Урок "О. П. Довженко. Життя і творчість"

Буринська спеціалізована школа

 I –III ступенів №2 ім. Ю. М. Лавошника

Буринської міської ради Сумської області

ТЕМА       ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

МЕТА:   ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом                Олександра   Довженка; формувати компетентність саморозвитку і самоосвіти; розвивати аналітичне мислення учнів через інтеграцію знань про     історію, літературу, кіномистецтво;    виховувати шанобливе ставлення до українських митців.

ФОРМА ПРОВЕДЕННЯ:   Науково-дослідна лабораторія з елементами інтеграції.

ТИП УРОКУ:   урок засвоєння нового матеріалу.

ОБЛАДНАННЯ: портрет О.Довженка, карта «Історико-етнографічні регіони України», чистий аркуш (ватман із заголовком) «Велич і безсмертя таланту  Олександра Довженка», аркуш (ватман) з ілюстраціями до автобіографічної кіноповісті «Зачарована Десна», цитати з тексту до ілюстрацій, виставка творів О.Довженка.

КЛЮЧОВІ КОМПЕТЕНЦІЇ: спілкування державною мовою, соціальні та громадянські компетенції, уміння вчитися впродовж життя.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ.

ІІ. ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТАРТ.

     Слово вчителя

    Із дитинства був неперевершеним мрійником і фантазером. Та й зрілим уже майстром, як писав Остап Вишня, «завжди він говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде». Мріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад. Для початку посадив фруктові сади на Київській кіностудії та на Мосфільмі.

    Його називали «живим акумулятором ідей». Умів розповіддю захопити слухачів, був надзвичайно артистичною людиною. Скрізь бажав втрутитися. Мав пристрасть усе перебудовувати і змінювати.

Це – Олександр Довженко. Кінорежисер, сценарист, письменник, художник, публіцист.

ІІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

      Слово вчителя

    Сьогодні на уроці ми познайомимося із життєвим і творчим шляхом неперевершеного українського митця.

    Форма проведення уроку: науково-дослідна лабораторія. Ви бачите на дошці чистий аркуш, на якому є тільки портрет письменника і назва «Велич і безсмертя таланту Олександра Довженка». Із цього починається будь-яке дослідження. Протягом уроку, висвітлюючи сторінки біографії О.Довженка, ви заповните цей лист власними знаннями.

    Для формування компетентності саморозвитку і самоосвіти ви поділились на 4 групи: історики, біографи, літературознавці, кінокритики.

Отже, давайте знайомитись із видатною постаттю великого митця.

ІV. СПРИЙНЯТТЯ І ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

БІОГРАФИ  З’явився на світ Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селі Сосниці, на його околиці, що називалася В’юнище, на Чернігівщині (показують на карті)  в родині неписьменних селян.

Через усе своє життя Олександр Довженко проніс велику любов до діда Семена Тарасовича — колишнього чумака, людини мудрої, чесної і незлобливої. Дід був дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, завжди бачив на покуті портрет діда у старих срібнофольгових шатах. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир.

 Якщо дід Семен умів читати, то прабаба, батько й мати Довженка були неписьменними.

О.Довженко. Багато бачив я гарних людей, та такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса і велика, розумні сірі очі, тільки в них чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Життя батькове було нещасливе. Він помер вісімдесяти років. Був неграмотний, але зовні був схожий на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік.

    Мати Олександра, Одарка Єрмолаївна, за словами сина, "народилась для пісень", але "проплакала все життя…».

О.Довженко. Мати частенько любила казати: "Нічого в світі так не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість. Пригадую: основна риса характеру нашої сім'ї — насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, сміялись над владою, над богом і над чортом, мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого. Сліз нам випадало в житті багато, більше, ніж сміху. І всі ми були добрі до людей. Своєрідність гумору була нашою родинною і національною ознакою..."

     Батьки мали аж 14 дітей, із них вижило тільки двоє – Сашко і Поліна, яка згодом стала лікарем.

    У Сосниці створено меморіальний музей митця. На подвір’ї колишньої садиби скульптура стрункого замисленого хлопчини – юного Сашка. Звідси вирушив він у великий світ мистецтва.

      Спочатку його стежина вела в місцеві школи (початкову, вищу). Учився добре, багато читав, аж мати часто сварила.

       З 1911 року вчиться у Глухівському вчительському інституті, займається самоосвітою, потай читає заборонену українську літературу. Його з радістю чекали вдома на канікули: прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цієї нагоди вдягала святкове вбрання – Сашка любила найбільше з усіх. Та його й не можна було не любити: ніжний, охайний, працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми.

     Після закінчення інституту вчителює в Житомирі, Києві. Викладає фізику, географію, природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про університетську освіту, про академію мистецтв.

     Нарешті 1917 року вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. У цьому ж році Довженко закохується у Варвару Крилову.

Вона народилася на зламі віків — у 1900-му році — у містечку Сміла, цукровій столиці графів Бобринських. Варя Крилова виросла в багатодітній сім’ї, мала 5 сестер і брата. Батько помер рано, залишивши дружину з малими дітьми. Варю взяли на виховання мамині родичі, які жили в Житомирі. Там дівчина й закінчила гімназію, а потім вчителювала.

    Після травми коліна захворіла на туберкульоз.

Лікування Варі не привело до повного видужання. Біль у ногах був постійним, довелось ходити з милицею, накульгуючи на ногу. І коли вона довідалась, що Сашко захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, прийняла рішення залишити чоловіка назавжди, щоб не стати перешкодою на його шляху. Пояснює це у прощальному листі так:

   «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!

    Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому.

   Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго й вічного.

   Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.

    Прощай. Хай іде до тебе добро й щастя із Землі, з Неба, з Води!

Твоя навіки Варвара Довженко».

    Так, у Нього ще будуть «Земля», «Щорс», «Аероград», «Поема про море», «Арсенал», «Мічурін», «Повість полум’яних літ». Попереду Вітчизняна війна і фільм «Україна у вогні». Буде кіностудія в Києві і яблуневий сад, посаджений його руками біля студії ще в 1929 — 31 роках. Про його фільми сперечатимуться, ними захоплюватиметься весь світ. Знавці будуть порівнювати його кінодоробок із високими шедеврами Рафаеля та Мікеланджело. Він — загальновизнаний геній.

А її доля гне, тре, випробовує на міцність, як хоче.

   Спочатку Варя прихиляється біля сестри Ганни Семенівни Попенко, яка живе зі своєю сім’єю у селі Глібівка, потім – біля молодшої сестри Лізи в Євпаторії. А 1936 року з’являється у селі Демидів тоді Димерського, а зараз Вишгородського району з маленьким синочком на руках. Працює в школі, викладає німецьку мову, ботаніку. Живе в кімнатці, яку їй виділили тут же, у приміщенні школи.

    Ось як згадує про ці часи Олександра Львівна Васильєва, вчителька Демидівської школи, яка в 1936 р. була ученицею Варвари Семенівни, а після війни вже її колегою:

   «В клас зайшла темноволоса, божественно красива жінка з такими променистими добрими очима, що ми відразу і не помітили її кульгавості...»

Яка це була обдарована людина. Вона викладала декілька різнопланових предметів, під її керівництвом біля школи були і створені дослідні ділянки, де діти разом з Варварою Семенівною вирощували овочі, городину, куди за досвідом приїжджали вчителі зі всієї Київської області. Варвара Семенівна грала на піаніно, на гітарі. Вона чудово співала і танцювала. З її появою в школі завирувало життя і в післяурочний час. Працювали гуртки — хоровий, танцювальний, драматичний. Часто репетиції затягувались до пізнього вечора. Вона вся була на людях, весь її час присвячений дітям.

    Вона вчителька і мама єдиного сина, якого назвала Вадимом, а записала на прізвище Чазов. Чазов Вадим Петрович. Це прізвище чоловіка, за яким Варвара Семенівна не була замужем, хоч він любив її і домагався її руки, але вона його любов не прийняла.

    Ніхто ніколи не бачив її сліз, розпачу. А вони були, були самотність і сльози, і розпач, бо душа її горіла у вогні любові до Довженка всі роки. В архівах Варвари Семенівни син знайшов докази високої трагедії душі цієї жінки, своєї матері. Ночами вона писала листи коханому, які ніколи не надсилала йому. Хоча декілька разів вони таємно таки зустрічалися. Адже збереглися написані рукою Довженка рядки: «Яке дивне життя! Яка, мабуть, ти незмірно вища за мене. Сашко. Київ, 1932.»

    Вадим мав документ про народження, у якому свідчилось, що народжений він 1935 року. Вже після смерті матері (яка кликала сина приїхати до неї з далекого Івано-Франківська для серйозної розмови, що так і не відбулась, бо Варвара Семенівна раптово померла в кінці вересня 1959 року ще нестарою жінкою), він, збираючи матеріали про сім’ю матері, в архівах м. Євпаторії знайшов записи від 19.IХ.1933 року, що народився він тут, у Євпаторії,

22 серпня 1933 року.

     Ось вона, велика таємниця цієї незвичайної жінки, таємниця, яку навряд чи вдасться комусь розкрити достеменно, адже правду вона забрала з собою в могилу. Помер уже й син, який після закінчення школи у Демидові навчався у художньому училищі міста Косів, очолював художню школу в Івано- Франківську. Був талановитим художником, як і... так і хочеться сказати: «батько». Про це свідчать дві його картини, які ви зможете побачити в стінах Демидівської середньої школи, де багатолітніми стараннями вчителів і учнів у 2002 році відкрився музей школи.

    Зовні Вадим Петрович був дуже схожий на Довженка. Це стверджують усі, хто знав Вадима. Про це промовляє і фотопортрет Вадима Петровича. Але навіщо було матері оформляти документи сина, змінюючи рік його народження? У даному випадку це риторичне запитання, відповідь на яке можна знайти в невідісланих листах до коханого:

«— Ніколи, ніколи більше не стану прохати, рідний мій, тебе про те, щоб ти прийшов до мене. Ти вільний від мене назавжди, мій рідний коханий. Хай тобі легко й вільно дихається! Хай в очах твоїх сяють лише радість і щастя. Пробач мені лише одне: в мене нема сили відмовитись від нестримного шаленого бажання розмовляти з тобою в листах.

— Не йди! Вбий мене, розчави, розтопчи, але не залишай, — щось несамовито й хижо кричало в мені.

— О Сашо! Рідний мій, милий... Так тягнуться до тебе зараз мої руки. Так тремтить, б’ється моє серце назустріч тобі. Ти чуєш, Сашо! Сашуню! О, яке дороге мені твоє ім’я рідне. Як утішно слухати мені його в гомоні хвиль... Сашунько... Сашунько...»

    Це ім’я, його звучання, не вбили в ній ні розпачлива самотність, ні роки війни, ні післявоєнна бідність, коли вона поселилася в старенькій хаті колишнього сільського багатія, що стояла на виїзді з Демидова. Знала холод і голод. Змушена була тримати господарство. Вирощувала поросятко, а коли його кололи запрошені люди, то втікала з дому, щоб не було чути його крику. Так, як і сусіди, які ділилися з нею свіжиною, заносила потім і їм потрошку.

ІСТОРИКИ Революційні події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного народу, намагається докласти і власних зусиль для досягнення довгоочікуваної свободи.

 Стає вояком УНР, служить у петлюрівській армії. Нещодавно розсекречені документи з архівів ЦК ВКП(б) засвідчують, що органи ЧК у 1919 р. за антибільшовицьку діяльність присудили Довженка до ув’язнення в концентраційному таборі. Але про нього потурбувалась партія боротьбистів (щойно перед тим УПСР – Українська партія соціалістів-революціонерів, або есерів).  У 1920р. він разом із В.Елланом-Блакитним (лідером боротьбистів) приєднався до КП(б)У, з якої під час однієї з політчисток був виключений.

БІОГРАФИ Працює лектором при штабі Червоної дивізії. У Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків. У Києві працює секретарем губернського відділу наросвіти, комісаром Українського державного театру ім.Т. Г.Шевченка.

    1921р. – його послали за кордон на дипломатичну службу: Варшава, Париж, Лондон. У 1922-1923рр. живе в Берліні, обіймає посаду секретаря генерального консульства УРСР у Німеччині, приватно вчиться в майстерні відомого в Європі художника Віллі Еккеля.

    У 1923р. повертається в Україну, до Харкова. Стає художником-ілюстратором, автором політичних карикатур.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає одним із засновників найпрогресивнішої на той час літературної організації письменників – ВАПЛІТЕ. Йому імпонує ідейно-естетична позиція її лідера М.Хвильового: вільний, самостійний шлях українського мистецтва, орієнтація на здобутки світової культури, а не російської. Такі погляди О.Довженка викладено в його статті «До проблеми образотворчого мистецтва», надрукованій у першому збірнику ВАПЛІТЕ 1926р.

КІНОКРИТИКИ  1926 рік – переломний  у творчій долі О.Довженка. Юрій Яновський, тоді головний редактор «одеського Голівуду», залучає до роботи на ній і О.Довженка. Уже 1926 р. Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми: короткометражні комедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от наступна стрічка «Сумка дипкур’єра» (1927) засвідчила про неабиякі мистецькі здібності режисера.

    У 1928р. з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання і світову славу: з успіхом обійшов екрани багатьох країн світу. На нього звернула пильну увагу тодішня мистецька зарубіжна громадськість.

Наступний фільм «Арсенал» було створено за власним сценарієм режисера вже на Київській кіностудії, куди 1929р. перебрався О.Довженко, нині вона носить його ім’я, там діє музей. І щороку квітне яблуневий сад, посаджений руками митця.

Світову славу О.Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля» (1930).

БІОГРАФИ Наприкінці двадцятих років Олександр Довженко знайомиться з молодою, але вже знаменитою актрисою Юлією Солнцевою. Вершини слави й успіху вона досягла після того, як зіграла головну роль у фільмі «Аеліта».

    Юна, талановита, амбітна й надзвичайно приваблива дівчина відразу підкорила Довженка. Він закохується до нестями й після уходу дружини Варвари пропонує руку й серце «зоряній» красуні Юлії. Однак чомусь Олександр Петрович майже до кінця свого буремного життя не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише незадовго до його смерті Юлія Іполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою та  одружився з нею.

«Юлія Солнцева. З одного боку — дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого — жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники. Солнцева завдавала чимало прикрощів своєму чоловікові: розсварила його з М.Бажаном, І.Савченком та багатьма українським митцями», — констатує Сергій Тримбач.

     Кіношна Аеліта тягнула слабовольного режисера до російської культури. Улюблений актор Довженка Петро Масоха першим забив тривогу, розповідаючи колегам: «Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини... Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму «Земля») особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки».

    Друг Олександра Петровича, письменник Юрій Яновський теж не дуже добре відгукувався про «Аеліту». Із розсекречених архівів НКВС нам відомо, що митець ще 17 вересня 1940 року називав дружину свого товариша «проклята Юлька», оскільки «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко «цілком під її черевиком».

    Друга дружина Юлія Солнцева повністю підкорила власній волі Олександра Довженка. За словами Яновського, Солнцева «робить Каїнову справу», вона руйнує Довженка зсередини. Але той теж не дурний, він усе розуміє. І це для нього справжня трагедія: він кохає Солнцеву, але часом ненавидить її, відчуває її мету й інколи пробує з нею боротися.

    Офіційна біографія славетного режисера переконує нас, що Юлія Солнцева була йому вірною дружиною та соратницею. Насправді ж усе було складніше. Друзі й колеги Олександра Петровича потайки (бо можна було загриміти до сталінських таборів!) розповідали про стервозність і зрадливість несамовитої «Юльки».

    Можливо, вона навіть любила його по-своєму, допомагала у чомусь, але було в ній щось диявольське. Дітей у них не було. Він дуже-дуже любив дітей, але Юлія Іполитівна... Наприклад, вона могла сказати: «І свині народжують». І взагалі з роками ставала все злішою. Олександр Петрович говорив їй: «Юлю, ти живеш у злі», — якось розповів журналістам племінник Довженка Тарас Дудко, директор Російського інституту реабілітації Національного наукового центру наркології. «Дияволиця» тримала свого чоловіка, генія і творця, в єжових рукавицях. Його унікальні архіви й щоденники заповіла розсекретити лише в 2009 році — через двадцять років після власної смерті. Та багато документів поділося невідомо куди, забравши із собою таємницю непростих взаємин Олександра Довженка зі своєю другою дружиною.

ІСТОРИКИ Кінофільм «Земля» інакше було сприйнять в Москві, тріумф цієї геніальної стрічки там був короткочасним. Партійними ортодоксами його трактовано як націоналістичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічному над соціальним, до того ж у ньому відсутні чіткі класові характеристики. Задля збереження свого творчого кредо митець мусив робити відповідні висновки.

КІНОКРИТИКИ  З великим зусиллям створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з’явився на екранах 1932р. Хоча це був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, та автор зробився ще більш невгодним для партійних наглядачів за мистецтвом.

БІОГРАФИ 1933 рік. В Україні голод, насувається хвиля масових репресій. Та революція, в яку фанатично повірило багато митців, несподівано принесла гіркі наслідки. О.Довженко перебирається до Москви, а потім – на Далекий Схід.

КІНОКРИТИКИ Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму: знайомиться з Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Наслідком цієї романтичної подорожі став у 1935 році фільм «Аероград», що відповідає замовленню влади.

ІСТОРИКИ Довженко остаточно потрапляє в «пащу дракона», якою була тоталітарна система. Його нагороджують орденом Леніна у 1935 році, коли багатьох українських митців уже було репресовано… Отож, довіру партії та уряду мусить виправдовувати і надалі.

КІНОКРИТИКИ На київській кіностудії 1939 р. з’являється фільм О.Довженка за його ж сценарієм «Щорс» - про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з Армією УНР. Виконанням замовлення «на горі» були задоволені. Довженка залучають до важливих комісій і делегацій, відправляють на Західну Україну знімати кінохроніку «Звільнення». Все це свідчить про офіційну реабілітацію митця.

БІОГРАФИ З початком війни О.Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи, невдовзі до Ашхабада. Добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Красная Армия». У політуправлінні Південно-Західного фронту йому присвоюють звання полковника. Бере участь у визволенні Харкова і Києва.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ Цей період переломний у творчій долі митця, хоча й не несподіваний. У ньому інтенсивно розвивається письменник – з’являється низка публіцистичних статей, у фронтових газетах друкуються його оповідання «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога». Створює п’єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», який є щемливою та болісною сповіддю художника, писати кіноповість «Зачарована Десна».

   У 1943 р. Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм. Страшний удар для митця! Але «Мовчки впасти і вмерти» він не хотів. Натомість створює «Повість полум’яних літ», яку 1961 р. екранізує Ю.Солнцева, то був своєрідний другий варіант «України в огні», у якому, щоб не дратувати можновладців, знято всі «гострі кути».

БІОГРАФИ У повоєнний час Довженкові не дозволяють вертатися в Україну, до останніх днів він живе в Москві. Працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на режисерських курсах.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ У 1948 р. пише п’єсу «Життя в цвіту», за якою невдовзі знімає красивий, ідеологічно правильний, але неправдивий в основі своїй фільм «Мічурін». У 1949 р. митець одержить за нього Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні».

БІОГРАФИ Його магнітом тягнуло в Україну, насильницька ізоляція від рідного народу ставала дедалі нестерпнішою. Тому заходився працювати над новим кіносценарієм і кіноповістю «Поема про море» - йому випала можливість виїхати у довготривале творче відрядження на будівництво Каховської ГЕС.

КІНОКРИТИКИ Довженко домагався дозволу ставити фільм «Поема про море» на Київській кіностудії. Це був би черговий «офіційний» фільм. У 1958 році Ю.Солнцева його завершить, а 1959 р. митцеві посмертно присуджена Ленінська премія.

БІОГРАФИ 29 листопада 1954 р. О.Довженко записав у щоденнику: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай». Позаду в нього було надзвичайно тяжке життя. Спочатку воно минало в пошуках себе, а потім у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних втрат творчої свободи, власного голосу. Неспокійне, зболене серце митця вже не витримувало розлуки з Україною, постійних цькувань з боку недругів, тиску чиновництва, не витримувало дисгармонії, жорстокості та абсурдності світу.

    25 листопада 1956 р. далеко від України, в чужій Москві, серце О.Довженка зупинилося.  Незадовго до його смерті, десь восени 1955 р., Юлія Іполитівна Солнцева прислала в Демидів до Варвари Семенівни свого посланця з проханням дати згоду на розлучення з Довженком. На що Варвара Семенівна відповіла: «Якщо так хоче Саша, я згодна».  

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

     1.  Укладання дослідницького листка:

а/ Історичний коментар до життєпису письменника;

б/  Факти біографії;

в/ Вислови видатних діячів про О.Довженка;

г/ Перелік прозових творів письменника;

д/ Перелік кінофільмів з ілюстраціями

1. Творче завдання  «Інтерв’ю з письменником»

          (готується вдома, використовуючи цитати-висловлювання письменника)

Кореспондент. Чи можете Ви визначити основну рису характеру Вашої родини?

Автор. «Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми сміялися над владою, над богом і над чортом… Дід, батько, мати, брати і сестри…»

Кореспондент. А яким Ви пам’ятаєте  себе у дитинстві?

Автор. «Був дуже мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя. Здавалось, існувало в двох аспектах. Які змагалися між собою, - реальному і уявному, що проте здавався нібито здійсненним»

Кореспондент. Чи здійснилися Ваші задуми ?

Автор. «Я поспішав кудись ціле своє життя. Все поспішав, все турбувався. Що може кудись не встигну, чогось не дороблю, що мало і не так неначе все навколо, неначе все не так, що геть все чисто можна краще. І так здивований назавжди отсім своїм несамовитим баченням речей. Я й досі думаю, що будь я богом, я переробив би цілий світ, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидяще сердите око. Се дуже просто. Так здавалося мені багато років».

Кореспондент. Як ви прийшли до праці у кіно?

Автор. «Дуже допомогла мені одна незначна обставина. Я почав відвідувати натурні зйомки одеського режисера. Те, що він робив на зйомці зі своїми акторами, було так погано і безпомічно. Що я одразу повеселішав. Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано і чому саме погано, значить, я не такий уже безпорадний. Більше того, - я просто візьму і зроблю краще»

Кореспондент. Чи жалкуєте про щось?

Автор. «Дивно і жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей»

Кореспондент. Чи вважаєте себе щасливою людиною?

Автор. «Я ніколи не думав. Що в одному людському поколінні можуть вміщатися цілковита неписьменність батьків і зневага заліза. З одного боку, і реальна підготовка до польоту на інші планети за допомогою атомної енергії – з другого. Я можу з повним правом сказати, що я людина щаслива. І час, в який я живу і дію і мислю, великим є часом, великою добою людства. Тому і «Зачаровану Десну» пишу вже я лише як легкий і прозорий спогад про минуле…»

2. Завдання біля дошки:

     заповнити аркуш (ватман) з ілюстраціями до кіноповісті «Зачарована 

     Десна», добравши відповідні цитати з тексту твору, прокоментувати, зачитати  цитати

• «У нас був дід дуже схожий на Бога. Звали нашого діда, як вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом. Найкращою рибою дід вважав линину. Він …неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово. Більш за все на світі любив дід сонце. І любив кашляти. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.»

•  «Заліз я хутко в старий човен, що стояв у клуні в засторонку, і почав думати, що мені робити для поновлення святості.

    От тоді-то вперше в житті і вирішив я творити добрі діла. «Що ж його зробить? – думав я, залишивши ластівок. – Піду на вулицю шанувати великих людей. Дід казав, що за це прощається багато всяких гріхів на тім світі. Піду знімати перед ними шапку й казати «здрастуйте». Шапка якраз валялась в човні. Це була старенька  дідова шапка.»

•  «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі. Тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Скільки він землі виорав. Скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Одне, що в батька було некрасиве, - одяг.

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, - він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.»

• «Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», - появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою.

• Тату, гляньте – лев, - шепочу я батькові, як зачарований.
• Де там той лев. То ж…- далі батько почав пильно вдивлятися, і, коли човен порівнявся з левом, батько підняв весло і гучно ляснув плазом по воді.

Ой, лев тоді як стрибне та як рикне! Луна покотилась громом. З мене вилітає душа. Весь берег, кручі, лози, - вся округа переповнилась трепетом.»

• «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє.»

• «Дивлюсь я на моє небо і повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я непомітно лину в сон, щасливий.

Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці.»

VI. ПЕРЕВІРКА РІВНЯ ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

      Дати відповіді на запитання

І варіант

1. Освіта письменника.
2. Як потрапив у кіно?
3.  Який твір митця заборонили?
4.  У чому трагедія Довженка?

ІІ варіант

1. Родина письменника.
2. Який фільм отримав світове визнання?
3. У якій літературній організації брав участь?
4. Діяльність у воєнні роки.

 VII. ПІДСУМКИ УРОКУ

       Заключне слово вчителя

VIII. ОЦІНЮВАННЯ УЧНІВ

IX. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Перечитати кіноповість «Україна в огні».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

1. Довженко О. Господи, пошли мені сили. – Харків, 1994. – С.553
2. Довженко О. Твори: У 5 т. – К., 1983. – Т.1. – С.19
3. Довженко і світ: Творчість О.П.Довженка в контексті світової культури.- К., 1984. – С. 104
4. Довженко О. Україна в огні: Кіноповість, щоденник.- К., 1990.- с.268-269,400,414
5. Довженко О. Я переробив би цілий світ // Літературна Україна.- 1989.- 14 вересня
6. Золотий гомін. Українська література: Хрестоматія для 11 класу середньої школи/ Упоряд. О.С.Непорожній.-К.: Освіта, 1995.-С.228-247
7. Полум’яне життя: Спогади про Олександра Довженка.- К., 1973.- С.117
8. Українська література, 11 клас.: Підручник для серед.загальноосвіт.шк. / Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко; За загал.ред. Р.В.Мовчан.- Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 1999.- С.254-278