Урок ЛРК № 2 за книгою М. Костенка «Золоті ворожбити».«Який же ти величний і мудрий, білий світе!»

«Який же ти величний і мудрий, білий світе!»

(Урок ЛРК  № 2 за книгою М. Костенка «Золоті ворожбити»)

МЕТА:  продовжити знайомство учнів із творчістю Миколи Костенка, зокрема із змістом ІІ розділу книги «Золоті ворожбити», вчити аналізувати художні твори, формувати читацькі смаки, активну життєву позицію, виховувати любов до рідної землі, до людей, до природи.

Цілі.

Учні знатимуть: зміст, тему, проблематику виучуваних творів, цікаві факти біографії письменника.

Учні вмітимуть: відтворювати сюжетну канву оповідань, пояснювати втілені в них ідеї, висловлювати власне ставлення до прочитаного, визначати роль прочитаного для особистого розвитку; проводити аналогії між зображеним у творі і побаченим у реальному житті;

Тип  уроку.  Урок ЛРК.

Форма.  Урок-мандрівка.

Методи, прийоми і форми роботи: розповідь учителя, випереджувальні завдання, бесіда, робота у групах, «Мозковий штурм», «Мікрофон».

Обладнання: книга М. Костенка «Золоті ворожбити»,  виставка ілюстрацій на тему «Мій улюблений куточок природи», фотовиставка учнів на тему «Плями на людській совісті».

Випереджувальні завдання:

♦ індивідуальна робота — прочитати другу частину книги  М. Костенка «Золоті ворожбити»;

♦ підготувати коротку розповідь про улюблений куточок природи;

♦ знайти опис лікувальних властивостей коров’яка у  довіднику лікарських рослин.

♦ зробити фото місць безгосподарності у Полтаві та її околицях.

О скільки у природі немудро-мудрих літер,

О скільки у людини невміння прочитать.

Павло Тичина

                                                                     Ми винуваті, що міліють ріки

                                                                І лисинами світять береги,

Що десь духовні ліпляться каліки

                                                               І виростають наші вороги.

Василь Симоненко

Прийдуть нащадки і — віриться — побачать Україну оновлену, вільну від екологічного лиха, від успадкованої з тоталітарних часів аморальності й таких принизливих нестатків та злиднів…

Олесь Гончар

Ми повинні піти шляхом Христа: перш, ніж стверджувати екологічну віру в життя довкілля, підготувати її апостолів.

М. Реймерс

 

 

 

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. З’ясування емоційної готовності учнів до уроку.

Технологія «Світлофор».

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

Учитель.  Сьогодні на уроці ми продовжимо знайомство з героями книги Миколи Костенка «Золоті ворожбити» і переконаємося, що це  — не тільки люди, але й звірі, птахи, рослини, місто Полтава,  рідне село Їсківці. Його пейзажні замальовки зачаровують,  автор ніби веде читача за собою і обережно розкриває перед ним світ довершеності, мудрості й краси. Тому я пропоную сьогодні здійснити уявну мандрівку нашою  мальовничою Полтавщиною, опрацювавши ІІ розділ книги Миколи Костенка «Золоті ворожбити» під назвою «Дзвін мовчання».

«Мозковий штурм».

* Чому саме так письменник назвав цей розділ? Як називається використаний у заголовку стилістичний прийом?

(Цей розділ містить твори про  природу, яку чуйна душа сприймає серцем. Використаний письменником  прийом оксиморону тонко передає надзвичайно складну категорію живого світу, вияви якого не всі бачать і відчувають: ці голоси радісні й тривожні, у них торжество життя, а буває й навпаки: реванш смерті,  перемога сили над беззахисністю. Мовчить зірвана квітка, зламане деревце, зруйноване гніздо, проте це мовчання озивається у чуйній душі болем, гнівом, обуренням.)

* Актуалізація суб'єктного досвіду: з'ясування емоційного враження від перебування на природі. Що найбільше запам’яталося від того? (Учні зачитують творчі роботи, які готували вдома.)

ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.

Учитель. Ваші емоційні, яскраві мініатюри свідчать про те, що спілкування з природою залишило у вашій душі незабутні спогади. Отож, вам неважко буде на мить повернутися в літо,  уявити, як  ми заходимо у прохолоду лісу і чуємо зозулине «ку-ку», а потім, завмерши, рахуємо свої літа, адже її «голос —  віщий". "Але довго не слухай, — застерігає нас оповідач, — бо запаморочить голову й мимоволі думатимеш: справді, скільки ж мені літ на земне відведено? … Про неї існує чи не найтрепетніша легенда».

1. Робота над змістом  легенди «Зозулині черевички».

Бесіда.

◘ Чому, за легендою, плаче зозуля? («Сумно їй одній. Душу пташину страх перед невідомим гнітить: у всіх діти є, продовження роду, гніздо, тепло домашнє, а вона чим гірша?»)

◘ У що перетворюються, за легендою, зозулині сльози? (У «фіолетово-рожеві квіточки на міцно переплутаних стеблах», що «дорогу з горя вказують».)

◘ Чи знає про це Зозуля? (Ні, бо вона «наче людина нерозважлива».)

◘ Яка роль епітета «нерозважлива» та пестливих слів «пір’ячко», «гніздечко» у тексті? (Виявляють співчутливе ставлення автора до своєї героїні.)

◘ Яку таємницю намагається відгадати  письменник? («А справді, може, в тім і таїна, що головне для неї — літові шлях позначати? Найбільше тепло нам накликати?».)

◘ Який настрій у вас після прочитання цієї новели?

◘ Яку мудру істину намагається донести до нас автор? (У кожного в цьому світі своя роль, своє призначення).

 «ПРЕС». Доведіть це, використовуючи знання із зоології.

Учитель. Ось «зозулине ку-ку» привело нас до малого озерця, зарослого очеретом. Якусь хвилину спостерігаємо ми «благословенний спокій на всьому», аж поки не стаємо свідками хвилюючої картини.

2. Робота над змістом новели «Підголосок».

* «Мікрофон»

◘ Що вас найбільше вразило у новелі? (Свою думку учні ілюструють цитатами з тексту).

Можливі варіанти відповідей:

• майстерний опис природи («У густому озерному очереті тихе мірне шелестіння. Бігають якісь тіні, щось хлюпоче й хлюпоче, мов у мочаринні довгим  носом довбеться. Такий благословенний спокій на всьому, що й думається ліниво, трохи блаженно і сам не знаєш, чого тобі хочеться…»)
• уміння змальовувати поведінку птахів, тонко передавати емоції на перший погляд безмовної істоти, відтворювати пташину «мову». («Птаха-мати …, не підвищуючи тону, та й не рушаючи з місця, знову вимогливо радить малому блукальцю не впадати в паніку, а дослухатися її голосу і швиденько повертатися додому. Отак ще якусь хвилину: іди ж, іди, моя крихітко, я спокійна і жду тебе, та не спіши, дивись під ноги… А воно, попискуючи, десь там справді вибирається поза грізними шумливими стеблами. Бреде точно на материн голос…»)

◘ Які емоції викликає у вас і у автора фінал твору? («Який же ти величний і мудрий, білий світе!»)

УЧИТЕЛЬ. Коли я прочитала перший рядок новели «Нелинь»: «Із цим дубом я знайомий давно», то подумала: «А чи є в мене такі знайомі?». І зараз же згадала дві верби, що ростуть край бабусиного городу. Їх посадив її безталанний син, а мій рідний дядько, коли народилася його донечка. Зараз моя двоюрідна сестра  вже зустріла  полудень віку, а її тата  давно нема: зовсім молодим помер від ран, що отримав під час Великої Вітчизняної війни у боях за Дніпро. І голос мав чудовий, і душу співучу, і на вигадку й жарт дотепний був, а так  мало відміряла йому доля… Залишив по собі рід співучий та дві верби край городу… В одну з них ударила блискавка, чорною гадюкою вималювалася на товстій корі, спопелила серцевину, здавалося, згубила душу дерева… Та через кілька років молоде пагіння буйно зазеленіло з пенька. Біля цих верб я любила гратися в дитинстві, спекотного літа ховатися у їхньому холодку, мріяти… Дядькові верби кликали до себе, коли поверталася у рідні краї. Може, тому так затишно біля них, що живе там щира дядькова душа? Журиться, що так рано розлучилася з цим світом?..

 А про що розповів письменнику його старий знайомий — нелинь?

3. Робота над змістом новели «Нелинь».

◘ З’ясування за тлумачним словником значення слова «нелинь».  (Нелинь — дуб, з якого не опадає листя).

◘ Яке  символічне значення має дуб?  (Символ доблесті, сили, вічності, його вважали деревом царів і притулком богів).

◘ Чому у творі цей образ трагічний? (Він приречений: «Дуб страждав, але не через старість, його губить діяльність людини. Він жертва «протиприродно» налаштованих людей).

◘ Що ж скоїли люди? (Вони «орали надто близько до берега … і прискорювали загибель цього чарівного куточка».)

◘ Як передає письменник печаль приреченого дерева? («Глухо постогнував, важко поскрипував відмерлим гіллям…»)

◘ Чому автор любив це дерево? («Біля нього можна було сидіти годинами і слухати розмірене похитування, чути шелестіння неясної, навпіл із заблуканим у тугому листі вітром, утаємниченої мови…»)

◘ На що посягнула недалека, бездумна у своєму господарюванні людина? (На власне існування: «Повсюдно тут стихія завдає потужних, сказати б, смертельних ударів. І немає порятунку…»)

◘ Знайдіть рядки, які є кульмінацією твору. («Одного разу нелинь, важко крякнувши, завалиться у застояну, заквітлу бурими водоростями озерну воду…»)

◘ Як у розв’язці виявляється авторське сприйняття світу природи як живої, трепетної істоти?  («Але на такий похорон я не прийду».)

◘ Як міняється ваш настрій після прочитання цього оповідання? (З’являється біль, тривога, розчарування.)

Висновок: цей твір — реквієм красі, яка гине від бездуховності, безгосподарності, непрофесіоналізму «протиприродно налаштованих людей».

Учитель. Ось уже трохи засмучені й стривожені ми виходимо з лісу, перед нами — луг, а серед нього величається  його цар — коров’як.

1. Робота над змістом новели «Луговий цар».

1.Що привернуло увагу  письменника на околиці села?

2. Чим славиться коров’як серед людей? (Лікувальними властивостями,   виступ «ботаніка».)

3. Що неприємно вразило автора, коли він підійшов ближче? (Стоїть посеред величезного сміттєзвалища.)

4. Прочитайте опис «володінь» лугового царя?

5. Як називає такі сміттєзвалища автор? («Плями на людській совісті», «дика безгосподарність».)

6. На що звертає нашу увагу письменник? (Ми протягуємо руки до краси, але не зможемо зробити й кроку: бридко ступати там, де «все гине, гніє, сходить ядучим димом».)

7. Що ж ми залишаємо після себе?

Виступ групи «екологів».(Учні розповідають про забруднені зони у рідному місті та його околицях, ілюструючи розповідь фотоматеріалами).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Робота над змістом новели «Стоять вони».

◘ Яку тезу висуває письменник на початку оповіді? («Кожне міське дерево — приклад рослинного героїзму».)

ЗАВДАННЯ: знайдіть цитати-аргументи.

Орієнтовна відповідь:

*людина не дбає про них («Уткнуть люди пагін у землю, обкатають асфальтом — і хоч би тобі раз полили».)

*ростуть в умовах смороду («Громохкі чудовиська на колесах вергають із своїх чадних пащ безліч токсичних речовин на них, заражають усе навколо, труять, машин стає катастрофічно багато, а дерев усе менше».)

*потерпають від невігласів і варварів  («Брутальний перехожий скубне-хапне за чубчика чи й гілочку зламає».)

◘  До якого висновку підводить нас письменник? (Дерева — «наш духовний вимір, наша здатність співпереживати, співчувати малому й немічному, вбирати, всотувати в себе неперехідну красу живого світу, самоочищуватися й лікуватися, сповідатися й закохуватися, не маліти в собі й поспішати на поклик чужого горя».)

◘ До чого закликає автор? («Хай світ буде неповторним у красі в очах кожного прийдешнього покоління».)

ІІІ. Рефлексивно-оцінювальний етап.

1. Якою виявилася наша уявна мандрівка? (Повчальною.)

2. Які думки чи бажання вона у вас викликала ? (Красу треба плекати, берегти, вона беззахисна перед дикунами.)

3.Чи змінилося ваше ставлення до природи після прочитання книги «Золоті ворожбити»?

4. Чого вас навчили оповідання письменника?

5. Виберіть і запишіть у зошит той вислів, який, на вашу думку, міг бути епіграфом до нашого уроку. Обґрунтуйте свій вибір.

Домашнє завдання: (на вибір)  1. Написати твір-мініатюру на тему  «З цим деревом я знайомий (-а) давно». 2. Виписати афористичні вислови з книги Миколи Костенка «Золоті ворожбити».

 

 

 

Додаток до уроку №2.

Зозулині черевички

«Її голос —  віщий. Але довго не слухай, бо запаморочить голову й мимоволі думатимеш: справді, скільки ж мені літ на земне відведено?

А літа ж від слова «літо».

 Про неї існує чи не найтрепетніша легенда.

 У Матері Птахів було багато дітей, і зросли вони, й розлетілися, щоб хліб свій добувати, і діток власних виростили. Одна Зозуля була якась не така. Інші дочки до роботи — вона ж у задумі сидить собі, пір’ячко пригладжує, в лісове озерце задивляється. Мати їй: «Звий хоча б гніздечко собі!» А вона безжурно «ку-ку» та й «ку-ку»… Мата хіба що головою похитає: і в кого така?

А одного разу налетів страшний Буревій, гнізда пташині порозкидав, дерева поламав, біди наробив. Усі кинулися гнізда свої ладнати, а Зозуля всілася на гілку — й знову за своє безжурне «ку-ку». Мати Птахів так розсердилася, що й прогнала з очей непокірну. Звідтоді літає зозуля по лісах, місця не нагріє, одне-єдине яєчко своє то там, то там підкине. Отак від безтурботності до злодійкуватості опустилася. Але ж прислухаймося, про що оте «ку-ку». Сумно їй одній. Душу пташину страх перед невідомістю гнітить: у всіх діти є, продовження роду, гніздо, тепло домашнє, а вона чим гірша?

Пізно кинулися. Тож і плаче, сльозами заливається, а там, де сльози падають, фіолетово-рожеві квіточки на міцно переплутаних стеблах зростають —  сліди зозулині мітять, дорогу з горя вказують. Тільки  ж не задумалася іще Зозуля, куди ті сліди виводять. Наче людина нерозважлива.

… Останнє її «ку-ку» в липні зовсім-зовсім сумне. Десь отам вона, на найвищій гілці. А зозулині черевички — ось, обабіч степової стежки. І тут, і он там, поза лісосмугою. І скрізь, де літо палахкоче.

А справді, може, в тім таїна, що головне для неї — Літові шлях позначати? Найбільше тепло нам накликати?

Підголосок

 У густому озерному очереті тихе мірне шелестіння. Бігають якісь тіні, щось хлюпоче та й хлюпоче, мов у мочаринні довгим носом довбеться. Такий благословенний спокій на всьому, що й думається ліниво, трохи блаженно і сам не знаєш, чого тобі ще хочеться…

 Зовсім поруч птаха невидима озвалася. Голос у неї з помітним металевим скреготінням, швидкий і тривожний. За хвилю — в тому ж голосі заспокійливі притишені нотки, птаха ніби схаменулася і тепер прислухається, яке справляє враження. Аж ні! Трохи зоддалік почулося кволе пищання, а далі й відчайдушне прохання допомогти. Щось зовсім дрібне вовтузиться в очереті, і не розібрати, де саме: скрізь одноманітне  шелестіння високої зеленої стіни…

 Птаха-мати (а це вже точно вона), не підвищуючи тону, та й не рушаючи з місця, знову вимогливо радить малому блукальцю не впадати в паніку, а дослухатися її голосу і швиденько повертатися додому. Отак ще якусь хвилину: іди ж, іди, моя крихітко, я спокійна і жду тебе, та не спіши, дивись під ноги… А воно, попискуючи, десь там справді вибирається поза грізними шумливими стеблами. Бреде точно на материн голос, вже зовсім поруч! Ну, ще кілька крочків! Ой, яке ж то щастя — ось вона, матінка!..

 І пискнуло так по-дитячому полегшено: все, я дома, тепер хоч і лайте мене…А стара очеретянка у відповідь ніжно: дурненьке, знатимеш, як без матері блукати… Сиди вже…

 І подумалося: який же ти величний і мудрий, білий світе!

 

Нелинь

 Із цим дубом я знайомий давно.

 Кілька літ тому, забрівши поза лісосмугою й болітцем до лобастого узвишшя край озера, вийшов прямо до нього. Старий нелинь дуже помітно нахилився над урвищем, яке підмивали й  руйнували вітри та стічні, з найближчого поля, води, але тримався з великою гідністю. Коріння його, опущене вздовж глинистого насипу майже до води, від часу вкрилося буро-слизьким мохом, але все ще цупко протидіяло руйнівній стихії. Дуб страждав, проте стояв, як мовиться, на своєму: з його боку, завдяки отому корінню, ерозія ще не встигла підточити урвище настільки, щоб остаточно скинути в озеро й відламаний шматок берега, й самого дуба з його впертою старістю…

 Обійшовши нелиня з трьох боків, я вже тоді зрозумів причину руїни: тут орали надто близько до берега, утворивши поздовжні, згори прямо до води, а не поперечні борозни, тож тала й дощова вода гінко струмила в озеро, розпанахавши берег на шматки і прискорюючи загибель цього чарівного куточка. Один старезний дуб протистояв протиприродно налаштованих людей. І, твердо опираючись людській волі, не поспішав скидати листя з горішніх гілок. Там грало вороння, навіюючи недобрі думки.

 Здалеку нелинь здавався не таким уже пригніченим, не зовсім збайдужілим до білого світу. А ось при зближенні глухо постогнував, важко поскрипував відмерлим гіллям, ніби жалівся на своє приречене існування. Біля нього можна було сидіти годинами і слухати розмірене похитування, чути шелестіння неясної, навпіл із заблуканим у тугому листі вітром, утаємниченої мови, збирати під ним і роздивлятися червонясто-руді жолуді   із начеб відлитими з міді шорсткими мисочками.

 Люблю старого і він, здається , відчуває це. У мирі й тиші ми можемо спілкуватися цілими днями. Сяду під стовбуром, обіпруся спиною, закрию очі. Нелинь ворушить під грубою корою важкі струмені соків, скидається від ударів могутнього осіннього вітру і знову впадає у якесь позаземне буття. Він мовби пробує осмислити все, що сталося з ним на довгому віку. А я силкуюся вгадати перебіг його затужавілих думок, дослухаюся до його тяжких зітхань і неугавного шелестіння вічного листя у кроні. А ще — до іншого шелестіння — спадаючого по урвищу піску: час робить таки своє — руйнує саму основу його життя. Повсюдно тут стихія завдає потужних, сказати б, смертельних, ударів. І немає порятунку: берег «пливе», шматуючи рослинність по живому. Одного разу нелинь, важко крякнувши, завалиться у застояну, заквітлу бурими водоростями озерну воду…

 Знаю, коли це буде. Але на такий похорон я не прийду.

Луговий цар

 Здалеку вже бачу його — царственного, на всю округу такого неповторного. Стоїть посеред величезного сміттєзвалища на околиці села, наче виклик усьому бруду на світі. Прикоренок товстий, зграбний, цупкий, чотиригранний, із грубою оксамитовою шкірою. І по всьому гінкому, мало не двометровому стеблу — жовті квіточки, здається тисячі їх, орнаментованих дрібним темно-зеленим листям. Густо обліпили материзну, наче махрові грона кимось підвішені — неправдоподібно багато їх як для однієї рослини.

 Та то все правда — дивина-коров’як напрочуд плідний на квіт. Шкода, не всі знають цілющу силу цього жовтогарячого збору. Хто обережно зривав оці квіточки й заспиртовував у пляшці, а по місяцю-другому, настояні, прикладав до ран або пив густо-коричневу рідину по півложечки, той прийде на поклін до Лугового Царя ще не раз. І сам буде здоровий, як дзвін!

 Та як же добратися до нього? Навкруги — мамо рідна… Чого лишень нинішній обиватель не викидає… Втім, про це не хочу. Набридло. Ніхто й ніколи все одно не почує. І далі будуть отруйно поїдатися добрячі шматки землі оцими плямами на людській совісті й дикою безгосподарністю. Нікому подбати про переробку втор сировини (а он же Саудівська Аравія аж у Росії ешелони сміття закуповує, бо має величенький зиск і від вилучення цінних металів, і від іншого, до чого кмітливий мозок прикладено). Тому тут народжуються небаченої сили бур’яни з невідомими властивостями насіння, зростають колонії плазунів і щурів, тут миші — наче прудкі капелюхи, а мухи — найжалючкіші: тиждень руку розтиратимеш, коли вкусить.

 І тут ось зростає фантастичний корінь-коров’як, над цілюща рослина, належно поцінована хіба що фітотерапевтами. Тут і ромашка лугова небаченої величини, і зозулині черевички квітнуть-буяють, наче востаннє у своєму рослинному житті. І древій такий цупкий, наче корінням за літосферу зачепився. А навколо гине, пріє, випаровується, сходить їдучим димом, мляво пожирається все викинуте — поліетилен, жерсть, папір, дріт, навіть бетонні уламки швидко руйнуються повзучими та невідступними в руйнівній справі травами.

 Стою, милуюся Луговим Царем. Яка велич! Яка сила духу творящого! І — тлін… Господи, врозуми  врешті людину…

Стоять вони…

 Що не кажіть, кожне міське дерево — приклад рослинного героїзму. Стоять вони, ці дерева — каштани, липи, срібнолисті чи пірамідальні тополі, степові верби, яких місцеві мешканці вперто називають івами, горобини, берези, явори, канадські клени, почасти — ялини, горіхи й абрикоси, а то й кущі калини чи шипшини, — стоять і наче змагаються з людиною, хто ж кого перестоїть: людина, в якої цивілізаційно-машинний захват перескочив усі межі здорового глузду, чи таки квола, але витривала парость зеленого всесвіту, єдино підтримувана здатністю землі народжувати уперто-неповторну красу.

 Знаю дерева мало не всієї Полтави і давно впевнився, що ніде вони так сирітськи не почуваються, як біля великих доріг. Громохкі чудовиська на колесах вергають із своїх чадних пащ безліч токсичних речовин на них, заражають усе навколо, труять, машин стає катастрофічно багато, а дерев усе менше.

 І то так: уткнуть люди пагін у землю, обкатають асфальтом — і хоч би тобі раз полили. Тягнеться мале з усіх дрібних сил, виборсується до життя, випручується з обіймів людської черствості й машинного смороду, дивись, раптово й зацвіте — рахітичним цвітом поміж ріденького листя, та ще далі роками вибиватиметься, напружуючи тонюсіньке коріння, долаючи вбивчий опір загидженого середовища. Ну як не любити цього дивовижного каштанчика чи тонкостанну берізку, в якої дві-три гілочки з двома десятками листочків, що наче мруть від страху на шпаркому вітрі! Але ж нестримне бажання вижити, ви-жи-ти! — посеред бруду й ревища,  кволої трави й просто неба, де діймає спека, немає води, лютують морози, а то ще й брутальний перехожий скубне-хапне за чубчика чи й гілочку зламає…

 І скільки ж навколо обламаної калини чи горобини, оббитих горіхів, понівечених лип, верб і абрикосів, спаплюжених ножами, руками, цвяхами, дротом каштанів! Стоять вони, пригнічені інваліди, калічки, німий докір нам, безсловесне нагадування про те, що все земне розпочинається з совісті, котра нічого не дозволяє вбивати чи нівечити на цій благословенній планеті.

 Здається інколи, що своїм шелестінням, то тихим, то поривчастим, то сумним німуванням вони пробують достукатися до наших сердець, ухопитися за збайдужілу душу, бо ж кожен пагінець на щось сподоблений божественною силою великого Абсолюту над нами. Це ж наш духовний вимір, наша здатність співпереживати, співчувати малому й немічному, вбирати, всотувати в себе неперехідну красу живого світу, само очищуватися й лікуватися, не маліти в собі й поспішати на поклик чужого горя.

І чим звичніше для нас різнобарвна рослинна дивовижа, тим більше підстав тривожитися за її долю, — бо он скільки, виявляється, загинуло на Землі видів рослин, звідколи людина ламає й трощить усе навколо себе… Тисячі й тисячі! Чи ж такі росли а наших краях дерева? Ви ніколи не звертали уваги на те, як у творах, скажімо, поетів-романтиків, У Шевченка, Куліша, Нечуя-Левицького, Коцюбинського, Панаса Мирного, Головка, Стельмаха, Гончара показано рослинний світ? Відчуття таке, ніби їх героїв оточували праліси — дуже густа зелена барва тих творів. І чи зустрінемо щось подібне нині там же, в тих описаних місцях? Оце жахливо, людоньки…

 Стоять вони, наші тонконогі й опасисті зелені сучасники — дерева нашого дитинства, нашої юності, наших  зрілих літ та ще й старості…Отак би їх і передати у спадок. Хай достоять до свого Богом рокованого часу — без нашої хижацької «допомоги». Хай світ буде неповторним у красі в очах кожного прийдешнього покоління.

 Стоять вони… І ми мовчки постоїмо поруч. Скинувши шапку.