20 червня о 18:00Вебінар: Особливості організації навчальної діяльності учнів, що мають розлади аутистичного спектру

Урок духовності до Дня рідної мови

Про матеріал
Використаний краєзнавчий матеріал з метою розширення кругозору учнів про національні здобутки українського народу. Мета заходу - виховувати гідне ставлення до вітчизняних пам'яток літератури і мистецтва.
Перегляд файлу

Духовні святині рідного краю.

1. «Слово о полку Ігоревім» і Маріуполь.

  Дума і пісня супроводжують наше життя з давніх давен і до сьогоднішнього дня. Вони невмирущі, передаються із покоління в покоління, бо, за висловом М. Добролюбова, «в них вилилась вся минула доля, весь справжній характер України, в них горить любов до Батьківщини, виблискує слава колишніх подвигів». А пісень у нас більше сумних, бо так склалася доля українського народу, що віками він мусив боронити свій край від нападників.

  Перенесемося на початок XII століття, коли сучасна Донеччина називалась Диким полем або Половецьким полем. На широких степових розгонах від Азовського моря до Сіверського Дінця і від річки Самари до самого дону, де могла б розміститись не одна європейська держава. Впродовж багатьох віків точилися битви наших предків із загарбниками, половці, татари з півдня нападали на багаті українські землі, грабували їх, забирали в неволю людей. Спочатку стародавні русичі, а потім запорізькі козаки боронили наш рідний край, заселяли велетенські степові простори.

  В одному із перших художніх творів Київської Русі «Слово о полку Ігоревім» невідомий автор описав, як князь Ігор із своєю дружиною проходив донецькими степами, вів воїнів «На землю Половецьку за землю Руську». Ми зустрічаємо в поемі такі географічні назви, як річка Каяла, яку ряд вчених співвідносять з сучасним Кальміусом, Калкою та Сухим і Мокрим Ялами. Називається кілька разів у творі невідомого автора найбільша річка Донеччини - Донець, до якого прагне дістатись, вирвавшись із половецького полону берегів Дону, князь Ігор:

Ігор мислію міряє

Од великого Дону

Та й до Дінця Малого

І ще один образ нашого краю – Азовське море, біля якого, як стверджують у «Слові о полку Ігоревім», і відбулася битва русичів з половцями і звідки починає свій шлях додому князь:

Опівночі море заграло,

Мла іде стовпами – вихрями,

   Ігореві – князю Бог путь являє…

  Як і в Гомеровій «Іліаді», основний задум твору не в описові подій походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря – «від свавільного гніву до розуміння об’єднавчої ролі держави» Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич. Уявляєте, це в нашому краї хоробро билися русичі з половцями!

  Мені стало цікаво дізнатися, що говорять про авторство «Слово о полку Ігоревім». З різних джерел я зміг пізнати тільки про припущення, кто би міг бути автором героїчної поеми. Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київський тисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же —чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор «Слова…» не хто інший, як брат княгині Ярославни, — галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор — спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.

  Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю.

 

C:\Users\Сергей\Desktop\200px-Падалка_Іван_Слово_1928.jpgC:\Users\Сергей\Desktop\200px-Перов_Плач_Ярославны.jpg

Ескіз ілюстрації до «Слова о полку Ігоревім»           «Плач Ярославни»

2. «Донеччина в усній народній творчості»

  В XIV-XVIII ст. наш край згадується в думах, піснях, легендах і переказах, в яких народ оспівав і уславив подвиги запорозьких козаків на Донбасі.

  За народними переказами у XVIII столітті кілька лицарів відчайдушно нападали на татарські загони, які вели старим Кримським шляхом ясир (полонених) з України. Дійшли до нас і їх прізвища – це Рудь, Шульга, Хижняк. Ховаючись у балках річок Самари. Вовчої та Солоної, вони пильно слідкували за татарами, які вели полонених християн у Крим. Це їм, трьом козакам, стоїть памятник у м. Селідові.

  У багатьох переказах, піснях згадується Савур-Могила. Вона знаходиться і зараз біля міста Сніжного. У багатьох усних народних творах Савур-Могила оспівується як місце героїчних битв. Колись, в сиву давнину, це місто вважалося краєм руської землі, далі йшли половецькі степи. І коли невільники, тікаючи з полону, добирались до Савур-Могили, вважалося, що вони дома. Савур-Могила оспівана у багатьох думах і піснях. В «Думі про втечу трьох братів із Азова», в пісні « Ой Морозе Морозенку» розповідається про запеклу боротьбу українських воїнів з татарами. У пісні « Де Савур-Могила, широка долина» прославляється запорозьке військо, яке не раз тут воювало:

Де Савур-Могила,широка долина,

сивий орел пролітає,

Славне військо, славне запорізьке,

у похід виступає.

Де Савур-Могила, широка долина,

сивий орел пролітає,

Славне військо, славне запорізьке,

Як мак процвітає

  Згадку про Савур-Могилу ми знаходимо і в творах Шевченка, Миколи Петренка, Миколи Чернявського та інших. Історія піднесла Савур-Могилу до вершин нородної любові і слави. В 1936 році уряд України оголосив її памяткою старовини і героїчного епосу, територію взято під охорону держави, було видану охоронну грамоту. В роки Другої світової війни героїчна слава Савур-Могили примножилась відважною боротьбою воїнів з німецько-фашистськими загарбниками за висоту 277-так вона зазначалась на оперативних картах і у бойових донесеннях.

  Крім думи, наш край згадується в чудових зразках УНТ-чумацьких піснях. Чумаки торгували рибою, сіллю, за якими їздили на волах до берегів Чорного та Азовського морів, на Дон, а також розвозили сіль по Україні, з міст Тор та Бахмут. В піснях розповідається про важку, часто трагічну долю чумака, про труднощі, небезпеку, які чукають на нього в дорозі. Ось приклади декількох чумацьких пісень: « Ой, чумаче, чумаче», « Ой, їздили чумаченьки», « Їхали чумаки… ».

  Як зазвичай говорять то офіційна дата народження Маріуполя – 1778 р, коли Катериною II була підписана грамота на переселення греків у Азовськ та Новоросійську губернії. У 1780 р. завершилося переселення греків на територію нашого міста. І що цікаво, деякі прихильники цієї версії заявляють, що до переселення греків у Маріуполь там взагалі нічого не було - голий степ.

  Є козацька версія. Прихильники цієї версії висувають дві дати:

  1611 р. – рік заснування козацької сторожової фортеці Домаха, яка пізніше була зруйнована. Щодо назви цієї фортеці, то існує така легенда. Дружина коменданта фортеці мала імя Домаха. Кажуть вона була жінкою з енергійним і сильним характером, бій-бабою. Вона розпоряджалася гарнізоном більше, ніж її чоловік. Тому і виникла в народі назва – « фортеця Домахи ».

  Або 1734 р. – коли козацька фортеця була відбудована у вигляді Кальміуської Слободи і була адміністративним центром.

C:\Users\Сергей\Desktop\im578x383-савур-могила.jpg

Савур-Могила

3. « Рідний краї у творчості письменників »

  Наш край славиться багатьма поетами, письменниками, імена яких сягають у сиву давнину. Перше серед них – імя відомого поета-романтика Михайла Петренка, що народився в 1817р. в місті Словянськ. Це автор відомого романсу « Туди мої очі », пісні « Взяв, ой, я бандуру », віршів « Словянськ », «Гей, Іване, пора». У цих віршах ми зустрічаємо милі донеччанам краєвиди. Петренко зустрічався з Шевченком у 1857р. І той записав його вірш « Небо » до свого щоденника. А цей твір Петренко склав на горі Святогорського монастиря, серед чудової природи, здавалося б, близько до неба, до Бога.

  Інша постать – Микола Чернявський. Поет народився в селі Торській Олексіївці Бахмутського повіту. У цьому селі була чудова Троїцька церква, яку, за народними переказами, розписували Рєпінь та Сєров. Його батько був священиком, і Микола закінчив духовну семінарію, працював викладачем музики і співів, багато писав. Донеччина для поета – складова частина України. Чернявський намагався осмислити причини тяжкого життя народу, з великим болем оспівував гірку важку шахтарську працю – поема « В Донецькому краї », вірш « Шахтар ».

  У 1820р. на наших землях знайшли поклади камяного вугілля. І в наш край приїхали іноземні підприємці. 1892р. на землях поміщиці Горбачової закладається велика шахта, що була названа імям дочки засновника шахти бельгійця ОШена – Лідія. Сюди на шахту « Лідіївка » в 1895р. прибув учителювати майбутній поет Спиридон Черкасенко. Поет пройнявся болем народу, його думами, написав багато віршів про страшні умові шахтарської праці – « Під землю », « Шахтарі », « Шахтар ». У поета Спиридона Черкасенко є чимало ліричних творів про красу природи нашого краю. На його слова написана пісня « Над річкою ». Є багато оповідань на шахтарську тематику, вони вражають своїм трагізмом – оповідання « Чорний блиск », « Необережність », «Великодня ніч».

  Півтора року у Бахмутській тюрмі перебував український письменник Степан Васильченко. У тюрмі письменник зустрівся з осетином Олексієм Хостанаєвим, що кожного вечора розповідав всім осетинські казки. Осетин був неграмотний, а дуже хотів написати листа своїй дружині Марії. Його за два місяця Васильченко навчив читати і писати. У той уже читав « Кобзаря » в оригіналі. Для Васильченка теж не безплідно пройшов цей час. Пізніше він написав цикл « Осетинські казки ». Серед них казка « Ось та Ась ».

Анатолій Васильович Білоус (Захліста) народився 11 листопада 1938 року в місті Маріуполь. 1959 року закінчив Маріупольський металургійний технікум, 1978 року  Літературний інститут імені О.М.Горького в Москві.У 1956—1978 роках працював слюсарем, інженером-механіком, стивідором заполярних морських портів, боцманом навчального судна.У 1985—1991 роках — кореспондент газет «Азовский моряк» і «Морской курьер». У 1993—1996 роках — оглядач газети «Приазовский рабочий». У 1996—1998 роках — редактор відділу культури газети «Мариупольская жизнь». Пише російською та українською мовами. Друкується від 1964 року. Автор поетичних збірок: « Бегущий горизонт » (Донецьк, 1971), « Причалы » (Донецьк, 1973),  « Моряна » (Донецьк, 1977),  « Паруса над степью » (Донецьк, 1985), « Взморье » (Донецьк, 1988), прозових книжок: « Ветер с моря » (Маріуполь, 2001), « Взгляд души скорбящей », « Певец Великого луга », « Монастырский пруд », « Пепел Украины в огне ». Анатолій Білоус пише про дитинство та війну, працю рибалок і моряків, природу Приазов'я, про плавання до Кореї, Японії, Сингапуру, Італії та США. У періодиці опублікував літературознавчі статті про Тараса Шевченка, Дмитра Яворницького, Олександра Довженка та інших, а також статті політичного спрямування, зокрема про поневолення України після Переяславської ради.

  Павло́ Андрі́йович Байдебу́ра. Народився Павло Байдебура в родині селянина. Вчився в Лебединській агропрофшколі. Учасник грома¬дянської війни з 1922 по 1924 рік, був секретарем сільського ревкому. Після переїзду на Донбас працював на шахті №2 "Краснодон". Тут же почав співпрацювати з донецькими газетами, надсилаючи туди свої вірші та коротенькі оповідання, став активним членом літературного осередку"Забой".

  Вже у 1926 році з’являються його перші літературні публікації. У другій половині 20-х років П.А. Байдебура їде до Харкова, де здобуває вищу журналістську освіту, бере активну участь у літературному житті Харкова, тодішній столиці України. У 30-х роках він був одним із керівників письменницьких організацій в Харкові й Одесі. Багато часу приділяв вихованню літературної молоді, беручі активну участь у літературних семінарах та консультаціях письменників-початківців. Після навчання деякий час працював завідуючим відділом культури газети "Харківський пролетар". Далі переїхав до Алчевська, де став редактором багатотиражної шахтарської газети "Вуглекоп". Зустрічі з шахтарями, їх розповіді наштовхнули молодого журналіста на думку написати книгу про людей такої непростої професії. Так з'являються його збірки оповідань "Біля Врубівки" (1931), "На плитах", "Шахта №10" (1932), "Вугільні дні", "За вугілля", "Протест" (1933). Перші оповідання, як і більшість наступних, присвячені шахтарям, донецькому краю. Довоєнна творчість письменника складається з11 збірок.

  Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве. Мати — із Кам’яного Броду (Луганськ). Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Батько, за словами самого поета, мав французьке коріння. Мати поета — Антоніна Дмитрівна Локотош (за походженням сербка) — колишня робітниця Луганського патронного заводу, займалася переважно хатнім господарством.

  У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього (більш відоме як Третя Рота, нині у складі Лисичанська) в бондарському цеху,телефоністом, чорноробом. З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу (м. Верхнє). Перший вірш (російською мовою) надрукував 1917. В архівах збереглися недруковані вірші Сосюри (українською мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша збірка «Поезії» вийшла 1921, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні. Цій темі Сосюра присвятив і багато інших творів, в яких органічно поєднується інтимне з громадським і загально-людським: збірка «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Золоті шуліки» (1927) і низка інших.

  Григорій Пилипович Бойко народився на Донеччині. Декілька поколінь Бойків, як згадує його син Вадим, уміли говорити віршами. Дід по материнській лінії, Олексій Корнієцький, залишив по собі кілька десятків пісень, які ще й досі співають у селах Донеччини. А батько поета, Пилип Бойко, теж писав вірші. Щоби видати їх, односельці зібрали гроші і відрядили секретаря місцевої комсомольської організації аж до Москви. І вийшла збірка "Чайка" українською мовою, але тодішня влада виплатила авторові гонорар... бібліотекою, 2000 невеликого формату книжок, які читало все рідне село Оленівка. Пилипа Бойка відправили на науку до Харкова, де він провчився лише рік, але встиг здружитися з однокурсником Володимиром Сосюрою. Початком своєї літературної діяльності Григорій Пилипович вважав 1950 рік: саме тоді вийшла його перша збірка віршів "Моя Донеччина". Але друкуватися він почав ще школярем. З мізерних гонорарів купував для сім'ї бодай якісь крупи і цим дуже пишався. Ще студентом видав першу книжку, і його одразу ж прийняли до Спілки письменників. Потім було ще кілька ліричних збірок. А згодом поет став писати виключно для дітей. У дитячій літературі не знайдеться, напевне, жанру, в якому б не працював Грицько Бойко: поеми, вірші, скоромовки, лічилки, загадки, п'єси-казки, тобто все, що подобається таким чарівним жителям країни Дитинства. А ще на слова поета створено понад чотириста пісень, здебільшого для дітей. Збірник пісень на слова Г. Бойка "Соловейко" побачив світ у 1974 році.

4. Богдан Слющинський

  Богдан Васильович Слющинський -  народився на Львівщині в селі Стрептові Кам’янсько-Буського району 1 квітня 1947 року в простій українській родині. Протягом усіх шкільних років він бере участь у багатьох виступах колективів художньої самодіяльності, читає вірші, виступає на концертах і по радіо. Музикою почав займатися з 7 років, а вірши почав писати з 11 років. Закончивши школу Богдан Слющинський вступає до Львівського музичного училища на відділ народних інструментів по класу баяна. Навчається у класі професора Львівської державної консерваторії ім. М Лисенка, Г.М. Казакова, який відігравав значну роль у виборі професії і подальшого життя. Георгій Миколайович Казаков вводить Богдана Слющинського у світ творчості відомих львівських композиторів: С.П. Людкевича, Є. Козака, пізніше – М. Скорика, Ю. Корчинського та знайомить з ними. Від того часу Богдан робить перші спроби у написанні музичних творів. Після демобілізації, навчаючись на останньому курсі музичного училища, Б. Слющинський паралельно вчиться у Львівському політехнічному інституті, але, як і слід було чекати, технічна освіта не відіграла провідної ролі. Закінчивщи згодом інститут культури, Богдан Васильович назавжди повязав свою діяльність з мистецтвом. Працював викладачем дитячої музичної школи, випробував себе і як організатор та керівник закладів культури.  Має вчений ступінь магістра наук. У Маріуполь переїхав 1983року. Він автор чотирьох збірників віршів: « Втомлена Надія »Ю « Відлуння », « В обіймах часу », «Осінній вітряк».

  В 1998 році Б.В. Слющинський став одним із засновників і редактором літературно-художнього альбому « Маріуполь », на сторінках якого друкують свої твори члени Національной Спілки письменників України і початківці. Довгий час працював завідувачем відділу культури Маріупольської міськради. Зараз він – доцент кафедри музикознавства Приазовського технічного університету. Гармонійно поєднує наукову, педагогічну і творчу діяльність.  

5. Література і Друга світова війна.

  Війна – це жахіття. Та народ вистояв . Саме народ своєю вірою, мужністю, відвагою, любов’ю до Вітчизни приніс перемогу. У ході війни Україна зазнала винятково тяжких матеріальних і людських втрат: зруйновано 714 міст, понад 28 тис. сіл, причому 250 з них були повністю спалені , а їх жителі страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України протягом січня 1941-липня 1946р., які ще й досі уточнюються становили більше 9 млн. чоловік, або понад 22% загальної кількості населення. Втрати пов’язані з війною, відновилися лише через 19 років.

  Людська пам’ять навічно увібрала розірвану тему червневого світанку 1941 р. одну з найбільших трагедій нашого життя – Велику Вітчизняну війну – не зміг змовчати жоден письменник, особливо ті, хто був на фронті, чиє дитинство опалила війна. Найбільше про війну писали письменники – фронтовики О.Довженко, М.Бажан, Л.Первомайський, С.Олійник, Я.Галан, М.Стельмах, О.Гончар, П.Загребельний, Л.Костенко, Г.Тютюнник, П.Тичина, М.Рильський; Письменники-партизани: М.Вороний, В.Земляк,Ю.Збанацький.

Загинули на фронтах війни:

О.Теліга – розстріляні в Бабиному Яру;

О.Десняк, К.Герасименко – на фронтах;

О.Ольжич – у німецькому концтаборі.

Микола Львович Нагнибіда – учасник Другої світової війни у складі сталінських військ, журналіст фронтових газет.

Воєнне дитинство С.Тельнюк, П.Ребро, В.Діденко, М.Холодний, М.Роман 109 митців слова воювали на фронті.

  Не можна не згадати про письменників Донеччини, які брали участь у Другій світовій війні:

Володимир Сосюра

  У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Другої вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це – віра в перемогу й водночас не ретушований показ людської біди.

  Друга книга Сосюриної поезії – книга “Україна”. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається – від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини – до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні припаси чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.

Любіть Україну, як сонце любіть.

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди

Павло Байдебура

  В часи Другої світової війни він був кореспондентом газети "Знамя Родины". Після визволення Донбасу Павло Байдебура повертається на Донеччину, де бере активну участь у відновленні Донецької письменницької організації, яку очолював близько двадцяти років. Певний час був редактором альманаху "Літературний Донбас". Свої найкращі фронтові новели ("Зустріч", "Молитва", "Марія", "Малий Тимко") П.А.Байдебура присвятив боротьбі донбасівців з німецько-фашистськими загарбниками. Одним з перших в українській літературі він прославив героїзм своїх земляків. Про це свідчить і його книга "Земля донецька", куди ввійшли і згадувані вище оповідання. У колі художніх інтересів письменника були і твори для дітей дошкільного віку. Дитячий світ донецької малечі він майстерно відтворив у невеличких новелах, які були видані в Києві 1960 року під назвою “Як ми шахту будували”. У цій книжці автор зумів пройнятись дитячими почуттями і настроями і показати у художньому осмисленні шахтарський край: його непишну степову красу, неяскраві вулички робітничих селищ, нелегку працю шахтарів. Своєрідними є мова художніх творів Павла Андрійовича, його письменницький стиль. Він писав в основному у жанрах оповідання і повісті, використовуючи надбання рідного слова, відчуваючи себе учнем своїх великих попередників М. Коцюбинського, І. Франка, С. Васильченка. Оповідачем у його творах часто виступає літня людина, колишній шахтар. Провідними у творах П. Байдебури стали образи двох каменів — вугілля й солі — основних багатств того краю. Свого часу критики відзначили, що "оповідання Байдебури занадто нескладні" (О. Селівановський), манера розповіді проста. Але тим і доступні вони читачеві, що змальовують знайомі картини шахтарського селища, близьких людей. "Вдало використовує письменник народні вислови, прислів'я, запам'ятовуються пейзажні картинки та емоційно збагачують його твори" (Є. Волошко). За більш ніж півстолітню літературну діяльність побачили світ понад тридцять книг письменника - романи, збірки оповідань та повістей. Твори Павла Андрійовича Байдебури друкувалися в Донецьку, Харкові, Києві, Москві, а також у США та Канаді. Деякі оповідання входили до шкільних хрестоматій 5 та 6 класів ("Гобелен", "Дружба"). Окремі твори письменника екранізовано (“Тепло його руки”, “Портрет”). За оповіданням “Портрет” у 60-і роки поставлено телеспектакль.

Григорії Бойко

  Почалася війна. Ще юнаком зі шкільної парти пішов Григорій на фронт, а повернувся звідти тяжко пораненим. Після війни майбутній письменник навчався на літературному факультеті Донецького педінституту.

Вадим Пеунов

  Справжньої історії не було, немає і не буде. Бо в кожної людини, яка пише історію,  власна точка зору, власна правда. Вони ніколи не збігаються.

  Перед цією війною було опубліковано книжку з історії України, яку написав канадець. Мені сподобалося, здалося, що в ній  правда, якої ми не знали. Але є й моя правда.

  Нас, старшокласників, 1942 року мобілізували. Гадаю, тоді  Сталін помилився: він вирішив, що німці вдруге прийдуть брати Москву. А Гудеріан спрямував свою армію на Волгу і Сталінград.

  У мене в біографії написано, що воював під Сталінградом. Але було трохи не так. Ми не одразу потрапили на війну. Нашим першим завданням було заготовляти сіно. Дуже добре пам’ятаю цю траву — міг викошувати за добу майже 45 соток. Був ударником. Але почався наступ на Волгу.

  Згадую, досвідчені фронтовики везли на двох возах зброю: гвинтівки та набої окремо. І скидали нам, пацанам. А ми й гвинтівку заряджати не вміли. Пам’ятаю, потрапили в якийсь величезний  протитанковий рів. Заберешся нагору, ледь встигнеш стрельнути — і сповзаєш на череві під власною вагою. Навкруги пісок. І кров. Половина однокласників загинула у першому ж бою. Потім півроку нас тренували в таборі, де готували десантників для висадки на сумнозвісний Букринський плацдарм, неподалік  Канева. Це було напередодні форсування Дніпра. Разів по 15 щодня ми стрибали на спеціальних тренажерах, тричі з парашутом. Натренували нас начебто добре. Ось тільки висадили  погано. Таке враження, що фашисти вже на нас чекали. Майже всіх, хто приземлився в заданому квадраті, перебили. Мені з групою хлопців пощастило, що нас вітром віднесло кілометрів за 90 від Дніпра. До річки пробивалися осіб із 500, а вийшло тільки троє. Одне слово, живими залишилися  одиниці. Вижив, бо ще підлітком перепливав Волгу. Пробився до своїх. Але одразу потрапив у лапи СМЕРШу. Жінка-слідчий мучила допитами місяць. Уже готували до штрафної роти. Але  фронту потрібне було поповнен­ня, і нас відправили в артилерійську частину, в Гороховецькі табори. Так  потрапив у 15-ту важкомінометну бригаду.

  Батько мій був військовим хірургом.  Виявилося, що ми один від одного за 5 кілометрів служимо. Так і зустрілися. Відпросив він мене у командира бригади на кілька днів і забрав до себе. Коли відпустка закінчилася, сказав: «Я обіцяв, що ти повернешся живим».

І я повернувся. Повернувся живим і батько.

Але все довге життя тепер мучить один військовий спогад. Якось я зарубав німця в бою. Він на мене з автоматом, а в мене в руках саперна лопатка. Тобто чи  він мене, чи я його. І я вдарив. Потім у нього знайшли фотографію його двох дітей і дружини. І це мучить мене. Його обличчя  залишилося в пам’яті на все життя.

  А чи знаєте ви, що літом 1947 року був організований в Маріуполі літературний гурток про заводські газет «За метал». Це був Іван Бітюков, Григорій Цибульник, Ніна Маяковська, Микола Рябін.

  У травні 1952 року на сторінках «Літературної газети» П.Тичина звернувся до молодих поетів Азовсталю, що «кожний із них пише про свій завод як про рідну сім’ю. Поетична молодь сама буре участь в трудових процесах. Серед них є слюсарі, інженери, верстатники. Вони добре знають і люблять свій завод. Гігант промисловості півдня України створив всі можливості для народження талантів». Один із них Микола Берилов. В гостях азовстальців побували Леонід Первомайський, Всеволод Кочетов, Володимир Попов, Олександр Іванов.

 

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
5 квітня
Переглядів
82
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку