Урок"Птахи народні символи України"

Літературне читання.  (Урок позакласного читання 4 клас)

Тема: Птахи-народні символи України.

Мета:Підсумувати знання про народну символіку України. Перевірити, як діти вміють підбирати матеріал до вказаної теми. Розвивати виразне читання, пам’ять, інтерес до вивчення нового/ Заохочувати пізнавальну діяльність учнів. Виховувати інтерес до пошукової роботи, самостійність, відповідальність.

Обладнання:презентація,, вишиті рушники, підбірка легенд, віршів, загадок, прислів’їв та приказок про птахів.

Хід уроку

I. Організаційна частина

Стали, діти, всі рівненько.

Посміхніться веселенько.

Настій на урок взяли,

Працювати почали.

Метод "Мікрофон".

- Як ви думаєте, чого навчить вас цей урок?

Продовжіть речення:

Я буду на цьому уроці...(діти відповідають в "мікрофон" одним словом).

Урок цей буде...(яким?)

Отже, ми будемо: активними, уважними, сміливими, працьовитими, веселими, дружніми.

Урок буде: цікавим, яскравим, приємним, пізнавальним

II. Основний зміст уроку

1. Оголошення теми і завдань уроку.

2. Вступне слово вчителя.

Кожен народ має свої символи. Народні символи-це те, що найбільше любить і шанує народ. Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть-це батьківська хата, материнська пісня,святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи і обереги.

Про народні символи складають пісні, легенди,їх вишивають на сорочках і рушниках. Народні символи-це наші святині.

Але сьогодні ми з вами зупинимось на народних символах- птахах. Зараз я познайомлю вас лише з частиною цих символів.

Перший з ким би я хотіла вас познайомити –це лелека. Він є улюбленим птахом українців. Лелека є охоронцем домашнього вогнища. Це символ любові до батька і матері, символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі. Назвали його на честь божества добра і любові- Леля. Ну а від кохання народжуються діти, а приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір’ї добрих людей. Щасливий двір, де є гніздо лелеки, бо він пташка священна. За розорення його гнізда- кара вогнем. Існує повір’я: якщо лелека несподівано залишає гніздо в дворі і не повертається до нього, то двір і дім скоро спорожніють.  Священний обов’язок лелеки- знищувати різних гадів, себто гадюк, жаб. Своїм прильотом у рідні краї провіщає весну.(1слайд).

Ластівка-символ весни і відродження, добра і щастя. Вона Божа пташка, а тому,вбити її-великий гріх, знувати гніздо-накликати на себе велику біду.

Благословенний той дім, на якому поселиться ластівчина сім’я…Божа благодать на ластівці через те,що коли іудеї розпинали Христа, ластівки крали у них цвяхи. (2 слайд)

Зозуля-символ смутку і вдівства. Вона має віщий дар-«кукує»  людині літа. Кує зозуля від Благовіщення до Івана Купала, а потім перестає. Вона першою відлітає у вирій і останньою з нього повертається, а це означає, що ключі від цього райського острова у неї. Отже у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає іх у чужі гніздечка. У піснях зозулю порівнюють з матір’ю, яка побивається за своїми дітьми. А жінку, що залишила своїх дітей, також називають зозулею. (3 слайд)

Соловей-свята і вільна Божа пташка,співець добра і кохання, символ весниі волі.Він передвісник справжньої весни в лісах і гаях. Але співає тільки тоді,коли нап’ється води з березового листя і співає доти,поки не перецвітуть сади. Обсипається цвіт-поступово стихає солов’їний спів. (4 слайд)

Жайворонок-символ єдності Землі і Неба. Він співець хліборобського поля і небесної блакиті, бо своїм співом возвеличує хліборобську ниву до небес, а небесну блакить опускає до хліборобського лану…

Він чиста Божа пташка, яка приносить весну на поле, бо першим з польових птахів повертається з вирію. Вважається, що з прильотом жайворонка треба розпочинати сівбу. Кажуть. Коли жайворонок співає високо в Небі, то він молиться Богу, а як змовкає, то летить до Господа на сповідь…(5 слайд)

Чайка-символ засмученої жінки, котра стала чайкою по смерті свого чоловіка. А також символ матері-України, Яка породила діток своїх при битій дорозі. Тому доля в таких дітей- нелегка,а доля матері- сумна. Адже багато кривдників проходить битою дорогою життяі кожен з них щось має недобре до її дітей. Тож матері залишається одне: побиватися за дітьми.

Готуючись до цього уроку миз вами поділилися на групи. Кожна група отримала своє завдання. Одні з вас готували загадки, інші вірші або легенди. Хто хотів спробувати себе в ролі художника-малював малюнки. Давайте розпочнемо із загадок: слайд)

3. Відгадування загадок підготовлених учнями.

 Привітала нас піснями із весною
І живе з нами під стріхою одною.
(Ластівка)

Сам вечірньої години
Заховався в кущ малини.
Та на дуду голосну
Грає пісню чарівну.
(Соловей)

Довгі ноги  - довгий ніс.
Прилетів – обід приніс.
Смачних жабеняток
Для своїх маляток.
(Лелека)

 Швидко скрізь цей птах літає,
Безліч мошок поїдає,
За вікном гніздо будує,
Тільки в нас він не зимує.
(Ластівка)

В лісі на зеленій гілці
Ніби грав хтось на сопілці.
Підійшов поближче я
І побачив…
(Солов’я)

Маленька, чорненька, співає, щебече,
Під стріхою з глини зліпила гніздечко,
Роздвоєний хвостик, як ножички, має.
Що це за пташина? Хто пташку цю знає?
(Ластівка)

В мене є великий хист,
Я співаю, як артист.
Спів мій радісний усюди
Дуже люблять слухать люди.
(Соловейко)
Хто гнізда свого не має,
Яйця іншим підкладає,
А у лісі в холодку
Все кує, мудруля,
Хто вона?
(Зозуля)
Маленький, сіренький
По гаях літає,
Уночі співає.
Як сонце заходить,
Він чарівний спів заводить.
(Соловейко)
Сіла пташка на дубку,
Завела своє: ку-ку!
Стрепенувся їжачок,
І зайці, й козулі:
Всіх збудив той голосок – 
Пісенька…
(Зозулі)

- Тьох-тьох-тьох,
Тіву-тів… - 
Лине радісно з гаїв.
То співаночка чия?
Голосного …
(Солов’я)

Яка у нашім лісі є 
Відстала учениця! 
Вона усе життя своє 
Співати в півня вчиться. 
Вчить його пісеньку вона, 
Все зубрить рано й пізно, 
Але чомусь і досі зна 
Лиш половину пісні.
(Зозуля)

Довгі ноги  - довгий ніс.
Прилетів – обід приніс.
Смачних жабеняток
Для своїх маляток.
(Лелека)

 

4. Слухання віршів підготовлених учнями.

А. Качан

Ручна чайка

Над морем – сонце і блакить,

 Ширяє чайка білокрила.

 Ось хлопчик крикнув – і за мить

 До нього чайка прилетіла.

 Ось на плечі уже вона

Сидить, немов у себе вдома.

 Напевно, чайка ця — ручна,

 Давно із хлопчиком знайома.

 

Олександр Олесь

В небі жайворонки в'ються

В небі жайворонки в'ються,
Заливаються — сміються,
Грають, дзвонять цілий день,
І щебечуть, і співають,
І з весною світ вітають
Дзвоном радісних пісень.
Ось вони на землю впали,
Щось шепнули їй, сказали
І розтали знов у млі...
І щоб глянути на диво,
Виглядають полохливо
Перші проліски з землі.

 

Петренко Микола

Жайворонок

Хто то, хто на злототканій ниті
Висне, мов дзвіночок у блакиті?
Хто то, хто?
Хто то, хто там бавиться щомиті
Сипле дзвоном по зеленім житі?
Хто то, хто?
Хто то, хто там на співучі ниті
В'яже ранки, росами обмиті?
Хто то, хто?
Хто то, хто у дзвони срібнолиті
Цілу весну клепле у блакиті?
Хто то, хто?..

Вадим Скомаровський 

Солов'ї
Дві доби, неначе лютий звір,
Море шаленіло і ревло.
Уночі — ні місяця, ні зір,
Вдень — імли холодної крило.
А на третій ранок шторм затих,
Зник туман і сутінки бліді.
Безліччю іскринок золотих
Сонце заблищало на воді.
Ось тоді знайшли ми на кормі
Двох напівзамерзлих солов'їв.
Видно, заблукали у пітьмі,
Як з чужих верталися країв.
Милі безпорадні солов'ї —
Дві сіренькі грудочки малі,
їх чекали пущі, і гаї,
І тепло весняної ріллі.
Ми по черзі дихали на них,
Годував їх крихтами моряк,
А вони в долонях шкарубких
Не могли зігрітися ніяк.
Та коли повіяло здаля
Пахощами рідної землі,
Ожили, майнули з корабля,
Щоб озватись піснею в гіллі

 

Марія Познанська

Співай, соловейку! 
Аж гнеться калина від співу дзвінкого! 
Це хто там співає? Не видно нікого. 
Погляньте пильніш у калину рясну: 
Ото соловейко стрічає весну. 
Щебече, витьохкує, срібно сміється. 
І де стільки сили у нього береться! 
Такий же маленький, а як він співа, 
Немовби до нас вимовляє слова. 
Співа соловейко про сонце й хмаринку, 
Про любу Вкраїну , що квітне в барвінку . 
А нам не наслухатись гарних пісень, 
В садок під калину приходим щодень. 
І дуже ми вдячні маленькій пташині. 
Хоча вона взимку жила на чужині, 
Та пісню принесла у рідний свій край ... 
Співай, соловейку, ще дужче співай!

 

Наталя Забіла

Ластівки"

Пригріва весняне сонце.

В рівчаках біжать струмки.

Метушаться за віконцем

 клопітливі ластівки.

 Вже останній сніг розтанув.

Тепло. Весело. Весна!..

Яся встане вранці-рано

та відразу — до вікна:

— Чом це, мамо, пташенята

до вікна летять щомить?

Це вони до мене в хату,

мабуть, хочуть залетіть?

 Відчини віконце, мамо,

хай вони сюди летять!

Я дивитимусь, руками

я не буду їх займать!

Микола Вінграновський

До нас прийшов лелека

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

 

Михайло Стельмах 

Чайка

Хочеш — вір, а хоч — не вір: 
В чайки шапка набакир, 
Бо носила чайка сіно, 
Обросилась по коліна; 
Збило сіно шапку чайці, 
Натрусилось у сап'янці',— 
Так зате дітки чаїні 
Не в болоті сплять, а в сіні.

 

Павло Тичина
А я у гай ходила

А я у гай ходила
По квітку ось яку!
А там дерева — люлі.
І все отак зозулі:
Ку-Ку!
Я зайчика зустріла
Дрімав він на горбку.
Була б його спіймала
Зозуля ізлякала:
Ку-Ку! 


Володимир Підпалий
Зозуля
У зеленому гайку
роздає вона "ку-ку":
дошкільнятам, школярам,
мамам, татам, вам і нам,
щоб на довгому віку
мали всі своє "ку-ку".
 

 

 

5.Фізкультхвилинка.

6. Слухання легенд підготовлених учнями.

ЧОГО КУЄ ЗОЗУЛЯ

 

Про зозулю питаєте? Е, то давно теє було. Колись, а колись розказували старі люди...

Пішли дівчата до ріки купатися. Покупалися, повиходили з води,— аж одна до вдежі— нема! Хтось забрав чи сховав. Все кругом передивилась. Ні! Нема ніде... Ті дівчата вже убралися, пішли ну, а вона ходить шукає. їй чує, щось так як шелеснуло за корчем. Оддай вдежу, батьком зватиму! Мовчить.

 — Жоною буду.

 Аж вилазить вуж із корча.

 — Бери,— каже,— там у корчі, але на Петра прийду до тебе не сам, а з товаришами. Прийшла дівка додому і розказує все матері.

 — Ой, дитино,— каже мати,— що ж то за напасть на нас такая? Де те лихо на нас взялося?

 А сама давай замащувати всі шпарини в хаті, щоб ніде й щілини не було. А перед самим Петром позабивала й вікна знадвору, а двері на засувку зачинила. Одну маленьку шпаринку вгорі залишила, щоб видно було, що надворі робиться.

 Коли рано на Петра чують, щось гуде надворі, так як ото добрий вітьор свище. Подивилася мати в шпарину,— а то цілий клубок вужів котиться по шляху, курява стовпом стоїть, що й сонця не видно.

 Як навалились на двері— залізо тільки «трісь», ніби соломою було зав'язано. Обступили вужі дівчину кругом і повели прямо до криниці.

 І став з того вужа гарний хлопець. Повів він дівку до свеї хати, стала вона йому жінкою. Нажили вони разом двоє дітей: хлопчика й дівчинку. А що добра мали всякого, то й не передати.

 Минув рік. Жінка й каже чоловікові: «Треба нам іти матера якось провідати».

 Він каже:

 — Як хочеш, іди сама, ти ж знаєш, що я не можу піти з тобою. Мене там заб'ють. А як захочеш вернутися назад, іди до криниці, там попросиш перевозу і я випливу. Але не кажи ніяк, тільки «Куку!». Бо то і є моє справжнє ім'я.

 Зібрала жінка дітей і пішла. І вуж за ними слідом повз аж до само? криниці.

 Мати зраділа, побачивши дочку з онуками. Але побачила, що без чоловіка, то й захвилювалася:

 — А де ж чоловік, що ти тільки з дітьми?

 — Ой, мамо, там у нас хазяйство таке велике, що мусово комусь коло всього того ходити, то він зостався на хазяйстві.

 Ні, думає мати, ти мене не обдуриш. Щось то у вас не те. От як дочка заснула, баба до дітей:

 «Чого ж то ви без батька прийшли?». Хлопчик і повторив слово в слово, як мати казала. Тоді баба до меншої. А вона й каже: «Ви не думайте, бабо, що наш тато поганий чи на вас чогось сердитий. Він до самої криниці нас з мамою проводив, але далі йому не можна, бо наш тато вуж».

 — Вуж? А як же то так. То виходить що ви з вужем живете?

 — Ні, бабо, там він чоловік, але як перепливає воду, то стає вужем. Він десь там зараз жде, коли мама попросить перевозу.

 — А як же, вона, дитино, має його просити? Хіба вуж може дати перевозу?

 — Може. Треба тільки вийти вдосвіта до криниці, поки люди води не беруть, і сказати: «Куку!». Він і припливе.

 — Не припливе він, дитино. То тільки обдурив нас так. А рано-ранейко, ще й сонейко не вставало, втсала дочка, побудила дітей, до схід сонця росою вмила — і до криниці. Куку. Не. пливе чоловік.

 — Куку!

 Не випливає.

 А як зійшло сонце, побачила, що вода в криниці... червона. Зрозуміла, що то рідна мати так відплатила її чоловікові, а її саму зробила удовою. Збагнула, що тепер нема їй ні ради, ні поради на цілому світі, пустила дітей по світу. Синові за його золоті слова дала голосочок, як срібний дзвіночок. Став він соловейком. Дочці за її зраду дала батькової долі скуштувати — перекинула її гадюкою. Сама ж пурхнула сивою пташкою-удовою. Затужила-закувала — на весь вік жалю набралася. То так і досі літає— ні дітей, ні хати не має. Все кличе до себе чоловіка: «Куку! Куку!». І тільки на Петра, того дня, коли його вбито, до неї навертається пам'ять і зозуля замовкає до самої весни.

 Соловейка й зараз усі люблять за його спів, то він своєю долею один не карається. А гадюка щовесни скидає ліновиско— хоче знов стати людиною. Але для того треба, щоб мати її простила. І вона на те й надіється. Вона ж не знає, що й мати стала зозулею.

 

Як мати стала зозулею

 

Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей: 

      — Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться. 

      — Нема в хаті води,— одказують діти. 

      — Візьміть глечик,— каже мати,— підіть до річки та й наберіть води. 

      Одізвався старший хлопець: 

      — Я не маю чобіт, нехай іде сестра. 

      Мати до дочки: 

      — Піди, доню, принеси мені води. 

      — Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший. 

      Просить мати меншого сина: 

      — Піди, Івасику, принеси мені водички. 

      — Я не маю в що вдягнутися,— одказує той. 

      Так ніхто і не приніс хворій матері води. 

      Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить -- мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і сестрички: 

      -- Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї. 

      Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій: 

      — Мамочко, мамочко, пий воду. 

      А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати: 

      — Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку… 

      І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих. 

      А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею. 

 

 

Соловей

 

Колись давно соловейки не жили на наших землях. Гніздилися вони в далеких краях і не знали дороги в Україну. Але що були солов’ї дуже співучими, то літали по всьому світу, збираючи пісні різних народів для індійського царя, у саду якого вони жили.

 Залетів колись один із солов’їв в Україну і сів одпочити у якомусь селі. Почув пісні цього народу і стрепенувся - таких зворушливих пісень він ще не чув.

 І з того чоловіка зробився дятел, який усе скаче по деревах і стукотить своїм дзьобом, як той чоловік цюкав сокирою.

 З усіх земель зліталися солов’ї до царського саду, співаючи йому різноманітних чужоземних пісень. Але цар вже не раз їх чув і тому нудився. Аж ось під вікном заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув і звелів тому солов’ю співати день і ніч...

 Зачудовані солов’ї навесні гуртом полетіли в Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію.

 Тепер саме в Україні вони висиджують своїх пташенят, щоб ті від самого народження слухали найкращих у світі пісень.

 

Легенда про ластівок

 

Жили на Росі, в самісінькому гирлі її двоє молодят – Мил і Лепа. Гарні були такі, що на їхнє весілля всі Боги злетілися з Вирію.

 Нерозлийводою їх називали, бо скрізь вони ходили разом, Мил і Лепа. Навіть на полювання. Меткі в стрільбі з лука обоє. Прудконогі – лише Стрибог міг їх наздогнати під час бігу.

 Звагою палали їхні очі. І невимовно палкою любов’ю одне одного. Серця мали добрі і ласкаві: свою здобич вони віддавали найперше старим і немічним людям. Їх любили небо і земля, води й ліси, люди й Боги. Сам Троян, Бог-місяць, Бог-тесля, збудував їм оселю там, де нині Хрещатик біліє біля гирла Росі. Сам громовержець просив Мила полювати в Перуновій пущі лютих вепрів, яких розвелось багато і які підривали коріння дубів. І Мил ходив до Перунів. Сам. Без чарівної Лепи, бо в Перунову пущу жінкам ходу не було – громовержець уникав жіночої статі. Тож збирається Мил на полювання в Перуни, а Лепа місця не знаходить. Гайне хоч назирці за своїм коханим. Тоді він побачить, заверне її: не можна гнівити Перуна! Та одного разу невгамовна Лепа таки непомітно прийшла назирці. Та й заклякла за кущем папороті. Бачить, аж страшнющий вепр – як гора! – рохкає і риє замлю, коріння дуба вивертаючи.

 Кинув у нього дротик Мил і завмер з мечем під дубом.

 Заревів поранений сікач, аж листя посипалося з дерев. Помчав на Мила, наставивши ікла.

 Завмерла Лепа. І коли кабан ось-ось мав уже прохромити коханого, вона скрикнула. Мил вчасно відскочив, і сікач загородив свої гострі ікла в дуба. мил блискавичним і могутнім ударом гострого меча відтяв звірові голову.

 Бризнула кров на груди мисливцеві.

 «Коханий мій, ти живий!»– підбігла Лепа й припала до закривавлених грудей Мила.

 «Пташечко ти моя!» – скрикнув схвильований Мил.

 Поцілувалися молодята і… пташками стали. Бо уздрів їх Перун і розгнівався, що жінка ступила в його пущу.

 Полетіли Мил і Лепа у світ гострокрилими красивими пташками, що їх роси ластівками нарекли.

 Понесли тії пташки червоні мітки на грудях від крові мила і Лепи.

 Гнізда в’ють ластівки на людських оселях, бо люди ж – їхні родичі.

 І зустрічають росів з далеких походів щебетом. Так само супроводжують душі померлих у Вирій.

 

 

Чому лелека живе коло людей

Не можна лелеку кривдити, бо це — людина. Він має добру, лагідну людську вдачу. 

Було це дуже давно, у прадавні часи, ще тоді, коли на нашій землі плодилася різна звірина. Тоді розвелося у теплих водах багато всякого гаддя. От люди стали просити Бога, щоб позбавив землю від тієї погані. Послав Бог янгола на землю. Зібрав янгол гаддя у великий мішок, покликав дужого чоловіка і звелів віднести все те і висипати в море. І попередив чоловіка, щоб не розв’язував мішка і не дивився, що є в ньому, бо буде йому зле. Ніс, ніс той чоловік мішок до моря, не день, не місяць, а довго йшов. Дуже кортіло йому зазирнути всередину, та побоювався. І таки не витримав. Не встиг розв’язати мішок, як звідти ринули жаби, гадюки, черви...

 І впало прокляття на того чоловіка: за непослух він став птахом - лелекою. Чорногузом, бузьком, буслом - по-різному стали люди його називати. Ходить ото він по болоту та дзьобом довжелезним визбирує гадюк, вужів, інше гаддя, аби не побільшало його на землі, аби не розповзалося межи людей. Має виловити всю погань на світі. Як те зробить, то знову стане людиною.

 Коли ж бачить бузько, що й між людьми недобре, то стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко. А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє.

 Відлітає лелека у далекі теплі краї і завжди знаходить дорогу в рідну оселю, приносить на своїх крилах весну людям. А який він добрий сім’янин! Як шанує свою подругу, допомагає їй. Він добрий батько, пильно доглядає своїх пташенят. Вірнішого подружжя, як лелеки, нема. Вони паруються раз і назавжди. Якщо одне з них гине, то друге живе далі самотньо.

 

 

Легенда про жайворонка

Тяжко працювали хлібороби на полі у ті давні часи. Ходили за плугом, орали, сіяли, волочили і чули, як болить у них кожна кісточка, як ниють крижі, що, бувало, й підвестися тяжко. Якась втома насідала на тіло. 

Аж ось надійшов полями старий-старий дідусь. Борода в нього по коліна та біла-біла, як молоко. Зустрівся з сівачем, поцікавився його працею, зрозумів, що сумно хліборобові ореться, бо нема кому розвеселити його. Задумався сивий дідусь. Нахилився, взяв в руку грудку землі і кинув високо-високо, аж під хмари, і промовив: 

- Жий воронком! Жайворонком! 

Із грудки вилетіла дивна сіра пташечка. Невеличка. Та як заспівала веселим дзвінким голосочком, та почала кружляти над головою хлібороба, та заливатись дзвінкою піснею. То грудкою падає вниз, то тріпоче крильцями і злітає вгору, аж до хмар. То чорною грудкою стоїть нерухомо у небесах довго-довго та, знай, виводить, благословить співом працю хлібороба. 1 звуть ту пташку жайворонком. 

Заслухався сівач піснею жайворонка й відчув приплив свіжих сил, а серце охопила дивна радість. І забув за втому, за мозолі на руках, стало легко в праці й на душі. 

- Що скажеш тепер, сівачу? – звернувся дідусь. 

- Дякую щиро! Той спів пташки зачарував, ощасливив мою працю. Велика тобі дяка за добре серце, – і вклонився старцеві до ніг. 

- Пам’ятай, сівачу, та іншим передай, – продовжував дідусь: – Якщо будеш на ниві раніше, ніж заспівав жайворонок, то на цілий рік станеш невтомним і врожай збереш багатий, бо хто рано встає, в того щастя є. 

Тільки спливуть весняні води, ще в ярах подекуди лежить сніг, а жайворонок вже співає на полях та нагадує селянинові, що пора плуг гострити, зерно добірне до посіву готувати… Як вийде сівач весняним ранком у поле, то жайворонок першим вітає його співом, кружляє над хліборобом, аж доки він не засіє ниви. І не вгаває жайворонкова пісня, лунає вона весною й літом над нивами. Від того співу, кажуть, краще колоситься жито, наповнюється добром колос, бо всяка пашниця тягнеться не тільки до сонця, а й до жайворонкового дзвіночка. Співає жайворонок ниві, тягнеться до землі-матінки, бо з грудки землі ожив. І стелить своє гніздечко у ямці, на землі, та вже аж тоді, коли хлібороб засіє все поле.

 

 

Чайка

Покохала парубка бідна дівчина, а він зрадив її і вирішив піти до далекого Чорного моря з чумаками по сіль, щоб дівчина його забула і він зміг оженитися на багачці.

 Пішов парубок з чумаками. Продавали вони сіль по селах. Де проїжджали чумаки, там залишилась біла дорога, всипана маленькими кристаликами.

 Повертались чумаки з порожніми возами до моря. Шуміло море.

 - Це недобра прикмета перед дорогою, - подумав парубок. Сів на березі, замислився.

 Думала й дівчина цього вечора про зрадливого милого. Багато сліз виплакала вона, не одну нічку не спала. Дивилась мати на дочку і тихесенько й собі тужила. Не витримала. Сказала в ту ніч, коли цвіте папороть:

 - Йди, дитино, через Чорний ліс. Знайдеш квітку папороті там, з нею знайдеш милого біля моря, біля хвилі синьої. Ця квітка приверне його до тебе. Але не барись. Бо як до сходу сонця не встигнеш, то квітка біди накоїть.

 Не пішла дівчина, а полетіла. У Чорному лісі після півночі розшукала квітку папороті. По всипаній білими кристалами дорозі знайшла шлях до моря. Уже й недалеко до хвилі морської, уже й рукою подати до милого. Аж ось з-за обрію встало сонце. Не встигла дівчина нічого сказати. Стала вона тужливою чайкою, що понад морем щастя шукає. Не залишилася й зрада парубка без розплати. Сіль морська випалила йому голубі очі, за котрі дівчина покохала його. Квітка папороті накоїла лиха. Тому її називають квіткою любові і розплати. А дівчина-чайка й досі скиглить понад морем, шукає коханого.

7. Складання прислів’їв і приказок(11 слайд)

III. Підсумок уроку.

Метод "Мікрофон"

- Що вам сподобалося на уроці? Про що дізналися?