урок літератури рідного краю " Поетична муза Сумщини в бою з фашистами"

Тема          Поетична муза Сумщини в бою з фашистами

Мета:

• ознайомити учнів із життям і творчістю поетів Сумщини в роки Великої Вітчизняної війни;
• формувати навички самостійної дослідницької роботи з науковою літературою, вміння виступати з усними повідомленнями;
• виховувати в дітях духовність, людяність, патріотизм, повагу до історичного минулого рідного краю і повагу до високих людських почуттів.

 

Там, де ми бували,

Нам танків не давали,

Репортер загине - не біда.

К. Сімонов

Вступне слово вчителя.

І знову травень у шістдесятий раз після війни заквітчає (в) сади і гаї. І знову солов'їні перегуки полинуть над рідною землею, над весняною Ворсклою, над нашою Охтирщиною, над Сумщиною нашою.

Дослухаємось невмирущих щебетів і ніби чуємо приснулі слова:

Солов'ї, солов'ї, не бентежте солдат.

 

(Грампластинка „Солов'ї, солов'ї"...)

 

Співають солов'ї, шаліють буйноголоссям своїм над задумливою калиною і стрункою тополею ,над степовими курганами і гранітними обелісками, де сплять вічним сном солдати.

Співайте любі... Нехай почують вас юні й безстрашні побратими наші ,хто поліг на полі бою чи в катівнях гестапо, хто помер після війни від тяжких невиліковних ран і осколків, що холодом своїм з'ятрили душу.

Хай почують їх ті сиві ветерани, кому не спиться від спогадів про війну.

 

Учениця (на фоні тихої музики).

Тісніше сідаймо до гурту, друзі! Слово наше про мужніх воїнів, земляків наших, чиєю надійною зброєю в однаковій мірі був автомат і гостре слово. Ми розповімо про тих, хто пішов від нас, назавжди залишившись молодими, і про тих, хто мережить свої рядки, уславляючи нашу рідну Сумщину, родинне вогнище, хто писав і після війни потрясаючу правду про неї:

 

У капусті, в картоплі знаходили

і в очереті -

Не малих немовлят, а дорослих,

вусатих синів.

І кого біля ями, а кого

у тіснім лазареті

Сповивали для снів.

Це слова нашого земляка Платона Воронька з його останньої збірки „Узмінь". Минуле, сучасне, майбутнє - ось ті головні проблеми, які вирішував літератор у своїй творчості.

Більшість поетів і письменників у роки війни були журналістами військовими кореспондентами. Під час боїв вони постійно знаходились у військах, ходили в десанти, брали участь у диверсійних групах, у захопленні „язиків".

Там, де ми бували,

Нам танків не давали,

Репортер загине - не біда.

Яким важливим для солдатів було влучне слово, сказане своїм, доморощеним поетом, або малюнок на скромному бойовому листку. Тому що це слово, цей малюнок були звернені безпосередньо до них.

 

Учень.

Зростали доморощені поети в партизанському загоні Сидора Артемовича Ковпака, який прошов від Путивля, що на нашій Сумщині, до Карпат. Мав загін у своєму складі сурмачів безсмертних подвигів партизан.

По-різному склалася їхня доля: одні з них зустріли напад зрілими людьми, інші тільки-но переступили поріг свого повноліття, розправивши крила для польоту. Одні з них стали комсомольськими працівниками, інші - журналістами та кінорежисерами. Та у часи негоди вони поєднали відвагу воїна і пристрасть співця.

 

Учень.

Як Міша Ларін. Сирота, поводир сільського кобзаря, вихованець нашого Охтирського дитячого будинку.

Народився 1921 р. на Краснопільщині. Юнак зазнав тяжкої сирітської долі, матір'ю йому стала Сумщина, що повела його в Краснокутське фабрично-заводське училище, потім на Харківський канатний завод. У роки війни був розвідником, плавав матросом Азовської флотилії. Тричі поранений, нагороджений багатьма орденами і медалями. У перерві між боями писав вірші, такі щирі і задушевні.

В тиши, листая жёлтую тетрадь.

И разбирая строчки еле,

Я вижу, как уходит умирать

Поэт в простреленной шинели.

Какого взвода, роты и полка,

Из мест каких он - неизвестно,

Но жизнь его, как песня, коротка,

Во имя жизни вновь воскресла.

Мужні слова Міші Ларіна, як набій автомата, лягали на голови фашистів, кликали до помети.

Добрим словом він згадує свою першу вчительку з нашої Охтирки.

Ти мене на бій благословила

В той минулий грізний і суворий час.

І в душі солдатській закипіла сила,

І хоробро бився з ворогом твій клас.

Ти навчила юність жити і боротись,

Відкривала нам ти неозорий світ.

І руки твоєї я відчую потиск,

І візьму в дорогу твій я заповіт.

Щоб у чистім полі половіло жито,

Щоб Вітчизна день і ніч цвіла –

Треба рідну землю ще палкіш любити,

Землю ту, що щастя нам усім дала.

Пішов із життя Міша Ларін, як безліч його побратимів. Пісня залишилась не доспіваною, але...

 

(Музика „Журавлі")

 

Учень.

Людиною з легенди, безстрашним лицарем - Прометеем постає перед нами світлий образ Федора Гавриловича Швіндіна. Це поет, якого високо цінували Андрій Малишко і Степан Крижанівський.

Як гряне бій і прогримлять гармати,

На лінію вогню з братами я піду.

Не відступлю, Вітчизно, моя мати,

Лиш смертю скошений, можливо, упаду.

Ці рядки написані перед війною і звучать, як клятва.

Федір Швиндін - секретар Липово-Долинського райкому комсомолу, член редакції молодіжної республіканської газети „Комсомолець України".

У дружньому колективі комсомольських журналістів зміцнювались крила пісні молодого поета, коли в Європі йшла II світова війна.

Вечірня зоря золота,

Зійди над долею моєю

І покотися над землею –

Озолоти мої літа.

У серці пісню воскреси,

Окриль її, зроби дзвінкою,

І над землею пронеси,

Щоб палко кликала до бою,

Щоб стала зброєю мені,

Моїм мечем... Щоб сонцем стала,

Щоб ворогів іспопеляла

На серця чистому вогні.

І спопеляла ворогів його пісня в роки Вітчизняної війни.

Вдарили з тучі

Громи могучі,

Блискавки палять поля.

Чуєте, люди,

Зранена всюди,

Зранена стогне земля

В сяйві гони,

Зорі червоні, - спалахи бою і грім вдалині То загораються помстою дні. Пішов він з піснею своєю на лінію вогню з мільйонами своїх братів, став підпільником, рядовим великої армії радянських патріотів. Але, попавши в лапи гестаповців, гине смертю героя в Білопільському концентраційному таборі.

Не доспівав свою пісню поет, але й те, що він встиг зробити в поезії, -прекрасне, пройняте нездоланною силою патріотизму.

 

Учень.

Загиблі сурмачі мріяли, щоб їхня поезія стала рідною сестрою тих, хто бореться зі зброєю в руках, щоб на білому коні виводила їх в табори народних лісників.

Живі продовжували справу загиблих. Мужніли ряди співців. Серед них був наш земляк, друг нашої школи в минулому, Платон Микитович Воронько.

За велінням обов'язку, за велінням совісті пішов він у роки війни мости підривать у загін Ковпака. Про себе в ті роки він писав: „Я той, що греблі рвав. Я не сидів у скелі, коли мости валились вікові." Крізь полум'я війни він проніс гартоване слово своє

Фронтовим поетам мало випадало часу для творчості - у руках частіше були автомат, граната, динаміт, аніж перо чи олівець. У боях і походах рідна земля окриляла поета.

Моя героїчна, преславна,

Зелена Путивльська земля,

Спасибі тобі, Ярославно,

За плач, що серця окриля.

За вірність, що в кожнім столітті

Квітчала наш шлях бойовий,

За пісню, що вперше на світі

Замінить твій шлях бойовий.

 

Учень.

 

У січні 1944 р. комбат Воронько в бою за місто Сталіно був тяжко поранений. Довгі місяці йшла боротьба між життям і смертю. Життя перемогло.

Пройшли роки. Платон Микитович - член Спілки письменників України, Лауреат премії ім. Шевченка. Але довго боліли йому рани війни, довго жило в ньому те болісне, тривожне почуття пам'яті.

Ось як він пише у своїй останній збірці про війну:

Я сам зав'язав собі рану,

З сорочки зробив бинта.

Ой пісне, вмирати ще рано!

Живому впади на вуста.

Його радувало те, що не уривався між поколіннями зв'язок, що він сильніший самої смерті.

 

Пісня „На безымянной высоте"

 

Вони стояли спиною до спини –

Останні на висотці кам'яній.

Летіли смертю послані краплини.

Лише одній краплині мідяній

Крізь два чола судилось пролетіти

І загубитися у хащах будяків.

Ту кульку знайдуть інтернатські діти –

Два хлопчики, що схожі на батьків.

Оце вона і є, та спадкоємність поколінь, без якої озлиднів би світ.

 

Учень.

Життя талановитого поета - воїна Пилипа Рудя, іменем якого названа сьогодні обласна премія за кращий художній твір, обірвалося на полі бою.

Дитинство його пройшло на берегах тихої річки Реті, що тече через село Бистрик. Тут у 1910 році в хліборобській сім'ї народився Пилип Рудь. Виростав хлопчина жвавим, допитливим, беручким до роботи. Від батька успадкував сміливість і наполегливість у досягненні мети, від матері - любов до природи, до дзвінкоголосого слова.

Після закінчення семирічки Рудь став першим заспівувачем комсомольських справ на селі, згодом - секретарем комсомольського осередку.

У 1927 р. в Конотопській окружній газеті „Селянські вісті" з'являються цікаві, вправно написані вірші.

Про тодішні щасливі дні поет згадує у своїх віршах:

Друже сонце! Правда, я співаю,

І не стриматися радості моїй

Нам і осінню сміються первомаї,

Гартували нашу молодість бої.

В праці ми ростем і молодієм,

І тому тепер співаю я,

Бо така дзвінка і мелодійна,

 Комсомольська молодість моя!

Через хворобу серця й поганий зір Пилип Рудь не служив в армії. Але в перший день нападу фашистів на нашу Вітчизну він вирішує, що його місце у лавах захисників Батьківщини. Він добровольцем іде на фронт військовим кореспондентом.

Згодом оточення, німецький концтабір, втеча, партизанське з'єднання Ковпака.

Сміливим і винахідливим бійцем, чуйним і добрим товаришем проявив себе Рудь. Він швидко завоював довір'я і шану серед партизанів. 8 березня 1942 р. у з'єднанні вийшов перший номер друкованої газети „Красний партизан", а „Партизанська пісня", надрукована у цій газеті стала улюбленою піснею загонів С.А. Ковпака.

 

Учень.

Ніби відчував поет, що бій за село Лукашенково буде останнім. Бій видався нелегким.

- Хлопці! Я приймаю команду!

Не зупинятись! Вперед! - і його кремезна постать із занесеною в руці гранатою майнула у відблисках пожежі. На світанку партизани повернулися до табору з перемогою. Багато партизан загинуло в ту ніч. Серед них і людина зі світлою душею, поет, кореспондент Пилип Рудь.

У мирній творчій праці минуло 60 років від дня загибелі П.Рудя. Але колись пережите, втрачене не забувається ніколи:

І тільки спогад з далини,

І рідні відгуки луни,

І тільки зорі над землею...

О мій русявий прометею,

Загублений в ночах війни!

Та хіба загублений?

Я буду завжди в буднях пломеніти,

Весь вік я буду молодим!

І тому ми, молоде покоління, стаємо причетними до подвигів своїх батьків, шануємо пам'ять поета-воїна Пилипа Рудя.

Ось як щиро пише, висловлюючи почуття своїх ровесників, молода поетеса із села Бистрик Валентина Бережна:

 

Учениця.

Срібночубим твоїм ровесникам

Усміхаються ніжно внуки.

 А тобі все ходити веснами –

Не болять від роботи руки.

Не діждалася сина матінка

З огняної важкої дороги.

І шумлять ясени під хатою

Про минулі її тривоги.

Із криниці в гаю під кручею

Подорожній води нап'ється...

Джерело з - під верби плакучої –

Це Пилипове серце б'ється.

Вже давно заплела дружинонька

В темні коси свій сивий смуток,

А тобі все життя судилося

Юнаком буйночубим бути.

А тобі не згубити молодість,

Комсомольську завзяту пісню...

Журналісте, поете, воїне,

Я тобі уклоняюсь низько!

 

Учениця.

Повернувся з фронтів війни журналіст Павло Ключина, який по війні викликав своїми гуморесками усмішку на обличчях людей. Почуття гумору ніколи не було зайвим у нашому житті.

Цим почуттям володів і поет Дмитро Білоус, який народився в селі Курманах Недригайлівського району. У роки війни працював на радіостанціях „Радянська Україна", співробітничав у радіожурналі „Сатиричний залп". Ох і діставалося від нього фашистській навалі!!

Йшли в атаках любові

На Київ фашистківці...

Ось їх танки і в Москві –

На професійній виставці.

Де, коли підбив і хто –

Все тут з етикетками:

Ось і мото, і авто,

Танки із танкетками,

Паліям війни на зло

Обернулось трупами.

І потвору не одну,

У свій час розчавлену,

Як утиль сировину

Нині переплавлено.

Мріють про криваві дні

Містери зі стеками.

Що ж лишилось від броні –

Слід згадати декому.

Хай палій у дзвони б'є...

Та один тут висновок:

Місце в нас було і є

Для трофейних виставок.

 

Учень.

10 вересня кожного року Сумщина відзначає день, коли в Спадщанському лісі почав свій бойовий шлях Путивльський партизанський загін, який незабаром переріс у партизанське з'єднання.

І співають славу непереможній силі поет-ковпаківець Олексій Палажченко і його побратим поперу Олекса Ющенко:

Ні, не забути дні війни,

Навіки в пам'яті вони,

І ті герої незабутні,

Що ми в серцях у дні майбутні

Проносимо. Вони - солдати,

Вітчизні все могли віддати.

Їх подвиг сяє зорецвітом

Над мирним світом Вічним цвітом.

 

Висновок учителя.

Кадр із фільму „На Кургані під Охтиркою". На фоні кадру вчитель говорить:

60 років на Україні панує мир. Що може бути від неба мирного прекрасніше? Усе, чого ми досягли, завойоване побратимами нашими. Йдемо до могил, з яких чуємо:

Не треба печалі: ми падали

в січах без ляку,

Над нами ніколи не плакали

тужно оркестри,

Бо з наших плацдармів

живі починали атаку.

Підуть мої земляки і в Спадщанський ліс, а з ними поет Василь Чубур, який стане біля землянки і прочитає такі слова:

Землянку огортає осінь...

Важке відлуння підошов...

Ні, я прийшов сюди не в гості –

По спадщину прийшов.

Йтимемо по спадщину вічно. Кому ж, як не нам, пам'ятати про тих, „хто в боях дні і ночі заглядав смерті в очі на кривавих дорогах війни". І не тільки пам'ятати, а й робити все ,щоб розцвітала наша самостійна Україна. Треба пам'ятати про духовне очищення, яке дає тільки світла пам'ять про тих, хто жив перед нами. Корінь їхній не повинен загубитись. Настав час замислитись над тим, хто ми? Чиїх батьків діти?

Ми - українці, прадіди наші - герої.

То й повинні творити добро.

Мислити й творити для України - наш обов'язок.

9 травня підемо всі до обелісків і

Стягам калиновим вклонимось,

Що не схилились орді.

За ратоборців помолимось

Небу, Землі і Воді.

Б.Олійник.