Урок " Слово про славетного земляка" ( Євген Олесницький)

«Ціле моє життя було таке повне праці…»  - 

Євген Олесницький.

Слово про славетного земляка ( за матеріалами спогадів «Сторінки з мого життя»)

 

Підготувала

вчитель української  мови і літератури,

класний керівник   5 класу

Великоговилівської ЗОШ 1-2 ступенів

Сеньків Віра Миколаївна

 

                                                (жовтень-листопад 2017)

 

Мовити про славетного земляка хочу розпочати уривками із твору Івана Франка

« Захар Беркут». Великий Франко вклав у вуста головного персонажа слова,котрі відображають і тему, й основну думку даного викладу,і його мету.

 

«Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожеруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забаганок і робочого вола. Але знов нагадає собі народ давнє громадство, і благо йому, коли скоро нагадає: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам'ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!

 

"Життя лиш доти має вартість,— говорив Захар Беркут,— доки чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, тоді він уже не чоловік, а завада. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!" Ті слова — то була провідна, золота нитка в життю Захара. Все, що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він з поглядом на добро інших, а поперед усього громади. Громада — то був його світ, то була ціль його життя.»

 

Франкове влучне слово дає таку повну характеристику і часу,про який піде мова,і людини, яка залишила у ньому дуже помітний слід.Це мій земляк,вихідець із села Великий Говилів,галицький адвокат,громадсько-політичний,культурно-просвітній діяч, економіст,кооператор,перекладач, видавець,депутат Галицького сейму і австрійської Державної Ради та Загальної Української Ради у Відні – доктор Євген Олесницький.

 

Дійсно,громада і все для громади – це була ціль його життя. «Все життя працювати в користь рідного українського народу і народної справи» - слова присяги,яку склав тринадцятилітній Євген,навчаючись у Тернопільській гімназії і котрій був непохитно вірний: « Нині  майже через півстоліття від тої присяги можу совісно твердити,що був вірним слугою народної справи,якій служив як тільки вмів і міг найкраще» («Сторінки з мого життя»).

 

За таке коротке життя – так багато зроблено! Нині , у стрімкому інформаційному світі, у світі телебачення,Інтернету,гаджетів, швидкісного транспорту,що сягає космічних вершин,дивуєшся титанічному трудові галицького чоловіка,який всього-на-всього у руках мав перо, на бюркові аркуш паперу і мудрість,пізнавану в науці!

 

Так,нині ми вертаємося ностальгічно чомусь в минуле, бо саме в ньому знаходимо той ідеал,якого хочемо,до якого прагнемо,у якому вбачаємо великий прогрес – майбутнє. Якщо Захар Беркут – персонаж аж з 13 століття, то його вималював зі свого мислення і світогляду Іван Франко – представник галицької інтелігенції кінця 19 - початку 20 століття (до неї належить і Євген Олесницький ) , інтелігенції,у якої була гідність, національна свідомість, самоутвердження, життєва мудрість помножена на велику чисту совість. Ці моральні якості такі протирічні нинішній типовій байдужості,буденності, пристосуванству й громадській «чисто символічності» чи «воно тобі треба». Тому наша свідомість,що не втратила  генетичну пам'ять, прагне того минулого, правильного,достойного,з розумінням свого покликання і обов’язку,хоче наслідувати його,аби на ньому продовжувати майбуття. 

 

Отже, Євген Олесницький «Ціле моє життя було таке повне праці…»

 

 

Народився 5 березня 1860 року в  с.В.Говилів Гусятинського повіту в Галичині у сім' ї пароха,декана Григорія Олесницького,який у Говилові був на парафії з 1840 по 1905 р.

 

 

Родина з батьківського боку сягала давніх часів,походила зі старого польського роду Олесницьких,які жили спочатку в Сандомирі і вживали печаткиз гербом Дембно ( 13 століття).

                                                                                                                   

 

Члени роду були близькими з королевою Ядвигою і королем Ягайлом,що надав родові Олесницьких всіх шляхетськи прав і привілеїв. У 1386 році шляхта намовила королеву Ядвигу не виходити заміж за австрійського князя Вільгельма, а за литовця Ягайла. Королева його не бачила,але чутки були,що ніби він як дикий звір з непропорційними частинами тіла.Дівчину це смутило,і коли Ягайло вже був під Краковом,вона вислала свого повірника Олесницького перевірити чутки.Повірник добре проглянувся до литовця,знайшов спосіб навіть помитися з ним у лазні й доклав королеві про достойні фізичні дані Ягайла.Саме за це обоє молодят були вдячні повірнику Олесницькому ,а король викупив з турецької неволі брата Добка й довірив йому політичні справи,бо той знав мадярську мову.

 

 

У 15 столітті з роду вийшов відомий кардинал Краківський Збігнєв.

 

                          

 

У гайдамацькій різні гине прапрадід Євгена.Його син Ілля дивом вирятуваний  й залишений на вихованні у домі православного священика на Волині Там він вивчився на священика,оженився на дочці свого рятівника й залишився у селі Пеняки.Коли на Волині з'явилися російські козаки,прадіда заарештували. Відсидівши у тюрмі за прийняту унію,повернувся з Москви і працював управителем дібр в графа Мйончинського.

Дід,теж Ілля, переїхав до Тернополя і працював мандатором (судовим і поліційним урядовцем). Оженився на дочці начальника Тернопільської поліції,і мали вони 8 дітей,з яких Григорій,батько Євгена , був найстарший.

Григорій поїхав вчитися до Львова з 10 рублями,які скоро минулися,тому без відома свого тата вступив у греко-католицьку семінарію.У 1838 році у світ вийшла «Русалка Дністрова» - перший україномовний альманах ,яка започатковує нову українську літературу й мову  в Галичині. Видавці – «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич,Іван Вагилевич,Яків Головацький). Саме в цей час Григорій Олесницький у Львові знайомиться з ними і входить у атмосферу національного відродження в Галичині. Вивчає поезії українською мовою,пише проповіді по-українськи.

 

Після навчання,Григорій одружується на Софії Познанській у Малих Бірках біля Скалата.В цьому він теж не послухав свого батька,бо той синові підшукав пару з шляхтянок з Петрикова,а про попадянку не хотів навіть чути. Григорію було 22 роки,але на той час це неповноліття,й потрібен дозвіл від батька на одруження. Хлопець схитрував: у шиночку на вул.Руській в Тернополі  з урядовцем Котовським при медку підсунули дозвіл на підпис. І шинок того вечора мав добрий виторг і батька щасливо оженився аж на довгих 42 роки. Дід не довго крутив носом,бо як залишився без роботи,Софія гарно доглядала за ним, і про свого «шляхетського клейнода» теж мусів забути,бо невістка «його зужила в кухні під пляцки» ( зі спогадів).

Григорій Олесницький із жінкою оселилися на проборстві в с Великий Говилів.

 

 

 

В сім'ї народилося семеро дітей: 3 – померли малими,а найменший –Євген,щоправда знайшовся він у батьків,коли найстаршій Юлії було вже 20 років.

Брат Іван став священиком,співпрацював у Зарваниці,сестри вийшли заміж теж за священиків.Юлія  - за Івана Барвінського,рідного брата відомих братів Барвінських:Олександра,Володимира й Осипа. Жила на парафії у Постолівці Гусятинського району і Гримайлові.Ще одна сестра Олена з Антоном Туркевичем – на Чортківській землі. «На цілому Поділлі не було попівства,де не сидів би хтось із нашої родини».

 

Мама була знана господиня на всю околицю: вставала о 4 годині взимку й влітку,працювала в господарстві,ткала полотно,виливала свічки,доглядала свійську птицю,корів.Все,що давало господарство,споживалося,а масло спродувала мама в Тернополі,гроші йшли на навчання.У жнива винаймали женців за сніп,платили не тільки збіжжям,ще й чобітьми ,одежею,полотном.Мати була порадницею для селян у різних потребах:лікувала хворих,варила для них страви.Говиляни любили «їмость», а коли померла у 1881 році,плакало все село.

 

Батько теж до селян був сердечним і добрим: йшли до нього на пораду,на суд.Не вимагав від них давань на церкву,за що мав дорікання від інших священиків,проте своїми принципами не поступався. Привчав дітей поважати селян.Раз малий Євгенко жбурнув камінцем у якогось господаря,що виходив з їх хати. Батько провів «екзекуцію» на місці й заставив поцілувати селянина в руку.Цей випадок сформував у Євгена ставлення до мужицтва на все життя.

У хаті на Різдво й Великдень для громади накривалися у вітальні столи.А ще на весілля і празник Успіння.Весілля попівські були дуже веселими,тривали по кілька днів.Кого лише не було на них:і свої,і запрошені,і запрошені запрошених! «Ніде так не бавилися,як на наших весіллях:скільки пісень переспівано,скільки випито і з’їджено!», - напише Євген у спогадах. Кожне весілля було початком низки нових весіль,адже тут знайомилися,закохувалися,починали новий рід.

 

Малому Євгену з дитячих літ запам’яталася найбільше поїздка до Львова.Їхав з батьками фірою через Тернопіль,Золочів аж два дні.Хлопчика вразили освітлені вулиці,будинки,крамниці,двірець і залізниця.А ще церква святого Юра,відправа у ній.Стояв він у церкві й мріяв вивчитися якнайкраще, щоб тут бути завжди.

Не менше вражень залишили відвідини театру в Тернополі. Чотирирічному Євгену він снився потім щоночі. За багато років по тім хлопець дізнається,які то були вистави: «Вікно на першім поверсі» і « Козак та охотник»

 

Євген,пізня дитина, розвивався надзвичайно швидко серед старших. Був дуже допитливою,цікавою дитиною,особливо у церковних обрядах. Маючи 5 літ,читав у церкві «Апостола», «Вірую»,а з семи літ заміняв дяка на хрестинах.

 

 

У цей час розпочинається наука.Читати й писати навчив Євгена господарський син Тимко Киба,а потім – триклясова сільська школа,де вчилися в одній кімнаті всі три класи,хлопці з дівчатами разом. Училися по українськи, польськи, німецьки, математики і катехизму. У 1868 році при вступі до Теребовлянської гімназії Євген неправильно переклав речення з німецької мови на польську,тому мусів вертатися ще на один рік науки до Говилова. За цей рік наслухався вдома і в хаті-читальні часописів українських ( а батько їх виписував майже всі),перейнявся поглядами й світоглядом знаного у цьому краї Івана Борисікевича – сина священика в селі Увисла, правника,видавця «Марусі» Квітки- Основяненка 1848 р.,громадського діяча,частого гостя Олесницьких.

 

Полюбив географію,вимріював собі подорожі світом,начитався поезій Устияновича, «Історії Руси»Дідицького, «Ластівки» Наумовича.

Екзамен наступного року вже був успішним. Прощання зі школою у селі було зі сльозами,особливо в  друзів,котрі полюбили Євгена,а ще  ласощі,що мама випікала вдома для них.

Треба було прощатися і з рідною хатою,змурованою 1873 року.У ній – така гостинність!З'їздилися до хати і родина,і священики.Виховувалися у ній цілі покоління.Звідси їх віддавали до школи,випроваджували у світ з добротою,щирістю,любов'ю.

 

«Пізніше мені довелося далеко бути від Поділля,зате стоїть воно перед очима моєї душі.Мріють широкополі подільські лани,вкриті золотою пшеницею,хвилюють під подувом вітру,немов море.Це найкращий вид,який я у свому житті бачив.Таких збіж нема ніде в світі.Це скарби,які в’яжуть мене споминами літ дитинних і почасти молодечих.Не було у мене більшої розкоші,як літньою порою їхати ланами.Який дивний,проймаючий запах йде від тих ланів! А нині,коли це пишу,те Поділля в руках неприятеля,під московською займанщиною.Там моє родинне село,там могили моїх родичів.Я вже не побачу їх ніколи.Страшна туга проймає душу,а золоте Поділля мріти буде  перед моїми очима до смерти.» ( зі спогадів)

 

 

Два роки тривало навчання у Теребовлянській польській школі (1868-1870).

 

Польською була не лише школа,а й уся Теребовля,гарне містечко над Гнізною,з мальовничою околицею і лісом.

   

Навчання тут якесь схоластичне,щедрі штовханці,насмішки над українцями,одним словом,кривда і конфлікт з польщиною. Незважаючи на це,треба було здобути освіту чотирикласової школи. Наприкінці  навчання до школи приїхав  львівський архиєпископ Вержхлєйський,нагороджував найкращих учнів молитовниками. Євген при врученні сказав: « Я – русин і молюся по-руськи».Тоді капелан забрав молитовника і дав образка.  Таким вчинком батько був задоволений і гордився.

 

З вересня 1870 року Євген Олесницький розпочинає навчання у Тернопільській гімназії аж на вісім літ. Саме тут здобув він освіту, тут сформувався його світогляд,вимріяв він тут своє майбутнє. « Це була твердиня  українського духу, в ній молодь отримувала основу на все життя». З цієї гімназії вийшло багато відомих людей:Барвінські,Пулюї,Борисікевичі,Січинські,Горбачевські,Зємялковські, Ганкевичі. Тут Євген склав першу  в житті присягу.

Довідка

 Будівля цього навчального закладу стояла на місці, де тепер пам’ятник Івану Франку. Його приміщення - триповерхову споруду, заклали у 1825 р. там, де колись пролягали міські вали. Уже в 1826 р. будівництво завершили. До того часу із 1820-го гімназисти отримували освіту у будинку Стопчинського, що стояв десь там, де пізніше з’явилася споруда “Ощадбанку”. Гімназію заснували єзуїти Гімназія у Тернополі з’явилася аж ніяк не завдяки реалізації якоїсь освітньої програми тодішньої імперії Габсбургів, а через те, що російський цар вигнав ченців-єзуїтів із Білорусі. Відтак монахів прихистили у Галичині і сам губернатор краю та римо-католицький архієпископ звернулися до монарха Франца ІІ, щоб той надав дозвіл єзуїтам відкрити у нашому місті навчальний заклад. Той погодився і вже 21 листопада 1821 р. у гімназії було 257 учнів. Оскільки серед основних занять єзуїтів - наукова діяльність, то згодом при закладі відкрили кабінети фізики і природознавства, заснували бібліотеку. “Під час візиту 1833-го архікнязь Фердинанд д’Есте подарував гімназії збірку монет і медалей для шкільного кабінету, а також значну суму грошей. На ці кошти придбали землю у Гаях і побудували шкільний фільварок,” пише тернопільський краєзнавець Любомира Бойцун у книзі “Тернопіль у плині літ”. Навчання ченці поставили на високий рівень, але гімназію у 1848 р. закрили, оскільки їхній орден ліквідували в Австрійській імперії. До речі, вихованці Тернопільської гімназії у 1846 р. вимагали скасувати панщину. Вони як підопічні єзуїтів були свідомими людьми і це цілковито суперечить деяким пострадянським словникам, в яких слово “єзуїт” у переносному значенні характеризує хитру, дволику та жорстоку людину. Навчалися майбутні науковці Після вигнання єзуїтів заклад, одначе, не закрили, а перетворили у державний. З часом навчання почали вести польською, але це аж ніяк не завадило вихованню свідомих українців. Навпаки, її випускник 1865 року Іван Пулюй із Гримайлова став не тільки відомим фізиком і винайшов Х-промені, а й спільно з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким переклав українською мовою Біблію. Натомість хімік-винахідник Іван Горбачевський, який народився у селі Зарубинці Збаразького району, був довголітнім ректором Українського вільного університету у Відні та Празі. Уродженець села Шляхтинці, що біля Тернополя, Олександр Барвінський навчався у гімназії у 1857-65 рр. Він був одним з ініціаторів заснування Наукового товариства імені Тараса Шевченка, засновником Християнсько-суспільної партії, секретарем, тобто міністром, освіти і віросповідань ЗУНР. Брат Олександра Володимир навчався у гімназії у 1861-67 рр. і став одним із засновників товариства “Просвіта”, засновником та першим редактором газети “Діло”, що виходила у 1880-1939 рр. Ще один наш відомий земляк, уродженець Тернополя Станіслав Дністрянський закінчив гімназію у 1888-му. У 1920 році він написав проект Конституції для ЗУНР. Дністрянський розробив основи правової держави, зокрема правління республіки, заклав основи української політології. В одному класі - двоє знаменитостей До випускників-митців належав композитор Денис Січинський. Цей уродженець села Клювинці на Гусятинщині, став першим професором музики у Галичині і заснував першу музичну школу у Станіславові (тепер Івано-Франківськ - прим. ред.). Але чи не найменш знаним у Тернополі залишається один із найкращих випускників Першої гімназії, видатний тюрколог та історик Омелян Пріцак. Він народився у селі Лука на Самбірщині, але дитинство провів саме у Тернополі. У гімназію вступив у 1928-му, а закінчив її у 1936-му. Уже будучи гімназистом пан Пріцак став одним із очільників гуртка класичної філології, а потім навчався у Львівському університеті, в аспірантурі у Києві та Гьотінгенському університеті. Працював він в університетах Гамбурга, штату Вашингтон та Гарварді, що у США. Зрештою Омелян Пріцак очолив Український інститут при Гарвардському університеті. Вчений мав такий авторитет серед знавців мов тюркських народів, що міг визначати межі малодосліджених діалектів та мов. У Тернопільській гімназії Омелян Пріцак навчався в одному класі з іншим визначним у майбутньому діячем – кардиналом Владиславом Рубіном, вихідцем із села Токи Підволочиського району. Майбутній священик народився у сім’ї батька-поляка та матері-українки. З відомих польських діячів у цьому навчальному закладі навчалься також славіст і мовознавець Александр Брюкнер, поет та етнограф Вінцентій Поль де Поленбург та львівський архієпископ Євгеніюш Базяк. Імовірно, що талановитих випускників було б більше, але за часів Польщі у закладі ігнорували українців. Із початком Другої світової війни гімназія припинила роботу. Її будівлю зруйнували під час боїв за Тернопіль у 1944-му. Довкола споруди точилися особливо затяжні сутички, бо у ній працював німецький військовий госпіталь. Тому гімназія збереглася тільки на старих світлинах.
 

Євгену наука давалася легко,оскільки мав феноменальну пам'ять.Як кращого учня,його брали репетитором,надавали житло і непогано платили. Так що гімназистом Євген повністю став самостійним,але вільного часу майже не було,хіба на театр до Львова. 15 липня 1878 року склав іспит зрілості: « Це був день справжнього тріумфу». На відмінно склав іспити не лише Євген,а й учні,котрих він готував у «нижчих» класах.

У гімназії діяла організація «Громада»,в якій вчилися бути вірними синами свого народу,розуміти його минуле,тут формували сили до боротьби з ворогами нації.Наприклад,брати Горбачевські власним прикладом показували твердість українства.Ніякого москвофільства тут не було. В організації існувала велика бібліотека з класичною літературою українською,польською,німецькою.Громадівці листувалися з учасниками молодіжних організацій Львова,передплачували українські часописи.

 

Довідка

“Громада” – таємне патріотичне учнівсько-студентське товари- ство у гімназії та учительській семінарії Тернополя8 , засноване навес- ні 1864 р. зусиллями Михайла Чачковського – громадського діяча на Скалатщині, пароха в с. Товсте Скалатського повіту9 . Членами орга- нізації стала свідома українська гімназійна молодь Тернополя. У час напруженої політичної ситуації (через Січневе польське повстання 1863–1864 рр.) був проголошений стан облоги. Члени “Громади” від- чували небезпеку з боку шкільної, а особливо військової влади і тому вживали конспіративних заходів. Щоб якомога краще приховати свою діяльність, організація не вела жодної документації, не було жодного писаного статуту чи протоколу. У Тернополі, за свідченнями О. Бар- вінського, організація на початку свого існування використовувала приміщення горища у кам’яниці Стопчинського, напроти резиденції полковника10. Зі спогадів О. Барвінського стало відомим ім’я одного із перших голів Тернопільської “Громади” – ним був І. Пулюй, який згодом став професором Вищої технічної школи в Празі, ректором першого в Єв- ропі електротехнічного факультету, всесвітньо відомим винахідником Х-променів. Саме І. Пулюй навесні 1865 р. запропонував О. Барвін- ському вступити в “Громаду”. У 1860-х роках до організації входи- ли такі непересічні українці, як Олександр Барвінський, Йосип Бар- вінський, Володимир Барвінський, Андрій Січинський, Володислав Федорович, Володимир Ганкевич, Іван Пулюй11. На жаль, через брак документальних джерел встановити точний список членів “Громади” немає змоги. Відомі нам імена віднаходимо у спогадах членів товари- ства Є. Олесницького та О. Барвінського. Упродовж 1860-х років Тер- нопільська “Громада” стала справжньою школою українознавства для молодої тернопільської інтелігенції. Члени організації вивчали укра- їнську мову, літературу, історію України. На суботніх, недільних або святкових зібраннях члени “Громади” виголошували промови, рефера- ти, декламували твори українських поетів. На цей час організація мала досить велику власну бібліотеку, яка переносилася з місця на місце з метою конспірації. У 1870-х роках бібліотекою завідував учень стар- ших класів Єронім Лукашевич. Бібліотека, за спогадами Є. Олесниць- кого, займала одну велику шафу, складалася переважно з українських книжок: творів Т. Шевченка, О. Квітки, І. Котляревського, О. Сторо- женка, П. Куліша та ін. Серед періодичних видань були: “Основа”, “Правда”, “Мета”, “Русь”, “Нива”, “Вечерниці” та інші галицько-русь- кі видання, також кілька книжок польських і німецьких класиків12. Усі книги позначалися печаткою, на якій був зображений галицький лев, а над ним напис – “Бог – надія”, а під ними букви “Г. Т.”, тобто “Громада Тернопільська”13. По суті це була українська студентська бібліотека, яка переходила від однієї генерації студентів до іншої. Бібліотека пра- 124 огляди джерел та документальні нариси цювала у суботу в післяобідні години, і саме тоді відбувалися зібрання членів організації. У дні сходин старші та молодші учні спілкувалися на різноманітні актуальні теми, розповсюджувалися книжки і брошу- ри, що тоді пересилалися до “Громади”. Зокрема, український часопис “Правда” надходив до членів організації через Івана Горбачевського, голови “Громади” восьмого класу. Він її поширював серед одноклас- ників, збираючи передплату, і висилав її до адміністрації14. Навчаючись у четвертому класі Тернопільської польської гімназії, Є. Олесницький був прийнятий до учнівської “Громади”. Обов’язковим елементом посвячення у члени організації була присяга, яку молодий юнак склав перед Іваном Федоровичем – учнем вищої гімназії. У ній він заприсягнувся, що таємниць товариства ніколи не зрадить та що все життя працюватиме заради українського народу і народної спра- ви15. Згодом у своїх спогадах Є. Олесницький напише, що з усіх присяг, які він складав, жодна не справила на нього такого враження, як ця. Уже в п’ятому класі юнак стає головою “Громади” і очолює органі- зацію до останнього дня її існування. Він активно листувався з іншими гімназійними “Громадами”, насамперед із Львівською, від якої отри- мував книжки та брошури для поповнення організаційної бібліотеки16. За головування Є. Олесницького кожен член товариства передплачував “Правду”, і кількість передплатників сягала до 50-ти. Обов’язком “гро- мадян” було вивчати історію та українську літературу. Лекції з історії виголошували вибрані члени товариства, перекладаючи її з німецької історії Енгя, а лекції з літератури перекладали з історії слов’янської літератури Пипіна і Спасовича. Окрім того, члени товариства мали до кожного зібрання вивчити напам’ять щось із творів української літера- тури. Серед учнів вважалося за честь вміти декламувати якнайбільше творів Т. Г. Шевченка. Також учні готували реферати на обрані теми, які перевіряли спеціально обрані цензори17. За головування Є. Олесницького до “Громади” почали залучати, крім учнів гімназії, також учнів вчительської семінарії, заснованої в Тернополі у 1872 р. “Громада” щороку відзначала роковини смерті Т. Г. Шевченка. Заходи відбувалися зазвичай у готелі, де організа- ція винаймала найбільшу кімнату, завжди виголошувалась вступна та прикінцева промови, а завершувалося зібрання співом “Ще не вмерла Україна”18. У 1875 р. влітку “Громада” святкувала роковини Маркіяна Шашке- вича, на яких виголосив промову Є. Олесницький та М. Курбас. Старші члени організації готували і приймали до лав “громадівців” молодших учнів. “Громадівська” традиція Тернопільської гімназії зберігалася, а українська свідомість серед молоді постійно утверджувалася19. У спогадах Є. Олесницького є відомості, що “Громада” в Терно- полі активно вела кореспонденцію з “Громадами” інших гімназій, а саме: Бережанською, Станіславівською, Самбірською та Львівською. огляди джерел та документальні нариси 125 Від імені Бережанської “Громади” звертався її голова Федір Туру- ла, від Станіславівської – Іван Балей, від Самбірської – Іван Кич, від Львівської – Ілля Кокорудз. Львівська “Громада” надсилала листи до Тернопільських “громадівців” у формі обіжників з інструкціями щодо того, як поводитися, чим займатися і що читати20. Від другої половини 1870-х років Львівська “Громада” розпочинає вести нагляд за гімназій- ними “Громадами” інших міст Східної Галичини. Окремі гімназійні “Громади” видавали власні газети, якими обмі- нювалися між собою. Тернопільська “Громада” від 1876 р. видавала рукописну газету “Сніп”, якої вийшло кілька чисел21. Спокійне існування Тернопільської “Громади” тривало до 1877 р., відтоді у Львові влада розпочала антисоціалістичну діяльність серед української молоді. Саме у цьому році було викрито існування Львів- ської “Громади”, а через неї – гімназійних “Громад”, що звернуло на них увагу політичної та шкільної влади22. Остерігаючись викриття ор- ганізації, Є. Олесницький разом із іншими членами “Громади” знищив всі листи з Львівської “Громади” та інших гімназійних “Громад”, усі газети які видавалися “Громадами”, а бібліотеку було перевезено до с. Гаї; подальша доля бібліотеки невідома. Таким чином, було відведено загрозу арешту від членів організації, але, на жаль, знищено цінні до- кументальні джерела діяльності “Громади”. Тернопільська “Громада” стала справжньою національною школою для молоді. Члени товариства несли світло національної свідомості по- між міщан і гімназистів: влаштовували Шевченківські свята, вечорниці, концерти. До нього належали такі визначні українські діячі, як брати Барвінські, Горбачевські, І. Федорович, М. Галущинський, А. Січин- ський, Є. Олесницький, Є. Курилович, І. Пулюй, В. Ганкевич, О. Білин- ський, К. Куницький та інші23. О. Барвінський у своїх спогадах писав, що “Громада” була справжньою школою науки рідної мови, літератури й історії, саме тих предметів, з яких ми в гімназії або дуже мало що, або зовсім таки нічого не могли навчитися і дізнатися24. Зберігаючи пам’ять про існування Тернопільської “Громади”, мо- лодь Тернополя через 50 років засновує нову організацію під назвою “Молода Громада”. До неї увійшли молоді люди з середніх і вищих навчальних закладів міста, що брали активну участь у громадському житті Тернополя25. Товариство було створене 10 липня 1927 р., коли на перших за- гальних зборах було затверджено статут організації26. Члени “Моло- дої Громади” ставили перед собою ціль плекати товариське життя між членами, підтримувати зацікавлення літературою, мистецтвом і спор- том, організовувати театральні аматорські вистави, концерти, академії, спортивні змагання, влаштовувати товариські забави, вечорниці для своїх членів і запрошених гостей27. При товаристві діяли окремі секції, 126 огляди джерел та документальні нариси а саме: жіноча секція, культурно-освітня, літературна, імпрезово-заба- вова, самоосвітня, театральна, секція “Відродження”, члени якої читали реферати про шкідливість алкоголю і тютюну для здоров’я, а також спортивна секція та чоловічий хор. Молода Громада активно провадила свою діяльність до 1 вересня 1939 р. – до початку війни між Польщею і Німеччиною28. На цей час діяльність таємних молодіжних організації народниць- кого спрямування кінця ХІХ ст. в Східній Галичині залишається мало вивченою.

 

Після коротких канікул,проведених у брата Івана в Зарваниці,Євген вирішує вступити на правничий факультет у Львівському університеті. У цьому його підтримала вся родина,хоча односельці дуже шкодували,бо бачили в ньому лише священика.

 

1878 року Льві зустрів Євгена польщизною, «Народовцями» і москвофільством.Останні відзначалися тим,що не знали навіть власної культури,літератури не визнавали теж,але робили все,щоби нищити національний український рух. Партію народовців представляли радикали й соціалісти,майже всі професори входили до неї.

Громада щирих патріотів університету віддавала свій труд для народу. Слід згадати родича Олесницьких Володимира Барвінського,  (він видавав часопис «Діло»,виступав з промовами,був активним громадським діячем і щирим товаришем),

                       

 

 

який привів   Євгена      у « Бесіду»,познайомив з «особою страшною й небезпечною,самим чортом – Іваном Франком ( Іван Франко  потім,перед виборами,займаючись агітаційною роботою,побуває в Ілавчому,сусідньому селі,гостюватиме в батьків Євгена Олесницького в Говилові,зустрінеться в хаті-читальні з селянами,забере з собою до Львова поета – початківця Івана Сивицького,і найважливіше – напише повість « Перехресні стежки»,прототипом головного персонажа в якій буде адвокат у Стрию  Євген Олесницький),

з    Андрієм Чайковським у  «Дружньому лихварі» ( майбутній письменник Андрій Чайковський був головою організації «Дружній лихвар».З Євгеном вони співпрацювали кілька років,були приятелями.Після університету їх дороги життєві ніколи не зійдуться знов,але письменник Чайковський напише роман про свого земляка «Сагайдачний» і видрукує його з посвятою «Присвячую незабутній пам'яті мого найкращого товариша і друга д-ра Євгена Олесницького»)

 

Довідка

Кость ЛЕВИЦЬКИЙ Д-Р АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ. ПОСМЕРТНИЙ СПОМИН Ще не вийшов з друку мій спомин про нашого професора університету д-ра Станіслава Дністрянського, що помер в Ужго­ роді в дні б травня ц. р., та вже приходиться мені писати спомин по нашому сеніорови адвокатів і мойому дорогому Товаришеви від юних літ, д-рови Андрієви Чайковському, що помер у Коломиї в дні 2 червня ц. р. Я пізнав Андрія Чайковського в часі університетських студій у Львові 1879 р., коли ми, молоді, ставили перші кроки нашої гро­ мадянської діяльности в студентському допомоговому товаристві «Дружний Лихвар»* у Львові. Тоді були в нас два студентські то­ вариства у Львові: «Академический Кружок»*, що перейшов в руки русофільських студентів, і «Дружний Лихвар», що вдержали в своїх руках українські студенти. Наслідком цього відбувся тоді перший політичний процес сепарації українських студентів від русофільських студентів, - та цим ділом ми зайнялися оба: я з Андрієм Чайковським, а до нас приступили відтак: Євген Олес- ницький*, Володимир Коцовський* і Юліян Стефанович та опісля Стефан Федак*. Ми зайнялися перетворенням допомогового това­ риства «Дружний Лихвар» на «Академічне Брацтво» для окреміш- ноїорганізації наш ого українського студенствау Львові*. При цій роботі ми оба пізналися і відтак далі працювали ра­ зом у згоді і приязни. При товаристві «Академічне Брацтво» у Львові заснували ми наш «Круж ок П равників» для фахового образування студентів правників, як також підготовлення їх до ширшого і глибшого завдання: оборони прав українського наро­ ду. Отеє був зав’язок нашої провідної політичної думки, що полі­ тику мають взяти у свої руки наші незалежні люде, - значить українські адвокати. Звідси вийшов опісля тип новітних україн­ ських адвокатів, - з дев’ятьдесятих років минулого століття, - як національних діячів, політиків і послів... Та вже як студенти університету звернули ми оба увагу на­ ших старших громадян, між іншим, на справу політичного орга­ ну «Діло», щоби редакційний комітет перетворити у видавничу спілку «Діло», щоб цей провідний пресовий орган став власністю українського громадянства.

 

 

1884 року,будучи адвокатом на однорічній судовій практиці Євген Олесницький видає власним коштом ( за гроші,отримані після смерті матері як спадщину) оповідання Олекси Стороженка,поезії Юлії Шнайдер,оповідання Івана Франка,Мордовцева,повість Кониського  «Юрій Горовенко»,Свидницького «Люборацькі»,комедію Цеглинського «Лихий день»,І.Нечуя «В Карпатах», поетичні твори Степана Руданського. Вже року наступного бере активну участь в культурному житті: працює референтом

 (Референт - важлива посада в будь-якій організації, адже він забезпечує чітку та налагоджену роботу керівника, створює умови, за яких керівник займається важливими справами, не відволікаючись на дрібні проблеми, ставить пріоритет у вирішенні завдань) народного театру,робить переклади п’єс для сцени : комедію Фредра «Пан Бенет»,драми Потєхіна «В сіті судьби», Вільбранта «Донька Фабріція», оперетки.Євгена цікавить економічний рух у Галичині,долучається до видавництва «Правди»,але в розбіжностях національних поглядів з Олександром Барвінським,відходить від цієї справи.( «нова ера»)

1891 року блискуче складено адвокатський іспит

 

 

Довідка

"НОВА ЕРА" – спроба українсько-польс. порозуміння 1890 в Галичині за участі австрійс. уряду та укр. громад. діячів Наддніпрянщини. Поняттям "Н.е." окреслюють не так конкретні політ. домовленості, які офіційно не були обнародувані, як попередній кількарічний переговорний процес і спроби реалізації угоди, під знаком яких у Галичині минули 1890-ті рр. "Н.е." стала наслідком не тільки внутр. розвитку українсько-польс. відносин у Галичині та укр. нац. руху, а й зовнішньополіт. обставин, в яких опинилася Австро-Угор. монархія. Зовн. політику Австро-Угорщини від 1870-х рр. визначали наростання суперечностей із Росією і зближення з Німеччиною. Створення Троїстого союзу, формування французько-рос. блоку ставили під сумнів узгоджену політику Росії, Німеччини та Австро-Угорщини в польс. питанні. Австро-нім. зближення посилило інтерес правлячих кіл і громадськості Російської імперії до укр. (рус.) населення Галичини, активізувало заходи на підтримку русофільства. Можливість використати укр. питання проти Росії та Польщі в 1880-х рр. обговорювалася в правлячих колах Німеччини, занепокоєних зміцненням поляків у Галичині. Під тиском цих обставин правлячі кола Австро-Угорщини наприкінці 1880-х рр. підкреслено цікавилися становищем українців, демонстрували готовність підтримати їхній національно-культ. розвиток взамін на лояльність і задля цього були готові виступити посередниками в нормалізації українсько-польс. відносин. Укладення міжнац. угоди в Галичині відповідало й внутрішньополіт. інтересам Відня. Зміцнілі на базі конституційних перетворень нац. рухи розхитували цілісність д-ви і вимагали дедалі більшої уваги. Одночасно з польсько-укр. зближенням уряд готував чесько-нім. угоду.

Інтересові з боку правлячих кіл Австро-Угорщини до укр. питання відповідали такі ж імпульси з боку лідерів народовецької (українофільської) течії. У конкурентній боротьбі зі старорусинами й русофілами народовці на поч. 1880-х рр. домоглися рівноправної участі в політ. житті провінції. Обмеження політ. прав українців змушувало політиків народовецького кола шукати прямі контакти з австрійс. урядом. 1882 між народовцями й русофілами була укладена угода, яка передбачала узгоджені дії в політ. житті Галичини та зняття гостроти дискусій щодо ідентичності національної. Вона дала змогу народовцям здобути депутатські мандати та активізувати парламентську діяльність, але з часом почала гальмувати розвиток народовського руху, давала приводи до звинувачень усіх галицьких українців у пророс. симпатіях, не задовольняла діячів Наддніпрянщини. У 2-й пол. 1880-х рр. у Києві сформувалася група укр. діячів (В.Антонович,О.Кониський та ін.), які наполягали на тісніших контактах з укр. народовцями в Галичині та виступали проти їх зближення з русофілами, мотивуючи це загальноукр. інтересами.

Польс. політики протидіяли прямим контактам австрійс. урядовців з укр. діячами Галичини і Наддніпрянщини, непокоячись, що втручання Відня призведе до втрати поляками переваги в Галичині. Спостерігаючи за зміцненням укр. руху, польс. діячі воліли завчасно порозумітися з українцями, аніж робити це під примусом Відня. Ключовою фігурою в переговорах з польс. боку був кн. А.Сапєга. Як активний учасник польс. визвол. руху кн. А.Сапєга не міг розраховувати на політ. кар'єру і зосередився в 2-й пол. 1880-х рр. на переговорах з українцями. На заключних етапах до них були залучені краківські консерватори, які утримували важелі управління провінцією; будучи віддаленими від осн. лінії українсько-польс. конфлікту, вони ставали ініціаторами й реалізаторами всіх політ. домовленостей з українцями. Переговори супроводжувалися геополіт. риторикою, яка включала широке трактування загальноукр. питання як чинника європ. політики і передбачала стратегічний польсько-укр. союз задля спільного протистояння імперській політиці Росії та Німеччини.

З укр. боку гол. фігурою переговорів був Ол.Барвінський, який на зламі 1870–80-х рр. разом із братом В.Г.Барвінськимвідігравав провідну роль серед галицьких народовців, після смерті брата (1883) і переїзду до Тернополя відійшов на другий план, однак зберіг контакти і з львів. народовцями, і з укр. діячами Наддніпрянщини. Під час поїздки до Києва 1885 Ол.Барвінський обговорив із В.Антоновичем план видання "Руської історичної бібліотеки". У листопаді 1888 за протекцією кн. А.Сапєги Ол.Барвінський отримав посаду викладача вчительської семінарії у Львові. Тут він згуртував частину львів. народовців (А.Вахнянин, Д.Гладилович, Т.Грушкевич, Є.Гузар, К.Кахникевич, К.Телішевський, І.Чапельський), які вирішили діяти в порозумінні з укр. діячами Наддніпрянщини та вважали помилковими компроміси з русофілами. Улітку 1888 було досягнуто угоди про видання за фінансової підтримки кн. А.Сапєги час. "Правда", який мав стати органом усієї України, пропагувати духовну єдність розділеного держ. кордонами укр. народу, підштовхувати народовців до розриву з русофілами, відстоювати тезу, що укр. інтереси пов'язані з польс. і австрійськими. Серед цієї групи діячів на зламі 1880–90-х рр. сформувалась укр. концепція "органічної праці", реалізувати яку Ол.Барвінський сподівався завдяки українсько-польс. порозумінню.

Ідея чергової польсько-укр. угоди неоднозначно сприймалася політиками. Особи, які її оприлюднили, – галицький намісникК.Бадені і голова політ. т-ва народовців "Народна рада" Ю.Романчук – наважилися на публічні виступи після значних сумнівів. Кер-ву Нар. ради угодова акція була представлена як ініціатива австрійс. уряду. Уже на час проголошення угоди її ініціатори розуміли, що вона не розв'яже всіх проблем. Народовці сподівалися на ефективне посередництво австрійс. уряду, здобутки в національно-культ. сфері, витіснення русофілів. "Н.е." була проголошена у виступах укр. депутатів-народовців на засіданнях Галицького крайового сейму 25–27 листопада 1890. Обрання сеймової трибуни мало засвідчити готовність українців спільно з поляками розбудовувати галицьку автономію. У виступі Ю.Романчук протиставив "москвофілам" іншу "частину русинів", вірних програмі національної самостійності укр. народу, що 1848 була проголошенаГоловною руською радою, та визначив їхні політ. засади: 1) самостійність своєї "народності" й мови; 2) вірність Австрійс. д-ві та династії Габсбургів; 3) відданість Греко-катол. церкві; 4) поміркований лібералізм; 5) екон. розвиток селянства й міщанства. Гол. акцент він поставив на необхідності зміни "неприязної русинам системи". К.Телішевський закликав українців і поляків до порозуміння, зважаючи на спільні небезпеки і потребу співпраці задля розвитку Галичини. М.Січинський говорив про потребу створення в Австрії центру тяжіння для всіх українців, трактуючи це в контексті перемоги зх. цивілізації. Важливим моментом була підтримка акції греко-катол. митрополитом Сильвестром Сембратовичем, оскільки раніше церк. верхівка в Галичині уникала чітких висловлювань щодо нац. ідентичності галицьких українців і навіть була опорою русофільського руху. У відповідь К.Бадені пообіцяв, що австрійс. уряд підтримуватиме нац. розвиток галицьких українців за умови їх лояльності та боротьби з москвофільством. Лідери польс. сил сприйняли заяви українців стримано, посилаючись на те, що вони звернені до уряду. Зваживши на позицію К.Бадені, який заперечив будь-які кулуарні домовленості, найбільше занепокоєні угодою східногалицькі консерватори не наважилися відкрито її засудити й обмежилися застереженням до уряду про те, що укр. питання не може обговорюватися без участі польс. політиків.

Немає підстав стверджувати про існування схваленого хоча б кількома сторонами підсумкового документа угоди з переліком вимог українців. На підставі аналізу чернеткових записів і оприлюднених поетапно вимог можна зробити висновок, що йшлося про: відкриття кількох укр. середніх навч. закладів і укр. кафедр у Львів. ун-ті, підтримку укр. національно-культ. і фінансово-госп. інституцій, розширення прав укр. мови в адміністрації та судочинстві, повернення із зх. у сх. частину Галичини чиновників-українців, надання переваг при призначенні на посади і священичі парафії народовцям перед русофілами тощо. Деякі з цих вимог були реалізовані. Мін-во віросповідань і освіти рескриптом від 4 березня 1891 змінило програми навч. курсів для вчительських семінарій Львова, Тернополя і Станіслава (нині м. Івано-Франківськ), збільшивши кількість предметів з укр. мовою викладання. Мін-во юстиції 9 червня 1891 розпорядилося робити записи в іпотечних книгах мовою подання. Розпорядження галицького намісника зобов'язували підвладні органи листуватися з українцями укр. мовою, але на практиці вони не завжди виконувалися. На держ. установах поряд із написами нім. та польс. мовами почали з'являтися українські. Наприкінці 1890 почала виходити офіц. газета укр. мовою "Народна часопись". Рідшими стали випадки конфіскації укр. преси цензурою. Важливим успіхом народовців у Галичині стало введення, на підставі розпорядження мін-ва віросповідань і освіти від 25 листопада 1892, у школах фонетичного правопису. 1891 рішення про використання в україномовному діловодстві фонетичного правопису ухвалив Крайовий виділ Галицького сейму. 1892 створено 3 укр. школи вправ при вчительських семінаріях у Львові, Станіславі й Тернополі та двомовну, однак із перевагою укр. мови, вчительську семінарію в Самборі, засновано укр. г-зію в Коломиї. 1893 Ол.Барвінський став членом Крайової шкільної ради. Угода дала імпульс для активізації в 1890-х рр. т-ва "Просвіта", заснування 1891 страхового т-ва "Дністер", реорганізації Т-ва ім. Шевченка в наук. інституцію. Українофільські національно-культ. т-ва й періодичні видання почали отримувати невеликі дотації з крайового бюджету. 11 квітня 1894 М.Грушевський був призначений професором утвореної у Львів. ун-ті "другої кафедри загальної історії з особливим оглядом на історію Східної Європи" з укр. мовою викладання. Серед першочергових заходів, які не вдалося реалізувати, була спроба народовців перебрати від русофілів контроль над Народним домом у Львові і заснування ще кількох укр. кафедр у Львів. ун-ті. У зв'язку з новоерівськими процесами розглядають також перебіг Львів. собору Греко-катол. церкви 1891, на якому були відкинуті спроби латинізації сх. обряду. "Н.е." спричинила важливі зміни в укр. парламентській політиці. Збільшилася чисельність укр. депутатів, зі складу парламентського представництва на деякий час були витіснені русофіли, 1891 перший українець увійшов до австро-угор. спільних делегацій (К.Мандичевський, з 1893 – Ол.Барвінський).

Найбільшим був вплив "Н.е." на внутр. розвиток укр. руху в Галичині. Вона започаткувала 10-річний період гострих ідейно-політ. дискусій, що на зламі 19–20 ст. втілилося в утворення укр. політ. партій європ. взірця з включенням до парт. програм положення про укр. державність та спричинило падіння популярності русофілів. Критика "Н.е." укр. громадськістю почалася відразу після її проголошення. Спершу її очолили русофіли, які звинувачували народовців в односторонньому порушенні нац. солідарності, й радикали, що були противниками компромісів з урядом. Коли стало зрозуміло, що угода не веде до негайного й істотного зміцнення позицій українців, лави критиків угоди поповнили самі народовці, у т. ч. Ю.Романчук. Багато народовців уважали, що "москвофільство" характерне для невеликої групи осіб, тоді як більшість русофілів можна переконати в програмі укр. нац. окремішності, не розпалюючи міжпартійної конфронтації. На серед. 1890-х рр. прихильником "новоерівського курсу" залишилася нечисельна група прихильників Ол.Барвінського. У результаті вчинених галицькою адміністрацією брутальних правопорушень під час т. зв. баденівських виборів до Галицького крайового сейму (1895) і Держ. ради (1897) ці діячі встановили контроль над парламентською політикою галицьких українців, однак їх діяльність не користувалася підтримкою укр. громадськості та не приносила результатів через опір польс. політиків будь-яким поступкам на користь українців.

Остаточним завершенням "новоерівського курсу" став відхід від нього 1901 Ол.Барвінського. Його однодумці обійняли праве крило укр. руху і створили кілька організацій християнсько-сусп. напряму. Провідною укр. політ. силою в Галичині стала утворена 1899 Укр. національно-демократ. партія. Важливу роль для "Н.е." відіграло падіння інтересу австрійс. уряду до укр. питання після стабілізації зовнішньополіт. ситуації та внаслідок наростання внутрішньополіт. проблем, через які уряд був зацікавлений у присутності польс. парламентського представництва в проурядовій більшості. Польс. політики використали ситуацію для запобігання контактам українців із Віднем, запевнюючи австрійс. уряд у збереженні угоди 1890, що насправді не діяла. Серед східногалицьких консерваторів зростало переконання в доцільності чинити опір будь-яким нац. здобуткам українців як таким, що прямо загрожують польс. нац. інтересам у Східній Галичині. Теза про провал "Н.е." стала їхнім аргументом на користь недоцільності спроб міжнац. порозуміння. Дискусії довкола "Н.е." відбувалися й навколо моральних категорій – про відповідальність у політиці, нац. солідарність, межі дозволеного в міжнац. боротьбі тощо. Їх обговорення сприяло залученню до нац. руху широких верств.

СТРИЙСЬКИЙ ПЕРІОД

Вибираючи місце для роботи Євген Олесницький вважав «ідеалом передусім організувати ту область,на  якій поставить мене доля,перевести організацію політичну й господарську,згуртувати коло себе людей,дати їм поміч та опіку,витворити осередок національної сили,дати ініціативу всім у даних обставинах потрібним та можливим установам економічним і культурним,особливо ж першим,які би і визволили нарід від чужих впливів та скріпили його господарську силу»

Задум

Євген Олесницький  планував відкрити адвокатську канцелярію в Золочеві,але не застав там вже на службі головного радника суду,сеймового посла Рожанковського,тому мусів відмовитися тут від свого задуму.Перебуваючи на рідній батьківській землі,захопила його ідея про відкриття канцелярії у Чорткові.Євген винаймив там помешкання,знайомився з міщанами та околицею. І тут знов розчарування: «на всьому Поділлі,на широкій смузі між Тернополем і Станіславовом не було ні одного цивільного самостійного русина». Майже всю інтелігенцію краю становило попівство,горде,пихате,в собі замкнене,відхилене від народу.У такій ситуації неможливо буде здійснити власні задуми», - і думка про Чортків відпала.

Саме в цей час у Говилові Євгена знайшов лист від професора Івана Вахнянина зі Стрия із запрошенням починати роботу там.Потім такий же лист від отця Олекси Бобикевича.

Відкриття канцелярії

Стрий – привітливе місто,з руською інтелігентною громадою одразу припало до душі Олесницькому,і 1 серпня 1891 року він відкриває там адвокатську канцелярію.Починається «органічна» праця. Хоча національної свідомості було тут серед міщанства ще мало,Євген найперше запроваджує українську мову у судовому діловодстві.Не одразу це сприймалося,але тверді переконання адвоката і його тверді принципи зробили революцію у стрийськім суді.Разом із сердечними приятелями,друзями Вахнянином,Бобикевичем та о. Юлієм Федусевичем Олесницький активно розпочинає свою культурно-просвітницьку діяльність:було скликано довірочну нараду українців і розвинуто програму дій.Це діяльність «Підгірської Ради»,заснування філіалу «Просвіти»,відкриття читалень,заснування задаткового товариства й кредитової організації,побудова «Народного Дому»,де будуть проходити віча,вистави,збори.Такий план утвердили радо «Ви давайте провід,а ми будемо вас слухати». З 1891 року Євген виступає з промовами,друкує статті в «Ділі» й інших часописах.1893 взяв участь в перезахороненні тлінних останків Маркіяна Шашкевича з Підлисся у Львові на Личаківському цвинтарі.  

1901 року врочисто відкрито Народний дім.

Економічна діяльність

Особливо важливим для селян було заснування організації кооперативного молочарства – Крайовий союз господарсько-молочарський у Стрию.Його продукція мала попит.У 1909 році діяли 42 молочарні,а перед початком 1 світової війни – 100, вони виробляли 300т масла, переробляли сім з половиною літрів молока.Товари товариства експортувалися за кордон.У Народному домі проходила хліборобська виставка.Було задіяно 17 залів. Олесницький як її директор представив понад 4000 експонатів,виставку відвідали понад3200 осіб.Тут же відбулися збори т-ва «Сільський господар», де намічено план діяльності, утворено п’ять відділів: економічно-правничий, господарсько-технічний, розведення худоби,садівничо-городньо-пасічницький,торгівельний.З 1911 року товариство вже отримувало державну субвенцію,відряджало на навчання і господарську практику до Чехії селянських синів. Згодом «Сільський господар» об’єднується з багатьма спілками, утворюючи Краєвий союз: займається закупівлею і збутом м'яса,забезпечивши ним всю імперію.У 1913 р. учасники товариства заснували стипендіальний фонд імені Євген Олесницького в знак подяки за неабияку роботу у господарській галузі. Євген Храпливий писав: « Всюди було чути його руку, розум і силу цього провідника.Не було більших зборів, де він не промовляв би, не було уважнішої наради, на котрій не був би, не було уважнішої справи, при якій не рішав би.Його праця була така всестороння,що без неї не було б «Сільського господаря».

 

 

Політична діяльність

 

У Стрийщині Євген Олесницький швидко набирає популярності адвоката селян,про нього з'являються статті в газеті «Monitor», в який проаналізовані особисті якості молодого адвоката,його красномовство, професіоналізм,організаторські здібності – титанічна праця. Активно діє Євген у «Просвіті».До 1910 року на Стрийщині було 70 читалень «Просвіти» ,6 драмгуртків,23 крамниці.

Євген Олесницький 1895 р. брав участь у виборах до Галицького сойму,саме Жидачівський повіт мав честь мати такого кандидата.У його програмі зазначалося: «добиватися таємного голосування для пригноблених верст с-ва,вимагати земельних реформ, розподіл Галичини на дві національно-адміністративні одиниці, в освіті, діловодстві використовувати українську мову, прагнути піднесення національної свідомості громадян.Про Олесницького стали говорити як про зірку української політики.

 

У Галицькому сеймі виступив за відкриття у Львові українського університету, давав запити про виборчі зловживання,запропонував відкрити у Станіславові українську гімназію,відстоював права українського народу.В одному з виступів на закид,що Галичина – це польська земля сказав: «То наша земля,а не ваша!Знайте,що тої землі не дамо нікому вирвати!»

1907-1917 Євген Олесницький  - посол австрійського парламенту від УНДП. Політик утверджував політичну національну незалежність,захищав інтереси трудового селянства (утворено комітет для захисту інтересів селян),економічні питання ( державні субвенції,допомога при екологічних лихах). І.Витанович писав: «Євген Олесницький  не тільки переконував,а й поривав,захоплював силою віри в справу…високою культурою слова будив подив і пошану до себе всіх,навіть противників».

Подорожі

Перша.1892 р Євген з сім'єю  втілює свою давню мрію побачити світ. 1 вересня вони вирушають до Кракова,оглянули старовину міста,далі – Відень.Тут провели вони 14 днів,гостюючи в ректора греко-католицької духовної семінарії.Євген згадував,що будучи і Відні,оглянули все,що лиш можна.Навіть потім,коли він сюди емігрує наприкінці життя,не побуває в цих місцях.

Зі столиці по річці Дунай попливли до Пешту,який був непривітним до людей,що не говорили мадярською.

Друга подорож була пов’язана з хворобою.Треба полікуватись у Німеччині «на водах».Вражала Баварія,Мюнхен,Розенгайм,Куфштайн,Інсбрук,вражали замки,будинки казкової краси Людовика !!.Повертаючись додому оглядав Італію,сподобалась Венеція,особливо її старовина і мистецтво.Їдучи мучився докорами совісті : « Їдеш у чужину,оглядаєш її мистецтво,пам’ятки,а тут під боком лежить твоя батьківщина,така близька,така незнана рідна Україна»

Третя.Тому в 1894 році –подорож до золотоверхого Києва.Захопленню не було меж від найкращого міста у світі,але розчаровувало те,що він московський.( 1904р бере участь у ювілейних заходах Миколи Лисенка,1912 – київська вистава).Ще одне місто подорожі – Одеса,краса якої хіба що море.Прямуючи додому через Бесарабію, Євгена вразило жидівське містечко: «бруд,огидство,корчми.Людина,дивлячись на це місто,має просити змилування божого,аби воно вигоріло до тла».

Четверта.1895 р.У Празі етнографічна вистава. Тут оглянув чеську культуру,відчув чеську гостинність,вразив прогрес життя у місті.

Останні роки

Доля приготувала Євгену багато вИпробувань.1902 року  - велике нещастя:єдина донька Софія чотирнадцятилітньою захворіла на кір,потім – запалення легенів і померла.

Цього ж року - смерть найкращого друга О.Бобикевича – і опіка над його дітьми.

1910 – серцевий напад як наслідок надзвичайного перепрацювання.Кількамісячне лікування за кордоном не дало добрих результатів,стан здоров'я залишався незадовільним.

Навесні 1916  «постигла мене тяжка недуга,параліч лівої сторони організму.Це відняло у мене змогу праці на публічній арені і прив’язало до бюрка в хаті.Та на щастя,не відняло сил і влади правої руки,так що розпочав я роботу над спогадами».

26 жовтня 1917 у Відні серце українського патріота зупинилося. Його похоронили У Стрию.

Львів, 31. жовтня 1917.

 

Вчера д-р Евген Олесницький вернув до Стрия. Вернув на все. І Стрий привитав Його як свого, що хоч був неприсутний, але все оставав свій, — як свого найбільшого громадянина. Не даром д-р Евген Олесницький прожив в Стрию 18 лїт, найкрасші лїта мужеського віку, — він і Стрий так зжили ся, як тільки може чоловік зжитися з тим шматком землї, який кождий має за свою "найтїснїйшу вітчину". І добре, що можна так зжити ся; що більше, тільки тодї добре, коли можна так зжити ся. Се бачили й відчували всї вчера на похоронї д-ра Евгена Олесницького в Стрию, на тім святї останнього повороту чоловіка до своєї найтїснїйшої вітчини, щоби спочити в нїй на віки.

 

І з'їхали ся вчера до найтїснїйшої вітчини д-ра Евгена Олесницького найвизначнїйші громадяни цїлої галицької України, щоби віддати честь заслугам, які він поклав для всего українського народу. Завдяки д-рови Евгенови Олесницькому бачив Стрий вчера в своїх мурах гостий, яких йому не часто доводить ся бачити: Митрополита Галицького Андрія ґр. Шептицького в окруженю епископа Боцяна і численного духовенства, представників Української Парляментарної Репрезентації, делєґатів всїх центральних орґанїзацій зі Львова. Всї вони приїхали до Стрия задля д-ра Евгена Олесницького, на свято Його останного повороту до Стрия.

 

Задля Нього вони вже були тут раз: перед 8 роками, на господарській виставі в Стрию, устроєній неначе на прощанє д-ра Евгена Олесницького при Його відходї зі Стрия, щоби показати плоди тої орґанїзаційної працї на господарськім поли, якій він дав почин в Стрию.

 

Тодї вони перший раз були всї в Стрию, віддаючи своєю присутністю признанє Його заслугам, а тепер прибули в друге, щоби на ново ствердити се признанє, відводячи Його на вічний відпочинок.

 

Приготованя до похорону в Стрию.

 

На відомість про смерть д-ра Евгена Олесницького зійшла ся в недїлю, 28. с. м., українська громада Стрия на збори, на яких орґанїзатор повіту д-р Єронїм Калитовський виголосив промову про житє і заслуги Покійного. Ухвалено віддати честь памяти Покійного устроєнєм як найвеличавійшого похорону. Повідомлено села, щоби могли взяти участь в похоронї. Пороблено всї приготованя для похорону. Між ин. виєднано у війскових властий, щоби відложити свято побіди над Італїйцями аж на час після похорону.

 Повітовий видїл також відбув жалібне засїданє з приводу смерти д-pa Е. Олесницького і рішив взяти участь в похоронї через віцемаршалка о. Остапа Нижанківського і членів д-ра Єренїма Калитовського і бар. Бруницького.

 Дирекції середних і народних шкіл у Стрию звільнили всїх учеників без ріжницї народности від науки, щоб їм уможливити участь в похоронї.

 Тїло Покійного прибуло до Стрия пізним вечером в понедїлок. Того-ж дня вечером приїхала до Стрия вдова Покійного з дир. д-ром Стефаном Федаком і деякі делєґати з Відня і Львова.

 

Зі Львова

 

Головна маса тих, що вибрали ся взяти участь у похоронї, виїхала ві второк в 8.30 год. рано. По дорозї в Пісочній всїв до поїзду митрополит Шептицький, який перебував у кадрі УСС.

 

На двірци в Стрию.

 

Коли поїзд зі Львова заїхав на дворець в Стрию, все вже було гoтовe до похоронного обряду. Домовина з тїлом Покійного лежала на возї, запряженім трьома парами волів, похід був уставлений.

 Тут промовив  Д-р Єронїм Калитовський,

 приймаючи тїло Покійного іменем українського громадянства Стрийщини. Звеличавши заслуги Покійного для Стрийщини, де він "оснував своє власне царство", бесїдник закінчив:

 "Каса задаткова, Союз молочарський, Народний Дім — се живі і видні памятники, які собі Покійний здвигнув сам ще за житя; другий, невидимий памятник, може ще тревалїйший, здвигнув він собі у серцях наших, у серцях цїлої суспільности того малого його ідеального царства без ріжницї народности і віри. Бо до всїх великих прикмет, які його вчинили славним і великим, належить додати ще прикмети, які його зробили дорогим і любим серцям нашим. До сього належить його незвичайна, безкорисна учинність — така велика, що в містї і повітї може не знайдеть ся чоловік, котрому він за час свого 18-лїтного тут побуту не учинив би щось доброго. Ся його прикмета яснїла особливим блеском в його відношенні до селянства.

 

Тож при нагодї, коли Твої тлїнні останки, великий Учителю, Добродїю і Батьку, — вертають назад до свого царства — до дорогого повіту стрийського — на вічний відпочинок, прийми моїми устами від цїлої нашої суспільности, від тут. міста і повіту і осироченого Тобою тут. селянства заяву найбільшого жалю по Тобі, а заразом найглибшої нашої пошани і вдячности, які в серцях наших і грядучих поколїнь тривати-муть по віки вічні."

 По короткій відправі місцевого латинського духовенства під проводом пароха о. канонїка Цїсла і покропленю тїла епископом Боцяном рушив похід з двірця до церкви.

 

Похід

 ішов у такім порядку: Школи народні міські і сїльські. Хрест і процесії міські обр. лат. і обр. гр. кат. Депутації в вінцями, а за ними ґрупи селян, селянок, пань і інтелїґенції. Хор і орхестра Укр. Сїчових Стрільцїв. Духовенство. Домовина, віз з 6 волами, а по обох боках домовини почесна сторожа зі свічками. Члени Родини Покійного. Посли, Репрезентації Властий і Делєґації. Пластуни і ґімназ. ученики шпалїром в право і в лїво, побіч домовини і замикаючи похід. Процесії і Брацтва із сіл, творячи шпалїр правим і лївим боком цїлого походу.

 Народу в походї і боками вулиць зібрало ся великі тисячі; такого похоронного походу Стрий ще не бачив.

 Похід ішов вулицею Третього Мая, вулицею Гоша, по при лат. костел, ринком, прямуючи до церкви. Особливо увагу звертало незвичайно численне духовенство (коло 50 священиків) з митрополитом Шептицьким, епископом Боцяном, членами львівської капітули і т. д.

 З самоуправних властий була, як сказано, делєґація повітового видїлу і делєґація управи міста (бурмістр д-р Фальк і секретар Костецький). Староство репрезентував староста радник намісництва Чепєлєвський, шкільну власть інспектор Соколовський.

 Товариші-адвокати Стрийські явили ся іn corpore, а крім того як делєґат Самбірської адвокатської падати д-р Колєта.

 Ц. і к. війсковість репрезентували командант Ergänzungsbezirkskоmmando Nr.9 в Стрию полковник Гординський і репрезентант Etappenkommando з кількома офіцирами; нїмецьке війско майор Ульріх фон Кльоч з офіцирами.

 Чи маємо вичисляти всї делєґації, які прибули в імени нашого парляментарного представництва, від наших центральних орґанїзацій зі Львова, з цїлої Стрийщини, з сусїдних повітів і навіть з Гусятинщини, де уродив ся Покійний, щоби віддати йому честь в його останній земній дорозї? Чи маємо вичисляти тих 40 вінцїв, які зложили на домовинї Покійного ті делєґації, а також окремі особи?

 

В церкві

 

відправив похоронні обряди найперше латинський парох з 3 священиками, а опісля митрополит Шептицький з гр. кат. духовенством. Проповідь про заслуги Покійного виголосив о. Мик. Матковський.

 

На кладовищи.

 

Коли тїло Покійного вношено до церкви, було ще хмарно. Коли його винесено з церкви, привитало його синє небо і ясне сонце. В блеску сонця везено д-ра Евгена Олесницького на місце вічного сну, в блеску сонця зложено Його в родинній гробници побіч Його улюбленої донї, серед ридань Його товаришка житя, яка вірно помагала Йому на шляху житя сповняти ту велику задачу, яку він сповнив.

 Коли покінчено похоронні обряди над отвореною могилою, перший промовив в імени Української Парляментарної Репрезентації, Народного Комітету і українських центральних орґанїзацій

 

пос. д-р Кость Левицький отсими словами:

 

"Сумна Громадо!

 Закровавленим серцем стрічаєш нову розриту велику могилу, перед котрою станули тлїнні останки одного з найлїпших синів Галицької України, Евгена Олесницького. Тут на стрийській землї розложив він був своє огнище родинне, тут поклав основи своєї дїяльности народної і тут бажав спочити на віки! Сповнилось! Між нами не стало нашого дорого товариша провідника Евгена Олесницького!

 З найглибшою пошаною, належною великому мужови, передовому незвичайному піонїрови нашого народного відродженя клонить свої голови весь український нарід перед сею домовиною, бо в нїй спочило богато працї невсипущої, житя, тяжкої борби і добра народного!

 Від студентської лавки до послїдних днїв житя перебув великий шлях працї народної; працї ідейної, характерної та обильної плодами Його дїяльности. З природи обдарений незвичайним талантом спосібностий та краснорічивий бесїдник з Божої ласки розвинув він широким і смілим розмахом свою працю на всїх областях житя народного: голова і органїзатор українських студентів унїверситету у Львові, журналїст і письменник, знавець штуки і краси, передовий полїтичний орґанїзатор, провідник української репрезентації соймової, засновник господарської орґанїзації в цїлім краю, в часї війни знаменитий полїтичний дорадник Загальної Української Ради та один з найспосібнїйших парляментаристів в Австрії.

 Не закопав свого таланту, але дав свому народови все, що лиш мав і міг дати. Дїяльністю своєю на стрийській землї показав він приклад, як треба провадити орґанїзацію культурну і полїтичну та яке вона має значінє для піднесеня народу, а своєю працею в центрі краю для утвореня господарської орґанїзації вказав дорогу до економічного відродженя народу, піднимаючи клич суспільно-полїтичний, що тільки нарід незалежний і заможний є в силї бороти ся за свої права.

 Український нарід ішов за кличами Евгена Олесницького, бо довіряв його непорочному характерови, його розумному досвідови і невсипущій працї. І тому добув він собі авторитет у всего українського народу по сїм і тім боцї кордону, так, що не було важнїйшої справи, щоби наш нарід не спитав ся, що скаже Евген Олесницький? Свої любили Його щиро і високо цїнили та завсе були ним горді, а противники поважали з респектом.

 Своїй благородній ідеї працї для народу остав Покійний вірним до кінця житя. Коли я мав нагоду з Покійним говорити про тяжке лихолїтє, яке проживає наш український нарід, то він — хоч придавлений тяжкою недугою — не тратив надїї в красшу будучність українського народу, жалїв над сим, що у нас не раз поборюють свої своїх, та закликав до єдности і працї — борби проти лиха-ворога! Найбільшу увагу звертав Покійний на конечну потребу орґанїзації мас народних, щоби всї ми разом станули до великої працї для оборони житєвих інтересів українського народу та добули йому належне право самостійного і вільного житя на своїй землї. Так, незабутний Товаришу Евгене — отсе твій заповіт полїтичний!

 І ми найлїпше вшануємо память сего великого дїяча народного, коли нї на хвилю не будемо попадати в зневіру, слабодушність або крамолу, але кріпкою вірою в правду народну та з'єдиненими силами безпереривно класти-мемо основи до воскресеня України. Вдячна память українського народу для Евгена Олесницького запишеться в історії України — від рода в род."

 По польській промові представника зелїзничників п. Гуляка, який віддав честь памяти Покійного як оборонця робучого народу пішли дальші промови від українських орґанїзацій.

 І так від "Сїльського Господаря" промовляв посол о. Стефан Онишкевич, від Головного Видїлу Тов-а "Просвіта" о. Теодозій Лежогубський, від Тов-а "Днїстер" д-р Евген Гвоздецький, від Наукового Тов-а ім. Шевченка проф. др Іван Раковський, від шкільних товаришів о. Северин Борачок.

 

На закінченє промовив

 

Митрополит Шептицький,

 зачинаючи словами пророка про море слїз, яке потрібне, щоби оплакати Покійного. Ми такий бідний нарід — говорив нераз Покійний, коли приходило ся особливо важко, а тут Господь Бог забирає нам Покійного в такій важній хвилї, коли нам так дуже треба Його великого розуму і серця. Сльози дрожали в голосї Митрополита, коли говорив про ту важку втрату. Закінчив Митрополит висловом надїї, що чей же з молодших поколїнь виростуть люди, які підуть за приміром Покійного в працї для народу.

 

В Народнім Домі.

 

По похороннім обрядї відбуло ся в великій салї Народного Дому принятє для запрошених. В тій самій салї, де Покійний отвирав стрийську виставу, засїли тепер до стола ті, що з'їхали ся віддати Йому останну прислугу. Така була виразна воля Покійного, який неначе споглядав на своїх гостий з портрету, прикрашеного жалобою.

 Підчас принятя промовляли дир. д-р Ст. Федак і брат Покійного о. Іван, дякуючи за участь в похоронї, пос. д-р Л. Цегельський, який, обнявши по Покійнім мандат Стрийщини, взивав до працї за здїйненє ідеалів, яким служив Покійний, в кінци д-р Єронїм Калитовський, предкладаючи зібраним до підпису петицію до маґістрату м. Стрия, щоби вулицю Трибунальську, при якій мешкав Покійний, назвати вулицею д-ра Евгена Олесницького.

 По принятю митрополит Шептицький виправив похоронний молебен і учасники poзiйшли ся.

 

 

Із забуття

«… З найвищою пошаною клонить голови весь український народ.Цього дня спочило багато праці невсипущої,ідейної, обильної плодами,життя,тяжкої боротьби і добра народного.Вдячна пам'ять українського народу про д-ра Евгена Олесницького залишиться в історії України від роду до роду…»

У Стрию в будинку,де мешкав  Евген Олесницький відкрито краєзнавчий музей «Верховина», його іменем названо вулицю,на батьківщині в селі В.Говилів на стіні будинку встановлено меморіальну дошку.

1934,1935 рр у бібліотечці «Діла» вийшли друком його «Сторінки з мого життя»,перевидання яких було зроблено в Стрию в 2007 році як вшанування пам'яті вдячних нащадків.

 

 

 

 

Література

Євген Олесницький. Сторінки з мого життя. –Стрий,2007

Інтернет-ресурси