове дійство зведено до мінімуму не випадково. Авторові не було потреби повторювати пройдене (обряд сватання зображався у творчості      Г. Квітки-Основ’яненка). Коли М. Старицький запропонував йому ввести до 2-ої дії «Безталанної» заручини або весілля, то він відповів, що, по-перше, не бачить у цьому сенсу, бо в українських п’єсах і без того вистачає етнографії, по-друге, у нього інші ідейно-художні завдання. Можливо, тут відіграла якусь роль іще одна обставина. «Карпенко-Карий, – зазначає І. Скрипник, – головну надію в реформі театру покладав на ту інтелігенція, «яка в основу свого життя на землі положить любов до народу і працю задля народної освіти». Під поняттям «народ» він розумів майже одне селянство і цим звужував свої благородні наміри створення народного театру, пропонуючи, до речі, разом з І. Франком, перенесення театрів із великих міст в містечка і села» [9, с. 67]. Мова йшла про наближення театру до глядача, якому обряди сватання і весілля були добре відомі, отже, йому досить окремих реплік, фрагментів, щоб уявити собі цілу картину. Також драматург у драмі використав народні пісні: «Ой, гиля, гиля», «Коло млину, коло броду».

  1. Виступ VІІІ творчої групи «Сценічна історія драми».

У 1966 році за п’єсою було знято фільм-спектакль Київського державного ордена Леніна Академічного театру ім. І. Франка [12].

Перегляд уривку з фільму-спектаклю.

 Свій новий 83-й творчий сезон колектив Сумського обласного академічного театру драми та музичної комедії імені М.С. Щепкіна відкрив прем’єрним показом вистави «Хто винен?» за твором Івана Карпенка-Карого «Безталанна». За словами директора закладу заслуженого діяча мистецтв Миколи Юдіна, це якісно нове слово театрального колективу, який під орудою молодого талановитого художнього керівника Антона Меженіна успішно втілив мистецький задум. Адже запропоноване сценічне прочитання твору класика української драматургії суттєво відрізняється від усіх попередніх спроб і, за великим рахунком, сповна відповідає сучасному європейському театральному рівню [13].

http://www.gorodurala.ru/netcat_files/Image/drama/bestreal/best-real2.jpg

ІV. Рефлексія. Закріплення нових знань

Зроблені плакати-схеми лідери груп закріплюють на дошці. Учням дається 5 хвилин на складання узагальнюючої таблиці «Що я знаю про драму «Безталанна» І. Карпенка-Карого».

V. Підбиття підсумків

Оцінювання роботи учнів (учитель і учні оцінюють роботу кожної групи, відповідно виставляються оцінки за урок).

VІ. Домашнє завдання

Уявіть себе режисерами, яким потрібно екранізувати драму  «Безталанна» І. Карпенка-Карого. Доберіть сучасних акторів, які б змогли найповніше розкрити неперевершені характери персонажів драми.

Підсумкове слово учителя

П’єса «Безталанна» вражала своїх сучасників силою життєвої правди і вражає нас сьогодні як один із перших зразків соціально-психологічної драми в українській драматургії другої половини ХІХ століття. Драматург розвивав дві паралельні тенденції в українському театрі – романтичну і реалістичну, які органічно взаємодоповнювались. Він створив свій театр, який сягнув вершин критичного реалізму, цілком відповідаючи духові часу, естетичним потребам тогочасного глядача і глядача наступної епохи.

 

Література

1. Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого / Галабутська Г. // Дивослово. – 1995. – № 12.

2. Демянівська Л. Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Життя і творчість: навчальний посібник / Л. Демянівська. – К.: Либідь, 1995. – 144 с.

3. Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Дніпро, 1985. – т. 3. – 373 с.

4. Карпенко-Карий І. (150-річчя від дня народження): матеріали всеукраїнської міжвузівської наукової конференції 22-23 вересня 1995 року / КДПІ ім. В. Винниченка; УККО; Редкол.: Г. Клочек (голова). – Кіровоград: [б. в.], 1995. – 103 с.

5. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. – К.: Мистецтво, 1984. – 100 с.

6. Мороз Л. Іван Карпенко-Карий. // Історія української літератури: XIX    ст. – Кн. 3. – К.: Либідь, 1997. – 431 с.

7. Падалка Н. Вивчення творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича) в школі: посібник для вчителів / Н. Падалка. – 3-є вид. – К.: Радянська школа, 1970. – 152 с.

8. Пільгук І. Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) / І. Пільгук. – К.: Молодь, 1976. – 294 с.

9. Скрипник І. Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). Літературний портрет. – К.: Держлітвидав УРСР, 1960. – 111с.

10. Стеценко Л.І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Життя і творча     діяльність. – К.: Держ. вид-во Образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. – 307 с.

11. Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957. – 475 с.

12. http://www.ex.ua/16541803

13. http://ukurier.gov.ua/uk/news/talanovita-beztalanna-shepkinciv/

14. https://uk.wikipedia.org/wiki

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
docx
До підручника
Українська література 10 клас (Міщенко О.І.)
Додано
1 лютого
Переглядів
247
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку