Урок "Опозиційний рух в Україні у другій полов. 60-х - на початку 80-х років ХХ ст."

Тема: Опозиційний рух в Україні у другій половині 60-х – на початку 80-х років ХХ ст.

Мета: розглянути течії, форми та методи боротьби дисидентів; ознайомитися детальніше із діяльністю окремих представників опозиційного руху; розвивати вміння аналізувати історичні  події, робити узагальнення та висновки; виховувати повагу до борців за  свободу та права людини.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, вмінь та навичок

Обладнання: підручник, портрети дисидентів, відеофільм «Невідома Україна. Нариси нашої історії. Від дисидентства до незалежності», слайдова презентація «Українські дисиденти», витяги з  Декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод 1976 року, Конституції 1978 року.

Основні поняття і терміни: дисиденти, опозиційний рух, Українська громадська група,  «самвидав», «тамвидав», «ПЕН-клуб».

Основні дати: серпень-вересень 1965 р. -  перша хвиля арештів  ;

1970-1972 pp. -  друга хвиля арештів  ;

початок 1980-х pp. - третя хвиля арештів

4 вересня 1965 року -  протест у кінотеатрі "Україна"

1970 рік  - випуск підпільного журналу "Український вісник"

9 листопада 1976 року - створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод(УГГ).

Хід уроку

І.Організаційний момент

Методичний коментар. З учнів класу були сформовані  «домашні» групи : «прокурори СРСР» «дисиденти», «адвокати дисидентів»  «судді», які отримали випереджальні завдання  -  підготуватися до виконання рольової гри з відповідним опрацюванням  матеріалу. У класі зробили імітацію судової зали. На дошці зроблено фотогалерею із портретів дисидентів та запис вислову В’ячеслава Чорновола: “Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні - маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши!” .

ІІ. Актуалізація опорних знань

Бесіда за запитаннями

1.Хтотакі дисиденти? Коли виникає дисидентський рух?

2. Назвіть відомих вам дисидентів? Що ви знаєте про їхню діяльність?

(згадати діяльність «шістдесятників», Л Лук'яненка, І .Дзюби)

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

Завдання для учнів

Поставте питання до теми уроку (відповіді учнів записати на дошці)?

ІV. Активізація навчальної діяльності.

Учитель. Зараз переглянемо фільм, який перенесе нас в атмосферу тодішнього радянського життя. Це був період молодості ваших бабусь і дідусів. Що могло викликати незгоду у щасливій і благополучній, на перший погляд, країні?

Перегляд фрагменту відеофільму «Невідома Україна. Нариси нашої історії. Від дисидентства до незалежності»

Бесіда за запитаннями

 З якими явищами радянського життя були незгідні дисиденти 60-поч.80-х років?

 Які нові прізвища прозвучали у фільмі?

Як влада розправлялася з дисидентами?

Учитель. Дисидентський рух складався з трьох основних течій(розповідь супроводжується слайдовою презентацією):

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ) —тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., всього 37 чоловік.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та авто-кефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських громад. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національне дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

  Дисидентів виганяли з роботи ,позбавляли  посад ,відправляли до психіатричних лікарень і засуджували. Арешти, судові засідання, звинувачення, вироки…  1-ша хвиля арештів відбулася в серпені-вересені 1965 р. (заарештовано 25 осіб);2-га хвиля арештів — 1970-1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб);3-тя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано близько 60 осіб). 

      Сьогодні ми  спробуємо відтворити атмосферу судового засідання у справі трьох дисидентів Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола і Миколи Руденка. Вашим завданням буде ознайомитися із  діяльністю дисидентів, проаналізувати  правомірність вироків, винесених радянськими судами та прийняти своє рішення щодо діяльності даних осіб.

Учні займають місця у імпровізованій залі судового засідання

Учень-суддя. Розглядається справа дисидента  В.Стуса.(надається слово прокурору, підсудному, адвокату)

Прокурор В.Стуса. 4 вересня 1965 року у  київському кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму C. Параджанова «Тіні забутих предків» В. Стус  підтримав акцію протесту проти серпневих арештів української  свідомої інтелігенції  - І. Світличного, П. Заливахи, В. Мороза, братів М. та Б. Горинів та інших. Він назвав радянський лад тиранією.

Дисидент В.Стус. Вольовий, цілеспрямований характер В. Стуса формувався за несприятливих умов, був послідовним запереченням їх. Одним із таких чинників була зросійщена, збюрократизована Донеччина, куди приїхала родина Стусів (Василь народився в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області 6 січня 1938 р.). Навчання в радянській школі, де панувала чужомовна атмосфера та викладалися, як він згадував, «не потрібні» предмети, лишила в його душі далеко не кращі спогади. Закінчивши Донецький (тоді Сталінський) педагогічний інститут, він учителював на Кіровоградщині, служив в армії. Тоді в його світогляді сталися певні зміни, посилилося критичне ставлення до радянської дійсності, з'явився інтерес до імен «розстріляного відродження», а відтак - до перегляду літературної та національної історії. Він відкрив для себе В. Свідзинського, по-новому перечитав ранню творчість П. Тичини та М. Бажана, збагнув, що українське письменство  - рівновелике будь-якому європейському, захопився перекладами іноземних авторів рідною мовою (Й.-В. Гете, Ф. Гарсія Лорка, Р.-М. Рільке та ін.).

Адвокат В.Стуса Комуністичний режим надзвичайно швидко відреагував на сміливий вчинок молодого, та вже небезпечного для нього патріота. Його відразу було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР  «за систематичні порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукових установ», Безпідставне звільнення молодого вченого на початку його наукового шляху вражає бодай тому, що він вирізнявся з-поміж ровесників внутрішньою дисциплінованістю та високою вимогливістю. Позбавлений права навчатися та працювати за фахом філолога, Б. Стус не впав у розпач, заробляв собі на хліб будівельником, кочегаром, архівістом, інженером з технічної інформації тощо. Щоправда, на жодній роботі йому не дозволяло втриматися «недремне око» лиховісного КДБ. Та ніщо не могло скорити В. Стуса, який продовжував нерівну боротьбу з радянською системою. Його листи-протести були наповнені обуренням проти брутальних порушень людських прав. У ніч із 12 на 13 січня 1972 р. В. Стуса, як і Є. Сверстюка, І. Світличного, Ігоря й Ірину Калинців та інших дистдентів, було заарештовано. 12 вересня комісія з кримінальних справ Київського обласного суду винесла вирок: 5 років концентраційних таборів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова). Послідовне обстоювання поетом людської та національної гідності проголошувалося «наклепницькою діяльністю». Поета судили як кримінального злочинця.

 «Ще виживу, вистою, викричу я...»,- підкреслював В. Стус, аналізуючи свою долю каторжника . Звільнений наприкінці 1979 р., повернувся до Києва, такого рідного, вистражданого і водночас немовби чужого, зросійщеного, спотвореного комуністичними реаліями. Занепокоєний національною та гуманістичною руїною в Україні, поет знову поринув у боротьбу, вже у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада не подарувала йому духовної незламності. Новий арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 р. Безжальний вирок (10 років таборів особливого режиму та 5 - заслання) В. Стус сприйняв належно, цілком усвідомлював, які випробування випадуть йому:

      Мороком горло огорне —

      ані тобі продихнуть.

      Здрастуй, бідо моя чорна!

      Здрастуй, страсна моя путь!

Тепер випало йому перейти пекельні кола у відомих своєю жорстокістю Пермських «виправно-трудових», а насправді - концентраційних таборах. Ніщо не змогло зломити загартованого духу В. Стуса. За колючими дротами не вгасала його творча енергія, розвивався ні від кого незалежний інтелект. Тут, у неволі він писав не тільки свою філософську лірику, а й активно перекладав. Добре володів німецькою мовою, вивчав французьку та англійську, аби перекласти твори іноземних авторів. Така інтенсивна робота здійснювалася у майже неможливих умовах. Адже всі рукописи відбиралися, переглядалися і не завжди поверталися надто пильним табірним начальством. Після однієї з таких злочинних акцій В. Стус висловив своє обурення, за що його вкинули у карцер . Тут на знак протесту поет оголосив сухе голодування, і в ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. зупинилося його мужнє серце. Комуністичний режим виявився безсилим та нікчемним перед незламністю духу В. Стуса, котрий вірив у своє повернення в Україну:

      ...ми ще повернемось,

      обов'язково повернемось,

      бодай - ногами вперед,

      але: не мертві,

      але: не переможені,

      але: безсмертні.

Поет таки повернувся в Україну. Незважаючи на підступні провокації кадебістів, його тіло було знайдено на безіменному кладовищі у Пермській області, перевезено 19 листопада 1989 р. до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі. Тут він спочиває разом із своїми побратимами -  Ю. Литвином та О. Тихим.

Учень-суддя. Розглядається справа дисидента дисидента В’ячеслава Чорновола.

Прокурор В.Чорновола. Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та іншими. Вячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності київського Клубу Творчої Молоді (КТМ).4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем’єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" з протестом проти арештів української інтелігенції.

Дисидент В’ячеслав Чорновіл "Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи... І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив".

В’ячеслав Максимович Чорновіл — відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст — народився 24 грудня 1937 року (за документами 1 січня 1938 р.) у с. Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області у родині сільських учителів. В’ячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). У1955 році закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди. На два роки взяв відпустку. У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і у 1960 рокці закінчив університет з відзнакою. З липня 1960 до травня 1963 років В’ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді. У 1964 році склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.

Адвокат В. Чорновола  Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Наступний вирок -      жорстокіший: 3 роки ув^’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В^’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" , де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном(тамвидав), міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув^’язнених, і брежнєвська влада змушена була на це зважати. У1970 році Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник", в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву.  Під час відомої загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову  -  попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання."Зеківський генерал" — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном  В’ячеслав Чорновіл написав книгу "Хроніка таборових буднів" (1975 рік), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано у1976 році у журналі "Сучасність". На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах (1977-1978років) під назвою "Тільки один рік". Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. У 1978 році прийнятий до міжнародного Пен-клубу.

Історичний словник

 «ПЕН-клуб» - міжнародна неурядова організація, яка об'єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. Був створений з метою сприяння дружбі й інтелектуальній співпраці письменників всього світу; акцентує увагу на ролі літератури в розвитку взаєморозуміння і світової культури; бореться за свободу слова; діє як потужна сила в захисті прав письменників, яких садять до в'язниці, а деколи і вбивають за їх погляди. Це одна з найстаріших організацій, яка бореться за права людини, і одна з найстаріших міжнародних письменницьких організацій. ПЕН-клуб є неполітичною, недержавною організацією, яка перебуває в формальних консультаційних зв'язках з ЮНЕСКО і має спеціальний консультативний статус в Економічній і Соціальній Раді ООН.

   22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи(УГГ).

Історична довідка

   1 серпня 1975 у м. Гельсінкі (Фінляндія) главами держав і урядів 33 європейських країн  був підписаний «Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в  Європі». Під документом підписалось  керівництво Радянського Союзу. 9 листопада 1976 року, на квартирі Олександра Гінзбурга в Москві, правозахисник Микола Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод(УГГ).

      У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді В^’ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. У травні 1985 року В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну і продовжив правозахисну діяльність та розпочав національно-визвольну боротьбу .

Учень-суддя. Розглядається справа дисидента дисидент Миколи Руденка

 Прокурор  М. Руденка. 23-24 грудня 1976 року у подружжя Руденків був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 5 лютого 1977 року Руденко був заарештований у Києві й відправлений літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і дисидента Олексія Тихого.

  Суд відбувався з  23 червня по 1липня 1977 року в “ м. Дружківка Донецької області. Микола Руденко. був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфіковані як наклепницькі.  У вироку сказано, що праця “Енерґія проґресу”  “має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. У ній Руденко “робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів”. “У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”.5 травня 1978року Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: “Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!”. За активну діяльність в УГГ і захист чоловіка 15 серпня 1981 вона теж була заарештована і засуджена  на 5 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Звільнені вони з заслання грудні 1987 року

Дисидент Микола Руденко. Руденко Микола Данилович народився у 1920 році у с. Юр’ївка Луганської області. Письменник, поет, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи , Герой України. Народився в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927 р. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати. Назавжди запам’ятався Миколі голод 1933 року.

    Складати вірші Микола Руденко почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, він був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу, завдяки чому в 1939 вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня, шістьма медалями. Демобілізувавшись у 1946,  в університет не повернувся, бо не міг сидіти. Після виходу в 1947 р. збірки віршів “З походу” прийнятий у Спілку письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва “Радянський письменник”, був редактором журналу “Дніпро”, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.

    Уперше Микола Руденко виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики “космополітів” громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від нього, як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Микола Данилович  з 1950 року вже не займав ніяких посад. “Довго я залишався дуже партійним, – сказав пізніше він в одному інтерв’ю. – Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна”. Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях “Економічні монологи”, яка з’явилася в самвидаві в 1975 році, і “Енерґія проґресу”, у романі “Формула Сонця”.

Адвокат М. Руденка. Немає доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад. У1974 році за критику марксизму Руденко був виключений з КПРС. На початку 70-х років Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення “Міжнародної амністії”. 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-річчям Перемоги амністований як учасник війни. Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід війни, його в лютому – березні 1976 року шахрайським чином примусово піддали психіатричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричну  лікарню.

      9 листопада 1976 року оголосив про створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод(УГГ).До групи ввійшли дисиденти Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Олекса Тихий та інші.

 Були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі “Типові порушення прав людини” були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років ХХ століття, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів.

Робота з документами

 Текст Декларації Української Гельсінської групи, витяги  з  Конституції  Української РСР 1978 року.

Завдання для учнів

1.Яку мету ставила Українська Гельсінська Група ?

2.Яким було головне  завдання Групи?

3. Чи буда діяльність дисидентів порушенням Конституції  Української РСР ?

V.Систематизація та узагальнення знань

Учитель. Вислухавши сторони обвинувачення та захисту та керуючись витягами  з  Конституції  Української РСР 1978 року оголосіть свої рішення щодо діяльності дисидентів .

Виступи учнів( метод «Мікрофон»)

Учитель Опозиційний рух в Україні в другій половині 60-х – на початку 80-х років ХХ століття, це важлива сторінка в історії України. Подивіться на портрети цих людей – творчих, сміливих, мужніх. Вони не побоялися кинути виклик тоталітарній системі. Дисиденти  не  боролися проти радянської влади, а лише критикували її негативні прояви. Вони засуджували русифікацію, недотримання національних прав, порушення прав і свобод людини. Дисиденти не порушували закону, оскільки статті 20 і 45 Конституції  Української РСР 1978 року вказують, що «вільний розвиток кожного є умова вільного розвитку всіх» та «громадянам Української РСР відповідно до цілей комуністичного будівництва гарантується свобода наукової, технічної і художньої творчості». До того ж їхня діяльність була мирною, творчою. Отже, винною була радянська  тоталітарна система, яка порушувала  власні закони та не дотримувалась норм міжнародного права.  Дисиденти розхитували монолітну радянську тоталітарну систему наближаючи  її розпад. Потім у другій половині 80-х років вони активно візьмуть участь у політичній боротьбі за створення своєї власної незалежної,демократичної держави, бо на гіркому своєму досвіді переконаються ,що тоталітаризм не можливо реформувати, його можна лише знищити.

VІ. Домашнє завдання. Написати  твір-есе   «Як я розумію вислів В’ячеслава Чорновола  “Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні - маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши!” .