Урок розвитку зв’язного мовлення «Піснею до серця, серцем до народу» ()

«Піснею до серця, серцем до народу»

(Урок розвитку зв’язного мовлення)

 

                                                                    Народна пісня — це життя перлина.

                                                            Народна пісня — наших душ краса,

                                                                  Коли співа полтавський хор с Калина»,

                                                    Співають гори, доли й небеса!

Мета: удосконалювати вміння висловлювати власні враження, думки, почуття; розвивати увагу, уяву, творчі здібності, емоційність, сприйнятливість, почуття прекрасного; виховувати у дітей любов до рідної пісні, патріотизм; формувати національну самосвідомість і гідність.

Тип уроку: урок розвитку зв’язного мовлення (підготовка до написання твору за поданим початком).

Обладнання: виставка матеріалів «Творець пісенної краси»: фото Г. С. Левченка та українського народного хору «Калина», афіші, концертні програми, відеозаписи виступів, газетні статті, книга В. Гайдамаки «Сповитий вітрами», довідники («Митці України», «Імена України»).

 

ХІД УРОКУ

Випереджувальні завдання.

1. Прочитати книгу В. Гайдамаки «Сповитий вітрами».
2. Зібрати інформацію про створення й концертну діяльність українського народного хору ПДПУ імені В.Г. Короленка.
3. Підготуватися до виконання улюблених українських народних пісень.

 

І. Повідомлення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності.

Учитель. Діти, на уроках української літератури ми з вами вивчаємо перлини українського фольклору — народні пісні. Нас захоплює їх жанрове розмаїття й неповторна краса, а зміст зачіпає найтонші струни душі. Проте важко поставити крапку після кількох уроків, відведених на вивчення цієї теми, адже пісенність, співучість завжди були властиві українцям. Професор Петро Щербань у своїй книзі «Національне виховання в сім’ї» пише: «Може, ми й збереглися як нація тому, що наш народ співав завжди...». Отож на сьогоднішньому уроці хотілося, щоб ви поповнили свої знання інформацією про тих, хто творить і плекає пісенну красу рідного народу, аби усвідомлювали, яким скарбом володієте, берегли його і пишалися ним. А розповідь я почну подіями 15-річної давнини.

1991 рік. Столиця Австрії — Відень. Минуло 5 років від страшної чорнобильської трагедії, яка збентежила весь світ. Україна заліковує рани, і їй у цьому допомагають добросердні люди усіх країн. Так і в Австрії організовано концерт кращих митців Європи, кошти від якого будуть перераховані для лікування дітей — жертв Чорнобиля.

У Великому концертному залі ім. В. А. Моцарта зібралася найвишуканіша публіка, у тому числі й президент Австрії. На сцені — уславлені колективи й співаки Австрії, Німеччини, Чехії, Франції. Шляхетний зал оплесками вітає кожен концертний номер, пошановуючи високий професіоналізм виконавців. Та раптом зал завмер не дихаючи, а потім разом видихнув захоплено: «Овва!». Глядачам здалося, що на сцені забуяла весна, адже вона раптом розквітла! Квіти у дівочих вінках, квіти на вишитих сорочках, і самі дівчата як квіти...

Блиск очей, юнацький запал, незбагненної сили й краси голоси, а потім ще й ні з чим незрівнянні танці — це була полтавська «Калина» — єдиний на цьому концерті колектив з України. (Демонструється фрагмент відеозапису кон­церту українського народного хору «Калина» у Відні.)

Учитель. Зад шаленів, аплодував до болю у долонях, але й цього було мало. Вигуки: «Браво! Біс!». «Калину» не відпускали зі сцени. Раптом артисти почули незрозумілий потужний звук, схожий на падаючу сніжну лавину. Виявилося, це був тупіт тисяч ніг і бурхливі оплески. Так публіка виявляла своє захоплення. Австрійські газети писали: «“Калина” була як вихор у танцях, як щось неземне, фантастичне у звучанні пісень. Було відчуття, що ми перенеслися у зовсім інший світ музики».

Великий, славний, древній Відень був очарований «Калиною». І так було скрізь, де б не виступав цей колектив: у Німеччині чи Бельгії, Австрії чи Швейцарії, Польщі чи Болгарії, Франції чи Туреччині. У Європі й Азії аплодували талановитій «Калині».

А чи багато знаємо про неї та її творця, ми, українці, полтавці? Чи бували на її концертах? Адже диво калинове зовсім поряд квітує!

Отож присвятимо наш урок цьому прекрасному колективу і його засновнику, аби пошанувати їх за ту святу справу, яку вони звершують, і, доторкнувшись до чистого й святого, самим стати кращими, духовнішими.

 

 

 

ІІ. Ознайомлення з матеріалами уроку.

(Учитель умикає відеомагнітофон. На екрані — хор «Калина», який виконує українську народну пісню в обробці Г. Левченка «Їхав козак за Дунай».)

Учитель. Ось вони, легендарні калиняни, а поряд неповторний маестро Левченко. До речі, у того феєричного концерту у Відні, про який я вам розповідала, була своя сумна передісторія. Напередодні концерту, а якщо точніше, то увечері, керівника «Калини» довелося терміново оперувати: загострилася давня хвороба. Організатори концерту вкрай збентежені: «Що робити?». Адже через 24 години такий відповідальний концерт?!». Проте й операцію відкладати не можна. Більше того, довелося відмовитися від наркозу (до концерту хворий не позбувся б його впливу, а отже, не зміг би диригувати). Тому маестро Левченко терпів, зціпивши зуби. «Оце справжній козак», — вигукнула вражена лікарка, адже хто-хто, а вона добре уявляла, що відчував її пацієнт.

І ось ранок... Перев’язка, кілька знеболюючих уколів — і на сцену. «Тільки б не впасти», — думав Григорій Семенович Левченко, диригуючи «Калиною». І він вистояв! Австрійський хірург не помилилася: вона оперувала справжнього козака!

Це тільки штрих до портрета людини, про яку написано чимало статей, віршів, книгу, бо ж він — заслужений діяч мистецтв України, професор, кавалер ордена Миколи Чудотворця «За визначний вклад у примноження добра на землі», Лауреат Міжнародного відкритого Рейтингу популярності та якості «Золота Фортуна». Його ім’я занесено до книг «Митці України», «Імена України» та до світової музичної енциклопедії. А що дізналися про нього ви?

 

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Учитель. Де народився Г. С. Левченко? Що ви знаєте про його дитячі роки?

 Учень. Зірка його життя спалахнула в той час, коли згасали мільйони інших. Це був страшний 1933 рік, коли від штучно організованого владою голодомору вмерло 9 мільйонів українців. Його мати Марфа, рятуючи ще не народжене дитя, у пошуках хоч якого-небудь харчу наважилася йти з подругою до сусіднього села. У порожній торбині була лише пляшка з водою. Так одного серпневого дня обабіч польової дороги між селами Сасинівкою і Грабарівкою Пирятинського району і народила хлопчика. Поруч у той час не було нікого. Майбутня хрещена побігла до села за поміччю для породіллі. Стала Марфа Митрофанівна для своєї дитини і матір’ю, і бабою-повитухою одночасно. Пуповину хлопчику перерізала сама, розбивши пляшку з водою об цеглину, яку знайшла поруч. Ось таке незвичайне було народження Г. Левченка.

Учитель. До слова «дитинство» підбирають різні епітети: щасливе, безтурботне, радісне. А яким воно було у нашого героя?

Учень. Це було напівголодне, босоноге дитинство, безжально перекреслене війною. Григорій Семенович пам’ятає, як горів райцентр Пирятин, його бомбили фашисти, як хвацько решетив землю кулеметними чергами німецький ас, а вони з матір’ю стояли беззахисні під стріхою сільмагу. Натерпівся страху, коли відступали німці й палили село, а вони з мамою ховалися в лісі. Коли повернувся, у пограбованій хаті не знайшов свого найбільшого скарбу — балалайки: забрав окупант.

Учитель. А що світлого, радісного було у дитинстві Гриця?

Учень. Гриць дуже любив музику. Вона його бентежила, а почувши десь пісню, він обов’язково біг у той куточок села, звідки вона линула. Тато вечорами після роботи у колгоспній кузні грав на балалайці. Він і став першим учителем музики для свого сина. А мати гарно співала, її спів зачарував хлопця на все життя.

Учитель. Як і всі сільські хлопча­ки, Гриць любив ліс, сонце, степ, дитячі розваги. Був не по літах відчайдушним і наполегливим. Про це свідчить хоча б історія з конем, яку ви прочитали у книзі «Сповитий вітрами». Перекажіть її коротко  .(Учні переказують фрагмент книги, що подано нижче.)

Найбільше задоволення Гриць і його товариші отримували від катання на конях. Спочатку це було тільки мрією для Гриця. Він із заздрістю дивився на хлопців, які пасли корів, маючи при собі коней. Степові красені були своєрідною знахідкою, чимало їх блукало тоді між покинутою військовою технікою після відступу Радянської Армії. Одного дня до села прибилася кобила. Мати Гриця привела її у двір і покликала сина: «На, бо у всіх є, а в тебе немає!». Радості не було меж! І хоч Гриць був найменш досвідченім вершником серед хлоп’ячої ватаги, пасти задніх, коли справа доходила до змагання, не збирався. Не раз падав (адже кінь був без сідла й уздечки), калічився, а одужавши, знову стрибав на Гніду і летів, аж вітер у вухах свистів! Аж поки одного разу наймолодший пасту­шок обігнав-таки усіх і прийшов до фінішу першим. А пізніше став виїжджувати молодих, норовистих колгоспних коней. Щоразу, коли така ризикована справа вдавалося (адже тварина могла скинути й покалічити), Гриць з гордо піднятою головою повертався з поля, почуваючи себе справжнім козарлюгою.

Учитель. Що у цій розповіді вас найбільше вразило? Яким постав перед нами Гриць? (Відповіді учнів.)

Учитель. Наш герой рано пізнав ціну шматка хліба. Уже дев’ятирічним хлопчиком він працював у колгоспі. Як розповідається про це у книзі «Сповитий вітрами»? (Учні зачитують рядки з книги).

«Діти війни... їм судилося бути і дітьми, і дорослими одночасно... Жнива... У полі працює жатка — «лобогрійка». Дев’ятирічний Гриць за погонича біля коней. Сонце пече немилосердно. Потом заливає очі не тільки косарям, а й хлопцю, аж поки непритомний не падає під ноги коням. Дякувати Богу — не затоптали. Очуняв — і знову в поле: носити воду в’язальницям. Поколені колючою стернею ноги аж попухли. Дарма! На це тоді не зважав. Було важко і дорослим, і дітям. Через багато років йому запропонують знайти свідків, аби офіційно підтвердити роботу в колгоспі під час війни. Як не як — пільги! Посоромився і не став цього робити...».

Учитель. Чи помітили ви, діти, читаючи книгу «Сповитий вітрами», у яких умовах навчалися ваші ровесники після війни?

Учень. Писали між рядками довоєнних газет і списаних учнівських зошитів: не було паперу. Проте було велике бажання вчитися.

Учитель. Ось такі факти спонукають по-іншому дивитися на те, що зараз маємо, до чого звикли: до шматка хліба на столі, до зошита і книжки на парті. А цього, виявляється, може і не бути. Тому, мабуть, треба цінувати все це і берегти…

Скінчилася війна, повернувся з фронту тато Гриця, покалічений, без ноги, але живий! Хлоп’я гарно навчалося у школі, проте, закінчивши семилітку, дове­лося вирушати з батьківської хати. Чому?

Учень. Сім’я страшенно бідувала. Батьківської пенсії вистачало на одну лише хлібину. Треба було якомога швидше здобувати професію, щоб самому заробляти хліб.

«М І К Р О Ф О Н».

•               Чому навчала Гриця мати, виряджаючи у далеку дорогу? (Говорила: «Пам’ятай, що про нас люди скажуть».)
•               Про що турбувалася селянка найбільше? (Про добре ім’я свого сина, сім’ї, роду.)
•               А ви часто думаєте, що про вас люди скажуть? Чи завжди реагуєте на зауваження старших, прислухаєтеся до їх порад?
•               Чи бережете честь сім’ї і добре ім’я батьків?

(Відповіді учнів).

Учитель. Доля привела Григорія у невеличке містечко Ладан, що на Чернігівщині. Опановуючи робітничу спеціальність, він не розлучається з музикою. Чи не так?

Учень. Так. Він грав у духовому оркестрі. Горніст Левченко був не лише соліс­том оркестру, а й першим помічником керівника, іноді замінюючи його на диригентському містку.

Учитель. Григорій став хорошим токарем, уже працював на військовому авторемонтному заводі в місті Чернігові, але щасливим себе не відчував. Кинув усе і поїхав аж на Волинь. Викладаючи фізичну культуру у медучилищі містечка Камінь- Каширський, брав активну участь у художній самодіяльності. Ось там і відбулася зустріч, яка кардинально змінила усе його життя... (Звучить пісня у виконанні тріо сестер Байко).

І Н С Ц Е Н І З А Ц І Я.

(Дійові особи: Григорій,  його товариш Микола, Марія Байко )

 Григорій. Хто це так гарно співає, Миколо? Ніколи не чув нічого подібного?

Микола. Це Марійка Байко, викладає в педучилищі... Мріє про консерваторію!

Григорій. Познайом мене з нею!

(З’являється Марія).

Микола. Браво! Прекрасний виступ! А ось іще один шанувальник твого таланту. Знайомся! Григорій Левченко!

Марія. Дуже приємно! Чула, як ви сьогодні співали на репетиції в клубі! У вас хороший голос і слух прекрасний! Не хочете серйозно займатися музикою?

Григорій. Дуже хотілося б, мрію з дитинства, та все якось не складалося, а зараз боюся, що вже пізно мені за нотну грамоту братися...

Марія. Говорите, що боїтесь, але очі ваші зовсім інше промовляють, а вони, як відомо, дзеркало душі... Бентежить її музика!

Учитель. Григорій і Марія стали справжніми друзями, поєднала любов до пісні. Юнак послухав щиру пораду дівчини і вступив до Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. Проте навчання було перерване службою в лавах Радянської Армії. Коли повернувся, йому уже виповнилося 20 років. Він сів за парту з юнаками й дівчатами, яким було 14 років. Та головне те, що вони позакінчували уже музичні школи, а Григорій музичної грамоти не знав, грав на слух...

Учитель. Діти, розкажіть, як навчався Г. Левченко у музучилищі.

Учень. Спочатку дехто з однокурсників дивився на нього іронічно. Мовляв, переросток сів за парту. Але потім усі були здивовані, як він швидко їх наздогнав і... випередив. Григорій став кращим студентом музичного училища і вже на другому році навчання отримував підвищену стипендію.

Учитель. Як же це йому вдалося?

Учень. Він працював по 18 годин на добу, з 6-ї ранку до 12-ї ночі, бо соромно було пасти задніх. Тому і в музичному училищі, як і в армії, у нього були тільки відмінні оцінки з усіх дисциплін. (Учитель показує атестати Г. Левченка.) Щоразу, лягаючи спати, Григорій себе запитував: «А що нового я сьогодні дізнався?».

Учитель. Проте Григорій Левченко переймав від своїх учителів не тільки фахові знання, а й мудру науку життя. Саме в музичному училищі він зустрів викладача, яко­го пізніше назве своїм духовним батьком. Хто це?

Учень. Це був Сергій Амосович Шевченко.

Учитель. Чим ви доведете, що Григорій Семенович по-справжньому любив і поважав свого учителя?

Учень. Він повернув із забуття його добре ім’я й прекрасні твори, написав хорову версію до фрагменту концерту для фортепіано з оркестром, і вона прозвучала зі сцени Національного палацу «Україна» на творчому звіті майстрів мистецтв та художніх колективів Полтавщини. (Демонструється фрагмент відеозапису концерту для фортепіано з оркестром «Ой у лузі та ще й при березі».)

Учитель. Ось так треба любити і шанувати людину, берегти світлу пам’ять про неї... Григорій Семено вич жив в інший час, ніж С. А. Шевченко, але теж відчув на собі «залізні обійми» влади. Тоді, коли капела ПДПІ імені В. Г. Короленка, якою він керував, стала золотим лауреатом Всесоюзного фестивалю, його раптом відсторонили від колективу, а потім і взагалі заборонили працювати з молоддю. Чому?

Учень. Бо націоналіст.

Учитель. Виявляється, були часи, коли не можна було любити рідну землю, пісню, народ. Дивно, сумно, страшно… А яка це трагедія для людини творчої, яка не може жити без пісні! Проте знайшлися люди, які не побоялися запросити на роботу опального митця навіть у період так званого застою. І Г. С. Левченко організував ще один прекрасний колектив — «Барвінок» Полтавського м’ясокомбінату. Проте найбільшої слави зазнав, створивши у ПДПІ ім. В. Г. Короленка український народний хор «Калина». Що вам відомо про цей славет­ний колектив?

Учень читає своє дослідження.

Хор «Калина» створений у 1979 році при Полтавському державному педагогічному інституті (нині університеті) ім. В. Г. Короленка. До 1998 року колектив складався   з 2-х груп: хорової та оркестрової.

3 1998 року при хорові створена   танцювальна група. Нині колектив налічує понад 100 осіб.

До репертуару хору входять переважно українські народні пісні в обробках українських композиторів-класиків та сучасних композиторів.

За період свого існування хор побував з концертами в багатьох містах | і селах Полтавщини, містах України, а також здійснив численні гастрольні поїздки за кордон. Побував | у Болгарії, Польщі, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Бельгії, Італії, Франції, Росії, Туреччині.

Український народний хор «Калина» є лауреатом обласної премії імені П. Артеменка, Всеукраїнської премії імені М. Островського і Міжнародної премії імені Миколи Чудотворця, а також багаторазовим 1 лауреатом всеукраїнських та міжнародних фестивалів.

Постійним художнім керівником хору є заслужений діяч мистецтв України професор Г. Левченко.

Учитель. У «Калини» та її художнього керівника справді багато шанувальників. Вони пишуть листи вдячності, складають вірші. Ось яке поетичне послання стримали калиняни від освітян Решетилівіцини.

(Учні виразно читають вірш «Хору “Калина”»):

Вожді свою історію будують

Вогнем, мечем і хлібом — як завжди!

А люди, що кохають і працюють,

Її піснями пишуть навіки.

Співала жінка, як сідала прясти,

Співав козак, як в лузі коні пас,

І від Чурай Марусі нить срібляста

 Піснями серця тягнеться до нас.

Народна пісня — це життя перлина,

Народна пісня — наших душ краса.

Коли співа полтавський хор «Калина»,

Співають гори, доли й небеса!

Калиною поет свій вірш мережить,

Її кущів любов не обійде.

Від чаю із калини пройде нежить

 І тиск високий у крові спаде.

Буває, що стікає сліз краплина,

Буває, що безвихідь на виду,

Та заспіває пристрасна «Калина», —

І з успіхом долаєм ми біду.

Щоби прихильність світу мати,

Не треба в руки брати автомат,

Потрібно, як «Калина», заспівати,

Її пісні — найкращий дипломат.

То хай же, друзі, ваша пісня лине!

В нове століття свій прямує крок.

Рости, квітуй, роди, наша «Калино»,

Нехай твій спів злітає до зірок!

Учитель. Якось народна артистка України Ніна Матвієнко запитала кореспондентку, яка брала в неї інтерв’ю: «Чи замислились ви, чому людина співає?». Вислухавши її, сказала: «Це набагато складні­ше... Спів людини — це... мить, коли вона... розмовляє з Космосом, подає сигнали у Всесвіт: «Я є!» <...> Вона створює довкола себе певну ауру, яка оберігає її від зла. Якби я не співала, я загинула б як людина».

А чи не гинемо ми з вами, не вміючи співати і не знаючи народних пісень?

 Доведімо, що це не так, і створімо зараз навколо себе оту ауру, про яку говорила Ніна Матвієнко. Пісня, справді, наш оберіг. (Учні виконують народні пісні.)

Учитель. Приємно усвідомлювати, що серед вас є майбутні Ніни Матвієнко і Раїси Кириченко, що ви справжні українці, співучі, голосисті, щирі. Мені б теж хотілося подарувати вам пісню. Вона про Україну, про її народ, про пісню... (Учителька виконує пісню В. Дутчака на слова Б. Дичука «Отчий край».)

ІV. Підсумок уроку.

Учитель. Сподіваюся, що ви, діти, сьогодні зробили для себе ще одне відкриття, зрозуміли, ким і яким треба бути, що берегти, про що дбати. Отож ви тепер зможете створити вдома прекрасний твір за поданим початком. Запишіть, будь ласка, перший абзац майбутнього твору.

Учитель відкриває закриту частину дошки, на якій написано:

«Про цю людину говорять з радістю і гордістю, любов’ю і ніжністю, повагою і відданістю, як про вчителя, батька і друга. Про нього люблять розповідати, бо почуття, які він викликає, чисті й благородні. Інколи здається, що Г. С. Ле­ченко звертається до незнайомих людей не тільки чарівною піснею, а й через душі вихованців, говорить їх устами, очима... О, він такий! Характерник, дивак, чародій... Так, він жива легенда! Велика, трепетна і прекрасна душа «Калини». Її сонце, її пісня. Він — її творець...».

Можливі назви твору:

«Моє знайомство з хором «Калина» та його художнім керівником»

«Думки, навіяні уроком»

«Люди, що поряд з нами»

«Чому душа співає?»

V. Домашнє завдання.

Написати твір за поданим початком. Висловити власні міркування щодо ролі пісні в житті людини, визначити позитивний вплив пісні на емоційний стан людини та її психологічну релаксацію.

При написанні твору можливий невеликий екскурс в історію виникнення народної пісні як одного із провідних фольклорних жанрів української культури. Додати свої враження від сучасної пісенної культури.