Урок І. П.Котляревський. Творчість І.П.Котляревського ― новий етап у розвитку національного самоусвідомлення. Життя і творчість зачина

Тема уроку. І. П.Котляревський. Творчість І.П.Котляревського ― новий етап

                       у розвитку національного самоусвідомлення. Життя і  творчість

                      зачинателя нової української літератури.

Мета уроку: допомогти учням осмислити творчу постать І.П.Котляревського

  та його місце в українській літературі;

  розвивати навички самостійної роботи з підручником;

  виховувати любов до художнього слова,  зацікавлення творчістю

           І.П.Котляревського.

Епіграф: Будеш, батьку, панувати,
                Поки живуть люди,
                Поки сонце з неба сяє,
               Тебе не забудуть.

  Т. Шевченко

Обладнання: мультимедійна презентація, підручник.

Хід уроку

І.Організація навчальної діяльності.

ІІ. Повідомлення теми уроку, мети, епіграфа.

ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.

Слайд 1. Іван Петрович Котляревський  (1769-1838)
 

Учитель: Так! Наш геній, Т.Г.Шевченко, назвав Котляревського ” батьком “ у своєму вірші-посвяті ” На вічну пам’ять Котляревському “.

( Записати тему та епіграф у зошити)

І.П.Котляревський ― велике серце України, піснетворець, добрий і мудрий пророк, зачинатель нової української літератури. Яким же він був? Погортаємо сторінки його життя і творчості.

І.Тепер ми будемо працювати так: переглядаємо мультимедійну презентацію і в зошитах створюємо хронологічну таблицю життя і творчості.

Слайд 2. Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині канцеляриста магістрату Петра Котляревського та його дружини Параски Жуковської, з родини козака Решетилівської сотні .

Музей-садиба І.Котляревського в Полтаві. Хоча історія Полтави налічувала кілька століть,залишалася вона на той час невеликим селищем із надзвичайно красивою природою. Виховували Івана в сім’ї, де жили традиції та звичаї козацького побуту. Письменників дід був дияконом в Успенській церкві.

Слайд 3. Тодішня Полтава, як згадують біографи І.Котляревського, нараховувала приблизно 8000 мешканців і нагадувала собою село. Це було повітове містечко.Котляревським було «пожалувано» дворянство, вони мали недалеко від Полтави трохи землі, кількох кріпаків, яких згодом письменник відпустив на волю.

Слайд 4. Початкову освіту Іван Котляревський здобув у дяка, а з 1780 по 1789 рік навчався у Полтавській духовній семінарії.Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови.

 З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова.

Слайд 5.Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його «римачем».

І.Котляревського та ще 4 учнів було відібрано як найздібніших для продовження освіти в Петербурзі, однак у цей час письменника не було вдома: навчав поміщицьких дітей, заробляючи собі на прожиття. Жив він скромно. Багато читав, відзначався працьовитістю і наполегливістю, мав дар до малювання, розповіді, особливо гумористичної, прекрасно грав на скрипці – цариці музики.

Слайд 6. У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою».

 Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми.

Слайд 7. З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. Йому довелося  зустрічатися із запорожцями Задунайської Січі, які на той час уже читали  ” Енеїду “.

За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами, зокрема орденом Анни ІІІ ступеня.

Слайд 8. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою».

 Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура.

 Згодом, у 1808 році, книговидавець І.Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора.

Слайд 9.У 1808 році в чині капітана І.Котляревський виходить у відставку і пробує влаштуватися на цивільну службу в північній столиці. У 1809 році з’являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».

Слайд 10. З 1810 року ідо кінця свого життя І.П.Котляревський проживає в  м. Полтава, працюючи в  ” Будинку виховання дітей бідних дворян “.Слід наголосити на гцманізмі Івана Петровича. У повісті  ” Близнецы “ Т.Шевченко з нього виводить образ учителя, який щиро і віддано дбає про своїх вихованців.

З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави.

Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою.

Слайд 11. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році.

Слайд 12.

Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр.

Стараннями І.Котляревського було випущено з кріпацтва М.Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя. За часів І,П,Котляревського склався основний репертуар М.Щепкіна, що згодом забезпечило акторові велику славу.

Слайд 13.

У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося.

Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.

Слайд 14. У 1835 році за станом здоров’я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу.

В останні роки свого життя письменник запустив собі пишні козацькі вуса. Мешкав до останніх днів у батьківському будиночку. Помер Іван Петрович Котляревський 10 листопада 1838 року.

Пам’ятник у Полтаві. На його відкриття з’їхався цвіт української інтелігенції, що стало важливою подією в житті українського народу.

Слайд 15.

Пам'ятний знак біля садиби І. П. Котляревського
На камені викарбовано:

«З цієї садиби на весь світ пролунав голос першого класика нової української літератури Івана Петровича Котляревського

/1769-1838/»

Слайд 16.  Вшанування пам’яті. Ювілейна монета НБУ номіналом

100 гривень, присвячена 200-річчю першого видання поеми “Енеїда”. Ювілейна марка, присвячена 200-річчю першого видання

поеми “Енеїда”. У 1990 р. встановлено премію в галузі драматургії і театрального мистецтва імені І. П. Котляревського.

Слайд 17.

В 1903 році в Полтаві було споруджено перший у світі пам'ятник Котляревському - скульптор Л.Позен .

Слайд 18. Полтавська обласнa універсальна наукова бібліотека імені І.П. Котляревського

Слайд 19. Пам’ятник І. П. Котляревському у Києві  (1975 р.) (Скульптор проекту

 Г. Н. Кальченко ,

архітектор А. Ф. Ігнащенко ).

У  2004 році  пам'ятник  літописцям

 Русі-України, подвижникам  українського письменства з барельєфом І. П. Котляревського і написом «Енеїда»  відкрито у Чернівцях (скульптор В. Гамаль)

Слайд 20 Могила І.П.Котляревського у Полтаві.

Слайд 21. У багатьох містах України: Київ, Полтава, Чернігів, Біла Церква, Вінниця, Хмельницький, Чернівці, Прилуки, Лубни, Бердичів тощо є вулиці, названі на честь поета

Слайд 22.Твори І.П.Котляревського

•         «Енеїда» (1798)

•         «Москаль-чарівник» (1819)

•         «Наталка-Полтавка» (1819)

•         «Пісня на Новий 1805 год пану  нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну»

•         Записи про перші дії російських військ у турецьку війну 1806 року (російською мовою)

•         кантата «Малороссийский губернский общий хор»

•         «Ода Сафо» — переклад на російську мову

•         Размышления на евангелие от Луки, переведенные с французского сочинения аббата Дюкеня .

ІІ.―А тепер послухаємо ваші повідомлення  ” Цікаві сторінки з біографії І.П.Котляревського “.

( Повідомлення учнів).

― Хто ж такий Котляревський і яка ж його роль у розвитку національного самоусвідомлення?

Відповідь на це запитання допоможуть дати слова Володимира Короленка. Прошу - слайд 23.

Слайд 23.Він перший почав писати мовою, якою говорило населення цілого краю, але якою не писали. Він зробив м’яку, виразну, сильну, багату мову літературною, і українська мова, яку вважали лише місцевим наріччям, з його легкої руки зазвучала так голосно, що звуки її рознеслись по всій Росії. На ній потім співав пісні і кобзар Шевченко  (Володимир Короленко).

Слайд 24. Отже, без Котляревського не було б і Шевченка. Саме він розбудив українців і показав іншим народам, що Україна живе.

Слайд 1.

ІІІ. Робота з підручником. Ст. 98-100. Прочитати біографію, створити словесний портрет І.П.Котляревського.

ІV. Заслухати складені словесні портрети.

V. Повертаємось до епіграфу нашого уроку.

― Чи по праву назвав Шевченко Котляревського батьком?

―У біографії чільне місце відводилось ” Енеїді “― першій друкованій українській книжці, написаною народною мовою, а не набором-суржиком із старослов’янізмами, русизмами. Її почали з великим захопленням читати. Бо його герої відтворювали реальне життя українців.

Ось як про це говорив Корній Чуковський: ” Що вірші можуть викликати сміх, і не лише сміх, а й регіт, я збагнув завдяки українській поезії. Тоді ж. чи трохи пізніше, я роздобув у сусідів ” Енеїду “ Котляревського і почав читати її українцям - биндюжникам, які жили в нас у дворі. Вже після перших рядків вони дружно розреготалися, як регочуть запорожці у Рєпіна. “

VІ. Підведення підсумку уроку.

― Чи зацікавило вас життя і творчість І.П.Котляревського?

― Що запам’яталось найбільше?

― Хочеться знати про що він пише в ” Енеїді “?

 VІІ Домашнє завдання:

― А тепер і я вас запрошую прочитати вдома ” Енеїду ” І.П.Котляревського.

Записати домашнє завдання: прочитати зміст ” Енеїди “, опрацювати матеріал підручника на ст. 98-102.

Додаток. Учнівські повідомлення.

1.

Життєрадісний і веселий дотепник за вдачею, І. Котляревський був також хоробрим і мужнім, справжнім українським лицарем. Навчання в семінарії, кар'єра канцеляриста не приваблювали його, тож він узявся вчителювати в заможних родинах. І в одній такій родині припала йому до серця гарна співуча дівчина-кріпачка на ім'я Наталка. Він надумав викупити її з кріпацтва, але поміщик тільки поглузував з такої забаганки горопахи вчителя.

Отоді-то І. Котляревський вступив на військову службу, сподіваючись дослужитися до офіцерського звання, щоб вести переговори на рівних з поміщиком-кріпосником.

За два роки дістав звання прапорщика. Саме тоді знайомий земляк привіз із Петербурга в полк веселу книжку, яка зацікавила офіцерів. Це була «Енеїда» І. Котляревського, власне, надруковані без згоди автора три частини незакінченого твору, що ширився по Україні у рукописних списках. Офіцери зразу ж влаштували вечірку, на якій було виголошено чимало тостів за талановитого прапорщика-поета. Тільки один офіцер, що знав І. Котляревського з часу його вчителювання у хазяїна Наталки, почав розпатякуватись, як він хотів зневажити дівчину-кріпачку. Страшенно обурившись, І. Котляревський з іронічною усмішкою підняв келиха за «мерзотника й негідника». Дуель була неминуча...

Наступного ранку на березі Дніпра пролунало два постріли: одна куля зірвала лівого погона з плеча автора «Енеїди», а інша скосила офіцера-негідника. Шляхетному захисникові дівочої честі офіцери вручили срібну татарську шаблю, яку щороку присуджували тому, хто виявляв лицарську сміливість.

Після цього І. Котляревський міг братися за викуп з кріпацтва коханої дівчини. Та почалася російсько-турецька війна 1806—1807.

2.

Максим Йосипович Парпура народився у 1763 році в місті Конотопі. У 1798 році М. Й. Парпура став першим видавцем поеми «Енеїда» І. П. Котляревського (Петербург, 1798), що стала першою книжкою, виданою сучасною українською мовою, поклавши таким чином початок становленню і розвитку сучасної української літератури.

Ще за життя Парпури про нього ходили чутки, нібито всі свої прибутки і заощадження він думав віддати на «народні потреби». І ці чутки справдилися — померши у 1828 році, Максим Йосипович у своїй «духівниці» заповідав значні кошти Харківському університетові, Чернігівській і Новгород-Сіверській гімназіям. Конотопській повітовій школі, а також на будівництво лікарні у Конотопі.

У Конотопі дотепер зберігся будинок, що належав М. Й. Парпурі (нині тут діє дитячий садок). Під Конотопом, біля села Коханівки, був невеликий хутір Парпури, що належав батькам Максима Йосиповича. У теперішній час у Конотопському краєзнавчому музеї є планшет, що розповідає про життя і творчість знаного земляка.

Вже у 2-й половині 1790-х років «Енеїда» І. П. Котляревського поширювалась у рукописних копіях, діставшись у такому вигляді (у декількох примірниках і варіантах) столичного Петербурга, і, зокрема, потрапивши до рук Максима Парпури. Останній першим високо оцінив талановитий твір Котляревського та його значення для розвитку українського письменства, він вважав за доцільне оприлюднити поему і тому вирішив видати її своїм коштом, аби твір якомога скоріше знайшов шлях до широкого читача. І ось 1798 року в Петербурзі, за допомоги колег, «Енеїда» українською мовою вперше була видана Максимом Парпурою. Достеменно відомо, що автор «Енеїди» Іван Котляревський зневажливо поставився до першого видавця своєї праці за тє, що той без його дозволу, нібито «почти испорченную» надрукував поему. Він же у власному (3-му) виданні 1809 року «помстився» йому, відобразивши в сатиричному образі якоїсь особи «Мацапури»:

«Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибутку,

Чуже віддав в печать;

Без сорома, без Бога бувши,

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.»

Увійшло в звичку дивитись на «мацапуру» Котляревського, як на псевдонім Максима Парпури, а дехто навіть ототожнював художній образ мацапури з історичною особою Парпури, знеславивши тим самим останнього в очах нащадків. Українським літературознавством доведено, що це була прикра помилка самого Котляревського, оскільки поема була випущена під ім'ям її автора, про що зазначено видавцем на титульній сторінці.

3.

Під час російсько-турецької війни 1806 року з ним трапилася  цікава історія. Коли вони  перепливали  на  човні через Дунай, один  із гребців (він виявився запорожцем), вгледівшись  в обличчя Котляревського,  спитав  його  прізвище. Коли  той назвав себе, перезирнувшись з товаришем, запитав:

–       Чи  не  той, хто  написав  "Енеїду"?

–       Той  самий.

–      Так це  ти, батьку,  наш! – вигукнули козаки (певно, що вони  були  письменними)  і,  цілуючи руки, просили стати  їх старшиною.

         Про той  випадок розповідав  сам  поет –  і  дійсно, "Енеїда"  була дуже  популярною, і багато хто з освічених  українців знали  її напам'ять Поема, над якою реготала вся Україна, котра  була  написана доладною  гнучкою  мовою,  сповненою чаруючого  гумору,  висловів, що стали афоризмами – вона  і  сьогодні  у шані. Поема – ода самому  життю – повнокровному, вільному, сповненому  радості  і світла...

4.

Цікава  публікація  у газеті "Северная  пчела" (№80 від 24.03.1863 р.) подорожніх спогадів В. Савінова

розповідає про той час (1793 – 1796 рр.), коли він був учителем поміщицьких дітей  у Золотоніському  повіті на  Полтавщині  та про подію,  яка багато важила у його приватному  житті. Майбутній поет   потрапив до поміщика Герасима Семеновича Сухопеня,  у того були  сини, дочки, за якими  приглядала 20-річна  племінниця  господаря  Марія.  Звів на неї погляд Іван –  і  в  небі  зірки задрижали, срібне марево перед  очима попливло... Наче зомлів. Іван  не сумнівався  ні  хвилини, що саме  ця  дівчина  судилася  йому. Бо  з  Марією так гарно  вони  подружилися –  вона виявилася веселою і товариською,  а серце  в неї було  не  гіршим, ніж  гарненькі  оченята. Іван забавляв  Марусю  веселими  історіями: бувало, дрібнички  оповідає, а вона  так  і падає зо сміху,  а в самого Івана обличчя  пісне,  спокійне.

         А  вечорами  Котляревський схилявся  над  аркушами паперу – там  він почав писати  свою "Енеїду". І сміявся, і  плакав  над  нею.  Поема росла  в нього  "на  клаптиках". Натхнення  у творчості і  коханні  – то не до кожного доля  така  милостива. Іван  був упевнений: вона теж кохає.  Бо так радісно струменить її  погляд, ледь зустрінуться,  і наговоритись не можуть – день замалий.  А що чинів та грошей у нього немає –  те пусте, які  його роки !  Про Котляревського ще почує Україна  –  у нього є з  чим з'явитися  світові!

         В. Савінов розповідає, як одного разу Котляревський згадав  про свої вірші, заховані  на дні  скриньки і  не знайшов їх.  "...Шкода було дивитися  на Івана Петровича. З розкинутими набік руками стояв  він, тривожно шукаючи  чогось...,  а  в  очах його пробивалися  сльози і обличчя  так пересмикувалося,  наче  його, голубчика, на розпечене  вугілля  поставили. – Де ж  вони? – запитав  він зажурено  і сів на ліжко. –  Там душа  моя...". Викрадач знайшовся, ним  виявилася Марія, яка за будинком на  галявині  уважно розбирала папери  і  читала  вірші. Жарти жартами, та  у серці молодого поета вже було  сильне почуття, бо він  промовив: " Видно ж  вона  все прочитала, що я тут  співав  для неї!". Того  дня, який  перевернув  усе життя Івана, йшов  сніг – рясний, пухнастий. Ввечері господар  розшукував  вчителя по  всьому  маєтку. Зайшов  у дівочу, а там Котляревський  сидить  над аркушем паперу, на  Марію  палкими очима  дивиться  і читає: Мій друже, вірний, справедливий                   Чи дуже  любиш ти мене?

 Дядько  й закляк  на місці – хіба  міг  він  знати, що то були  рядки  з "Енеїди",  з п'ятої частини... Герасим Семенович  зрештою  сказав: "Журюсь за тебе,  а справа, братику, непоправна. Панна Марія обіцяна  в дружини панові, сусіду  нашому. Ось  тільки  рік  жалоби  мине  за  його  небіжчицею... Вибачай, пане Іване,  а  вже правду  сказав тобі".  Іван  мовчки  повернувся  й пішов. Наче на світ накинули чорну густу сітку і вичавили світлу радість,  всю, до крапельки... Зупинився. Так  не кріпосна  ж Маруся!  Побіг назад. Іван, тамуючи подих, підійшов  до дівчини. –  Це правда? Ловив  її погляд,  а вона відводила  очі.

         – Скажіть,  –  молив, –  не мовчіть! Марія раптом  скинула  на нього  спокійні холодні  очі:   «То Вас не повинно обходити». І – така чужа, така  далека - вийшла  геть  із  кімнати.  Івана  хитало, серце гупало – аж  у вухах  дзвеніло... Зайшов  до своєї кімнати і впав  на ліжко. Коли вранці господар  послав  за вчителем,  його ніде  не знайшли. Спохмурнів пан Сухопень – дуже полюбився  йому пан Іван.  Дізнавшись, що звичайне людське щастя йому заказане, Іван утік у військо на цілих дванадцять років.

Через  рік, на Новий 1796 рік, Іван Петрович надіслав  племінникові господаря листа,  в якому розповів  про розмову  з дядечком, просив  передати  потайки Марії обручку на згадку про  нього  та  свою адресу: "Сіверського карабінерного полку кадету Івану Петровичу Котляревському".

         Чи  чекав вісточки  Іван? Певно, що чекав... Серце просило слів, які згодом, через багато років, проспіває  його Наталка Полтавка:

                   Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!

                    Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.

                    Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!

                    За нелюбом  коли буду, то мушу пропасти.

         Якби-то написала!  Він би  соколом ясним полетів!  Та листа від Марії так  і не діждався. Можливо, змальовуючи  Наталку Полтавку, Котляревський втілював свою жагучу мрію: саме так,  за його розумінням, мала б поводитися  його люба Марія. Він наділив просту  сільську  дівчину  численними  чеснотами –  духовною  красою, розумом, стійкістю, почуттям  власної гідності, сміливістю  у найскладніші  моменти  життя. Така не продасть  своєї волі  за гроші – буде боротися  за любов.