Урок "М. Стельмах «Гуси-лебеді летять». Образ чутливого до краси хлопчика Михайлика"

Українська література, 7 клас

Тема. М. Стельмах «Гуси-лебеді летять». Образ чутливого до краси хлопчика Михайлика.

Мета: охарактеризувати головного героя автобіографічної повісті, акцентувати увагу на ролі оточення щодо формування особистості Михайлика; опрацювати ідейний зміст ІХ розділу повісті; з’ясувати значення твору; розвивати пам’ять, увагу, навички виразного читання та переказу, вміння грамотно висловлювати думки, наводити переконливі докази, обґрунтування; формувати кругозір, світогляд школярів; виховувати в учнів почуття любові до природи, рідної літератури; прищеплювати пунктуальність, інтерес до наслідків власної праці.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: портрет М. Стельмаха, текст твору, учнівські малюнки, дидактичні матеріали (тестові завдання, картки).
Епіграф до уроку:

Зростає покоління молоде,
Нові вогні горять на небокраї...
                           М. Рильський

                                                                      ХІД УРОКУ
І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ. ЕМОЦІЙНЕ НАЛАШТУВАННЯ.

 "Малюнкове вітання".

• Пропоную учням обрати "Смайл уроку"серед запропонованих.
• Це добре, коли настрій гарний. Берімося до роботи.

ІІ. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

• Послухайте вірш.

Гуси-лебеді найкращі птахи в світі,

Люблять волю, свіжим вітром оповиті.

Вони символи є справжнього кохання,

Приклад вірності є навіть у стражданні.

А лебідка ніжна птаха, як панянка,

Граціозна з білим пір’ям, як перлинка.

 Гордий лебідь аж милується красою,

Зігріває її зранку теплотою.

Теплий пух у нього є, щоб зігрівати

Сильні крила, щоб лебідку захищати,

Щоб долати всі життєві перешкоди

Все є в нього і від Бога й від природи.

 Гуси-лебеді летять над головою,

Гуси-лебеді прощаються зі мною.

Щойно вони полетіли на край світу.

Повертайтеся весною на все літо!
 

• Яким чином цей вірш пов'язаний з тим, що ми зараз вивчаємо? (з повістю М.Стельмаха «гуси-лебеді летять».)
• Хто є головним героєм твору? (Михайлик0.
• Сьогодні ми зупинимося на його характеристиці . Запишіть тему уроку.

ІІІ. ПІДГОТОВКА ДО СПРИЙНЯТТЯ ТЕМИ УРОКУ.

• Логічне завершення думки.

• Свій твір М.Стельмах назвав так, тому що… . Лебеді є символом… , а у творі автор розповідає про…, тобто твір є … і в центрі твору знаходиться…

• Гра «Визнач правильне твердження»
  1. Ганна Іванівна полюбляла читати Біблію і намагалася прищепити до неї інтерес Михайлику. (Ні)
  2. Дідусь Дем’ян зробив для свого онука вітряка. (Так)
  3. М. Стельмах присвятив свою повість дядьку Себастіяну. (Ні)
  4. На думку діда Дем’яна, найдорожчим для бідного чоловіка є земля, подружня вірність і пісня. (Так)
  5. «Прямо над нашою хатою пролітають гуси». (Ні)
  6. В дитинстві Михайлик мав гарні чобітки (Ні)
  7. Листа від тата приніс дядько Себастьян. (Так).

8. Оскільки Михайлик не мав чоботів, то батько взимку носив його до школи на руках, замотавши у кирею. (Так)
9. Мати Михайлика спалила в печі не одну його книжку. (Ні)
10. Для Ганни Іванівни насіння – було святим словом.(Так)
11. Юхрим Бабенко був щедрою людиною . (Ні)
12. Михайлик не виявляв бажання вчитися, бо вважав науку нудною, нікчемною справою. (Ні)

ІУ. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ ТЕМИ УРОКУ.

• Опрацювання змісту ІХ розділу повісті
  - Виразне читання та переказування окремих епізодів розділу.
  Тема: зображення впливу відвідування Михайликом театру на його прагнення писати п’єсу.
  Ідея: возвеличення любові до театру, творчої діяльності, поваги до мистецтва слова. Основна думка: кожна людина неповторна, індивідуальна, і саме це виявляється у її праці, у намаганні зробити добро і бути від цього щасливою.
• Бесіда за питаннями.

• Які успіхи у навчанні мав Михайлик? («Справи мої пішли вгору: у цьому ж
  навчальному році мене відзначили і перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечні слова, нахвилювавши ними себе й мене»)
• Як мешканці села висловлювалися про «театри»? («Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й проголоски йшли різні. Одні казали, що «театри» — це якесь інтересне з переодяганнями лицедійство, другі — ет, більшовитська вигадка, треті — «ілюзіон», де пускають в очі і маку, і туман, четверті — витівка самого нечистого, бо на сцені в темряві, буває, з’являються русалки, а інколи з бочки й чорти вискакують»)
• Для чого організатори театральної вистави зверталися по допомогу до селян? («...Для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудро мали виходити старосвітські широченні штани»)
• Як Михайлик сприймав нове для нього слово «театр»? («Для мене тоді слово «театр» бриніло і привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт?»)
• Чому мати негативно сприйняла бажання Михайлика відвідати театр, за квиток якого можна було сплатити натуральними продуктами? («А потім що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушилися до нового вражаю, і отак згадувати тіатри? Он муки в нас лишилось тільки на два-три заміси. Що ти на це скажеш?»)
• Яким чином Михайлик потрапив до театру, не маючи квитка? («...Я усе зазирав і зазирав під стіл, чекаючи, коли ж ноги касира так відсунуться. Щоб можна було проскочити поміж ними і ніжкою стола. І от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макітру з яйцями й обережно почав пересовувати їх на другий кінець столу. А я, затаївши подих, югнув під стіл і, наче ящірка, проповз на чотирьох у коридор»)
• Хто допоміг Михайлику потрапити до театру?
• Опишіть приміщення школи, де мала відбутися вистава. («...Я вскочив у школу, що зараз гуділа, наче вулик, сміялася і нещадно трощила насіння. Тепер тут стояли не шкільні парти, а колоди, на них були настелені свіжі дошки, і тому всім було дуже гарно вигойдуватись»)

• Проблемне питання.

• Що включає в себе характеристика образу?

Додаток до уроку. Розділ ІХ.

Справи мої пішли вгору: у цьому ж навчальному році мене відзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечні слова, нахвилювавши ними себе й мене.
Вдома батько здивувався успіхами свого отряхи, заховав у підрізані вуса усмішку й сказав:
—    Коли так, то хай буде не гірше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:
—    Що тільки буде з цієї дитини?
А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.
Цієї зими в нашому селі вперше заговорили про «тіатри». Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли різні. Одні казали, що «тіатри» — це якесь інтересне з переодяганнями лицедійство, другі — ет, більшовицька вигадка, треті — «люзіон», де пускають в очі і ману, і туман, четверті — витівка самого нечистого, бо на сцені в темряві, буває, з'являються русалки, а інколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навіть чув, що одна п'єса так і називалась «Сатана в бочці».
Дядько ж Микола пояснив, що «тіатр» — стояща штука, бо там показують гарних жіночок у коротеньких спідницях. А через те, що в нас тоді носили спідниці до п'ят, дядькові Миколі одразу ж перепало за безсовісність од тітки Ликерії.

Кілька днів у селі тільки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольці почали для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудро мали виходити старосвітські широченні штани.

Для мене тоді слово «театр» бриніло і привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт? Але тоді цього не трапилось... Це сталося значно пізніше...
Отож село по-всякому, але з нетерпінням чекало вистави. І ось одного дня на стінах сільради, комнезаму, споживчого товариства і школи закрасувалися такі оголошення:
Увага! Увага!
Сьогодні о сьомій годині вечора
вперше в нашому селі
буде показано лицедійство, тобто театр.
Ціна квитка:
пшениці — чотири фунти,
яєць курячих — теж чотири,
гусячих — троє,
жита — п'ять фунтів,
гречки, проса, гороху — шість фунтів.
Усі, усі — у театр!!!
Прочитавши таке, я спочатку зрадів, а потім скис: за що ж його купити квитка. Надіючись тільки на «а може», я підійшов до матері, але вона так поглянула на мене, наче я щонайменше з бовдура виліз, а далі почала глузувати:
—    Дивіться, наш парубок театру захотів! Ще, чого доброго, і артистом захоче стати.
—    Ні, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не піду, — заспокоїв матір. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте мені пашні?
—    А потім що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, і отак згадувати тіатри? Он муки в нас лишилось тільки на два-три заміси. Що ти на це скажеш? (...)
І все ж таки увечері я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхід до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, і дві величезні макітри для яєць. Щасливці за натуру одержували в касира червоні з печатками папірці й гордо йшли в школу, а нещасливці, наче бджоли вічко, обсіли шкільні східці. Одні з них, такі, як я, надіялись, що, може, пофортунить проскочити під столом касира, а другі — хоч заглянути у вікна, коли почнеться дивоглядія.
Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира він гукнув нещасливцям:
—    Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!
—    Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усіх веснянкуватий Омелько.
—    Неси! — наказав Гуменюк.
—    А може, й сіна треба в театр? — обізвався я.
—    Ні, поки що обійдемося без сіна, — підрізав секретар мою останню надію чесно ввійти в театр. (...)
Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярів, що юрмилися на східцях, і, висяваючи, як іскрами, всіма веснянками, радісно гримав:
—    Та не. товчіться, наче в мішку, — дайте дорогу в тіатри!

Він зник у дверях, а я усе зазирав і зазирав під стіл, чекаючи, коли ж ноги касира так відсунуться, щоб можна було проскочити поміж ними і ніжкою стола. І от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макітру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кінець столу. А я, затаївши подих, югнув під стіл і, наче ящірка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогін мені якесь одоробало гукнуло: «Тримайте його!» (...)
Ти звідки такий вискіпався? — підхопивши мене під боки, запитав парубок.
—    Он звідти, — невиразно промовив я. — Пустіть мене, дядьку, в театр.
—    Чого захотів! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!
—    Я вже знаю, де вони зимують... — жалісно заскімлив, бо не раз про це чув од дорослих.
—    А куди Макар телят ганяє теж знаєш? — уже з цікавістю покосував на мене парубок.
—    І це знаю, — бадьоріше відповів я.
—    Ну, а де роги козам правлять?
—    Теж знаю.
—    А по чому фунт лиха?
—    Це як на якому ярмарку, — посмілішав я.
Моя відповідь сподобалась любителю приказок, він засміявся і ще запитав:
—    А чого ж ти не знаєш?
—    Не знаю, що таке тіатри. Пустіть мене побачити.
—    Іч який планетний — чого захотів?! (...)
Я не сказав би, що це були найкращі хвилини в моєму житті. Але вони одразу стали ще тяжчими, коли я під пильним наглядом опинився біля самого касира: назустріч мені з приступців розгонисто ішов дядько Себастіян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крізь землю, щоки мої запалали, а під повіками защеміли сльози. (...)
—    Ти що, Андрію, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастіян парубка.
—    А що з ним робити: за хвіст — і на подвір'я! — засміявся Андрій.
—    А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скільки воно там місця займе?
—    Ну, коли ви так думаєте, хай і він має свято, — погодився парубок.
Дядько Себастіян обернувся до касира:
—    Олександре, дай хлопчакові контрамарку1, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. — Далі він лише приторкнувся рукою до моєї голови і пішов у школу. Я знаю, чого дядько Себастіян не зупинився: він бачив, що мої сльози були на підході, а він мав делікатну душу.
Олександр зміряв мене точнісінько таким поглядом, як міряють тих, що проскакують на дурничку в театр, і тицьнув клаптик паперу.
—    А де ж контрамарка? — не підводячи голови, запитав я, бо хіба міг подумати, що таке велике й урочисте слово міститься на такій крихітці паперу, на якій не могла навіть викруглитись уся печатка.
—    Оце вона й є. Біжи, тільки не займай нічийого місця — твоє стояче!
Затиснувши в руці контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гуділа, неначе вулик, сміялася і нещадно трощила насіння. (...) Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нічого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завіса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з підземелля, почувся сміх. Я оглянувся. Хто ж це міг збиткуватися наді мною? Але ніде нікого. Та досить було підвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, і знов підземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й є та нечиста сила, що діє в театрах? Мені стало страшнувато. Я трохи одійшов од сцени, а в цей час хтось з підземелля прошепотів:
—    Михайле, залазь до нас, тут безпечніше: перевіряти не будуть.
Я трохи пригнувся і в дірі під сценою побачив своїх однокласників Софрона, Віктора, Уляна і Григорія. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявляється, отряхуваті хлопці, щоб побачити театр, ще вдень, після уроків, забилися під сцену і там, терплячи незручність і голод, дожидалися вистави.
—    А мати вже тебе по всьому селі розшукувала, — нахилився я до Софрона.
—    З дубцем чи без нього? — зажадав уточнення школяр.
—    Без нього.
—    Все одно тепер буде вдома після театру ще один театр, — спохмурнів хлопець, а далі запитав: — У тебе часом нічого нема їсти?
—    Є пряжений горох.
—    О! — тільки й вирвалось у хлопців. Вони одразу накинулись на мій горох, і незабаром під сценою обізвався безтурботний сміх і дружна робота щелепів.
Та ось загойдалася і почала підніматися вгору завіса. Усе в школі притихло. Друзі повилазили з-під кону і посідали на підлозі біля ніг дорослих. Ось на сцені заговорили артисти, і заговорив зал- мало не псЛ почали вгадувати, хто ж саме грає ту чи іншу роль.
—    їй-бо, це не дід, а Явтух, — хтось радісно пізнавав артиста.
—    Теж сказав! Як би Явтух зміг отак постаріти? — не йняв віри другий голос.
—    А вони, артисти, й старість вигадують: з пачісок1 наліплюють каруком2 бороду й вуса, — розважливо пояснював третій. — Старість легше вигадати, ніж молодість.
—    Ні, це не Явтух: у нього ж голос дзвінкіший, — говорив четвертий.
—    Дурний, він же грає.
—Давайте краще запитаємо його... Явтуше, це ти чи ні? — летить через голови запитання артисту.
І раптом дід, що по ходу п'єси мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далі так почав сміятися, що в нього спочатку полетіли на сцену вуса, а потім і борода. Від цього лицедійства всі глядачі вибухнули реготом і так почали вигойдуватись на дошках, що ті затріщали, а одна зламалась. Ті, хто сидів на ній, — попадали на підлогу, і театр став ще веселішим. Лише одному суфлеру чогось не догодила людська радість. Він вискочив зі своєї будки, як Пилип із конопель, і почав кричати: «Завіса! Завіса!» Чого йому було шкода, щоб усі вдосталь насміялися за свою пашню?
Після того як завіса вдруге піднялася, глядачі знов угадували артистів і мали від цього неабияке вдоволення. Усім припала до серця й картина, де парубок біля криниці обнімав дівчину. Правда, дівчата в залі трохи засоромились від такого лицедійства й посхиляли голови. Зате парубки аж підросли на лавах, а далі почали гукати до закоханих, щоб вони поцілувались. Але в ті часи молодь у нас прилюдно не цілувалась ні на вулиці, ні в п'єсі, хоча там, як я незабаром довідався, і стояло дрібненькими літерами: «Цілуються».
А от коли в останній дії чоловік почав убивати жінку, усі захвилювались і стали гримати, а далі й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси і так вдарив дружину, що вона впала біля столу. Зал зойкнув дівочими голосами, а кілька парубків кинулись на сцену бити й в'язати убивцю. Та його врятував суфлер. Він, як ошпарений, перекинувши будку, вилетів з-під кону і не своїм голосом знову закричав: «Завіса! Завіса!»
—    Яка там завіса, коли тут людей убивають! — обізвався од вікна якийсь басогласий чоловік.
Тоді суфлер обернувся до зали і, розмахуючи руками, як млинком, почав совістити людей — і що вони за народ! Коли купуєш квиток у революційний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навіть до елементів1, а не те що до безщасної жінки, яка в минулу епоху мала самі тільки пригнічення. А далі він обернувся до артистки і наказав їй устати. Вона встала, обтрушуючи пил із спідниці, засміялась од такого однодушного співчуття і уваги, і в залі теж усі почали сміятися і плескати в долоні.
П'єса пройшла з таким успіхом, що після завіси глядачі кинулись на сцену й почали, не жаліючи рук, підкидати своїх перших артистів. Такого єднання глядачів і митців я чогось потім не бачив навіть у столичних театрах. Та й переживали, сміялися й плакали у нас щиріше, ніж будь-де. (...)
Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, обізвалась радісно качка, загупали швидко кроки, забряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум'янена й осяйна Мар'яна. На її новенькому кожушку в петельці погойдувалось два перших підсніжники.
—    Добрий день і доброго здоров'я вам у хату! — приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матері й мені.
—    Доброго здоров'я, Мар'янко, дитино, — дрогнув голос у матері.
Ми всі зрозуміли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дівчина. Мар'яна притулилась до матері, щось зашепотіла їй, і на материних віях заблищали сльози.
—    Не плачте, тіточко, бо я сама розплачусь, — сміючись, заплакала Мар'яна.
—    Який же він, твій місяць?
—    Отакої! Невже ви його влітку не бачили, коли він до мене у ваш садочок приходив? — здивувалася дівчина.
Мати вибачливо посміхнулась:
—    Ти тільки шепотіла мені про свого козака, а показати забулася.
—    То вийдіть — погляньте, — кивнула головою на вікно. — Сидить собі на возі й так пишається, що далі нікуди, — і вже тихо, тільки матері сказала: — Він княгинею і зіронькою називає мене.
—    Ти й справді зіронька, — витирає мати рукою очі. — А як він тобі?
—    Чогось і судженим, і наче батьком здається, — пошепки сказала Мар'яна.
—    Та що ти? — здивувалась мати.
—    Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того мій Максим у самого Котовського кіннотником був і так шаблею орудував, що навіть ордена заробив.
—    Ордена?! — радісно скрикнув я.
—    Атож! — гордовито сказала Мар'яна, а далі нахилилась до мене й поцілувала в щоку. — Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радість, бо вже нескоро, нескоро побачимось. І вчися, Михайлику, та так учися, щоб усі знали, які то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!
Смуток і жаль перехопили мені горло. Я нескоро-нескоро зумів сказати:
—    Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всі дуже любимо тебе.
—    Як буде нагода. Прощавай, дорогий, — вона ще раз цілує мене й виходить з хати.
На вулиці стоять запряжені коні. Молодий, горбоносий парубок в шинелі красиво повертає голову до нас і приязно посміхається. Батько першим підходить, здоровкається з ним.
—    Зумів же ти, парубче, назоріти дівчину. Довго таку треба було попошукати.
—    А я таки й довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, — сердечно говорить парубок і простягає руку молодій: -Сідай, Мар'яно.
Дівчина проворно вискакує на підводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.
Я оглядаюсь. Біля тину, з торбинкою через плече, непомітно стала Люба. І в неї теж чогось висявають очі.
—    Молода? — підводить голову на Мар'яну.
—    Молода, — дивуюсь, як про це одразу могла довідатися Люба.
—    Ой, це так славно! — радіє дівчина, не розуміючи, як мені важко прощатися із Мар'яною.
—    Прощайте, люди добрі, — торкнувся рукою шапки молодий і трусонув віжками. Коні вдарили з копита, і під ними задзвеніла і бризнула соком березнева земля. (...)
—    Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землі, питається мати. А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.
І враз угорі над моїм смутком обізвалися бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо з них вилітають лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...
— А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..