Урок "Легенди про Охтирку та Охтирщину"

Легенди про Охтирку та Охтирщину

Місто Охтирка

Їхала цариця Катерина ІІ в кареті, потрапило у вибоїну на дорозі колесо, екіпаж хитнуло і з пальця в імператриці сковзнув перстень і впав у дірку в підлозі карети. «Ах, тирка!», - вигукнула цариця-німкеня, яка погано розмовляла мовою своїх підданих». Кажуть що, цей випадок і дав назву місту.

Так що ж означає ім’я нашого міста? Ми дізналися , що  є кілька версій.

Зокрема та, що це поєднання двох слів, які в перекладі з тюркських мов означають «білий яр» або «біле урочище». Територія Охтирщини, справді, помережана піскуватими ярами і вибалками.

Є й інша версія, де назва пов’язується з річкою Ахтиркою,  що перекладається як «стояча або лінива вода».

Іноді назву міста подають як похідне від тюркського («ах-тар», «актура»), де «ак» - білий, «тура» - фортеця, а, можливо, «гора».

Село Куземин

Село Куземин знаходиться на правому березі річки Ворскла за 32 км від районного центру. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці і заболочені озера. Існує легенда, що на околиці давнього міста Гелона на березі Ворскли жив собі самотньо вродливий скіф на імення Кузьма. Мав він добру хату, багатий садок, розумно змайстрованого човна. Часто ходив на полювання, ловив рибу, займався господарством. І вродою хлопець визначався неописаною, і душею добрий і руки мав золоті. А очі - сумні. Не зустрічалася йому на дорозі та, що могла звеселити ті очі, запалити в серці вогник кохання. Постійно широкою повноводною Ворсклою пропливали мимо садиби Кузьми грецькі торгові галери. Не раз зупинялися греки в цім місці, сходили на берег, та й завели знайомство з одинаком - господарем. Той пригощав їх соковитими яблуками, пахучим хлібом, в’яленою рибою та міцною слив’янкою. Гості дарували йому рибні снасті, інший крам. Їх дружба тривала не одне літо. І греки звали хлопця просто й коротко: «Куз». Не раз пізніми вечорами з’являлися греки на човнах і гукали радісно: «Куз!...» Одного весняного ранку, коли цвіли сади, гули бджоли і серце співало від приємності природи, коли сонце позолотило тихі води ріки на березі з’явився човен давніх приятелів скіфа. Чоловіки зійшли на берег і попрямували до знайомої садиби. Поруч з власником галери йшла його донька - кароока, довгокоса, струнка й приваблива гречанка. Кузьма радо зустрів гостей, але чомусь відразу його серце стрілою пронизала якась незвичайно приємна, але ще незнана хвилька. Очі сором’язливо опустилися, а обличчя зблідло: « Що ж це? Що зі мною?». А перед ним стояла усміхнена красуня - гречанка, в карих очах якої, засвітилися промені українського кохання і блискавкою пронизали все тіло молодого одинака. «Куз», - простіг руку хлопець, оволодівши собою. «Ема», - ніжно відповіла дівчина. В їх поглядах греки побачили те, що не могли не побачити бували купці. «КУЗ - ЕМИН», - тихо сказав батько молодої красуні, з радістю за знайдене кохання доньки і з сумом про неминучу розлуку. Він знав, що його донька може покохати любов’ю вірною лише один раз. Минуло літ чимало. На околиці Гелона на березі Ворскли КУЗ - ЕМИН збудував з синами не одну оселю, посадив сади цілющих грецьких горіхів, яблунь, груш, слив, черешень... І відтоді це поселення всі стали називати – Куземин.

Село Грунь.

Село Грунь знаходиться за 25 км від районного центру. Назва походить від річки Грунь, на якій розташоване село. «Грунь» в перекладі з тюркської мови – гора вкрита лісом.

  За легендою біля р. Грунь стояв маєток графині, там було велике господарство та млин. Там був пан і у нього служила дівчина на ім’я Груня, вона була красива та молода і вона йому дуже сподобалася. Він почав до неї загравати, а вона не хотіла його. І тому він вирішив зробити їй такі  нестерпні умови для роботи, за те що вона не відповіла йому взаємністю. Але Груня не могла цього витримати і кинулася у річку. По одній із версій, вона підпалила панський маєток і кинулася у річку. Її ходили шукали та гукали «Груня! Груня!!!» з того часу річка і отримала назву Грунька.

Село Доброславівка.

Доброславівці вважають, що назва їхнього села походить від стародавніх назв двох високих пагорбів – гори Доброї та гори Славної, поміж якими і розкинулося  село.  Славною називали гору, яка була ближче до Старої Іванівни – козацького острога, в якому жили наші сміливі, мужні і славні предки. Доброю називали гору, яка входила до власності Охтирського Свято-Троїцького монастиря і була об’єктом господарювання ченців, що відрізнялися сумирною вдачею, тобто були добрими.

Немов в підтвердження цієї легенди, село , здається, тулиться до Доброї гори, як  злякане дитинча до матері. Чому б йому так хвилюватися? Чи то  близькість міста, чи сучасні  соціальні проблеми, що не оминули й Доброславівку, турбують село.

І ,звичайно, гора Добра , як справжня любляча мати, не відштовхує своє  дитя, щедро відкриваючи свої дива людям. Тому люблять тут і пісню Глібова, яку вважають народною:              

Стоїть гора високая,

Попід горою гай, гай.

Зелений гай густесенький,

Неначе справжній рай...

 Живуть і трудяться в селі добрі і щирі люди.  І добра слава про нього розноситься в різні куточки рідної землі. Так було, так є, і так буде!   Недарма ж і називають село Доброславівка.

Село Пологи.

За легендою, першим з поселенців був колишній кріпак Михайло Манчич. Розповідають, що він пасучи панську худобу став свідком втечі розбійників з награбованим. Останні викинули все награбоване до бур’яну  в надії забрати все пізніше. Пастуха вони не помітили. Манчич скористався нагодою та підібрав льняний мішечок з грошима. Він був розумним чоловіком, тому спочатку викупив себе, згодом жінку. Протягом декількох років він чекав і аж потім купив у охтирського багатія малопридатну заболочену землю.

Манчич працював наполегливо і вже протягом кількох років була збудована чудова оселя, прибрані і охайні поля. Він чудово знав як необхідно осушувати землі, щоб вони не втрачали своєї родючості. Недалеко протікала річка Гусочка в якій було безліч риби.