Урок Громадянська освіта

Урок № 15

Тема : Механізми захисту прав людини

1.Поняття механізмів захисту прав людини. Міжнародні та європейські стандарти захисту прав людини.

2. Національні механізми захисту прав людини, їх класифікація. Правозахисні організації.

3. Як побудувати ефективний механізм захисту прав дитини в школі.

Мета уроку : Дослідити, від чого залежить ситуація з дотриманням прав людини в країні та якою є роль держави і державних інституцій у цьому питанні. Зрозуміти, як функціонують міжнародні, європейські та національні механізми захисту прав людини. Дослідити роботу громадських організацій, які захищають права людини в Україні.

Тип уроку:  комбінований (змішаний).

ХІД УРОКУ

1. Організаційний момент (привітання, перевірка присутніх).
2. Перевірка домашнього завдання.
3. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів.
4. Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності.
5. Вивчення нового матеріалу.

Обладнання:  «Громадянська освіта» автори: Васильків І.Д., Кравчук В.М., Сливка О.А., Тимошенко Ю.В., Хлипавка Л.М.

1.

Тривалий час вважалося, що взаємовідносини між державою і людиною — це внутрішня справа держави, а тому вони мають регулюватися виключно національним законодавством. У сучасному світі проблема прав людини та їх захисту перестала бути внутрішньою справою держави, а стала об’єктом міжнародно-правового регулювання.

Потреба забезпечення прав людини в масштабах міжнародного співтовариства була визнана більшістю розвинутих держав після Другої світової війни, зважаючи на масові порушення прав людини під час війни, причому не лише з боку супротивної сторони. Деколи громадяни виявлялися беззахисними і через свавілля власної держави.

Організація Об’єднаних Націй (далі — ООН) у своєму Статуті постановила вагому мету: «сприяти повазі до прав людини і основоположних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії».

На виконання цієї мети ООН утвердила три основні міжнародні акти:

1) Загальну Декларацію прав людини, яка була проголошена і затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року;

2) Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права;

3) Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (обидва датовані 16 грудня 1966 року).

Ці три правові акти ще називають «Хартія прав людини», або «Міжнародний білль прав людини». Юридична сила цих документів різна. Загальна Декларація прав людини містить норми-рекомендації, які є бажані, але не обов’язкові для держав-членів ООН. Однак нині загальновизнано, що в ній міститься мінімальний перелік основних прав людини. Норми поведінки, закріплені в Пактах, які за своєю суттю є міжнародними договорами, вважаються обов’язковими для держав, що до них приєдналися.

Крім цих документів, існує низка договорів, конвенцій, протоколів, які мають на меті закріплення співпраці держав у боротьбі з порушеннями прав людини. Для виконання своїх зобов’язань ООН створює різні спеціалізовані установи та підрозділи. Так, є багато організацій і агентств ООН, які функціонують та проводять роботу з конкретних питань, пов’язаних із дотриманням прав людини.

Міжнародні стандарти прав людини — це визнані міжнародним співтовариством, зафіксовані в міжнародних актах та договорах, гарантовані діяльністю міжнародної правоохоронної системи, принципи та норми щодо прав людини, дотримувати яких має будь-яка цивілізована держава як член цього співтовариства.

Процес визнання і забезпечення основних прав людини, з-поміж інших континентів, найінтенсивніше відбувся в Європі, народи якої зазнали найбільших втрат від порушень прав людини і прав нації, народів з боку тоталітарних держав — нацистських, більшовицько-комуністичних. Так, у 1949 році створена Рада Європи, основним пріоритетом якої є «захист і подальший розвиток прав людини і основоположних свобод». Нині ця міжнародна організація налічує 47 держав-членів. Україна стала членом Ради Європи у 1995 році, взявши на себе низку зобов’язань у сфері реформування чинного законодавства на основі норм і стандартів Ради Європи.

У 1950 році в Римі держави-члени Ради Європи утвердили Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, до якої у 1997 році приєдналася і Україна. Цей міжнародний документ має зобов’язальний характер, і держава, яка приєднується до Конвенції, бере на себе зобов’язання поважати права людини, гарантувати кожному, хто перебуває на її території, права та свободи, визначені Конвенцією (ст. 1). Отож кожна держава має дотримувати цього мінімального європейського стандарту.

Окрім Конвенції, яка має фундаментальне значення у формуванні європейських стандартів прав людини, Рада Європи впродовж своєї діяльності прийняла ще низку протоколів до неї, якими внесено поправки і доповнення до її змісту, а також інших актів.

Європейська правозахисна система є найрозвиненішою і, крім Ради Європи, охоплює Європейський Союз, Організацію з безпеки і співробітництва в Європі та ін., але особливе місце в ній посідає Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), розташований у Страсбурзі, рішення якого є обов’язковими для виконання Україною.

Відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, українські суди під час розгляду справ мають застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Саме в рішеннях ЄСПЛ положення Конвенції тлумачаться, набувають реального життя.

Таким чином, міжнародні та європейські стандарти прав людини відіграють важливу роль, адже обов’язок держави, яка прийняла ці стандарти, полягає не тільки у визнанні прав людини, зокрема через їх закріплення в Конституції та законах, а й у створенні ефективних механізмів забезпечення і захисту цих прав усіма державними структурами. Тож людина, її права та свободи мають бути орієнтиром для держави та її інституцій.

2.

Сьогодні у світі немає жодної держави, в якій би на 100 % додержувалися прав людини для всіх. Завжди скрізь є якісь правопорушення. Але за правопорушення, скоєні в нормальній цивілізованій демократичній країні, і тим паче правопорушення, які стосуються прав інших людей, завжди існує відповідальність.

Володимир Василенко,

український правник-міжнародник, представник України в Раді ООН з прав людини з 2006 по 2010 рр

Національні механізми захисту прав людини — це сукупність передбачених національним законодавством інструментів і можливостей, що їх кожна людина може використати для захисту своїх прав. Такі інструменти й можливості в Україні загалом передбачені в Конституції.

У нашій державі діє розгалужена система захисту прав людини, подібна до тих, що функціонують у розвинених демократичних країнах. Як ви вже знаєте, внутрішньодержавний механізм захисту прав людини має дві основні форми: судову й адміністративну. Розгляньмо їх докладніше.

Судовий захист — найефективніший і найважливіший механізм забезпечення прав та свобод людини..

Судову владу в Україні здійснюють суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції та забезпечує верховенство права і пряму дію Конституції на всій території України.

Суди загальної юрисдикції, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечують кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності і визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Суди України утворюють єдину систему, до якої входять:

1) місцеві (окружні) суди — загальні, господарські та адміністративні суди першої інстанції;

2) апеляційні суди — суди, які створюють в апеляційних округах, де можна оскаржити рішення місцевого суду, якщо сторона незадоволена);

3) вищі спеціалізовані суди (їх створення передбачене законом, але на цю мить вони ще формуються, згодом ці суди діятимуть як суди першої та апеляційної інстанції з розгляду окремих категорій справ):

 Вищий суд з питань інтелектуальної власності;

 Вищий антикорупційний суд;

4) Верховний Суд — найвищий суд у системі судів загальної юрисдикції, до складу якого можуть входити судді в кількості не більше двохсот.

Новий Верховний Суд, створений відповідно до останніх змін законодавства в результаті судової реформи, офіційно почав діяти з 15 грудня 2017 року у складі 113 суддів. Процедура добору, тестування, перевірки і кваліфікаційного оцінювання цих суддів тривала понад рік.

У структурі Верховного Суду діють:

Велика Палата Верховного Суду

 Касаційний цивільний суд

 Касаційний адміністративний суд

 Касаційний господарський суд

 Касаційний кримінальний суд

Створення будь-яких надзвичайних та особливих судів не допускається.

Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ. Кримінальні справи про вчинення злочинів передають до розгляду в суд після їх належного розслідування, і саме суд установлює вину особи та виносить вирок (обвинувальний або виправдувальний).

Інші справи суд розглядає після відповідного письмового звернення, яке називається позовом. Позов має встановлену процесуальними кодексами форму, тобто має містити потрібну для вирішення спору інформацію.

Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року.

Громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи приватного права можуть звернутися до Конституційного Суду України, скерувавши конституційну скаргу – це письмове клопотання особи, яка вважає, що застосований у кінцевому судовому рішенні в її справі Закон України суперечить Конституції України щодо вирішення питання про конституційність цього закону. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано.

Складниками позасудового механізму захисту прав людини, у широкому розумінні, є майже всі органи державної влади, адже весь апарат демократичної держави спрямовує свою діяльність і на захист прав та свобод людини і громадянина. Зокрема, це Президент України — гарант прав та свобод людини і громадянина, Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган, адже виключно законами України визначаються права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; Кабінет Міністрів України, що уповноважений уживати заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина; місцеві державні адміністрації та інші органи виконавчої влади, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян; прокуратура України, що здійснює визначені Конституцією України функції для захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави; інші державні органи, а також недержавний самоврядний інститут — адвокатура — забезпечує захист, представництво та надання інших видів правової допомоги на професійній основі.

Адміністративна форма захисту прав людини може бути первинним (але не обов’язковим) кроком до відновлення порушених прав і передбачає розгляд звернень громадян до органів державної влади та місцевого самоврядування, які кожна людина має право скеровувати як індивідуально, так і колективно, як письмово, так і усно.

Звернення громадян за формою можна подати як:

 пропозиції (зауваження) — висловлюють пораду, рекомендацію щодо діяльності відповідного органу, а також думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави;

 заяви — містять прохання про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, депутатів, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності;

 клопотання — прохання про визнання за особою певних прав чи свобод;

 скарги — формулюють вимоги про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

Письмове звернення має відповідати встановленим вимогам. Зокрема, у ньому має бути зазначено прізвище, ім’я по батькові, місце проживання громадянина(-ки), викладено суть питання. Письмове звернення має бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. Анонімні письмові звернення, у яких не зазначене місце проживання, нема підпису автора(-ів), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, не розглядають.

Забезпечувати охорону прав і свобод людини, протидіяти злочинності, підтримувати публічну безпеку і порядок покликана також поліція — розгалужена система органів виконавчої влади, яка має центральний орган управління і територіальні (місцеві) органи. Поліція має реагувати на заяви й повідомлення про злочини та інші правопорушення як у письмовій формі, так і у формі електронного документа.

Письмову заяву можна подати в найближче відділення поліції особисто або надіслати поштою, телеграфом чи іншим видом зв’язку. Для електронних звернень громадян створена спеціальна електронна поштова скринька: pg.npu@police.gov.ua. Оперативний виїзд на місце вчинення протиправного діяння здійснюється за викликом на тел. номер 102.

Також права людини забезпечують такі особи як уповноважений Верховної Ради України з прав людини Лариса Денисова та уповноважений Президента України з прав дитини  Микола Кулеба.

3.

«Українці не знають своїх прав, що є предметом маніпуляцій серед чиновників» — заявив діючий Міністр юстиції Павло Петренко

Лілія Гриневич, перебуваючи ще у статусі кандидата на посаду міністра освіти, озвучила наступний перелік першочергових завдань: правильне завершення навчального року; забезпечення отримання атестатів; проведення тендеру на підручники; доопрацювання закону «Про освіту» та нормативно-правової бази, необхідної для впровадження закону «Про вищу освіту». Поняття «стратегія» у своєму виступі вона застосувала лише до «побудови нової моделі багатоканального фінансування ПТУ».

Під час Світового освітнього форуму, що відбувся у Лондоні 23 – 25 січня 2017 р., діючий міністр заявила про необхідність перезавантажити систему підготовки вчителів, щоб виростити нового українського педагога, який цінує кожного учня. Поставлена міністром проблема, дійсно, вкрай актуальна. Однак, бачення «перезавантаження», з огляду на сучасні реалії, вимагає суттєвої конкретизації. Так, у процесі спілкування з учнями харківських шкіл постійно доводиться чути про негативне ставлення до школи і небажання її відвідувати. Головною причиною учні називають саме ставлення вчителів.

На осінь поточного року Міносвіти анонсувало власну презентацію етичного кодексу учителя. Дійсно, з точки зору формування корпоративної культури це доцільно, але для вирішення проблеми порушень прав учнів, мабуть, не достатньо. Без реальних механізмів захисту прав учнів і правових санкцій за їх порушення досягти реального позитивного результату навряд чи можливо.

Все шкільне життя і вирішення його проблем має стати публічним. Фактам порушення прав учнів, диктаторського спілкування з дітьми слід надавати широкого розголосу. Для цього прийнятні такі засоби:

Створення спеціальних електронних інформаційних ресурсів;

Створення «учнівських гарячих ліній»;

Написання відгуків про школу на шкільних та інших сайтах із викладенням конкретних фактів порушень та прізвищ вчителів-порушників.

Ефективними організаційними засобами можуть стати:

Створення батьківських та громадських наглядових рад за дотриманням прав учнів;

Розробка радами та громадськими активістами і публічне обговорення системи санкцій за порушення прав учнів;

Періодичне винесення на обговорення батьківських комітетів та громадських рад питання про стан громадянського виховання та дотримання прав учнів у школах з подальшим наданням висновків і рекомендацій адміністраціям шкіл та державним органам.

Батькам, які все ще цікавляться переважно оцінками дітей та деякими питаннями витрат зібраних коштів, варто розширювати коло інтересів: приділяти увагу змісту того, чому вчать і як спілкуються з учнями. Солідарне батьківське «ні» здатне суттєво зменшити масштаби порушень прав і протиправного тиску в школі.

Домашнє завдання повторити розділ та підготуватись до контрольної роботи.

Пам’ятка

1.  Дитиною визнається особа, що не досягла віку вісімнадцяти років.

2. Кожна дитина має право жити і виховуватися в родині, наскільки це можливо, право знати своїх батьків, право на їхню турботу, право на спільне з ними проживання.

3. Дитина має право на виховання своїми батьками, забезпечення її інтересів, всебічний розвиток, повагу до її людської гідності.

4. Дитина вправі виражати свої думки при вирішенні в родині будь-якого питання, що стосується її інтересів, а також бути заслуханим у ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду. Врахування думки дитини, що досягла віку десяти років, обов'язкове, за винятком випадків , коли це суперечить її інтересам.

5. Дитина має право на ім'я, по батькові і прізвище. Право на набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їхню турботу.

6. Дитина має право на одержання захисту від своїх батьків і інших членів родини. Дитина має право власності на доходи, отримані нею, майно, отримане нею у чи дарунок чи в порядку спадкування, а також на будь-яке інше майно, придбане на кошти дитини.

7. У дитини є право на свободу думки, совісті і релігії.

8. Дитина має право на захист від незаконного втручання в здійснення її прав.

9. У дитини є право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. У дитини є право на освіту.

10. За дитиною визнається право на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, що представляє небезпеку для її здоров'я.

11. Дитина має право на захист своїх прав і законних інтересів. Захист прав і законних інтересів дитини здійснюється батьками, а у випадках передбачених законом, органом опіки і піклування, прокурором і судом.

12. Дитина має право на захист від зловживань з боку батьків (осіб, їх що заміняють). При порушенні прав і законних інтересів дитини, у тому числі при невиконанні чи при неналежному виконанні батьками обов'язків по вихованню, освіті дитини або при зловживанні батьківськими правами, дитина вправі самостійно звертатися за їхнім захистом в орган опіки і піклування, а по досягненні віку чотирнадцяти років у суд.

13. Захист інтересів дитини державою. Держави учасники Конвенції по правах дитини поважають і забезпечують усі права, передбачені дійсною Конвенцією, за кожною дитиною, що знаходиться в межах їхньої юрисдикції, без якої-небудь дискримінації, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного, етнічного чи соціального походження, майнового стану чи стану здоров'я, місця народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

14. Посадові особи й інші громадяни, яким стане відомо про загрозу життю чи здоров'ю дитини, про порушення її прав і законних інтересів, зобов'язані сповістити про це в орган опіки і піклування за місцем фактичного перебування дитини. При одержанні таких відомостей орган опіки і піклування зобов'язаний вжити необхідних заходів по захисту прав і законних інтересів дитини.