Урок літератури рідного краю. читацька конференція за повістю Ольги Мак "Каміння під косою"

Читацька конференція

за повістю Ольги Мак

 

 

 

«Каміння під косою»

 

 

Гріх нам мовчати, хай знає весь світ,

                                                 Бо невмируща земля. 

      В роки тридцяті в нас був геноцид

                                                  За рознарядки Кремля…

                                             

                                                                                                                            В.Кравчук

Хід уроку

І. Слово вчителя

      Голодомор – штучно створений у 1932 – 1933 р.р. більшовицьким режимом СРСР голод, від якого загинули мільйони українців.

       До страшної теми голодомору, якої навіть пам’яттю доторкнутися невимовно боляче, звертався не один митець. В різні часи з’явилися твори, в яких розповідалося про жахіття голоду.

       Повість нашої землячки, письменниці Ольги Мак «Каміння під косою» покликаний показати читачам історичну правду жахливої трагедії – голодомору 1932 -1933 років. У той час, коли твір здобув широку популярність в українських колах Європи, Америки, Австралії, на батьківщині ім’я Ольги Мак і її твори були під суворою забороною.

       Письменниця на власній долі перенесла те, про що пише в повісті. Отже, давайте познайомимось із змістом повісті «Каміння під косою».

 

ІІ. Стислий зміст твору

                                                              1

        Столиця України тхнула трупом, хоч правні її жителі одчайдушно і жорстоко боролися за своє існування. Ці люди завжди спішили, були сердиті, скрізь лаялися, проклинали владу і ненавиділи кожного, хто стояв у черзі попереду.

 Крім цих «правних жителів», у місті було чи не більше людей, що не мали ніяких прав. Це були розкуркулені, «саботажники колгоспного виробництва», «вороги радянської влади», а популярно – голодуючі. Хоч саме від них місто тхнуло трупом – їх було найменше чути. Голодуючі були смирні, боязкі й упокорені. Несміливо простягали руки по милостиню і мовчки вимирали тисячами. Зникали з цього світу так, як зникають тіні в темноті, як сліди на піску під подувами буревію. Вимирали… І не дивно було, що вмирали, але дивно було що ще жили. Чим жили? Де жили? Як жили? Адже не мали не те що хат, а навіть нір, як їх мають дикі звірі. Минала ніч, а її щедрого жнива не було навіть помітно. На місце зібраних трупів звідкись з’являлися маси нових мучеників і займали місця в одній-одинокій черзі, яка їм лишалася: в черзі по смерть. Їх у поспіху обминали ті, що бігли на роботу і в черги.

 Крім цих двох основних категорій, у місті були ще й злочинці. Вони наказували вбивати і грабувати «по закону» і робили це з розмахом, гідним Чінгісхана. За те їх шанували, величали «товаришами», їх нагороджували орденами, їх відзначали. Друга група злочинців зовнішнім виглядом нічим не відрізнялася від голодуючих. Їх називали вуркаганами, чи, ще простіше, урками або блатними. Вони грабували в дослівному того слова значенні рідко, зате крали на кожному кроці.

 Так жили ці чотири окремі людські світи у межах великого степового непривітного міста, що називалося  Харків і було в ті часи столицею УРСР.

 Андрій не належав ще до жодної зі згаданих категорій. Він щойно тиждень тому втік з напівзруйнованого, неопалюваного,  смердючого, голодного і завошивленого дитячого будинку. Утік тому, що не міг більше стерпіти того життя, і хоч був надто розсудливий на свій вік, усе ж мав якісь невиразні надії на краще: адже недаром люди тікають до міста. У місті не розкуркулюють, не виганяють із хат і не вивозять у Сибір. Тут є фабрики, є якісь майстерні, кажуть, мають продавати хліб усім.

 Та вже сам вигляд міста розсіяв усі надії і приголомшив обухом у тім’я. Чи ж це можливо, щоб аж стільки було голодуючих?! Де ж на них настарчити фабрик і майстерень? Яка ж пекарня може напекти для них усіх хліба?

 З жахом  обминав окремі постаті чи й гурти страхітливих, приречених на повільну смерть людей і аж тепер усвідомив увесь розмах велетенської трагедії. Та оце тут він сподівався якогось рятунку? Дурний, дурний!

 Він бажав жити, бажав працювати і заробляти собі на хліб. З Тією метою й тікав з дитячого будинку. І саме тоді, коли вже дійшов до мети, дізнається, що він один з мільйонів, що мільйони інших думали й почували так само, як він, так самісінько спотикалися по притрушених снігом дорогах лишень для того, щоб тут знайти смерть. Отже, він не був винятком?

2

 Вийшовши від Савченка, Андрій з чоловіком наштовхнулися на тіло людини. Юнак бачив уже сотні трупів: ще в селі, в дитячому будинку, а найбільше під час своєї мандрівки до Харкова. І звик до них, як до явища буденного. Та на цей раз він злякався. Вискочив на вулицю і підтюпцем побіг геть.

  Нарешті хлопець з розгону мало не врізався в гурт людей, що стояли на зупинці, і тут опам’ятався. Він став у кінці черги, торкнув за рукав чоловіка і спитав:

 - Можна мені поїхати з вами? Я шукаю роботи.

 - Трамвай не мій, - відповів, - можеш їхати. Тільки там таких, як ти, не беруть.

 - А може, на роботу де б узяли? – далі питав Андрій.

      Робітник здвигнув плечима й відвернувся. Замість нього з черги озвався інший:

 - Щоб вас усіх на роботу поприймати та поприписувати, треба б ще три таких Харкова поставити.

 Зростала тривога: невже справді не знайде ніде хоч би найгіршої, хоч би найтяжчої роботи?

  - Роботи, кажеш? – перепитав парубок і почухав потилицю. – Ходи. Наш прораб свій дядько в дошку. Він уже не одного такого  прийняв. Може, й тебе прийме. Ти ж без документів?

 - Без.

         Ішли десь з чверть години.

 - Дядьку, а хто тут прораб? – підступив Андрій до якогось робітника.

 Той відповів неохоче:

 - Он там той, що в сірій вушанці.

  Андрій несміло підійшов до сухорлявого чоловіка:

 - Товаришу прораб, казали мені, що ви тут приймаєте на роботу без документів. У мене немає посвідки. З дітдому я…

 Прораб кольнув його неприязними сірими оченятами.

 - Н –да!.. – процідив. – кажеш, прийняти на роботу без документів? Був тут такий прораб, був, та загув: дали по шапці за те, що всяку контру на державну роботу брав. У колгоспи вступати не хочете, гади, - в місті притулку шукаєте?..

       - А ви чому самі до колгоспів не вступаєте? – випростався раптом Андрій.- Чому до міста тулитеся, га?

 Не чекав на відповідь і пішов геть.

 - Слухай, ти, як тебе там?.. – крикнув знайомий до Андрія. – Почекай! Держи! – ледве стримуючи сміх, простягнув йому зеленого папірця. - Прораб звелів мені, щоб я тобі троячку від нього передав.

 - Мені?! - щиро здивувався хлопець. -  За що б то?

 - Бо я сказав йому, що ти з банди Гвоздика Крапочки, засміявся парубок. – Не чув? Є такий головач над блатними, Кажуть, має банду в сто вуркаганів. Минулого місяця одного з них міліція застрелила, а двох посадила. Так вони щось із тиждень міліціонерів різали навіть серед білого дня, а в міліцію писали, що різатимуть доти , доки тих двох не випустять. І випустили. З Гвоздиковою братвою жартів нема, тому прораб і злякався.

 - Так це я з вуркаганів?! – підступив Андрій. – Я?

 - Тю, дурний! – незлобливо вилаявся парубок. – Я ж тебе від певної загибелі врятував.

 Андрій дивився з-під лоба на молодого робітника і мовчав.

 - Скажи своєму прорабові, нехай він удавиться цими грішми! – буркнув урешті.

 - Так ти ж його перелякаєш на смерть. Тепер думатиме, що будеш мститися.

 - Хай думає.

 - А справді – це варте троячки:  хай думає! – захоплено вигукнув парубок. – Знаєш, пацанок, я тобі з власної кишені дві троячки дав би, коли б лишень мав.

 Не перестаючи сміятися, парубок побіг назад.

 Після цього випадку хлопець осмілів і затявся. Вже більше не шукав робітничих черг, а питав усіх тих перехожих, які здавалися симпатичнішими і приступнішими. Та, на жаль, усе безуспішно.

 - Коли б ви пішли до колгоспів, - сказав Андрієві з ненавистю один молодик, - то був би хліб і була б робота всім. А то і самі здихаєте, і нам жити не даєте, гади!

 Йому Андрій не стерпів.

 - Піди сам до колгоспу та погни горба від зорі до зорі за двісті грамів ячменю на трудодень. Наші колгоспники перші почали пухнути з голоду.

 Властиво, коли б  хто його спитав, на що надіється, він не знав, як відповісти. А холод шпигав льодовими голками крізь легеньку одежину, а голод в’ялив і висмоктував останні сили. Але хлопець уперто боронився:  «Ні, я не такий! Я не голодуючий! Я не буду жебрати!»

 Не знав, скільки дороги пройшов, але пройшов її дуже багато. Андрій урешті  сів у  найперший трамвай і поїхав.

 - Красноармєйская площадь! –скоро крикнув кондуктор. – Схадітє!

 І він ішов. Ішов і йшов, з трудом переставляючи омертвілі ноги. Ще ніколи не був такий голодний, як у ту хвилину.

 Проходячи якоюсь тихою вуличкою, побачив перед собою незвичну сцену: якийсь чоловік, перекинувши через плече два величезних напханих лантухи, вів лівою рукою двоє маленьких дітей, а правою тримав за стан жінку, що спиралася , мов на милицю, на уламок дошки.

 - Дядько Клим! – вигукнув, впізнавши односельців.

 - Диви! Якимів Андрій! Самі очі світяться. Поможи нам, Андрію, хоч до трамваю дійти.

 Але навіть з допомогою Андрія справа не покращала набагато. Що пару десятків кроків мусили зупинятися.

 Перепочиваючи, Клим оповідав свої пригоди. Отже, ще перед розкуркуленням він сховав трохи теплих речей. Втік із села ще восени. Під Харковом на пустирищі викопали вони землянку, а Климові пощастило знайти  роботу на залізничній станції. Працював вантажником. Але потім його викрили і викинули з роботи, а місяць тому наскочила на пустирище міліція і наказала всі землянки позасипати, а мешканців повиганяла. З того часу вони й тиняються, наче ті равлики, тягаючи в лантухах свою «хату» на плечах. Вибирають затишне місце, розстелюють свої перини і так сплять. Вночі Клим ходить займати чергу по комерційний хліб, а жінка лишається з малими. На світанку йде на місце Клима Явдоха, а він до малих. Клим, працюючи на станції, заприязнився з одним чоловіком, і той йому якось дістав квитки на Донбас. Оце тепер вони мають їхати. Якось урешті доїхали до Балашівської станції.

 Як проходили біля будки з пивом, Клим зупинився і замовив три кухлі грітого: собі, жінці й Андрієві.

 - Усе ж нагріємося трохи.

 Приміщення станції – повнісіньке людей, смороду, тютюнового диму і різноманітного гомону голосів. Довкола чулися далеко не привабливі розмови. З них Андрій скоро зрозумів, що поїзди приходять переповнені й зупиняються тут лишень на п’ять хвилин. Тому навіть і квиток у кишені не був ніякою запорукою можливості дістатися на поїзд. Всі станції сильно обставлені міліцією, а то й військом і на перон без квитків нікого не пускають.

 Пиво зробило діло добрячого наркозу, й Андрій ніяк не міг прийти до пам’яті, хоч його штовхали, підводили на ноги і щось кричали. Довкола лайки, плач, погрози, в які врізається злющий звірячий голос:

 -Ассаді, сказано!!! Разззайдісь!!!

 - Що таке? Що сталося? Що тут робиться? – питає на всі боки, але ніхто йому не  відповідає.

 Тоді Андрій починає бігти також. І тоді починає розуміти: на почекальню наскочила міліція і виганяє всіх, що не мають квитків. Наказали відійти геть і навіть близько не підходити.

 Дні і ночі бувають короткі, як щастя, або довгі, наче горе. Для Андрія ця ніч була, здавалось, безкінечною.

 Спочатку він умішався  у великий гурт, що неохоче віддалявся від станції, і прислуховувався до розмов. Песимісти казали, що цієї ночі, видно, більше нікого до почекальні не пустять, і тому краще шукати нічлігу деінде. Оптимісти ж були такої думки, що треба лишень перечекати поїзд, а тоді знову можна буде повернутися.

 Але все ж частина людей відстала і вирішила чекати. Андрій не мав куди йти і зупинився також. Різними голосами скаржилися й  заводили діти, але їх ніхто не слухав, бо батьки вже так звикли до скарг і плачу, що не звертали на них уваги.

 Так тривало більше двох годин, поки врешті загриміли рейки і на станцію зі скрипом та гуркотом вкотився поїзд.

 Але за п’ять хвилин ударив дзвінок, паротяг засвистів і потяг рушив. Ще не втихло гуркотіння рейок, а люди, хапаючи свої пожитки й дітей, почали знову спішити назад до станції.

 Андрій, не маючи нічого з собою, добіг туди одним з перших. Міліції справді не було, й двері стояли навстіж.

 Та незабаром люди наповнили приміщення. Хлопець мав одне гаряче бажання: сісти в куток і заснути, щоб відпочити, забути про голод, який розжирав його нутро, і про розчарування, яких зазнав у вимріяному місті.

 Біля півночі хлопець заснув. Але довкола нього знову знялися крики та ворохобня.

         - Ачістіть помєщєніє! Раззайдісь! Давай, давай, паскарєє!..

 Хтось просить, хтось переконує, хтось плаче, хтось клене – і все марно! Андрій поплентався останнім.

 - Проходь, проходь! – Сумирно озвався міліціонер. – Не розумієш, що наказ є наказ? – і додав пошепки: - Через півгодини поїзд пропустимо – тоді вернетеся…

 -Знову повезуть наш хлібець у Москву, то й повідганяли нас, щоб ми, бува, не побачили, - коментували люди.

 - Еге ж, не дурний то вигадав, що «за моє жито та й мене бито». Мало того, що пограбували до нитки, а тепер ще й ганяють як собак.

 - Он у Мерефі вже два дні етапний поїзд стоїть, людей у  вагонах, як оселедців у бочці, а плачу та прокльонів – аж сумно!

 - Чув я, - підступив ще один співрозмовник, - що ті етапники з Вовчого. Ніби бунт підняли, голову сільради і представника обкому вбили. За це на село наскочило ГПУ, привідців вистріляли на місці, село спалили і прапор чорний вивісили. А тих, що живі осталися, у вагони позаганяли і - в Сибір.

 - Та воно ж хіба тільки у Вовчому? – вмішалася в розмову висока худа молодиця з дитиною. Люди скрізь  бунтуються.  Допекло вже до живого!

  Андрій уважно ловив кожне слово. Але розмова закінчилася. Прийшов поїзд. Навіть не зупинився на станції, лишень трохи сповільнив хід.

  Андрій знову серед перших ввірвався в почекальню, поспішив у кутик і сів поруч одного із співбесідників попередньої розмови. Але ні Андрій, ні його сусід не встигли навіть задрімати, бо надворі вчинилася якась колотнеча, забахкали постріли, залунали викрики.

 -Асвабадіть помєщєніє! – заревіли міліціонери. – Вийти всім до одного! Замикаємо і до ранку не пустимо нікого! Скоро!

 Андрій затрясся. Підкидало його з голоду, утоми, страху перед холодом надворі, а найбільше від криків і  штовханів розперезаних міліціонерів, свідомих своєї сили та безкарності. І він не втримався:

 - Гуджа – гуджа, собаки гончі! Кусь – кусь!

 Носата пика витріщила очі і оторопіло роззявила рота від такого неочікуваного зухвальства. Андрій же пройшов повз міліціонера, але робив такі довжелезні кроки, на які йому лишень дозволяли ноги.

 - Дєржі! Дєржі! – верещало позаду нього. – Стой! Стріляю!

 Ситуація була катастрофічна, й Андрій раптом круто обернувся, скочив назустріч міліціонерові й підставив йому ногу. Той з розгону налетів на простягнену впоперек дороги перешкоду, зачепився, дав карколомного сторчака і запоров по обледенілому бруці носом. А хлопець уже гнав далі, не розбираючи дороги і сам не знаючи, куди біжить.

 І нараз Андрія огорнула розпука безнадійності. Все стало байдужим до обидення. Схотілося впасти отут, на місці і заплющити очі на віки вічні. Хай голод ссе за серце, хай мороз в’їдається до самих кісток, - байдуже, - не звертати на них уваги!

 - Треба вертатися назад у село! – вимовив хлопець, і від того рішення відразу підбадьорився.

 Справді, нічого йому отут волочитися в незнайомому місті, коли в селі має рідну хату. Звідти вже ніхто не буде його зганяти по кілька разів на ніч. А тут – що? Лишень камінь, та високі паркани, та голодуючі, та чужі люди, яким нема до нього ніякого діла. А в селі – усі свої.

 І хлопець пішов, куди очі дивилися.

3

 Вечоріло. А Андрій, уже ледве переступаючи з ноги на ногу, плентався далі вулицями якогось передмістя. Дивно, але за цілий день не зміг допитатися дороги на Охтирку і вже був переконаний, що безнадійно зав’яз у якомусь проклятому кам’яному мішку.

 Півдня він ще якось тримався і не втрачав надії, але після полудня відчув, що з ним коїться щось дивне. Раз йому ставало гаряче і страшенно хотілося пити. Тоді він розглядався за купою снігу, згортав з нього чорну скоринку бруду, набирав у жмені і їв. Але зараз же тіло його починало корчитися від холоду, ноги тряслися й підгиналися, а губи мертвіли так, що ними годі було ворохнути. Почав надокучати й кашель, пекло в очах. Напевне, викликав жаль своїм виглядом, бо, хоч не просив нічого, кілька прохожих втиснули йому в руку якісь дрібняки.

 Андрій уже більше нікого ні про що не питав. У півзапамороченості байдужо минав сотні таких самих нещасних, як і він, а думка його судорожно чіплялася за єдиний камінь спасіння: « Додому, додому!»

 Так, додому, але перед тим треба трохи відпочити і нагрітися. Потім толком розпитати про дорогу й рушати.

 Але Андрій не мав відваги турбувати незнайомих людей і просити в них допомоги. Не звик до того.

  Та вкінці відчув, що більше не витримає, що зараз упаде й не підведеться ніколи. Тоді в напливі розпуки постукав у першу хвіртку, під якою зупинився. Це був зойк одчаю:  «Рятуйте, гину!!!»

 Хвіртка раптом відчинилася, і в ній з’явилася  жіноча постать.

 - А ти, старцю, чого брами вивалюєш?! - напалася на нього жінка. – Полякав дітей до смерті! Нема нічого! – крикнула. – Самі впроголодь живемо! І тікай звідси, бо ось їй бо , як візьму коромисло, то тобі ноги поперебиваю!

 Андрій стояв приголомшений зневагою, яку почув уперше в житті. Він – старець! Він – син статечного господаря, вихований у родині, в якій не те що просити, а навіть позичити щось у сусіда вважалося соромом, став тепер старцем. Старець! Старець!..

Затиснуті в закостенілій руці дрібняки стали раптом важкими й пекучими, як ганьба, якої щойно зазнав.

З обридженням пошпурив їх на брук, а сам обперся чолом об електричний стовп і важко застогнав. До завтра він згине, до завтра він лежатиме закостенілим трупом, посрібленим білою паволокою паморозі. Лежатиме бездомним, безіменним старцем

Мабуть, мені не вернутись

                                                    ніколи додому… -

Боже, та це ж про нього, про Андрія, сказано! Точнісінько про нього:

                                                   І довелось колись мені

                                                   В чужій далекій стороні

                                                   Заплакати, що немає роду,

                     Нема пристанища, господи!

Хлопець судорожно власним голосом воскрешав страждання й гнів, що дрімали тепер мовчазними рядками на зшитих у книгу листках паперу.

                                            … Заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

           В калюжі, в болоті серце прогноїла

               І в дупло холодне гадюк напустила…

Зупинився на мить перед  якоюсь темною купою, прикритою одним рядном, з-під якого стирчали дитячі ноги, і пригадав одразу:

                                          …А онде під тином

                                          Опухла дитина, голоднеє, мре…

- Дитина! Не одна дитина, а тисячі, тисячі дітей! Тисячі малих і великих блукають, мов окаянні, пухнуть і гинуть!

Чума з лопатою ходила

 Та гробовища рила, рила…

- З ума зійшов! – жахнулася якась зустрічна жінка.

- Самі ви з ума зійшли! – визвірився хлопець. – То в «Кобзарі» так написано. А ви читали? Розумієте ці слова? Нічого ви не розумієте! А от мій батько, і моя мати, і мій дід з бабою – ті розуміли! В мене й баба «Кобзаря» напам’ять знала.

Андрій шалів од якоїсь несамовитої насолоди, роздираючи власну душу і кидаючи криваві шматки собі під ноги. Але раптом почув слово «їсти» і став, як укопаний.

Побіч нього стояла якась жінка і говорила:

- Годі тобі! Ходи зі мною – дам тобі їсти.

- Їсти?! – затрусився Андрій і відступив крок назад. – Не хочу! Я не старець! Мій дід з козацького роду Півполів походив, знаєте це?

- Воно й видно, хлопче, - дуже поважно відповіла жінка. – Ходім зі мною!

Взяла його за рукав і повела з собою.

 

 

4

Андрій мало тямив з того, що сталося потім. Пам’ятав лишень, що переступив поріг якоїсь маленької хатини її що його напували чимсь теплим. Далі була прірва наповнена хаосом. Згодом збагнув, що піклується про нього якась висока немолода й убого вбрана, але дуже велична жінка. Була худа аж прозора, маломовна, спокійна і сумна. Нічого Андрія не розпитувала, не виявляла ані ласки, ані жалю, а тим самим наче зобов’язувала і його мовчати.

Сили в Андрія справді було мало. Спробував устати, але відчув, що не може втриматися на ногах.

- Що воно зі мною було? – спитав.

- Простудився і з голоду охляв. Тебе Андрієм зовуть?

- Еге ж!

-  А мене звуть Лідією Сергіївною Чернявською, - сказала.

   Вона починала подобатися  хлопцеві: така величава, а така й проста заразом. По всьому видно, що вчена, а говорить по-українськи, не так , як переважна частина міщухів, а навіть і сільської голоти, яка намагалася надати собі поваги тим, що калічила по-московськи. І знов хлопцеві пригадався Шевченко: «Говорить умію, та не хочу». Дивна пані!

Не скаржилася, не нарікала на важке життя і, мовби не помічаючи, віддавала йому майже всю пайку хліба і майже всю юшку, що її незмінно варила в тому самому маленькому чорному чавунці.

Хлопця почали гризти сумління й сором: не мав права приймати такої пожертви від кволої старої жінки, ще й зовсім чужої йому. Тому на другий день устав, одягнувся у випрану, вже й позашивану одежину і заявив, що хоче йти додому.

- А в мене залишитися не хочеш?

Пропозиція була надто спокуслива, але гордість стала дибки.

- Спасибі вам на добрім слові, - сказав Андрій, - тільки ж я і в рідного батька вже давно на свій хліб заробляв, то й у вас дармоїдом  на шиї не сидітиму!

- Не розумію тебе, хлопче, - сказала з відтінком холоду і розчарування. – Тоді як зустріла тебе, думала, що ти жити хочеш і що з тебе може толк бути. Та бачу, що помилилася.

- Не знаю, який там ще з мене толк може бути, а жити я хочу, - трохи зніяковів Андрій. – Але, як згадаю отих два дні, коли я по Харкові блукав, то мене страх бере. Краще вже смерть!

Вона подивилась на нього врочисто й  суворо. Встала, пішла до кімнати, принесла часопис, розгорнула його і подала хлопцеві, вказуючи пальцем.

- Прочитай! – наказала, і вперше Андрій побачив, що була схвильована.

Він ухопив часопис і вжерся в нього жадібними очима. Прочитавши перші рядки, затрусився.  Скінчивши ж, люто вдарив по часопису  кулаком і продер його наскрізь.

- Терпеливість, сину, часто буває пробою, сильнішою від вогню. Влада навмисне так робить, щоб людей у звірину перетворити, в Юд Іскаріотських, у Гвоздиків, - особливо з таких, що … Шевченка напам’ять знають. Виморює голодом, винищує, вистрілює, виселяє – і все для того, щоб решту в мовчазних рабів обернути. Такі, як ти, повинні жити!

- Жити? – луною відгукнувся Андрій. – Для чого жити?

- Жити треба хоч би для того, щоб у слушний час уміти вмерти розумною і корисною смертю. Розумієш? Життя – найбільший Божий дар, і ніхто не має права його  протринькати на ніщо. Коли ж ти сам  такого часу й не дочекаєшся – навчиш дітей і навіть онуків своїх, як і за що треба вмирати. Для цього мусиш жити і терпіти, зціпивши зуби, і не забувати того, що тепер діється в селах, у містах і на дорогах. Не забувати!

- Не забувати?... – повторив Андрій безкровними губами. – Таке не забувається…

Підвів голову і, дивлячись на співрозмовницю, почав, наче сповідь:

- Прийшли до нас хліба шукати та й знайшли у коморі півмішка кормових буряків. А тоді до батька: «Ти ж, куркульська мордо, казав, що вже нічого не маєш! А це – що? Що?!» І буряком батька по голові, по голові!... А мати в плач: «Не бийте його! Ви ж не по буряки прийшли, а по зерно!». « Все мусите віддати, - кричать, - і зерно і навіть буряки!» І знову батька буряком у голову. Тоді мати вхопила їх за руки і благає: «Не бийте, це я сховала! Він  і не знав!» То вони тоді: «А – а, ти сховала?! Від держави крадеш і ховаєш?! А понюхай, чим то пахне, понюхай!» - та й буряком маму в ніс – аж кров цвиркнула. Тато, вже який  кволий був, а не витримав. Як крикне: «Ах ти ж, сучий сину!» - та як розмахнувся, та як зацідив кулаком  уполномоченому у пику – то той так, накрився ногами. А другий – парттисячник – вихопив револьвера і – бах! – просто батькові у груди. Батько одразу і впав, а той  харцизяка – до своїх  посіпак: «Ви, товариші, свідками: ця контра нам чинила спротив, і я вжив зброю, боронячи життя! В обороні життя, - чуєте?...» - Тіло Андрія   конвульсійно  затремтіло, дві великі сльозини висковзнули з очей. – Навіть поховати не дали, господи, - промовив ледве чутно.

- Ось що, Андрію, - озвалася рішуче, - не йди нікуди, чуєш? Маю людей знайомих, які зможуть допомогти якісь довідки тобі  вистаратися. З тим і  припишешся, і роботу знайдеш. І … слухай, Андрію, ти мене клич бабою. Зрозумів? Спробую тебе зробити своїм онуком від моєї доньки Тетяни, то ж краще відразу звикай.

Натягнула старомодне пальто, взяла на голову чорний капелюшок, махнула рукою Андрієві і пішла.

Заклопотаний і роздратований, Андрій ухопив мітлу і пішов промітати сніг. Домівши до хвіртки, він  вернувся до хати, розшукав потрібне знаряддя і заходився переставляти завіси. До нього підбігла років шести дівчинка і простягла руку:

- Дядечку, дайте їсти!

Стояв, здивований, і дивився на малу прохачку.

- Чекай, мала! – отямився Андрій. – Підожди, я зараз дам.

Побіг до хати і виніс їй скибочку хліба. Окраєць хліба, який простягнув дівчинці, був не лише для неї, а й для нього самого справжнім скарбом. Та сталося щось несподіване: на дівчинку налетів хлопчик, вчепився в окраєць. Андрій кинувся їх розбороняти, але його самого відіпхнула нужденна жіноча постать з пообмотуваними ганчір’ям ногами. Вона розірвала брудні рученята,  зчіплені над знівеченою скибочкою, попідводила дітей і, розломивши решту шкурки надвоє, дала одному і другому. А тоді несподівано напалася на Андрія:

-Ти, хлопче, як уже даєш, то давай обом! Адже вони обоє однаково голодні!

Жінка безсило опустилася на землю і зайшлася гіркими сльозами.

- І ніхто не подумає, що шкоринкою їм життя не врятує, тільки муку надовше розтягне й сиротами зоставить. Хто ж їх, сиротят, в останню хвилину до лона пригорне? Хто їм очі зімкне? Хто їм руки на грудях зложить? Хто земелькою притрусить?

Андрій не міг більше ані дивитися, ані слухати і поспішив у хату. Що за божевільний час, коли милосердя стає жорстокістю, а матері з великої любові благають у Бога смерті для своїх дітей!

Перед ганочком стояв не старий ще, але худющий зарослий селянин і простягав руку по милостиню.

- Не маю нічого, дядьку. Ідіть з Богом.

-Може, хоч лушпинку з картоплі, може, хоч помийців, - благав чоловік і мало не плакав.

- Почекайте, - сказав Андрій і пішов у хату, ізліз у погріб, узяв дві картоплини і виніс

- Вибачайте, що сиру даю. Вареної не маю.

-Спасибі, спасибі! – загріб той картоплю тремтячими руками.

Відвернувся і відразу ж відкусив картоплину, не потрудившись навіть її обтерти чи бодай очистити від землі.

Не минуло й десяти хвилин, як історія повторилася, тільки цим разом прийшла молода жінка з немовлям на руках. Знайшов торбу з сушеними грушами. Набрав жменю і виніс.

«Чи доживе вона, щоб ще дитину поховати, чи помре раніше?» -спитав сам себе і відчув, що серце його знову стає нестерпно важким від болю.

Але хтось знову почав стукати у хвіртку. Це могла бути врешті Лідія Сергіївна, і хлопець таки пішов одчинити. Однак це був якийсь хлопчина – прошак.

- Слухай, - сказав він несподівано, а ти, либонь, також із наших будеш?

 - З яких це ваших? – спантеличився Андрій.

- Та не крути хвостом! У тебе не лише з одежі, а й по пиці видно, що ти з села. Маєш тут родину?

- Маю бабу…- непереконливо збрехав Андрій.

- Бабу?! От щасливий, що вона тебе взяла. А я бабу з села забрав, та й вожуся з нею.

Андрій знову повернувся до хати, відчинив бляшанку з ячмінними крупами, відсипав у шматок часопису дві жмені і виніс.

- Ну, бачиш, - підморгнув хлопець. – Я з тобою недаром розговори розговорював. Виговорив таки бабі вечерю. бувай!

Андрій захоплено подивився йому вслід: от чортеня! Такий і в огні не згорить, і в воді не потоне! Не лишень собі раду дає, а ще й бабу утримує.

Новий стукіт у браму зв’ялив йому ноги. Але яка ж була його радість, коли він побачив Лідію Сергіївну.

- Бабо! Це ви?! А я думав – знову голодуючий який!

- Андрію, віддаю тобі все, що є в хаті, і дозволяю робити з ним, що хочеш. Роздавай! Але коли б і справді роздати все до нитки, то лихові не зарадиш! Кажуть, що на Україні голодує двадцять мільйонів, а решта, за незначними винятками, живе впроголодь. Адже й у містах тримають населення впроголодь, щоб не було чим голодуючих підтримати. Тому, коли б  кожний напівголодуючий схотів біля себе ще одного голодуючого прогодувати, то згинули б обоє.

- То,  виходить, не давати нікому нічого?

- Сину, в людській душі таки є щось божеське, і тому вона перемагає холодний розум: як чоловік не може дати всім. то бодай хоч комусь щось дасть, навіть собі від рота відірвавши. Я он сьогодні собаці пожалувала. Людина ж бодай іще заговорить, попросить, а тварина – німа! І сидів той песик біля свого малого господаря і сидітиме біля трупа, поки і його не заб’ють…

Андрієві стало соромно за своє питання, і за тон, яким воно було висловлене.

5

Чернявська й справді не давала хлопцеві дармувати, а й він не був з тих, яким треба було роботу загадувати. Коли поночіло, наношував води, обмотував ноги ганчір’ям, брав стару подушку  і йшов до найближчого « ларка» на третій вулиці. Там займав чергу і стояв. Було й таке, що наскакувала міліція, розганяла чергу.

П’ять ночей Андрій ходив у чергу, вистоюючи до четвертої – п’ятої  години ранку, коли його приходила змінити Лідія Сергіївна.

Виспавшись і дещо перехопивши, Андрій порядкував у хаті. Та це не приносило хлопцеві бажаного спокою.

- Ти Андрію, лишень умираючих з голоду бачиш – селян. Ти розумієш, що в їхній масі вмирає хліборобська незалежність. Але народ складається не з самих селян. Крім них, є ще й промисловці, політики, військовики, духовенство, науковці й митці. І цих ти серед голодуючих не побачиш – їх уже знищили по тюрмах і засланнях, а тим, що лишили на волі, приготували ще гіршу від смерті долю: змусили служити на користь нищителів народу і незалежності. Смерть мільйонів – завжди трагедія, але вона могла б перетворитися і в тріумф, коли би пішла для добра нації, для слави, як смерть спартанців. І в часи Нерона тисячі християн також гинули на аренах, на хрестах і кострищах, але з їхньої жертви, з їхньої крові й стійкості росла така сила віри, що змушувала тремтіти підвалини пекла. Тепер, навпаки, гинуть мільйони, А сатана регоче, бо на їхніх кістках скріплює свою твердиню. Тому, Андрію, не зарадить лихові торба хліба, ані тисячі торб, ані сотні тисяч, якщо вони присплять наше сумління. Тут потрібно знову жертв крові, ще численніших, ніж жертва голоду. І на них треба приготувати наші серця і наш дух. І коли Лідія Сергіївна замовкла, закінчив у думках:

… І на оновленій землі

                                                       Врага не буде супостата,

                                                       А буде син, і буде мати,

                                                        І будь люди на землі.

Від жінки Андрій дізнався про те, як Москва відбирала найдорожче – свободу. Свободу життя, руху, творчості й думки! Голод – не самоціль, а засіб, яким людину змушували забувати про речі вищого порядку, а думати лишень про шматок  хліба. Справді, додуматися до такого міг лишень сатана.

Стоячи в черзі по хліб, Андрій знову переконався, що баба казала правду. Про що розмовляли люди? Хліб насущний був метою всіх бажань. Задля хліба люди хитрували, обдурювали, упідлювалися і кривдили один одного без жалю й милосердя.

День випав од лижний, мрячний, безсонячний.

- Ну, Андрію, - сказала Лідія Сергіївна, переступивши поріг, - вітаю тебе з доброю новиною.

Витягнула з торбини два папірці й подала хлопцеві.

- Бабо, -  прокашлявся, - та це ж справжні документи!

- Справжні, не справжні, але з ними вже проживеш.

- То це я вже і приписатися зможу?

- Аякже, завтра підемо і я тебе припишу. А там – і до школи.

                                        6

 

У школі Андрій здобув прихильність учителів – майстрів своєю пильністю в роботі. Записався у токарський цех.

- Завтра підеш на роботу, - сказав майстер.

Робота була не в шкільних майстернях, а в Харківському паровозобудівному заводі. Як майже кожне підприємство ХПЗ опинився в черговому « прориві» й далеко  відстав від плану. Щоб цей прорив залатати, взяли старих учнів з усіх « фабзавучів», бо кваліфікованих сил бракувало, хоч по вулицях міста  тинялися тисячі безробітних. Ретельних і витривалих, як Андрій, були одиниці. А втім, і дорослі робітники до праці не дуже рвалися.

Андрій намагався не вирізнятися від інших. Але й не вмів байдикувати – не був призвичаєний до того. Що робив – робив не кваплячись, але совісно, по–господарськи.

У праці Андрій забував про дійсність, залишаючи її за порогом школи чи ХПЗ. Але вона незмінно чигала на нього при виході й примарою супроводжувала аж до наступних дверей. Кількість голодуючих зростала з дня на дань, і їхні трупи все рясніше падали на холодних бруках міста.

Хлопець, маючи притулок і працю, починав відчувати роздираючу серце тугу за рідним селом, за осиротілою землею, що марно чекатиме весною любовного дотику мозолистих рук своїх господарів.

Цього року не дочекається плуга – лежатиме облогом, бо її господарі не плугами, а власними пазурями у передсмертних судорогах  розривають утоптані дороги і вимощені камінням вулиці; не буде обсіяна, бо сівачі власними тілами всівають неорані ниви; не видасть врожаю, бо женці самі впали жнивом під косою найжорстокішого косаря – голоду.

Як глибоко розумів їх тепер Андрій. Він був зобов’язаний дивитися, думати і запам’ятовувати. Запам’ятовувати так, щоб не забути найменшої подробиці до кінця свого життя!

Лідія Сергіївна ніколи нічого про себе не оповідала. Знав лише, що мала дочку Тетяну. Ще якось мимохіть згадала, що її покійний чоловік був лікарем і що вони мали троє дітей. Оце і все.

І це хлопця ображало.

7

Так минув місяць.

Одного дня, ставши в чергу біля трамвайної зупинки, Андрій побачив знайому постать. Це був той верткий хлопчина, якому колись Андрій відсипав дві жмені ячмінної крупи. Єдиним новим додатком була в’язанка книжок і зошитів.

- А ти в школу ходиш, чи що? Як же це тобі пощастило?

- А так: бабу заміж видав, вітчима, чи там діда, придбав, а з ним і приписку, і картки продуктові, і право в школі вчитися.

- Бабу заміж видав?! – перепитав, не вірячи власним вухам. Та за кого?

- Ну, та за того п’яничку, що нас у повітці притулив. І почав оповідати:

- Ой сміху було!,, Не показується Манченко з хати день і другий. Баба й каже: «Пди, Грицю, подивися, що з нашим господарем сталося. Чи не вмер часм з перепою?» Пішов я. Дивлюсь, лежить дід на підлозі і ледве стогне. Я до нього – питаю, що з ним. «Нічого, - відповідає. - Перехватив трохи та й мало не кикнув. Хоч би чарка на похмілля, бо пече мене – хоч сказися!» То й кажу йому: «Я вам, дядьку,  цілого півлітра поставлю, але зробіть, що попрошу». «Кажи». «Оженіться з моєю бабою, то й вам краще буде, і нам.» Слухав він мене, а далі каже: «Кат тебе бери з твоєю бабою – оженюся! Тільки біжи по горілку.»

Андрій слухав і всміхався.

- А баба як розголосилася, як розплакалася. А вже що лаяла мене!.. А тут і  Манченко за мене вступився: «Ви, - каже, - бабо, його не лайте. Мені до женячки так, як вам до заміжжя, але дитину рятувати треба. Чи вам його менше шкода? Я ж не сьогодні-завтра ноги задеру, то ви й повітки цієї не матимете. Пропадете обоє. Ви вік свій оджили. А він – що робитиме?» І так говорив, говорив, поки не вговорив як я його.

Андрій мусив злазити.

- Ну, то щасти тобі Боже! – сказав Грицькові.

- Щасти Боже! – відповів і той. Але ти прийди колись.

- Постараюся, - пообіцяв Андрій.

Коли ввечері розповідав цю пригоду Лідії Сергіївні, вона розсміялася.

- Це дотепно! – сказала вона. Спритний хлопець!

Андрія торкнулася заздрість і сором: справді, отакий шмаркач, а дав собі раду без нічиєї помочі. Ще й бабу врятував.

- Не всі однакову натуру мають, Андрію, промовила лагідно жінка. – Бувають люди гнучкі, а бувають і не вгнуті. Не заздри Грицькові – будь таким, яким є, хоч таким, як ти, в житті гірше буває. Гордість бережи, бо вона у твоїй крові. Втратиш гордість – утратиш самого себе. Пам’ятай!

Він лишень устав і схилив голову.

- Спасибі вам, бабо! – озвався тихо й урочисто.

 

Цієї ночі сталося щось несподіване, незрозуміле і страшне. Андрія розбудило світло і чоловічі голоси.

- А це хто такий? – спитав один з незнайомих, показуючи пальцем на Андрія.

- Онук, - різко кинула Лідія Сергіївна. Десять років шукала, поки знайшла в дитдомі півтора місяця тому.

- Приписаний?

Жінка мовчки винесла з кімнати подвірну книгу і кинула її на стіл.

Поки непрохані гості читали записи в книзі, Андрій  приглянувся до них і зрозумів усе: це були представники ОДПУ в цивільному , що прийшли заарештувати бабу.

- Андрію, ти не дивуйся – це вже не вперше по мене приходять…

- Розгаварівать нельзя – підвищує голос  довгоносий.

- За кілька днів я буду знову вдома…

- Прекратіть разговори! – підвищує голос  посіпака.

- За мною не шукай і нікуди не ходи! – з притиском продовжує жінка. Школи і праці не покидай і нікому нічого не кажи. Будь розумним.

Сказала, що мала сказати, не звертаючи уваги на те, що в розмову вмішався і другий.

Вона пішла. Лишень кинула йому такий промовистий погляд, що Андрій зрозумів його краще за всякі слова: в присутності таких людей негідно було виявляти будь –які почування. Так зробила баба, так за її прикладом, Андрій: твердо витримав її останній погляд і не дозволив здригнутися ані одному м’язові на  своєму обличчі.

День минув у якійсь напівмряці.

З роботи хлопець спішив, аж йому дух забивало.

Та хата стояла сумна і тиха.

Міцний сон і миска кулішу підкріпили його й оживили надію на те, що баба таки  повернеться . Треба лишень витерпіти . Чотири дні хлопець виходив з хати бадьоріший. І кожного ранку він вірив, що , повернувшись увечері, застане бабу в хаті. Але кожного вечора стрічало його болюче розчарування.

На ХПЗ  склик4али збори. Широко розписувала про батьківську опіку партії й уряду, що й не має молодь в жодній капіталістичній країні світу. Мітинг затягнувся на дві години. А по  ньому почалася врочиста роздача додаткових пайовиків і премій.

Андрій дістав півлітра олії, кілограм чорного хліба, два кілограми пшона, півкілограма цукру і двадцять карбованців грішми. А в школі виплатили стипендію. Цим  разом був уже певний, що застане бабу вдома. Не могло ж бути, щоб такий великий життєвий успіх обійшовся без її присутності!

Але дарма. Лідія Сергіївна не повернулася.

Не чув скрипу хвіртки і кроків на доріжці, а тому аж здригнувся, коли хтось постукав у двері.

- Ба!..- крикнув й увірвав  на півслові.

На порозі справді стояла стара жінка, але не та, якої він так чекав. Вона привіталася і, не питаючи дозволу, просунулася в сіни.

- Вам – кого? не дуже приязно спитав Андрій.

- Мене бабою Настею звуть. Наша хата по другий бік вулиці проти колонки де ти воду береш. Взяла тебе докторша на квартирю, чи як?

- Я їхній онук! – буркнув роздратований хлопець.

- Як онук, то й онук! – погодилася. – Тільки ж я докторшу знала, як тебе ще й на світі не було, і покійного дохтора, і дітей усіх.

Помітивши здивовано недовірливий погляд Андрія,  Нестеренчиха продовжували:

- Я ж у них на кухні шість літ робила, то як було не знати? Та й хто дохтора Чернявського у Харкові не знав? Він міг і самого губернатора у прийомній покинути, щоб якогось старця  бездомного аж поза містом при дорозі рятувати. І по – нашому так славно говорив, наче в селі виріс. І докторша ж, Лідія Сергіївна, також. Із тих вони, бач, були що за Україну стояли, ще при царі. Інших -  то й ганяти і в Сибір засилали, але Чернявського не зачіпали, бо вже дуже великий дохтор був. Але як кинулася пошесть, то не питала, хто червоний, хто білий – косила усіх поспіль. А дохтор рятував і також не питав, чи християнин, чи  антихрист. Доти рятував, доки й сам  тифу набрався та й пішов з цього світу. Лідії Сергіївні якусь роботу дали в больниці. А дім на Сумській відібрали  і в оцю халупину пересилили. Зроду горда була. Не лиха, чи пихувата, а така якась… - горда. Шкода мені її і тебе шкода. Це ж її вже третій раз беруть. За золото.

- За  яке золото? – спитав.

- Ну, та за яке! За золото! Тепер за ту « золотуху» не один терпить. Винюхає десь ГПУ, що в когось золото ще з царських часів може бути, - зараз і хапають. Та з ножем до горла: « Віддай золото державі!» Котрі  полохливіші, то відразу й віддають. Та найгірше тим, що не мають. Хтось по злобі наклепає, а людина терпить. От хоч би й докторша: та її ж у революцію пограбували дощенту, навіть меблі позабирали.

- То чого ж вони до неї тепер чіпляються?

- Та вони, сину, до всіх чіпляються, добра  б їм не було! А до Лідії Сергіївни можуть іще й за дітей чіплятися. У неї ж двоє дітей за границею: син і дочка. Найстарша пішла в сестри – жалібниці на фронт і пропала безвісти. А двоє молодших десь у Франції. Пишуть до неї і гроші на « торсінг» присилають. Відкрили таку крамницю, « Торсінг» називається. Але там треба тільки заграничні гроші мати чи золото.

- Щось я не дуже в ті заграничні гроші вірю, - сказав Андрій. – Баба впроголодь жила. Навіть тепер, хоч і я вже ті картки маю, ніколи досита не наїдаємось.

- Ну, голубе, того я вже не знаю, - розчаровано відповіла Нестеренчиха. – Кажу тобі, що сама чула. Ну, хай тебе Бог береже, сину, бо ти добра дитина.

Попрощалася і пішла.

 

 

На другий день Андрій несподівано вирішив піти до Грицька.

Допитався Устимівського провулка, знайшов потрібне число і почав торгати клямку замкненої брами. Знайомий голос запитав:

- Хто там?

- Та я, Андрій. Пізнаєш ?

- Заходь! – запросив. – Недовго моя баба на свою покаляну честь плакалася – повдовіла знову.

- А кого це Бог приніс? – озвалася старенька жінка.

- Це, бабо, той хлопець, що вас од голодної смерті врятував, - відповів Гриць.

- Цей раз він правду каже, повторила слова внука баба. Коли б не той  кулешик гарячий – одубіла б до ранку.

Грицько нічого не збрехав Андрієві при першій зустрічі – все було, як він казав.

Грицькова баба була не така, якою уявляв її Андрій. Рухалася жваво, а передчасно постаріле обличчя виказувало і дотеп, й енергію, й велику доброту.

Гриць розповів, що Наталка Кузьменко – сестра покійного Манченка – ще в день похорону забрала ключі від хати і сказала, що не хоче нікого чужого у дворі. Вона показала за два тижні повітку покинути. І  Гречанючка постановила у призначений час  повітку покинути. Але Гриць виявляв далеко більше практичності і тверезості. Легко сказати – піти до іншого міста! Пішки? А де спати? А як дожити поки пенсію з Харкова переведуть?

Андрій відчув, як у грудях наростає якесь не окреслене, але тверде рішення. Встав і мовчки вийшов з повітки.

Твердим кроком переміряв подвір’я й увійшов у хату.

- Добрий день вам, тітко! – привітався хлопець.

- Тобі чого?

- Кажу вам добрий день, - спокійно відповів.

- Чула вже! – огризнулася молодиця. – Питаю, чого хочеш? – крикнула молодиця, зіскакуючи з віхтем у руках зі стола. Замахнулася щіткою і була б  мазнула Андрія по носі, коли б він не перехопив її в руки.

- Томалу, тітко, помалу! – остеріг твердим голосом і зблід.

Відчувши хлопцеву силу, молодиця вирвалася від нього, відступила два кроки набік і зі злістю пошпурила квачем на підлогу.

Але за мить, хлопець заговорив м’яко і пристрасно:

- Тіточко, вірте мені, що баба Гречанючка скоріше вмре, як вашої ласки попросить. Два дні з онуком на сухому хлібі й воді сидять,  каганця не світять, бо вашу волю  хазяйську шанують. Я їм чужий, ще чужі ший, ніж ви, але прошу за них! Чуєте тітко? – прошу, як рідну неньку просив би: згляньтеся на них! Не печіть їх, бо вони вже й так спечені до живого. Прошу вас!

- Та Бог з ними!... Хай сидять… Хай варять і ночують у хаті, поки холодно, а там – побачимо. Що Бог дасть – те й буде.

- Грицю, гов! – крикнув. – Тягни – но сюди свого горщика! Зараз будемо крупняка варити!

Грицько спочатку не повірив, але, переконавшись, що Андрій не жартує, з’явився вмент. За  Грицем крізь двері просунулася величава постать Гречанючки:

- Боже поможи, хазяйко!.. Ти не чув, що я казала?... По якому праву до чужої печі лізеш, каверзне потороче?! Ви вже, молодице, не гнівайтесь, він більше вам порога не переступить…

- Ой, пустіть хлопця! – вчепилася за руку баби. – Я ж дозволила! Варіть!

Андрій тихесенько вислизнув з хати. Тепер мав піти на базар і дещо купити, щоб коли баба повернеться, мати чимсь кращим її почастувати.

- Баба !

Хлопцеве серце знову стиснулося від важкого болю.

 

 

 

 

Потягнулися знову дні у безплідному очікуванні. Але Лідія Сергіївна не верталася.

Хлопець неохоче вставав і ледве перемагаючи себе, вибирався до школи. Сидіти самому в хаті було нестерпно, але виходити хлопець не хотів. Усе ж сподівався. Найбільше сподівався вночі.

І справді, вона повернулася вночі. В браму хтось нерівномірно і слабо постукав. Андрій вилетів кулею. перед ним, тримаючись одвірка, стояла Лідія Сергіївна. Була  безвладна і дивно легка, мов ганчір’яна лялька. Коли б не важкий, клекотячий віддих, сказав би, що мертва.

Андрій обережно поклав її на ліжко. Засвітив, глянув на неї й заціпенів, відчуваючи, що від жаху в нього їжиться волосся. На подушці жовтіло якесь незнайоме спухле обличчя з водянистими мішками під  заплющеними очима  і з синіми, майже чорними устами, на яких виступала рожева піна.

« Помочі! Лікаря! – билася в голові хлопця думка.

Куди бігти? Кого кликати? Що робити?

« А баба Нестеренчиїха!» - осяяла раптом його пригадка.

- А що там? Чого хочеш? – зараз же озвалася Нестеренчиха.

- Ходіть, бабо, ради Бога! – здавлюючи крик, заячав Андрій. – Баба чи не вмирає!

Справді прибігла скоро і зараз же кинулася у кімнату хворої.

- Ой лишенько! – заголосила. – Та що ж це вони, окаянні зробили з вами?!

Обличчя Лідії Сергіївни скривилося  гримасою болю й роздратування. Помітивши це, Андрій вхопив Нестеренчиху за плечі і випхав аж у кухню.

- По лікаря я вже зятя послала, - хлипала вона.

Поки грілася вода обоє  навшпиньках заходили до кімнати хворої і прислухалися. Лідія Сергіївна лежала нерухомо і важко дихала, але була притомна.

Нестеренчиха обтерла сльози, помочила кінчик  фартуха і звогчила обличчя.

- Як вона не плаче, то я й поготів не маю плакати.

Андрій не плакав також. За невеликий час Андрій трагічно рано змужнів і передчасно дозрів, утративши сонячну весну юнацтва.

Лікар Непийвода прибув щойно по четвертій годині. нічого не питав, лишень старанно обтер руки спиртом і, забравши з собою велику  течку, пішов до кімнати хворої, начеб був у себе вдома.

Оглядав Лідію Сергіївну майже годину, а коли врешті ввійшов у кухню, був білий як полотно.

- Ложку і води! – скомандував Непийвода. Висипавши в ложку два порошки, забрав воду і  вернувся до спальні.

- Ви, Тимофіївно, - звернувся до жінки, - йдіть додому і відпочивайте.

Лишившись на самоті з Андрієм, трохи зм’як.

- Лідія Сергіївна тепер буде  спати, і їй нічого не потрібно, - заговорив до хлопця. Я ввечері прийду знову. Маєш хліб?

Андрій розгубився зовсім.

- Їж, кажу! – гримнув лікар.

Не вдавав – був справді сердитий, і хлопець мусив скоритися.

- Ну тепер можна лягати, - дозволив, коли Андрій скінчив. - Сили бережи, вони тобі ще потрібні  будуть.

 

 

 

Андрій прокинувся перед  полуднем і, як був босий, потихеньку пішов до Лідії Сергіївни. Вона ще спала. Рухався, мов тінь, щоб не розбудити хворої.

Вона прокинулася вже перед вечором і  закашляла. Вмить Андрій уже був біля неї. Хвора, вибравши зручний момент, притримала його руку і погладила її.

Лідія Сергіївна, може, й не мала охоти  до їжі, але скуштувала всього, щоб не засмучувати хлопця.

Непийвода не поділяв радості Андрія, який заявив, що хворій краще, що вона вже говорить і навіть їсть.

- Цю ніч спатиму тут! – кинув уривчасто лікар.

Хлопцеві ввірвався терпець.

- Докторе, що сталося з бабою? – спитав обережно.

Той лишень скоса глянув на Андрія і ще глибше затягнувся димом.

- Лікарю, - промовив хрипко, - ви скажіть мені правду!

- Правду! – сардонічно всміхнувся лікар. – Коли я тобі скажу, що у твоєї баби травматичний гепатит, нефрит, бронхіальна гематорея, що загрожує перейти в гематемезію, а потім у бронхобленорею, то ти щось із цього зрозумієш?

- То її таки катували! – дико простогнав Андрій.

- На це нема ніяких доказів!

- Лікарю, - озвався знову благально, - скажіть мені по щирості: житиме баба?

- Місяць! – рубнув Непийвода. – Найбільше – два. А може вмерти сьогодні.

Андрій уже був готовий до цього, та все ж оцей авторитетний присуд викликав у нього таке потрясіння, що лікар, глянувши на його обличчя, втратив самовладання й вибухнув:

- А ти ж чого сподівався, дурню безмозкий?! Думав, може, що я тобі чудо зроблю?! У неї ж всі життєві органи знівечено, і тільки одна сталева сила волі її ще при житті тримає! Феномен, перед яким найсучасніша медицина рота роззявляє!

Лідія Сергіївна знає все. Вона ж – дружина лікаря. Її не обдуриш, та й не треба дурити. Дурять слабодухів, а її душа з криці кована.

Не витримав Непийвода. Обпер  буйно волосу сиву голову на руку і  заплакав.

12.

Чотири дні вдосвіта приходила баба Гречанючка і виходила, коли вже повертався Андрій. Вона давала Андрію точний звіт, як і що було з хворою, що вона їла й пила, викладала плани на другий день і, попрощавшись, виходила.

А хлопець, ледве звівшись з постелі, біг до кімнати Лідії Сергіївни і кожного разу боявся, що застане її мертвою. Казала, що почуває себе краще. Але обоє знали правду й не згадували про неї ані словом.

Непийвода приходив щовечора. Мав другий ключ від хвіртки й виходив ще перед приходом Гречанючки або після того, як вона з’явилася.

П’ятого дня Андрій вернувся додому по  десятій. Відправивши Гречанючку, хлопець поспішив до Лідії Сергіївни. Після її повороту не бачив її при денному світлі. Тепер побачив і злякався знову. Лице хворої зморщилося, осунулося, постарілося ще більше і дивно потемніло. Печать  недалекого кінця виступала  на ньому виразно і не залишала місця сподіванням.  Важкий трупний  дух відчувався в кімнаті ще сильніше.

- Сідай, Андрію, - слабо всміхнулась вона, - хочу з тобою поговорити.

- Лікар Непийвода заборонив вам говорити, бабо, - сказав він.

- Ох, це вже все одно, - зробила зневажливий знак рукою. – Ти ж уже знаєш усе, правда?

- Чув, - сказав, одвертаючи погляд!

І хлопець оповів про своє знайомство з Нестерчихою.

- Нестеренчиха казала правду: я маю закопане золото й дорогоцінності, а син присилав мені з Парижа гроші на « торсінг».

Андрій подивився на неї отетеріло і занімів.

- Про гроші від сина ГПУ знає. Знає, що я їх не приймала, що  відсилала кілька разів назад і  просила їх мені більше не  присилати. А щодо закопаного золота, то ГПУ лишень підозрювало. Два рази мене викликали за нього, тримали по кілька днів і випускали. Та, видно, не  переконалися. Але на цей раз я вже їх таки, переконала»…

Почала сміятися з істеричною злорадістю, але сміх нараз перейшов у вибух надривного кашлю. Корчилася, хрипіла і все обтирала уста рушником.

Кашель хворої поволі слабшав і врешті припинився зовсім.

Андрій обережно присунув до ліжка стілець і сів.

Отже, баба таки мала сховане золото. Для чого було їй ховати золото, коли могла занести його в « тросінг! і не даром віддати, а виміняти за нього харчів! А вона, замість того, дала  себе катувати до смерті і ще радіє, що « переконала» їх!

Лідія Сергіївна розплющила очі.

- Тепер, Андрію, скажу тобі решту. Не сумуй, сину. Мені на тому світі буде краще, ніж тобі на цьому.

Він обережно взяв її в’ялу холодну долоню і притулив до лиця. Так хотів плакати, мало не кричав. Але не смів.

- Я оце думав, що коли би знав, де те ваше золото заховане, то сам би його тим триклятим катам заніс, щоби вас визволити!

Вона різким рухом висмикнула свою долоню з його.

- ти знаєш, чому більшовики тепер за золотом і закордонною валютою полюють? Не знаєш? То я тобі поясню: тому, що їхня держава така ж злиденна, як і ті голодуючі, що вмирають по вулицях. Кремлівські головачі та їхні помічники по цілій країні, правда, ситі й у розкошах купаються, але знають, що народ їх ненавидить, і сидять, мов на вулкані. Щоб утриматися при владі, мусять годувати армії ГПУ, сексотів, парт тисячників та  інших опричників. А це коштує гроші. Ну, і всі помічники сили не матимуть, коли не буде війська. Отже, треба зброї: рушниць, револьверів, гармат, кулеметів, танків і набоїв. Щоб усе це перевозити з місця на місце, треба поїздів, літаків. Щоб виготовити зброю і засоби транспорту, потрібно побудувати фабрики, щоб розвинути важку промисловість, треба купити машини, бо всоїх  катма; щоб купити машини, треба мати за що. Совєтські рублі вартості не мають. Щоб гріш у державі мав вартість, він мусить бути забезпечений або промисловими виробами, або продуктами сільського господарства, або сировиною, або золотом. Нічого того, крім сировини СРСР не має.

Андрій в думках коментував: « Еге ж, я й без економіки багато знаю. Бачив уже на ХПЗ. А сільське господарство» по  жебраний хліб ходить. Ще минулого року співали: « Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні», а цього року, либонь, уже й співать нікому.

А Лідія Сергіївна вела далі, ніби лекцію читала:

- Та, навіть осягнувши мету всередині своїх володінь, більшовики ще не будуть певні свого існування, поки довкола них існуватиме інший світ. Тож вони постановили собі опанувати цілу земну кулю. За совєтські папірці за кордоном вогнища бунту не  розпалиш. На пропаганду, на підтримання страйків і заворушень також потрібні золото і закордонна валюта. Тому повідкривали « торсінги» , тому й місто тиснуть голодом, щоб витягнути від людей усе. В ГПУ тим людям, що мають  родини за кордоном наказують писати і просити присилати якнайбільше доларів чи іншої валюти, яку міняють на долари.

Мовчки дивився на  знеможене старече обличчя. Оце людина! Оце жінка! Правду казав Непийвода, що в неї душа з криці кована! А при тому добра!

Вичекавши, Лідія Сергіївна заговорила знову:

- Відколи наші предки програли державну незалежність, ми рідко боремося -  більше боронимося і захищаємося. Тепер же навіть і не захищаємося, а просто гинемо. Уяви собі, сину, що би сталося, коли б одного гарного дня всі сорок мільйонів українців, разом з найменшими дітьми, проголосили голодування?

Влада злякалася б голодування ще більше, ніж страйку, і, звичайно, почала б терор. Але не вистріляла б більше, ніж помре з голоду. Не вистріляє хоч би тому, що і розстріли грошей коштують. Скільки війська було б потрібно, скільки куль і … скільки гробокопачів та кладовищ?

- Бало! – похилився над хворою і вхопив її за руку. – А це ж справді нас усіх урятувало б. Тільки треба, щоб усі стали разом!

- Щоб усі стали разом, Андрію, треба готуватися,  потрібно організації ще більшої, ще міцнішої, ніж комітети самооборони. Це –справа майбутнього. Тому я тобі при першій зустрічі сказала: терпи і чекай. Але я тобі досі  головного не сказала: де моє добро сховане.

- Байдуже мені до нього! знизав плечима.

- А сказати мушу. Золото закопане під оцією грушею, - показала у вікно. – Глибоко. Була колись там криниця.

У революцію пограбували мене, правда, пограбували, але це називалось « реквізицією». Та, на щастя, « реквізитори» були з тих, що не вміли скла від коштовного каміння відрізнити, а про мідь думали, що то золото.

Хлопець розсміявся:

- То ви їм …

- Еге ж, ще й розписки брала, - всміхнулась Лідія Сергіївна. – Андрію, - заговорила, роблячи зусилля. Там золото і самоцвітів більше, ніж на сто п’ятдесят тисяч царських рублів. Міг би цілий ХПЗ купити.  Пробувала я якось дітям у листах пояснити, але вони натяків не зрозуміли, а писати просто не можна.

- І що з тим скарбом робитиму?!

- Це вже хай тобі твій розум і твоя совість підкажуть. Я все вірю, що часи зміняться, що діти з онуками повернуться…

- Як умру, можуть від тебе, як від неповнолітнього, хату відібрати. Поки того не сталося, візьмемо Гречанючку з онуком. І ще одне… Коли я вмру, напиши до дядька Бориса.

Епілог

З груші обсипалися останні пелюстки цвіту і густо встеляли землю.

На вулицях міста, поза його межами, по селах, полях і ярах також обсипаються пелюстки життя мільйонів українських хліборобів. Падали, падали, падали!..

А в той самий час біля чепурної вілли в передмісті Парижа під кущем білого бузку сидить інженер Борис Чернявський. Два дні вже не може ні їсти, ні працювати через сумний і водночас безглуздий лист.

Отже, мама, так і вмерла, не побачивши більше дітей і внуків. Але решта листа!..

« Син вашої сестри Тетяни!» Яка нахабна, цинічна брехня! Я сам поховав в Китаї Таню, яка померла від жовтої пропасниці! Мама з милосердя прийняла до хати якогось хлопця, звірилась йому в родинних справах, а той пройдисвіт хоче це тепер використати.

Взагалі лист якийсь дивний. Більшу половину короткого листа займало оповідання про якісь водогони, засипану криницю, груші…

Біля Чернявського з’являється п’ятнадцятирічна донька.

- Тату, ти можеш вислухати мене спокійно?

- Чого  ти хочеш, дитино? піддається з  незадоволенням батько.

- Ти нам колись оповідав про те, як шукав скарбів під старим деревом на дачі біля Лопані. Чи то була груша?

- Це справді була груша!

- А не казав ти, що в бабусі були якісь дорогоцінності рідкісної краси?

В очах Чернявського раптом блискає вогник здогаду.

- Моя ти розумнице! – раптом гаряче обіймає і цілує він доньку.

- То ти зрозумів, тату? – з відтінком гордості питає дівчина.

- Ти мене спитайся, як це я не зрозумів одразу! Ох, Лідусю, як мені соромно!.. Скарби, дорогоцінності – це все не важливо. Найважливіше те, що твоя бабуся вмирала на руках чесної і розумної дитини.

Він схоплюється на ноші гукає в одчинене вікно:

- Саню, ми справді маємо племінника! Навіть не племінника, а сина! Лесю, ви з Лідусею маєте чудового брата, чудового!...

 

Підсумок уроку.

     Назва повісті глибоко алегорична – «Каміння під косою». Коса – одвічний предмет хліборобського побуту. З нею виходили на колосистий лан, щоб зібрати найдорожче – хліб.

      Але ж з косою ходить і смерть. Вона викошує свій лан сотнями, тисячами, народами. У 30-ті роки таким ланом стала Україна. Не зібрати, а забрати хліб прийшла нова влада в Україну, розмахуючи косою смерті. Проте раз у раз налітала ця символічна коса на каміння, щербилася, затуплювалася, а згодом таки зламалася. Бо те каміння з розгромлених фортець Запорізької Січі, з поруйнованих храмів і церков щедро всіяло Україну. Але найміцнішим камінням були люди, які не зреклися своєї правди, не скорилися, не відступили.

        Наше з вами завдання – говорити правду про голодомор і пам’ятати її, адже «Лише правда про геноцид українського народу і пам'ять про кожного невинно убієнного може звільнити націю від цього важкого спадку».

 

 

 

 

 

Біографічна довідка

       Ольга Нилівна Петрова (літературний псевдонім Ольга Мак) народилася в 1913 році в місті Кам’янці - Подільському. Тут пройшли її дитячі роки. Тут здобула освіту, ліквідовувала неписьменність, а потім вступила в технікум іноземних мов. Громадянська війна, голод змусили родину міняти місце проживання. Певний час жили на Дніпропетровщині та Чернігівщині. Тут, у селі Карашені за Корсунь-Шевченківським похований батько письменниці Нил Семенович Петров та трьохрічна сестра Клавдія, які померли ще в перший голодомор, а поруч, у Вільхівчику, спочиває сімнадцятирічна сестра Юлія…

         У криваві тридцяті роки письменниця приїдить на Чернігівщину і живе в Ніжині. Тут навчається, а згодом стає дружиною викладача вузу професора Вадима Олександровича Дорошенка. Закінчивши у 1938 році інститут, викладає українську мову на робітфаці при вузі. Влітку 1938 року професора Дорошенка було заарештовано, а згодом розстріляно. Ольга Нилівна з малолітньою донькою змушена була переховуватись від НКВС. Вона виїздить на Західну Україну, а звідти за кордон.

        Поневіряння шляхами еміграції приводять її до Бразилії.

        З-під її пера виходять друком роман-дилогія з бразильської тематики «Жаїра»(1957-1958), роман «Проти переконань»(1960), повісті «Бог вогню»(1956), «Чудасій»(1956), «Куди йшла стежка»(1961), «Руслом угору», і вже в Канаді завершує роботу над повістю про голодомор 1933 року «Каміння під косою» (Торонто 1973). За оповідання «Дала дівчина хустину», «У великодню ніч», «Столиця голодного жаху» отримувала премії на конкурсах, що їх проводила світова федерація українських жіночих організацій (СФУЖО).

         У більшості прозових творів зображена молодь, яка прагне до морального вдосконалення, шукає свою стежку в житті. Головних героїв письменниця наділяє рисами доброти, людяності, високих гуманістичних ідеалів, поривань. Стиль її письма пройнятий ностальгійними елементами, любов’ю до України. Її герої вольові, сповнені енергії, люблять свій народ, свою країну.

           Після 1996-го року письменниця знизила творчу енергію, бо важко захворіла.

           Померла Ольга Нилівна Мак (Петрова) 18 січня 1998 року в Торонто.