Урок позакласного читання "Життя мов спалах блискавки. Творчість Василя Симоненка"

Тема уроку:   Життя – мов спалах блискавки

Мета уроку:

 

• ознайомити  учнів з життям і творчістю Василя Симоненка;
• будити інтерес до віршованої літератури;
• розвивати мислення, творчу уяву, активність, спостережливість;
• виховувати небайдужість до всього, що відбувається навколо;
• виховувати  повагу, бережливе ставлення до матері та рідних,;
• прививати любов до рідної мови

 

Завдання уроку:

 

1. Ознайомитися  з життям і творчістю Василя Симоненка.
2. Бути не байдужим до всього, що відбувається навколо.
3. Поважати рідне слово, рідну мову, рідну матір, країн

 

Хід уроку

Вступ

 

Вона в піснях оспівана віками

 Черкащина моя,

Зеленая, квітучая Тарасова земля.

І ті тополі край дороги,

Які віками вітер хилита,

І ті гнучкі зелені верби,

Що збігли вмитись до Дніпра,

І мак червоний серед поля,

І дуб старезний, край села,

І соловей, що, в пору літню,

Пісень веселих нам співа.

Сад славнозвісний Семеренків,

Сам Іван Ле тут проживав,

Творив шедеври Гулак – Артемівський,

Шевченко тут вірші свої писав.

« Горів» для українського народу

Син названий, що рідним став, Василь

З Черкаського прославленого роду –

Іван Нечуй – Левицький, славний син,

Старицький, Максимович, Пилипович,

Драй – Хмара, Бен, Близько, Іван Кулич,

Носань, Негода, Ле і Юрій Смолич,

Гаптар, Захарченко… і не злічити всих.

А доньки славні :

Мотрич Катерина,

Гриненко, Коломієць і Віргуш,

Фролова Майя, що найбільш любила

Творить шедеври для дитячих душ.

Дітей твоїх, Черкащино, повсюди

Порозкидала доля по світах,

Але із них усих виходять -  Люди

З твоїм святим найменням на вустах.

О! Скільки їх славетних нам відомо

Дочок твоїх, Черкащино, й синів,

Вони всі різні, різна їхня доля,

Але один для всих них – Отчий Дім.

Тож, квітуй в віках, перлино України,

Красо і вічна молодість моя,

Шануйся вічне слово Кобзареве,

Грими у водах нашого Дніпра.

                                                     Людмила Нізамутінова

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основна частина

• Як ви вже зрозуміли, сьогодні на уроці ми поговоримо про одного з синів Черкащини. Полтавець родом, він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах, Шевченковім краю.

Прочитаймо тему нашого уроку:

 

Життя – мов спалах блискавки

Про життя і творчість Василя Симоненка

( 8 січня 1935 р. – 14 грудня 1963 р.)

 

8 січня 1935 р. - 14 грудня 1963 р. Ці дати обрамляють його життя. І не тільки біографічно пов'язаний він з самою серцевиною української землі: для співу свого, для душі своєї в щасливу мить народила його Україна. І він – за прикладом найкращих наших поетів – синівською відданістю їй віддячив, напруженим чесним горінням душі. Отже, сьогодні на уроці ми дізнаємося про життя Симоненка. Буде звучати його поезія. А поезія – це пісня душі. Як ви розумієте ці слова?

( Все що наболіло на душі, чи навпаки радість  або горе, все, що переповнює душу, виливається у віршах. Тому і є вірші – веселі і сумні, мрійливі і критичні. І  кожний з нас тягнеться до них, як до цілющого джерела, збагачуючи свою душу, заспокоюючи її, створюючи гарний настрій, проганяючи сум і нудьгу.

 У віршах, які ви почуєте сьогодні  на уроці, можуть бути незнайомі для вас слова. Зараз познайомимось з їх значенням, звернувшись до нашого довідкового бюро.

На толоці – де випасали скот.

Коноплі – рослини, з яких виготовляли нитки.

Налигач – цупка мотузка, за яку прив’язували корову, коли вели до стада.

Закляк – завмер.

Паркан – забор.

Принади – те, чим можна заманити, принадити.

Кидалось в око – виділялося, було дуже помітне.

Швець – майстер, що шив чобітки.

Вабило – манило, тягло, хотілося.

Сива давнина – те, що відбувалося дуже давно.

Морозом тріщить зима – голова сива – сива.

Предтечі (майбутні) – ті, що будуть жити після неї.

Утлії плечі - худенькі, слабкі, маленькі.

Лимани – частина моря, яка заходить у берег.

Марево – те, що ввижається, але минає.

Хмільні смеркання – вечірні сутінки переходять у нічні – час для закоханих.

Завше - завжди.

Імла – пітьма, темінь.

 

Зверніть увагу на дошку. Епіграфом до нашого уроку є слова Василя Симоненка:

 

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, Для щастя, для біди.

 

Народився Василь Андрійович  Симоненко 8 січня 1935 року в с. Біївці на Полтавщині в маленькій українській хаті, яка згодом стала його музеєм – світлицею.

Під час окупації, в ході війни 1941 – 1945 рр.  – пішов до школи. Ходити було далеко -  сусіднє село Тарандинці  за 9 км. І саме по дорозі  з дому до школи, зі школи до дому почалися перші поетичні думки школу закінчив поет із золотою медаллю. Найбільше любив землю, людей, поезію і … рідне село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала йому життя.

 

Послухайте вірш  « З дитинства»

( учень з пам’яті)

З ДИТИНСТВА

В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід,—

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід.

 

Був певен, що батько лишній,

Крикливий, немов сусід,

Коли заставав на вишні,

На мене кричав, аж блід.

 

Та боляче б’ється, думав,

Не пустить гулять на став,

І тому не знав я суму,

Щасливим собі зростав.

 

І лиш як минули роки

І я непомітно зріс,

Мені часто кидалось в око,

Як сину сусід той ніс

 

То нові штанці святкові,

Сорочку, що так до лиця,

Або чобітки з підковою

Приносив йому од шевця.

 

Але мене й це не вабило,

Бо заздрити, знав, не слід,

І звавсь за обновки «бабою»

У мене малий сусід.

 

Я вірив, що краще всього

Пісні, які знав дідусь.

Вмощусь на коліна до нього

І в очі йому дивлюсь.

 

А він вимовляє, виспівує

Гарячі прості слова —

І все давниною сивою

В очах моїх ожива.

 

Мелькають червоні жупани,

Вирує, кипить Дніпро,

І Байда стріляє в султана,

Підвішений за ребро.

 

І грізні полки Богдана

Шляхетську орду женуть,

А з півночі десь за бураном

На поміч стрільці ідуть.

 

Несуться зі свистом-гуком

Богунці у всі кінці...

І я затискую руку,

Мов шабля у тій руці.

 

І плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі ж тобі, дідусю,

За те, що ти дав мені...

• Які почуття вас переповнили?
• Як ставився поет до свого дідуся?
• А яким же був дідусь?
• Як ви думаєте, кого не хотів образити хлопчик, заставляючи себе думати, що  «батько лишній»?

Василь Симоненко ріс без батька. Мати його так говорила про нього: «То не батько, а вітер, прилетів – і полетів, а з нам з малим Васею завдав  багато болю і клопоту.»А на закиди, що Василя всі так наполегливо називали безбатченком відповідала: « Це правда, ми не жили з Андрієм, його батьком Але ж син носив прізвище не моє. Він був Симоненко! Та й Андрійович писався.

Ця автобіографічна розповідь написана на основі пережитого.

( Учень читає вірш «Кривда»)

 

У Івася немає тата.

Не питайте тільки чому.

Лиш від матері ласку знати

Довелося хлопчині цьому.

 

Він росте, як і інші діти,

І вистрибує, як усі.

Любить босим прогоготіти

По ранковій колючій росі.

 

Любить квіти на луках рвати,

Майструвати лука в лозі,

По городу галопом промчати

На обуреній, гнівній козі.

 

Але в грудях жаринка стука,

Є завітне в Івася одно —

Хоче він, щоб узяв за руку

І повів його тато в кіно.

 

Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два,-

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова...

 

Раз Івась на толоці грався,

Раптом глянув — сусіда йде.

— Ти пустуєш тута,— озвався,-

А тебе дома батько жде-

 

Біг Івасик, немов на свято,

І вибрикував, як лоша,

І, напевне, була у п'ятах

Пелюсткова його душа.

 

На порозі закляк винувато,

Але в хаті — мама сама.

— Дядько кажуть, приїхав тато,

Тільки чому ж його нема?..

 

Раптом стало Івасю стидно,

Раптом хлопець увесь поблід —

Догадався, чому єхидно

Захихикав сусіда вслід.

 

Він допізна сидів у коноплях,

Мов уперше вступив у гидь,

З оченят, від плачу промоклих,

Рукавом витирав блакить.

 

А вночі шугнув через грядку,

Де сусідів паркан стирчав,

Вибив шибку одну з рогатки

І додому спати помчав...

 

Бо ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє буздумно в рани,

У болючі рани чужі...

 

• Які почуття у вас викликала ця новела?
• Яким ріс хлопчик?
• Що він любив родити?
• Яке заповітне бажання було у нього?
• Яким був сусід?
• Як би ти вчинив на місці сусіда? Хлопчика?

 

Автор порушує актуальну проблему батьків і дітей. Мати поета говорила такі слова: « Народився мій Вася 8 січня 1935 року о 9-й годині ранку. І стала я для нього і за батька, і за матір. А все інше було так, як і в людей.» Дуже любив Симоненко матір, безмежно любив. Друзі згадують її, як людину з великої літери. Завжди старалася для сина, припрошувала його друзів до хати, говорячи такі слова «у добрих людей так годиться». Повага і любов до неї сина перейшли й на його друзів. Ганна Федорівна Щербань пережила свого сина на 35 років. свято оберігала пам’ять сина, лагідно розмовляла з ним, навідуючи місце останнього притулку. У 1998 році її не стало. Поховали матір поряд з сином. А інакше  не можна й уявити.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ось послухайте вірш «Матері»

 

В хаті сонячній промінь косо

На долівку ляга з вікна...

Твої чорні шовкові коси

Припорошила вже сивина.

 

Легкі зморшки обличчя вкрили

Це життя трудового плід.

Але в кожному русі — сила,

В очах юності видно слід.

 

Я таку тебе завжди бачу,

Образ в серці такий несу —

Материнську любов гарячу

І твоєї душі красу.

 

Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любити,

Ненавидіть, як ти, уміть.

 

• Що говорить поет про свою маму? Якою ви її собі уявляєте
• Від чого ж вона посивіла і руки у зморшках?  (праця важка, прожиті роки)
• На кого ж хоче бути схожим Василь? Чому?

 

 

 

 

 

А ось ще одна поезія Симоненка, вірш «Я не бував за дальніми морями»

Я не бував за дальніми морями,

Чужих доріг ніколи не топтав —

В своїм краю під буйними вітрами

Щасливим я і вільним виростав.

 

Мене ліси здоров’ям напували,

Коли бродив у їхній гущині,

Мені поля задумливо шептали

Свої ніким не співані пісні.

 

Коли не вмів ще й букваря читати,

Ходив, як кажуть, пішки під столом,

Любить людей мене навчила мати

І рідну землю, що б там не було.

 

Чужих країв ніколи я не бачив,

Принад не знаю їхніх і окрас,

Та вірю серцем щирим і гарячим:

Нема землі такої, як у нас.

 

• Чи знайомий вам цей вірш? (1 – й клас)
• Про що в ньому говориться?
• Що ж головне можна виділити? ( рідна земля найкраще місце на землі)
• А яка це рідна?

 

Згадайте рядочки вірша «З дитинства». Хто був у Симоненка, крім матері? Дід Федір. Малий Василь дуже любив діда, а дід свого онука. Мати згадує: «Часто між ними була розмова така, що й мене радувала. Дід дурниць не говорив, а такі слова, які прокладали дорогу в життя.»

 

Послухайте "Думу про діда»

( читання зі збірки)

Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем — хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує — так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.

Я підвівся з місця і став навшпиньки.

— Іванку! — доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. — Чуєш, Іванку?

— Ні, не чую, — кричу, склавши долоні човником.

— То чого ж озиваєшся, ледащо? — Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. — Принеси кисет, бо комарі з'їдять.

Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з'їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.

— Ноги не поколи, — чую його настанову. — Летиш, мов заєць переляканий.

— А хіба перелякані зайці швидко бігають?

— Та вже ж що швидко.

— Так, що й ви не доженете?

— Не знаю, не пробував.

— А чому не пробували?

Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.

— Бо за це трудоднів не пишуть.

— А якби писали?

— Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити.

Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.

— Гей-гей, — сміються його пожмакані вуста. — Бери краще косу та неси її до клуні.

Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови.

…Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів — покосили їх пошесті та кулі…

— Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.

То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.

Я часто ображав і кривдив діда то своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великим і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.

Любив дід читати історію та географію, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко — це, мовляв, селянський письменник, а Горький — городський.

— Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів, їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.

Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. І ще й ще інші. А ті, хто бачив, як сам відривав від рота, оддавши останню зернину фронтові, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внуків, — ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли римами про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.

…Я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.

В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.

— Іване, піди врубай дров, — сказала мати.

— Чого це саме я?

— Бо я вже не можу, — промовив дід.

— Ви самі книжки читаєте!

— Не пащекуй, Іване! — гримнула мати. — Тільки на язик і проворний.

Я цюкав сиру лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.

Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню.

— Ді-дусю!

Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за кожним його рухом жадібно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, забачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.

— Що з тобою, Іване?

— Ви йшли з налигачем, і я подумав…

Я припав до його древнього кожуха, і ревів, мов дитина, і просив прощення. Увечері дід сказав:

— Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.

— Чого?

— Раз кажу, то треба.

— Добре, Іванко не піде. — Мати здвигнула плечима.

Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.

…Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.

І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в'язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:

— А глянь, що я приніс від зайця…

Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов'язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.

 

• З якими почуттями автор писав про діда?
• Як дід називав онука? Чому? ( безсмертячко моє)

 

Крім матері і діда була у поета ще одна рідна душа – хрещена мати – маленька, худенька, майже непомітна бабуся – Онися. Жила вона в Біївцях. Троє її синів загинули на фронті. Саме про неї писав Василь Симоненко у своєму вірші У повоєнних українських селах сусіди були як родичі. Переживши спільне горе, допомагали одне одному збудувати нову, замість спаленої німцями, хату, ділились останньою жменькою борошна, дрібком солі, сірниками. Допомагали по господарству та, як тоді говорили, «погледіть дитину». Однією з таких сусідок була маленька, худенька, нічим не примітна баба Онися. Ця згорьована жінка втратила на фронті чоловіка, трьох синів-солдатів, тож Василь був для неї як син. Коли виріс, за її людське страждання й велике материнство, в дяку за все, що вона зробила для нього, написав вірш. Біївчани розповідають, як сільські учні прибігли до неї з газетою, де були Василеві вірші і його фотознімок. Почула баба Онися вірша про себе — розплакалась над газетою й довго цілувала Василів портрет, а трохи заспокоївшись, тихо сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю».

«Баба Онися»

(учень читає вірш)

У баби Онисі було три сини.

У баби Онисі синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

Немає такої біди і муки,

ніж сумно з-під сивих брів

дивитись щодня, як внуки

ростуть без своїх батьків.

За те, що ми в космос знялися,

що нині здорові й живі,

я пам’ятник бабі Онисі

воздвиг би на площі в Москві.

Щоб знали майбутні предтечі

в щасливій і гордій добі:

їх горе на утлі плечі

Онися взяла собі.

Щоб подвиг її над землею

у бронзі дзвенів віки,

щоб всі, ідучи повз неї,

знімали в пошані шапки.

• Якою ви уявляєте собі бабу Онисю?
• Як ви розумієте слова автора:

« Страшнішого ж горя нема,

Ніж те, коли старість мати

В домівці стріча сама.»

Дуже любив Симоненко свою Україну. Немало віршів написав він про любов до Батьківщини. Один з них

«Лебеді материнства»

Уважно слухайте слова, які будуть повторюватися, запам’ятовуйте їх.

(звучить вірш – читає вчитель)

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

 

Заглядає в шибу казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

 

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

 

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

 

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

 

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

 

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

 

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

 

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

 

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

 

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

 

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

 

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

 

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

• Які ж слова повторюються?
• Як ви їх розумієте?

Запишемо їх у зошит.  Приїхавши до Черкас Василь працює у редакції газети «Молодь Черкащини», згодом його друзі і колеги по газеті  створили книгу «Життя мов спалах блискавки» - спогади про Василя Симоненка.

  Пішовши з життя залишив Симоненко дружину Люсю і сина Лесика. Саме вони розпоряджалися залишеними ненадрукованими творами поета. Бо за життя була видана лише одна збірка його віршів «Тиша і грім» у 1962 році, друга – в1964 році, а третя – в 1966 році.

Не поминув Симоненко своєю увагою і дітей. До них він ставився з ніжністю, і головне, з повагою. Як до дорослих! Діти це відчували і відповідали йому тим же. Для вас він створив казки, головним героєм яких був його син – Олесь.

• Які ж казки Василя Симоненка вам відомі?

 

(«Цар Плаксій і Лоскотон»

«Подорож у країну Навпаки»)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зараз ви зустрінетесь з героями казки Василя Симоненка

(інсценізація)

 

Автор:             Там де гори і долини,

                        Де гуляє вітровій, -

                        Там цвіте краса – країна

                        З дивним ім’ям Сльозолий

 

Цар Плаксій:  І  колись в країні тій

                        Був на троні цар Плаксій

                        Голова моя – мов бочка,

                        Очі – ніби кавуни.

 

Автор:            В Плаксія було три дочки

                        І плаксивих три сини

 

1 – а дочка:    Старша звалася – Нудота,

 

2 – а дочка:    Середульшенька – Вай – Вай,

 

3 – я дочка :   Третя донечка – Плаката.

 

Разом:             Всі сльозливі через край.

 

Сини:              А цареві три сини

                        Так і звались – Плаксуни.

 

Автор:            Отака була сім'я,

                        У царя , у Плаксія.

 

Цар:                Цілі дні вони сиділи,

 

1 – а дочка:    Голосили, та сопіли,

 

2 – а дочка:    Та стогнали,

 

3 – я дочка:    Та ревли,

 

Сини:              Сльози відрами лили.

 

Автор:             Цар Плаксій велів сердито:

 

Цар Плаксій:   Хай із нами день при дні

                         Плачуть всі в країні діти,

                         Бо сміятись і радіти

                         У моєму царстві – ні!

                         Хто всміхнеться – в часі тім

                         Я того негайно з’їм!

 

Автор:              Але в тому диво – царстві,

                         Зневажаючи закон

                         Жив у мандрах і митарстві

                         Добрий дядько Лоскотон.

 

Лоскотон:        Я приходжу кожний вечір –

                         Хай чи дощ іде, чи сніг –

                         До голодної малечі

                         І усім приношу сміх.

                         Як прийду я, залоскочу,

                         То сміється, хто й не хоче.

                         Тільки де я появлявся,

                         Зразу плач там припинявся

                         І приходив до усіх

                         Голосний та щирий сміх

 

• Що то за країна?
• Якими були цар і його діти? Чому вони такі?
• Яким був дядько Лоскотон?
• Кого ж хотів показати поет в образах царя і Лоскотона?

(Лоскотон – народ, його правда, цар Плаксій – голова держави)

Своєму синові Василь Симоненко говорив: «Лоскотон – це я»

А ось герої ще однієї казки

 

(інсценізація казки «Подорож в Країну Навпаки»)

 

Автор:                   Лесик, Толя і два Володі

                              Сумували на колоді.

 

Лесик: (скаржився)

                              Хлоп’ята,

                              Страх як тяжко жить мені –

                              Слухай маму, слухай тата,

                              Умивайся день при дні.

                              Ох, і тяжко жить мені!

 

Автор:                   Толя теж сидить бідує,

                               Вилива жалі свої

 

Толя:                      Дуже Таня вередує,

                               Розважай весь час її…

 

Автор:                    А Володя скиглить:

 

Володя:                 Тато, змусив квіти поливати…

 

Автор:                    І зітхає вся четвірка

 

Разом:                    Як нам тяжко!

                               Як нам гірко!

 

Автор:                    Раптом трісь і перед ними

                                Бородань малий з’явивсь,

                                Хитруватими очима

                                На четвірку він дививсь.

                                І сказав до них суворо

                                Цей химерний чоловік:

 

Бородань:               Я почув про ваше горе

                                Й через доли, через гори

                                Свою бороду волік -

                                Поспішав мерщій сюди

                                Виручати вас з біди.

                               Недалеко звідсіля

                               Є чудна одна земля

                              Там ні дня нема, ні ночі,

                               Кожен робить там, що хоче…

 

Автор:                  Тут всі четверо до нього:

 

Разом:                   Поможіть нам, поможіть!

                              Як пройти в оту країну,

                              Розкажіть нам, розкажіть!...

 

• Якими ж були ці хлопчики?
• Чому?
• А що з ними далі сталося?
• Де ви з ними зустрічалися?

 

Василь Симоненко прожив дуже коротке життя – всього 28 років. Мало друкувався за життя. Залишив після себе великий творчий надбанок, який видавали після смерті поета його дружина Люся, мати, друзі. Але довгий час його замовчували. Ось деякі його збірки, книжки про самого Симоненка, вирізки з газет.

 Кожна людина живе зі своїми правилами і законами. Більшість з нас дотримується 10 Божих заповідей. А у Симоненка були свої – 5 Симоненківських заповідей – стимулів і канонів, яких він дотримувався у житті.

 

1. Знати рідну мову.
2. Стати освіченою людиною.
3. Не бути байдужим до людей.
4. Працювати до сьомого поту.
5. Мати те, що від Бога – талант.

 

Як ви розумієте кожен з них? Чи не хотіли б ви скласти свої? Подумайте над цим.

( вчитель читає вірш «Ти знаєш – що ти людина»)

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

 

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

 

Як підтвердження вищесказаного є вірш

(«Скільки б не судилося страждати»)

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди.

 

День, коли мої маленькі губи

Вперше груди мамині знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

 

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми!

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!

 

Завчити вірш напам’ять.

Підсумок уроку:

• Чи потрібні нам такі уроки?
• Чи взяли ви щось для себе особисто?
• Чиї твори ми сьогодні читали?
• Які з них запам’ятались? Чим?
• Який найбільше схвилював? Чим?

 

Домашнє завдання:

 Як продовження сьогоднішньої роботи буде домашнє завдання: підготуватися до конкурсу читців – декламаторів віршів Василя Симоненка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біографічна довідка

Поет Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району Полтавщини. Мати Ганна була колгоспницею, батько Андрій покинув сім'ю, коли синові не було й року.

Вірші почав писати в Київському університеті ім. Шевченка, навчався там на факультеті журналістики. За життя вийшла його збірка «Тиша і грім», після смерті – ще шість. Працював у газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», у «Робітничій газеті».

1962-го із дисидентами Аллою Горською і Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні. Після цього поета побили співробітники Комітету держбезпеки. У Симоненка відмовили нирки. 13 грудня 1963-го він помер у лікарні. Похований у Черкасах. Поряд – могила матері, яка пережила сина на 35 років.

Дружина Людмила Півторадні працювала у друкарні, в Будинку маляти. Пішла з життя в грудні 1996-го. Син Олесь був слюсарем у Черкасах, теж уже покійний. Невістка Ніна Іванівна працювала на об'єднанні «Азот». Там говорять, що вона, Мирослава – онука Симоненка – й правнук Гордій емігрували до Канади.

На честь поета названі вулиці у Києві, Черкасах, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Одесі, Коломиї, Броварах, Лубнах і Вишгороді. Є вулиця Симоненка у його рідних Біївцях. Ім'я митця має площа біля редакції газети, де працював. Цьогоріч топонімічна комісія запропонувала перейменувати її на пл. Визволителів.

У черкаському сквері ім. Симоненка 17 листопада встановили пам'ятник поетові.

Погруддя поета є лише в селах Біївці й Тарандинці, де жив і навчався митець.

2008-го Нацбанк випустив пам'ятну монету номіналом 2 грн, присвячену поетові. Спілка письменників нагороджує молодих літераторів літературними преміями ім. Симоненка. Кожна – це 3 тис. грн.