Урок "Суспільно-політичне життя країни, «перебудова» та розпад СРСР"

Тема: Суспільно-політичне життя країни,  «перебудова» та розпад СРСР

Мета: 

•                 охарактеризувати політичне, соціально-економічне, повсякденне і культурне життя в СРСР,
•                 висловити оцінку діяльності радянських лідерів,
•                 визначати причини розпаду СРСР та особливості подальшого розвитку Росії як незалежної держави;
•                 розвивати вміння аналізувати, порівнювати, встановлювати причиново-наслідкові зв’язки, висловлювати власні судження стосовно діяльності радянських керівників;
•                 виховувати патріотичне ставлення учнів до своєї держави, зацікавленість історією.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу

Вид заняття: урок-лекція

Обладнання: підручник, хрестоматія, настінна карта, атлас.

Основні поняття і терміни: перебудова, стратегія «прискорення», демократизація, гласність,

Хід уроку

І. Організаційний момент

Повідомлення теми та мети уроку.

ІІ. Актуалізація опорних знань та мотивація діяльності

Бесіда

1. Чи одностайно сприйняли делегати ХХ з’їзду його рішення? Які суперечки і суспільстві викликав з’їзд?

2. Назвіть суперечливі ознаки політики М. Хрущова.

Розповідь вчителя

Л. Брежнєв керував країною упродовж 18 років. Історики визначали цей період як застій. Назва стала популярною, хоч вона і не повною мірою віддзеркалює сутність брежнєвської епохи. «Застій» — відсутність розвитку, проте ситуація у СРСР була значно складнішою.

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. Із цієї події починається завершальний період історії СРСР, що дістав назву «перебудова», який закінчився розпадом СРСР.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

План уроку:

1.               Наростання економічної та суспільно-політичної кризи
2.               Дисидентський рух
3.               Прихід до влади М. Горбачова
4.               Економічні реформи
5.               Лібералізація суспільного та політичного життя. Гласність
6.               Антидержавний путч 1991 року
7.               Розпад СРСР. Утворення співдружності незалежних держав

1.               Наростання економічної та суспільно-політичної кризи

Після хрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. України, увійшов в історію як період "застою", що виявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією, посиленням тоталітарних тенденцій, боротьбою з інакодумством. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

"Косигінська реформа", суть якої полягала у введенні елементів ринкових відносин у планову економіку СРСР, мала забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Перші кроки реформи дали позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, поліпшилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва зріс на 50 %, сільськогосподарського — на 21 %. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали уповільнюватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації.

До сер. 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50—60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами.

Упродовж 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо розвиток промисловості забезпечувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача спадала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися.

З кінця 60-х до кінця 80-х років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості — з 50 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід зменшився у своєму прирості з 45 до 16 %. На початку перебудови економісти підрахували, що реальний приріст ВВП у СРСР за період 1980— 1985 pp. дорівнював нулю. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих країнах.

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування, результати були мізерними.

Відповідно змінювався й добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостерігалося певне його зростання, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне підвищення середньої заробітної плати. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на. споживацькому ринку призводила до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку ринкової економіки", формування мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була наслідком т.зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, що ґрунтувалася на суцільному одержавленні засобів виробництва, над централізації, силі наказу та інструкції згори, не могла забезпечити заінтересованості людей у результатах своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, "перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70-х —- на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви.

2.               Дисидентський рух

Дисидентський рух — рух інакомислячих — правозахисна, згодом політична течія, учасники якої були не згодні з ідеологією тоталітарного СРСР та інших соціалістичних країн.

Основні напрями руху

1. Марксистська (спрямована на побудову «соціалізму з людським обличчям») — П. Григоренко (Україна), Р. Медведєв (Росія).

2. Національно-визвольна (спрямована проти русифікації в національних республіках) — В. Лук’яненко, В. Чорновіл (Україна), З. Гамсахурдія (Грузія).

3. Правозахисна (спрямована на захист загальнолюдських прав громадян СРСР) — А. Сахаров, С. Ковальов (Росія).

4. Релігійна (спрямована на поновлення в правах Української греко-католицької церкви та деяких протестантських конфесій) — Г. Вінс, В. Романюк, Й. Тереля (Україна), Г. Якунін (Росія) та ін.

Висновок. Опозиційний рух у СРСР був реакцією передової частини радянського суспільства на посилення тоталітаризму, згортання лібералізації суспільного життя.

3. Прихід до влади М. Горбачова

Л. Брежнєв згуртовував навколо себе керівних працівників у центрі і на периферії простим і випробуваним засобом: забезпечував їм стабільність політичного становища. У 1982 р.— помер 76-річний Л. Брежнєв.

У листопаді 1982 р. посаду генсека обійняв Ю. Андропов. У лютому 1984 р. до влади прийшов К. Черненко. У березні 1985 р. помер і Черненко. Ю. Андропов незадовго до смерті назвав своїм наступником М. Горбачова. Однак тоді члени політбюро віддали перевагу кандидатурі Черненка. Коли після смерті Черненка проблема нового генсека постала знову, політбюро під тиском А. Громика і В. Щербицького висловилося за кандидатуру Горбачова.

Політбюро повинне було рекомендувати пленуму ЦК КПРС кандидатуру нового генсека, проте відразу не зайняло щодо цього чіткої позиції. Новою кандидатурою був наймолодшого члена політбюро — 54-річного М. Горбачова.

Члени ЦК КПРС, які зібралися на позачерговий пленум у березні 1985 p., затвердили М. Горбачова генеральним секретарем.

«Нове мислення». Перебування М. Горбачова на посаді генерального секретаря ЦК КПРС тривало менше семи років. Це був час колосальних зрушень в усіх сферах життя — ідеологічній, політичній, економічній, соціальній, національній. Ці зрушення сприймалися багатьма як деструктивні, адже на очах розвалювався лад, створений після 1917 р. попередниками Горбачова.

Та насправді це були конструктивні зміни. Саморуйнування давно охопленого кризою комуністичного ладу створювало можливість повернення на магістральні шляхи людської цивілізації.

Попередники М. Горбачова робили вигляд, що в країні немає нерозв'язаних проблем. Новий генеральний секретар мав мужність визнати необхідність реформ і зробив спробу переконати в цьому партапарат і суспільство. Однак його реформи не мали системного характеру. Вони скоріше нагадували інстинктивну реакцію на конкретні кризові ситуації.

Наділені, здавалося б, усією повнотою диктаторської влади, радянські керівники були безсилими врахувати історичні реалії часу. Найяскравіше це проявилося у сфері зовнішньої політики.

У 1987 р. вийшла у світ книга М. Горбачова «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу». Перекладена головними мовами світу, вона інтенсивно пропагувалася в багатьох країнах. Було поставлено завдання популяризувати нове мислення радянського керівництва серед світової політичної еліти.

«Нове мислення» проголошувало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Підкреслювалося, що три групи країн — капіталістичні, соціалістичні й ті, що розвиваються, належать нероздільному світові, в якому вже неможливо досягти переваги військовими засобами. Так само не можна оцінювати міжнародні події виключно крізь призму конфронтації між Сходом і Заходом. Ідеологія має враховувати реальні умови, в яких існувало міжнародне співтовариство. Щоб розв'язати глобальні проблеми людства, слід відмовитися від конфронтації військово-політичних блоків, не поглиблювати, а пом'якшувати суперечності між класами і політичними партіями.

Прагматичний підтекст «нового мислення» полягав у тому, щоб забезпечити скорочення витрат на озброєння, які ставали непосильними для Радянського Союзу. Йшлося також про те, щоб отримати від Заходу кредити для щорічного імпорту десятків мільйонів тонн зерна, а також поставок сучасної техніки і новітніх технологій.

4.               Економічні реформи

Стратегія прискорення та методи її здійснення. Ключовим поняттям у стратегії реформ М. С. Горбачова було прискорення виробництва коштів виробництва, сфери соціального, науково-технічного прогресу. Пріоритетним завданням економічних перетворень було визнано прискорений розвиток машинобудування як основи переозброєння всього народного господарства. При цьому акцент робився на зміцнення виробничої і виконавської дисципліни (заходи для боротьби з пияцтвом та алкоголізмом); контроль за якістю продукції (Закон про Держприйомка).

Економічна реформа 1987 Економічна реформа, розробкою якого займалися відомі економісти - Л. Абалкін, А. Аганбегян, П. Бунич та ін, здійснювалася відповідно до концепції госпрозрахункового соціалізму.

Проект реформи передбачав:

- Розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку та самофінансування;

- Поступове відродження приватного сектора економіки, насамперед - шляхом розвитку кооперативного руху;

- Відмова від монополії зовнішньої торгівлі;

- Глибоку інтеграцію в світовий ринок;

- Скорочення кількості галузевих міністерств і відомств, між якими передбачалося встановити партнерські відносини;

- Зізнання рівності на селі пяти основних форм господарювання (колгоспи, радгоспи, агрокомбінат, орендні кооперативи, фермерські господарства).

Характеризувалося проведення реформи непослідовністю і половинчастістю. У ході перетворень не сталося реформування кредитної, цінової політики, централізованої системи постачання.

Однак, незважаючи на це, реформа сприяла формуванню приватного сектора в економіці. У 1988 р. було прийнято Закон про кооперацію і Закон про індивідуальну трудову діяльність (ИТД). За новими законами відкривалася можливість для приватної діяльності більш ніж у 30 видах виробництва товарів і послуг. До весни 1991 більше 7 млн. чоловік були зайняті в кооперативному секторі та ще 1 млн. чоловік - індивідуальною трудовою діяльністю. Зворотною стороною цього процесу стала легалізація тіньової економіки.

 Виробнича демократизація. У 1987 р. було прийнято Закон про державне підприємство (обєднання). Підприємства переводилися на самофінансування і госпрозрахунок, отримуючи на право зовнішньоекономічну діяльність, створення спільних підприємств. Водночас більша частина виробленої продукції, як і раніше включалося в держзамовлення й, отже, виводилася з вільного продажу.

За Закону про трудових колективах запроваджувалася система виборів керівників підприємств та установ.

3еформування сільського господарства. Зміни в сільському господарстві почалися з реформування радгоспів і колгоспів. У травні 1988 р. було заявлено про доцільність переходу на орендний підряд на селі (за договором про оренду землі на 50 років з правом розпоряджатися отриманою продукцією). До літа 1991 р. на орендних умовах оброблялося лише 2% і земель містилося 3% поголівя худоби. В цілому, в аграрній політиці не вдалося домогтися серйозних змін. Одне з головних причин полягала в характері державної політики у сфері продовольчого забезпечення. Довгі роки ціни на основні продукти харчування підтримувалися на найнижчому рівні за низькі темпи зростання сільськогосподарського виробництва, чому сприяло дотування і виробника (до 80%) і споживача (1 / 3 російського бюджету) продовольства. Дефіцитний бюджет з таким навантаженням справлятися не міг. Не була прийнята закону про передачу землі в приватну власність і збільшення присадибних ділянок.

Економічні результати показали суперечливість реформ, що проводяться. Залишившись в рамках соціалістичної економічної системи - загального планування, розподілу ресурсів, державної власності на засоби виробництва і т.д. - Народне господарство країни, в той же час, лишилось адміністративно-командних важелів, примусу з боку партії. При цьому ринкових механізмів створено не було.

Після деяких успіхів перше, пов’язаних з ентузіазмом оновлення, почався економічний спад. З 1988 р. відбувалося загальне скорочення виробництва в сільському господарстві. У результаті населення зіткнулося з дефіцитом продовольчих товарів, навіть у Москві було введено їх нормований розподіл. З 1990 р. почалося загальне скорочення виробництва в промисловості.

Програма 500 днів. Влітку 1990 замість прискорення був проголошений курс на перехід до ринкової економіки, намічений на 1991 р., тобто до кінця 12 пятирічки (1985-1990). Однак на противагу планам офіційного керівництва на поетапне (протягом декількох років) введення ринку був розроблений план (відомий як програма 500 днів), націлений на швидкий прорив у ринкових відносинах, підтриманий опозиційно налаштованим до Горбачова Головою Верховної Ради Української РСР Б.Н. Єльцин.

Авторами проекту чергової виступила група вчених-економістів академік С. Шаталін, Г. Явлінський, Б. Федоров та ін Протягом першої половини терміну намічалося: переклад підприємств на примусову оренду, широкомасштабна приватизація і децентралізація економіки, введення антимонополістичної законодавства. Протягом другої половини передбачалося зняття в основному державного контролю за цінами, припущення спаду в базових галузях економіки, регульованою безробіття та інфляції в цілях різкою структурної перебудови економіки.

Цей проект, реальну створював основу для економічного союзу республік, але містив значні елементи утопізму і міг призвести до непередбачуваних соціальних наслідків. Під тиском консерваторів Горбачов відмовився від підтримки цією програми.

5.               Лібералізація суспільного та політичного життя. Гласність

Провідним гаслом політики «перебудови» стала гласність, започаткована в 1987 р. після січневого пленуму ЦК КПРС. Її суть — висвітлення в засобах масової інформації та обговорення гострих тем політики, економіки, культури, історії, які раніше були заборонені комуністичною владою. Гласність передбачала поширення інформації про злочини сталінського режиму та мала на меті перекопати радянське суспільство і світ, то нове партійне керівництво відкрите й демократичне.

Гласність була важливим етапом на шляху від тоталітаризму до свободи слова. В газетах почали друкувати статті про політичні репресії, голодомор 1932— 1933 pp., боротьбу за незалежність України в 1917-1920 pp. У ЗМІ з’явилися критичні матеріали, у яких висвітлювалися болючі питання життя народу. Під упливом цих публікацій змінювалася суспільна свідомість, зникав страх. Мільйони громадян через публіцистику долучалися до осмислення минулого та сьогодення. Гласність відкривала шлях до правди про минуле й тогочасне життя, спростовувала догми марксизму-ленінізму та ідеологічні міфи радянської доби, на яких трималася комуністична влада. Мільйони людей утратили віру в комуністичне майбутнє, що неминуче вело до руйнування радянської політичної системи.

Гласність забезпечила певну відкритість і доступність державних і партійних установ. Політика гласності супроводжувалася лібералізацією суспільного життя. Розпочалося звільнення політв’язнів. Особливе ставлення центральної влади до України проявилося тим, що дисидентів, репресованих за «антирадянську діяльність» в Україні, почали звільняти пізніше, аніж у Росії.

Гласність сприяла руйнуванню режиму секретності, установленого в СРСР. Документи ЦК КПУ поділялися на цілком таємні особливої важливості, цілком таємні та таємні. Вони могли також мати позначки «Для службового користування», «Не для друку». Знімати копії та робити виписки з таємних документів ЦК КПУ. посилатися на них у виступах заборонялося. Серед цих документів могли бути й такі, що справді містили державну таємницю, однак більшість було таких, що в демократичному суспільстві не приховуються, а, навпаки, обговорюються громадськістю. Наприклад, секретними були документи про підготовку радянських спортсменів до Олімпійських ігор.

6.               Антидержавний путч 1991 року

Уранці 19 серпня 1991 p. ТАРС передав інформацію про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшли вісім осіб — Г. Янаєв, В.   Павлов, Б. Пуго, В. Крючков, Д. Язов, В. Стародубцев, О. Бакланов, А. Тизяков.

До Москви були введені військові частини. Активний опір ДКНС організували Президент Росії Борис Єльцин, обраний на цю посаду 12 червня 1991  р. передова частина населення Москви та найбільших промислових центрів (Ленінграда та ін.). Уведені до столиці війська не виступили проти мирного населення, яке стало на захист штабу демократичних сил — будинку парламенту Росії («Білого дому»). Активний протест світового співтовариства, міжнародна ізоляція ДКНС сприяли провалу спроби державного перевороту та перемозі демократичних сил у СРСР.

21 серпня організатори путчу, зрозумівши, що більшість населення їх не підтримує, припинили свої дії. Президент СРСР М. Горбачов повернувся з Криму до Москви. Заколотники були заарештовані, законність відновлена. Після краху перевороту події почали швидко змінюватися. Була припинена діяльність КПРС, оголошено про початок реформи КДБ з метою його остаточної ліквідації та заміни службою розвідки та контррозвідки, ухвалено рішення про радикальну військову реформу.

З 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан. «Новоогарьовський процес» закінчився безрезультатно.

Путч — збройний авантюрницький виступ групи змовників з метою здійснення державного перевороту.

7.               Розпад СРСР. Утворення співдружності незалежних держав

Після спроби реакційних сил здійснити 19-21 серпня державний переворот врятування СРСР виявилося неможливим.

Причини розпаду СРСР

- Унітарний характер СРСР (формально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною державою). Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.

- Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР:

- курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальному зросійщенні, в обмеженні розвитку національних культур;

- невирішеність багатьох національних проблем (проблема кордонів, проблема депортованих народів та ін.).

- Суперечливі непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення економічної кризи.

- Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.

- Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19-21 серпня. Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність.

Співдружність незалежних держав

8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л.Кравчук, президент Росії Б.Єльцин, голова Верховної Ради Білоруси С.Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди).

За час існування СНД значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.

За деякими прогнозами, СНД розвиватиметься не шляхом глобальних інтеграційних процесів, а шляхом співробітництва на двосторонній основі в певних сферах

ІV. Закріплення нових знань

Бесіда за запитаннями.

1) Що таке перебудова?

2) Коли вона розпочалася?

3) Якими були результати та наслідки перебудови?

4. Які тенденції спостерігалися у відносинах Центру з регіонами Росії?

5. проаналізуйте основні напрямки зовнішньої політики Росії в 90-ті рр. оцініть російсько-українські відносини на сучасному етапі.

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя.

Криза радянського суспільства спонукала керівні партійні кола до проведення реформ. Їх ініціатором став Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Проте розроблені й запроваджені реформи не відповідали реаліям сучасності, до того ж, були непослідовними і частковими. Зрештою не до кінця продумані експерименти призвели до розвалу радянського господарського механізму та економічного краху. Із 1988 р. економіку СРСР охопила криза. Економічні негаразди на тлі лібералізації режиму сприяли розгортанню могутніх соціальних та національних рухів, які зрештою розхитали й знищили радянську систему й СРСР. Таким чином, перебудова призвела до ліквідації тоталітарного режиму й до розпаду СРСР.

VI. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний параграф підручника.
2. Вивчити конспект
3. Намалювати контурну карту