Урок пам'яті

«Трагічні уроки історії»

(жертвам голодомору 1932-1933 рр. в Україні присвячується)

Тема: Урок пам'яті «Трагічні уроки історії»

(жертвам голодомору 1932-1933 рр. в Україні присвячується)

Мета:

• освітня: поглибити знання учнів про трагічні події Голодомору в Україні 1932-1933 років, ознайомити із спогадами односельців - свідків Голодомору на основі друкованих матеріалів, дослідити висвітлення подій Геноциду  у літературних творах, показати, що це була цілеспрямована політика радянського тоталітарного режиму з метою ліквідації проявів українізації, позбавлення українців історичної пам’яті;
• розвиваюча: розвивати вміння виступати перед аудиторією, акторські здібності, формувати навички критичного мислення, уміння співпереживати людям, що опинилися у несприятливих історичних подіях;
• виховна: виховувати патріотизм, національну свідомість, почуття неприпустимості до насилля, повагу, турботу, співчуття до людей, які пережили страхіття Голодомору

Обладнання: колоски, перев'язані чорною стрічкою; на дошці – учнівські плакати про Голодомор в Україні, на столі розшматана хлібина, поруч кетяги калини, на кожній парті – свічка.

Вчитель: У цьому році виповнюється 85 років страшній трагедії – початку Голодомору 1932-1933 років. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок.

Голодомор – злочин геноциду проти українського народу і злочин проти людяності. Керівництво ВКП(б) та уряд СРСР у 1932-1933 роках організували штучний масовий голод, що спричинив загибель мільйонів українців на території Української РСР та Кубані. Саме через те, що Україна мала досвід власної державності, вона найактивніше опиралася становленню й утвердженню комуністичного тоталітарного режиму; але голодомор став можливим також тому, що українці не зуміли втримати власної держави в ході революції 1917-1921 років.

Учень: Ми не знали історію. А вона – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Але з нашої історичної криниці належить вичерпати багато солоної від горя і сліз води. Наше завдання – скликати живих до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками й сотнями виснажені тіла наших з вами батьків, матерів, братів і сестер, дідусів і бабусь. І наскладали їх понад 10 мільйонів – єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України.

Вчитель: Сьогоднішній наш урок – урок пам'яті і скорботи присвячений жертвам голодомору. На цей урок ми прийшли зі свічками, як до храму. Хай же клас сьогодні стане храмом духовності, храмом пам'яті.

(звучить І частина «Реквієму» Моцарта. Запалюють свічки)

Ведучий 1: Вадко навіть через 85 років ступати болючими стежками трагедії. Не віриться, що тут, на Україні, раптово зник хліб, і люди раптово залишилися без зернини.

Ведучий 2: Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. Пухли старі й малі, вимирали родини й села. Смерть очікувала по шляхах, на полях в хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускала своєї кривавої коси.

Ведучий 1: 1932-1933 роки. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших країн.

( Звучить VІІ частина «Реквієму» Моцарта)

Вчитель: Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями шниряло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні види.

Чи була того року весна? Чи прилітали до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні. Пам'ятають інше.

Учень: Цей сніг, як сон, прийшов – розтане

Здимить і хмару перейде…

Весна. Село лежить в тумані.

Голодний рік. Голодний день.

Іде – не йде, повзе по мертвих, й хвалити Бога – хоч повзе.

Весняний дух живий – не спертий

До сонця зводить все живе,

Й воно і молиться, і плаче

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив –

Сини ростуть на лободі.

Сини радянської держави!

Та знає вождь, усе він зна…

 У вус всміхається лукаво:

В Москві весна, його весна!

Вчитель: Діти! На уроках історії в 10 класі ми вивчали період історії 30-років і знаємо, що на фоні страшної трагедії в Україні в 1933 році Сталін, підводячи підсумки І п'ятирічки говорив: «Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хоча що запеклі вороги Радянської влади»

Гаслом тих років стали слова Сталіна:

«Жить стало лучше,

Жить стало веселее»

Але картину тих років краще і повніше можна охарактеризувати словами Т.Г.Шевченка, написаними ва період кріпаччини:

«А одна під тином

Опухла дитини, голоднеє мре…»

Учениця: В селі весна повзе на ліктях,

Повзе до мертвих і живих.

В долині сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх.

І п'ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить та над полями

Знов ворон кракає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора-

Сьогодні ворогом ставав!

Голодний рік. Жорстокий світе.

Дай хоч надію для живих.

Весна. І сонце ловлять дітям,

Що дзвінко скапує зі стріх.

(В. Будлянський «Весна»)

Вчитель: Політика держави, направлена ніби на підвищення хлібозаготівель, фактично була дією, спрямованою на фізичне винищення селянства. Смерть косила людей аж до літа 1933 року. В республіці від голоду померло від 6 до 10 млн. чоловік ( за даними перепису та архівних відомостей)

Ведучий 1: Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян йшли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані і багато біженців із села вмирали прямо на вулицях.

Ведучий 2: Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, що загинули від сапу, та найстрашніше - були випадки людоїдства і трупоїдства.

Ведучий 1: Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Доведені до відчаю,  батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися. У липні 1932 року селянка з Вінницької області зарізала 3-річного сина, а його м'ясо обмінювала на яйця у сусідів. У селі Руде Київської області у лютому 1933 року мати залишила 3-х дітей, а сама вийшла. Двоє з них – хлопчик і дівчина вбили молодшу сестру, відрізали їй голову, і сирим їли м'ясо своєї жертви – сестри.

Учениця: Про страшні муки українського народу в 1932-33 рр. свідчать художні твори. Страхітливі картини голодомору постають у поемі Миколи Руденка «Хрест», де у голодному мареві, крізь сльози і жах, божевільна Христя промовляє:

А я діточок побила,

До схід сонця поварила,

Трактористу-молодцю

Наварила холодцю.

Їж Іване! Пий Іване!

Хай коханнячко не в'яне!

Ти ж казав: якби сама…

Подивись, дітей нема.

Їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

Душі їх пішли до раю.

Я ж останки позбираю,

Та й землиці їх віддам.

Всі ми будемо отам.

Ведучий 2:  Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвами людоїдства, від фізичної розправи над ними, самогубств. Ганебним і водночас злочинним було відкрите вбивство дітей за розкрадання так званої «соціалістичної власності» Судові органи масово забивали дітей, що піднімали з поля декілька колосків.

Вчитель: У 1932-33 смертність дітей становила щонайменше половину померлих від голоду селян України.

( на фоні траурної музики (VІІ симфонія Баха) дівчина в чорному одязі читає монолог Романа Кеви «Голосіння матері»)

Мати: Мої синочки, доньки малолітні!

Ви сині, мов німого неба синь!

І як же так, у сонцещедрім квітні ви вмерли,

Згинь же смерте, згинь.

О діти, діти. Ангели невинні!

Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець і душ не віддасте,,,

Ви, не розцвівши, згинули дочасно,

Поклав у землю вас голодомор.

Волаю я, їх матінка, до Спаса:

«Звільни нас від грабіжників – потвор.

О, Боже правий!

Ти мій вчуєш голос, спаси нас від проклятої чуми.

Я ж бачу, як важкий достиглий колос,

Схилився над голодними дітьми»

Вчитель: Чорним смерчем пройшов голод і по нашій Донецькій області. В 11 районах області було зафіксовано масову смертність.

Вчитель: Не оминула ця трагедія і наше селище. Послухайте будь ласка свідчення очевидців - жительки нашого селища Ачкасової Марії Миронівни (1926 р.н.)

«Я пам'ятаю ті страшні роки!  До нас прийшли якісь люди. Вони ввірвалися в хату забравши всю їжу яка була у домі, лазили на горище шукаючи зерно. А у кого його знаходили, то забирали. Сховати хоча б щось було просто не можливо. Люди ховали їжу і на горищі, і в скирдах сіна, і в тирсі, і у ямах на городі закопували, але вони всеодно знаходили і забирали.  Люди не чинили супротиву, тому й жорстоких побиттів не було. Всі боялися що їх посадять у тюрму, чи відправлять у заслання. Забирали лише їжу, речі не чіпали. Тай чіпати було нічого бо весь одяг був схожий на лахміття. Я пам'ятаю як ми брали плуги і все своє і йшли працювати у поля бо іншого виходу не було. Не з власної волі ми туди йшли.  В обід нам давали якогось там супу по половнику та й все. Одне одному ніхто не допомагав у голод. Бідні помирали, а багаті, хто робив на залізниці,  якось трималися. Їли все що можна було знайти. Літом їли ягоди, коріння рослин, а взимку били жолуді, варили траву що на болоті росте. Дід один був, спіймає їжака, покладе в піч, а він горить, колючки обгорять, та й їсть. І ми б їли, та не могли спіймати.Всіх залякували законом про « П'ять колосків». Бутімто , говорили, що за вкрадену жменьку зерна посадять на п'ять років. Але ми все одно йшли у ночі на поля красти пшеницю. Охоронці щодня об'їжджали поля на конях. Як вечір, так і виїжджають.Бувало схоплять нас, малих, як витрусять з кишень ті колоски… Навіть худобу не можна було тримати, усе забирали, нічого не було. Людей, що вмирали ніхто не ховав. Кинутьу яму, та й усе. Це хто багатий був робили хреста з дубу, а ми – ні.

Люди почали помирати десь на початку 33-го. Тих діточок, що зосталися сиротами відсилали у дитячі будинки. Пам'ятаю, поїхали ми з сестрою в місто: може хтось дасть кусочок хліба. Та і сидимо біля магазину. До нас підходять два міліціонера. Я сиджу плачу, ось, думаю, нас будуть бити. Повели нас, запитали прізвище. А потім ті ж повели у дитячий будинок. Нас викупали, оділи в чисті сорочки. Ой, я це ніколи не забуду! Вихователька наша казала, щоб нам їсти давали потроху, бо не їли ж нічого давно. Ось так і жили.

Я частенько розповідаю про своє дитинство своїм дітям. Таке було: плаче Віра та Таня. Вона, було каже, щоб не розказували їй, а то внеї аж серце становиться, каже: «Ой, мамо, як це ти жива залишилася»

Павленко Марія Омелянівна( 1921р.н.)

«Весь урожай забирала влада. Приходили до наших домівок активісти і керівники місцевих Рад, члени комітетів незаможних селян. Люди писали анонімно доноси на своїх сусідів, що вони приховують зерно. «Активісти» які відбирали продукти не мали ніяких документів. До людей застосовували такі покарання як арешти, висилання, побиття. Для пошуку зерна «активісти» використовували спеціально виготовлені для них знаряддя – сталеві прути товщиною 1, 5 – 2 см і довжиною 1,5 – 3 метри, з ручкою на одному кінці та гострим наконечником. Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою – дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в гуральнях. У більшості випадків знесиленим людям це не вдавалося. Після цього близько багато селян розстріляли. У деяких селах люди підпалювали хліб, грабували зернові склади. Ті хто зміг донести зерно до домівки і не вмер по дорозі були заарештовані вранці наступного дня. Приходили, шукали зерно в хаті, на горищі, в повітці та в пивниці. Потім виходили на двір і обшукували стодолу, свинарник, клуню та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити приховане зерно за цегляною кладкою. Виламували сволоки на горищі, вистукували підлогу в хаті, перетоптували весь двір і сад. Якщо знаходили якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп. Селяни приховували зерно в соломі, в пляшках, залитих смолою і схованих у криницях чи ставках, або закопували в землю. Окрім їжі та худоби забирали та4ож одяг, взуття, ікони, самовари, мальовані килими та навіть металеве кухонне начиння, яке могло бути зі срібла, а також гроші, якщо могли їх знайти. Ці бригади, які шукали продукти, складалися з одного члена виконкому сільради або просто будь-якого члена сільради, двох-трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто туди входили голова або ж один із членів правління колгоспу. Домівки людей обходили кілька разів на день, а бувало, що і вночі по декілька разів. До цієї бригади входили і кілька учнів під час літніх канікул. Колгоспні поля і комори пильно охороняли сторожі ОДПУ.

Людей змушували йти до колгоспів, хоча більшість відмовлялася це робити. Хто чинив опір – заарештовували. Одні, щоб не забрали худобу – намагалися її позбутися, інші, ховали у яри, ліси.

За розпорядженням уряду селянам-колгоспникам зовсім перестали видавати зерно в оплату вироблених ними трудоднів. Люди вмирали усю зиму, але всі документи засвідчують, що масове вимирання почалося фактично на початку березня 1933 року. Дітей «куркулів» часто залишали на призволяще. Держава ними не опікувалася.

Місцеві провідники партійно-державного курсу, звичайно ж не потерпали від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Деякі горожани допомагали селянам продуктами, переховували від міліції. Медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, котрі перебували в місті нелегально.

Ми виживали, як могли. Їли ягоди, коріння, бруньки, щавель, кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, листя та кору дерев: липи, акації. Мама готувала хліб зроблений із кропиви, оладки з буряку. Їли кінський гній, бо він часто містив у собі цілі зерна пшениці. З жолудів робили муку та іноді додавали до неї висівки чи картопляні лушпайки та пекли у печі.

До початку зими в селі не стало жодної курки та іншої живносі. Тоді перейшли на собак, котів, мишей, щурів, мурашок, земляних хробаків.

Дружини «офіційних осіб», що мали великі продовольчі пайки часто виходили на базар, де обмінювали зайву їжу на селянські коштовності за безцінь. Я пам'ятаю, як матуся обміняла дуже гарну, майстерно вишиту скатертину на дві буханки хліба. За добрий килим давали декілька хлібин. Жінки з нашого села витягали зі скринь святковий одяг, хустки, все що можна було обміняти на шматок хліба. Це було останнє джерело порятунку.

Я чула про багато випадків сомогубства. Мати нас постійно попереджала, щоб ми нікуди не відходили з дому, бо чули про випадки людоїдства. Коли вбивали і їли своїх тіей, ловили стороннії дітей, влаштовували засідки на подорожніх. Першими вмирали чоловіки, потім діти, а потім жінки. Дуже часто перед смертю люди втрачали розум. На це було дуже страшно дивитись. Та найжахливіше виглядали діти: зі скелетними кінцівками що звисали з великих роздутих  животів. Люди вмирали самотньо і повільно. У другій половині травня 1933 року смертність настільки виросла, що місцевому колгоспу довелося виділити спеціальний віз, щоб кожного дня вивозити мертвих на цвинтар . Тіла кидали до спільної могили без будь-яких церемоній.Візники заходили щодня до кожної хати і питали, чиє померлі, щоб відвезти їх на цвинтар.

Учениця: Остання колискова

Звали її Пріською.

Помила дітей, натопила

Маковинням, закрила лядку

І до ранку всі померли.

Спіте, діти, спіте, любі

І не просинайтесь!

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте, діти.

Янгол божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись

І не будуть пухнуть нозі.

Затопила маковинням

Затулила лядку й комин

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

Спи, синочку, горе – паску

Засинай навіки, доню,

Ти моя моя остання ласка з материнської долоні.

Не пограймось навперейми

В піджмурки з бідою

Лельки!

Заховаємось од неї

У сиру земельку…

Вчитель:  12 серпня 1990 року поблизу Лубен вивершували українці Курган Скорботи. Це був перший на Україні пам'ятник жертвам голодомору. Там освятили місце вічної пам'яті землякам своїм, які залишили своє життя у пекельних муках. Прикро, що немає у нас тут такого місця, де ми б могли віддати шану загиблим від голодомору.

 Давайте хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору, який забрав життя мільйонів людей.

(Хвилина мовчання)

Ведучий 1: Стоїть Гора Зажури неподалік Лубен. А на ній хрест здійнявся – символ розп'яття українського народу. І нехай світло оцих свічок на уроці буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас у 1932-1933 роках.

Учень: Де пшениця росте густа,

На полях оддалік Грушового,-

Не минаймо того хреста

На могилі села неживого…

Сумно Ворскла текла й Сула,

Світ стогнав понад Пслом і Хоролом…

Скрізь, де з Господоп смерть прийшла,

Біля кожного міста й села,-

Стань, народе, без ліку й числа.

Хором Траурним, Пам'ятним Колом.

Стань вінком, стань життя Ореолом:

Хай почує всяк Пагорб і кожна Ограда

Що засуджено Зло і проміниться Правда,

Омріяна Правда!

Озера тих сліз і століттям не випить,

Імен в Поминальних церквах не вписати…

Ой, скільки родин, скільки мавок косатих

Пройшли до кончин крізь Голод – Єгипет!

Дощами й плачами кістки перемито,

Де батько й сини, доня й мати похила…

Могила могил, вікопомна Могила,-

Вивищуйсь народних страждань Пірамідо!

Ведучий 2: Під час викриття Кургану Скорботи не було на тому полі ні пишних промов, ні гучних музик, ні кварти з горілкою. А була тільки вода і хліб. Черствий хліб, який люди принесли з собою. Та жменьку землі кожен затиснув у руці.

Ведучий 1: Не було на тому полі піднятих знамен біля Кургану, бо вбиті не полягли у боротьбі, а знищені страшним голодомором 1932-1933 рр. Не було на тому полі жодного підневільного. Кожен прийшов за покликом землі-матері, яка сховала чи то батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних.

Вчитель: на десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і в третє переписувати історію на догоду диктаторові чи скороспеченому ідеологічному божкові. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.

 Не сьогодні це складено: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час – говорити! Хай ці гіркі слова правди, народжені після десятиліть безмовності, ляжуть першим нашим каменем у підмурівок всенародного пам'ятникатрагічній історії українського народу.

Ведучий 2: Стань, народе, без ліку й числа,

Хором траурним, Пам'ятним колом!

Стань вінком, стань життя Ореолом:

Хай почує всяк Пагорб і кожна Ограда

Що засуджено Зло і проміниться Правда,

Омріяна Правда!

Ведучий 1: Боже Великий, Всевладний

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду,

Праведників не забудь.

Ведучий 2: Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ

Пригорниїх, посели на спочинок

Та їхнього сну не наруш.

Ведучий 1:Заступи нас і нашу державу,

Од кривавих, лютих невзгод.

Всі ми – сущі, усопші, прийдешні,-

Твій пшеничний, безсмертний народ!

Вчитель: У ці дні в церквах і храмах України відспівують літургії по померлих 85 років тому в страшне лихоліття Голодомору.

Голодомор став ціною, яку Український народ заплатив за прагнення до свободи, тільки прямим геноцидом вдалося остаточно приборкати український національний рух, упокорити українське селянство. Ціною мільйонів людських життів тоталітарний комуністичний режим у короткостроковій перспективі досягнув своєї чорної мети. Сьогодні Україна розвивається, як демократична європейська держава, яка береже свою незалежність та ідентичність і всебічно інтегрована у мирні світові процеси.

Україна і світ вшановують пам'ять про голодомор та інші великі трагедії народів, як данину непростому минулому та запоруку недопущення подібних явищ у сучасному і майбутньому людства.

Звучить пісня «Господи, помилуй нас» (Всіх присутніх причащають хлібом)