Урок "Наш край в другій половині XIX століття"

Тема. Наш край в другій половині XIX століття

Мета: охарактеризувати економічний розвиток Монастирищини в другій половині XIX століття; з’ясувати особливості розвитку промисловості краю; розвивати вміння учнів систематизувати та узагальнювати матеріал,    працювати з історичними документами і додатковою літературою; виховувати почуття любові до рідного краю. 

Тип уроку:  проект.

Обладнання: історичні документи, додаткова література, карта.

       На нашій славній Україні,
   На нашій – не своїй землі.
      Т. Шевченко

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

В класі створено три групи,  які досліджували розвиток промисловості Монастирищини в другій половині XIX століття.

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів

Бесіда                                                                                                                                        - Які галузі промисловості були розвинуті в Україні в другій половині XIX століття?

- Які передумови розвитку цукроварцнння в Україні?

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

Проблема уроку.

Зверніть увагу на епіграф уроку: чому Т.Г. Шевченко стверджує, що українська  земля була чужою для власного народу?

ІV. Вивчення нового матеріалу

План

1. Розвиток цукроваріння на Монастирищині в другій половині XIX ст.
2. Гуральництво і пивоваріння.
3. Борошномельне виробництво.

1. Проект групи № 1 "Розвиток цукроваріння на Монастирищині в другій половині XIX століття "

У Липовецькому повіті Київської губернії на кінець ХІХ століття існувало 7 цукрових заводів [1]. Два з них діяли на Монастирищині. Започаткувало цукроваріння в нашому краї створення Цибулівського цукрового заводу. В 1876 році був створений цукровий завод. Він організовувався як акціонерне товариство. Основний капітал акціонерного товариства в сумі 1 мільйон 200тисяч рублів складався з 400 паїв по 3 тисячі рублів кожний. Пайовиками заводу, крім засновників, стали 17 представників єврейських родин, польська родина. Прикрим був факт, що з-поміж інтернаціонального колективу власників заводу можна зустріти представників польської шляхти, лихварів-євреїв, навіть австрійського підданого. І тільки українець, як писав Тарас Шевченко, не був господарем на власній землі — «…На нашій славній Україні, на нашій  - не своїй землі» [2].

Цукроварня була двоповерховою, з баштою в чотири поверхи. Була також побудована казарма на 250 робітників та спеціалістів і лікарня на 12 ліжок. Власники заводу орендували під посів цукрових буряк ів 8186 десятин землі.

 Завод постійно нарощував свою потужність. В перші роки свого існування завод переробляв 1,5 тисячі 12 пудових берківців, що становило 3000 центнерів сировини на добу. У 1900 році - 5000 центнерів цукрових буряків за добу, у 1909 році - 11000 центнерів. У 1888 році на підприємстві  працювало 296 робітників, у тому числі, 20 дітей віком до 15 років.

Становище робітників цукрового заводу було важким. Ось, що писав старший фабричний інспектор до відділу промисловості київського губернатора у 1899 році: «Завод у неправильному ставленні до робітників вважається одним з найгірших у губернії. Часті скарги на неправильні платежі. На змінах працює багато хлопчиків сумнівного віку» [3, с.12].

Нестерпні умови праці викликали велике невдоволення робітників. У січні 1880 року застрайкувало 120 робітників цукрозаводу. Вимоги страйкарів не були задоволені, адміністрація не пішла на поступки. Причиною  другого страйку, що відбувся у листопаді 1880 року, було недотримання техніки безпеки на заводі. Під час робіт у дефекаційних котлах було пущено пару. Робітники М. Нешитий і Т. Тимонюк дістали важкі опіки, від яких Нешитий помер. Обурення робітників переросло у страйк, у якому взяло участь 250 робітників. В умовах надлишкової робочої сили власники заводу не забезпечували належних умов та належної оплати праці.

У травні 1907 року застрайкували робітники-поденники, що працювали на бурякових плантаціях. Вони вимагали підвищення заробітної плати з 35 до 40 копійок. Для придушення страйку був викликаний військовий загін. 17 селян, які  звинувачені в організації виступу, були затримані. 13 чоловік  було відправлено до липовецької в’язниці, а 4 -  відправлено під особливий нагляд поліції за місцем проживання [3, с.15].       

 У жовтні 1907 року страйкували 400 робітників цукрового заводу, які вимагали підвищення заробітної платні і добилися виконання своїх вимог.

 Взимку 1909 року завод за нез’ясованих обставин згорів. «Завод был застрахован в трех страхових обществах: Русском, Московском и Росссийском транспортном, в общей сумме 570000 рублей. Сгоревший сахар и 21 сеялка не были застрахованы. Убытка заявлено на сумму болем 600000 рублей» [3, с.16]. Завод, що був побудований 32 роки назад, потребував капітального ремонту або повної заміни споруди. І хоча були явні ознаки підпалу, власники заводу все ж отримали страховку. Взимку 1909 року завод за нез’ясованих обставин згорів.  Отже, у 1909 році постало нове сучасне потужне підприємство, яке стало найбільшим підприємством регіону

Монастирищенський цукровий завод

Введення в експлуатацію залізничних колій Вапнярка — Христинівка (1889 р.), Козятин — Умань (1890 р.), Христинівка — Шпола (1891 р.) з’єднувало Монастирище з містами Одесою, Києвом,  робило зручним транспортування готової продукції. Сприятливі кліматичні умови для вирощування цукрових буряків, зростаючий попит на цукор, наявність зручних шляхів сполучення, високі прибутки стали причиною будівництва ще одного цукрового заводу в безпосередній близькості від Цибулівського заводу. У 1898 р. на кошти Й. Подоського та «Цибулівського товариства» побудовано Монастирищенський цукрозавод. На заводі у 1900 році працювало 420 робітників, з них - 20 жінок. При заводі було побудовано воловню, на якій з відходів виробництва, годували худобу. У правилах внутрішнього розпорядку цукрозаводу зазначалося, що «малолетние, не достигши 15 летнего возраста на работу вовсе не принимаются» [4]. Таким чином, ми повинні константувати, що на Монастирищенському цукровому заводі заборонялося використовувати працю неповнолітніх.                                                                                                                       

2.  Проект групи  № 2     Гуральництво і пивоваріння

Важливе місце у промисловому виробництві належало гуральництву. На Монастирищині великі гуральні діяли в селах Цибулів, Княжа- Криниця, Яцковиця, Тарнава, Цеберманівка. Горілчані заводи в Монастирищенському районі існували в Лукашівці, Монастирищі і Сарнах. У Сарнах працював горілчаний завод В. Л. Чарковського, продукція якого реалізувалась на місцевому ринку, а також доставлялася до Одеси і вивозилася за кордон. У 1885 році поміщиком Подоським була реконструйована Аврамівська гуральня і перетворена на горілчаний завод [5, с.72]. В містечку Цибулів при цукрозаводі був відкритий спиртовий завод, що виробляв спирт із відходів цукроваріння – маляси.

Крім спиртової галузі, в краї було і пивоваріння. У 1912 році в міністерство торгівлі і промисловості Росії був представлений для затвердження проект статуту «Акционерного общества Каетановских парового пивоваренного и кирпичного заводов          в с. Половинчик Липовецкого уезда Киевской губернии», в якому вказувалось, що «…учредителями этого общества являються: граф Казимир Степанов Ледуховский и дворянин Владислав Киприанов Улашин» [6]. Граф Ледуховський на будівництво використав частину власних коштів (володів капіталом 40 тисяч рублів), а також капітал акціонерів [7]. Для будівництва заводу, а згодом і для виготовлення бочок для пива, вирізали дубовий ліс, в якому росли трьохсотлітні дуби.

На заводі вироблялося високоякісне пиво. Для виробництва пива використовувалася місцева кринична вода. Пиво вироблялось кількох сортів: «Чорне», «Мартовське», «Чеський експорт». Продукція заводу постачалася до Варшави. Згодом виробництво було розширене, і на заводі, крім пива, випускали морс, квас і мінеральні води.

Таким чином, у горілчаному виробництві, як і в інших галузях промисловості,  відбувалося скорочення кількості підприємств, посилення концентрації виробництва та  втягування  його у ринкові відносини.

3.Проект групи № 3 БОРОШНОМЕЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

На території Монастирищини майже кожне поселення знаходиться на невеликій річці, а тому будувати водяні млини було технічно можливо і вигідно. Крім того, це зумовлювалось віддаленістю від  центрів великого борошномельного виробництва бездоріжжям. На території нашого краю у даний період налічувалося  26 водяних колісних млинів. Зокрема, багато млинів було в селах Коритні, Княжій Криниці, Лукашівці, Івахнах, Цибулеві, Шарнополі, Леськовому. До сьогоднішнього дня жоден із них, на жаль, не зберігся, залишилися лише греблі, насипані колись для установки млинів [8, с.74]. У Монастирищі діяли понад два десятки млинів і кузень [9]. Одним із перших капіталістичних підприємств нашого краю, що було обладнано паровими котлами, був Одаєвський млин. У 1846 році підприємливий  поміщик М. Сарнецький  разом із уманськими     купцями - євреями  Позенами збудував млин. Розміри будівлі Одаєвського млина – 42х13 метрів. Половина споруди має 3 поверхи, інша частина — 2. Будівництво велося з участю австрійської страхової компанії «Саламандра». Устаткування було придбане в Голландії: тритонний маховик, трансмісію. Спочатку  три камені приводили в рух коні, а пізніше – німецький паровик з численними трансмісіями.

Млин виробляв високоякісне борошно. І пан, і простий селянин везли зерно у Сарни, аби змолоти борошно, кращого за яке не було у всій окрузі. З борошна, виробленого на Одаєвському млині, випікали хліб та здобу до столу київській знаті.

За добу млин виробляв    800  кулів борошна, в який вміщалося до 16 фунтів ваги.  Потужність установки складала 10 тонн зерна на борошно протягом зміни. За рік млин давав 100 тисяч пудів (близько 1638тисяч тонн) борошна  [8, с.75].  У сусідньому с. Попудні Чарковський  заснував конезавод, щоб розвозити продукцію млина. Борошно постачалося на місцеві ринки,  у різні регіони  України. Готова продукція доставлялась до Києва через  Шполу. Отже, провідні позиції в економіці краю і після реформи 1861 року продовжувала займати харчова галузь і борошномельне виробництво як складова цієї галузі.

V. Підсумок уроку

Вирішення проблеми

Прийом « Уявний мікрофон».

 Що вас найбільше вразило на сьогоднішньому уроці?

VІ. Домашнє  завдання.

Написати есе на тему: «Українські підприємці – меценати родом із Черкащини»

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Волошенко І.  Монастирищина. З історії рідного краю.  – Черкаси:  Сіяч,

1995.  – 58с.

2. Шевченко Т. Поезії. – К.: Веселка, 1988. – 11 с.

3. Ярич Р. На власній , не своїй землі. – К.: Хрещатик, 2006. –  12 – 18 с.

4.  Наш рідний край. Хрестоматія з історії Черкащини. –К.: Молодь, 1993.-

5. Волошенко. Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області. Монастирище, 2003.  – 72  – 163с.

 6. ЦДІА ф. 442, оп. 642, спр. 85, арк. 1

7. ЦДІА ф. 442, оп. 642, спр. 85, арк. 4

8. Бульба К. Млинарство на Монастирищині. Український  млинологічний журнал. Вип. 1. 2011 р. С.- 74 - 75 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.mills.org.ua/images/stories/umj/umj.pdf

9. « Списках населенных мест Киевской губернии » К., 1900. – 955 с.