Урок.Тема 3. Урок 13. Історичні джерела та їх різновиди. Усні джерела. Топоніміка Шосткинщини.

Тема 3. Урок 13. Історичні джерела та їх різновиди. Усні джерела. Топоніміка  Шосткинщини.

 

Мета -  Познайомити учнів з різновидами історичних джерел. Показати як виявляються і зберігаються усні джерела на прикладі топоніміки рідного краю – Шосткинщини, розвивати просторові компетентності, навички роботи з картою,  сприяти вихованню любові до історії рідного краю

 

Обладнання – Карта Сумщини, проектор

 

Тип заняття – комбінований  з елементами прес-конференції

 

План

1. Види джерел. Усні джерела.

2. Топоніміка.

3. Географічні назви Шосткинщини.

 

4. Історична обумовленість географічних назв.

 

Хід заняття

І. Вступ (організаційний момент, повідомлення теми та мети уроку, мотивація теми, мети, основних завдань, план проведення уроку)

.

ІІ. Актуалізація опорних знань. (знання учнів з уроків історії, літератури, мови, природознавства про усні історичні джерела

 

ІІІ. Основна частина.

 Подання матеріалу згідно плану у вигляді прес-конференції. Вчитель виступає як медіатор, а учні – «представники різних населених пунктів» розповідають легенди про  виникнення назв поселень краю та історії  їх заснування

Зміст

1. Види джерел. Усні джерела.

Мова – стародавня форма спілкування людей. Види усних джерел ( легенди, казки, пісні, приказки, загадки, географічні назви)

 2.Топоніміка.

Топоніміка – наука  про походження, зміст і закономірності розвитку географічних назв.

Робота по карті.

3. Географічні назви Шосткинщини та історія їх походження

(використовуючи карту Сумської області  Шосткинського району учні розповідають про походження назв населених пунктів )

Миронівка

На початку 17 століття басейн річки Десна захоплюють польські феодали. Від жорстокої експлуатації польсько-литовських магнатів місцеве населення рятується втечами на менш заселені території.

Так на Сіверському Поліссі, серед лісів, річок, боліт і луків виникає і наше поселення Миронівка.

Згідно розповідей старожилів із покоління в покоління передається історія про те, як з'явилась назва нашого села.

До 1718 року тут було невеличке поселення із 5 дворів. Перший поселився Мирон, потім Єросі, третій якийсь Москаль, четвертий із Орла, п'ятий невідомо хто і звідки.

В 1718р. Петро І проводив перепис населення. Комісія по перепису прийшла і в цей хутір. Зібрали домогосподарів і почали питати, хто ж тут побудував перший ха­ту. Відповів Мирон:

- Я побудував перший.

Комісія записала: ваше ім'я Мирон, то прізвище буде Мироненко і хутір ваш буде називатися Миронівка. Другий Єросі - прізвище Єрошенко, третій Москаль - Москаленко, четвертий із Орла - прізвище Орел. П'ятий не був присутній під час перепису тому, що він жив далі в лісі, на поля­ні. Комісія сказала: "Передайте цьому п'ятому, що його прізвище буде Полевик.

Так утворився хутір Миронівка.

Існує і друга версія щодо назви села. Деякі сторожили говорили, що назва села походить від прізвища капітана Міронова із військ Петра І, який загинув тут разом зі своєю ротою під час війни зі шведами у 1708 році чи то в районі озера "Галое" (зараз там болото), чи то біля Миронівського болотища.

Вивчаючи історію нашої країни, особливо період Руїни, ми припускаємо таку версію, що, можливо, наше поселення заснували біженці з Правобережжя України з містечка Миронівна на Київщині. Але поки що. ми не знайшли документального підтвердження цієї версії.

 

Крупеиь

В 1739 році неподалік від села Миронівка на річці Шостка був побудований пороховий завод, який випускав чорний порох - крупку. Поселення біля нього спочатку називали Крупець, а з 1848 року - Капсуль.

В 1808 році керівництво Шосткинського порохового заводу, з метою протипоже­жної безпеки, запропонувала частині робітникам заводу, що мали будинки з соло­м'яними дахами, переселитися далі від заводу в зручні для них місця на землях Артилерщини, які належали заводу. При цьому переселенцям виділили всі необхідні матеріали і гроші.

Так з 1808 року поряд з Миронівкою з'являється поселення Крупець.

 

Шкирманівка

На місці сучасної Шкирманівки поселення виникло після відміни кріпосного пра­ва 1861 року. Стара Шкирманівка згадується в указі І.Мазепи від 3 липня 1699 року, про надання земель для побудови млина козаку Івану Скирманту на річці Уска (Вузька) зараз Усок.

Коли ділили землю в1961 році, селяни поселення  землевласників Шкирманів (тепер там немає ніяких поселень, а територія називається Стара Шкирманівка або Вершина) підкупили землемірів і вони ім наділили землі Миронівських володінь, блище до селища Шостка.

Так майже поряд з Миронівкою і Крупцем з'явилось нове поселення Шкирманівка.

 

Глазово

Село Глазове відомо з 1654 року. Легенда гласить, що заснували його вихідці з села Кривоносівка Середино-Будського району. Тоді місцевість, де виникло село, була вкрита непрохідними лісами, була тільки одна дорога, що вела до м.Новгорода-Сіверська.

Із Кривоносівки від пана втекли селяни, яких чимось скривдив він. Серед них був і одноокий (одноглазий) чоловік. Він і став серед втікачів головним. Йшли вони цілий день і вирішили зупинитись на нічліг, думаючи, що вже далеко втекли від свого села і від ненависного пана. Вранці втікачів збудили крики панів. Вияви­лось, що втекли вони зовсім недалеко (близько 3-4 км.), але далі вже не пішли, а поселилися в тому місці, де зупинилися.

Так і виникло село, яке було назване на честь одноокого ватажка-Глазове. Найстаріша вулиця в селі, за переказами,- Красичка, значить "красива".

До 1861 року село належало Новгород-Сіверському монастирю.

Собич

Село наше виникло на місці колишнього хутора Чернечого, серед дрімучого лісу, на високому березі річки Ряски, яка була лівою притокою річки Десни. В селі жили селяни, які належали Новгород-Сіверському монастирю, їх звали церковно-приходськими селянами.

Були вони приписані до Воронізької козацьської сотні. Козаки зверхньо дивились на церковно-приходських селян.

..."В 1729г. (24 февраля) архимандрит жаловался гетьману, что село Собич издавна отягощается Воронежеским урядом: урядники употребляют поселенцев то на частньіе работьі, то на возку дров в ратушу или на гетьманский двор. Гетьман зап-ретил своевольность. Но уряд после того стал относитея неприязненно к Собьічу. В 1738 году архимандрит Созонт писал в Украинскую канцелярію), что воронежский уряд очень неприязен к монастьірю, хватает обьівателей Собьіча на торгах и сажает в тюрмьі, потому просил исключить Собьічь из воронежекой сотни и причислить к новгородской. Просьба бьіла удовлетворена. "(Историко-статестическое описание Черниговской енархии. Книга 5. Стр. 410-411. Черниговская Земская типография. 1874 г.).

Вперше про Собич згадується в 1552 році.

... "По царской грамоте 1552 года" деревня Собичь в числе имений северского монастьіря. В универсале 1673г. видим "село Усобичи." Название же Усобичи, не раз повторяющееся в книгах, напоминает о какой-то усобице Северского князя с Чер-ниговским ,так как со времени татарщиньї в здешнем крає "(там же стр. 409).

А насправді такі міжусобиці були. Вони були за землю між козаками і Новгород-Сіверським монастирем.

У хуторі Чорні Лози, який знаходиться в 5км на схід від Собича, жили козаки. Вони несли варту на шостій козацькій заставі, яка знаходилась при впаданні річки Шостки в річку Десну. їх землі межували з монастирськими. За межі і відбувались між ними міжусобиці. В зв'язку з цим на місці хутора Чернечого поступово з'явилось село з назвою "Междуусобиц", яке на протязі часу перетворилось у Собич.

За розповідями старожилів через Собич проходив Чумацький шлях в Крим. Дороги були розбиті возами, погоняючи биків, чумаки підстьогували їх "соб-сабе". Звідси і пішла назва села Собич. Це друга така версія.

Вороніж.

Про походження назви Вороніжа існує декілька версій.

1. Майже кожен житель селища пояснює цю назву так: дуже давно, ще в княжі часи, напав ворог на поселення, яке було збудовано на високому березі річки і мало насипаний вал та дерев'яний частокіл. Захищено поселення будо також з усіх боків притоками річки. Тож довго ворог осаджував фортецю. Але захисники стояли на смерть. День, йде бій, два, тиждинь... Не здається селище. Ось вже і провіанс закінчився. Нема чого істи. В той час над тілами померлих кружляли стаї ворон. Захисники змушені були іх ловити і їсти. За це ворог презирливо назвав це поселен­
2.                   II. Друга версію походження назви Вороніж; ми знайшли у книзі Гр. Сірика "Вороніж; та його околиці" (м. Київ 1999р.)

... "Що означає саме слово "Вороніж ", я ні від кого не чув. Але вважаю, воно складається з коріння "вор", що в украінців означає "злодій". Решту слова можно розкласти на сполучений звук "о" та склад "ніж", тобто "вор-о-ніж". "Злодію, ось для тебе я маю ножа, тому не зазіхай на моє життя та мою власність".

III. Треття версія.

У "Влес книзі" де Вороніж згадується під датою 1177 рік, його називають "Воро-ненцем" та "Вороженцем". Професор Ярослав Славута Гадас, що назва місцевості походить від слова "вороний", тобто "чорний".

IV. А ось четверту версію, у вигляді красивої легенди, почули від Г.Г.Шумейко.
"... колись, дуже давно, на землі Сіверській жило сильне плем'я. Жили вони на березі великої річки. Займалися землеробством, мисливством та рибальством. Та прийшла біда. Напав ворог сильніший за них. І вирізав майже все плем'я. Лишилися старі діди та малі діти, та трохи жінок. Як жили далі? Старійшини племені повели людей, які залишилися живі, вздовж річки вверх за течієюта пошли по одній з її притоків. Серед дрімучого лісу люди побачили високий пагорб, який з двох боків омивали річки, трохи менші. І на цьму пагорбі вони зупинились і стали будувати житло. Людям треба було щось їсти. Адже нікому було полювати, бо чоловіки вбиті, нема де пахати - ліс навкруги та нема на чому. Тож старі діди та малі хлопці ходили на річку "сікти", тобто "висматрувати", "спостерігати" за водоплавоючими птахами та ловити їх силками на їжу. Від цьго заняття старослов'янського дієслова "сікти" -спостерігати, річку стали звати "Осота".

Ворог же людей, які жили лише за рахунк пташиноі здобичі, з презирством називав ... "це ворон-їжівці",тобто ті що змушені істи пташине мясо, бо не можуть нічого вполювати більшого, вони слабі ..." Та з часом малі хлопці виросли, стали добрими захисниками і прогнали ворога з землі Сіверської. Та у фортеці Воронежця залишилися жити люди, які прославили з часом себе і Вороніж.

V. П'ята версія.

Ще одна версія походження назви "Вороніж" складається з слова "ворожий". Можливо, що тут на високому березі, серед дрімучого лісу жив волхв, який вмів

добро ворожити, тобто гадати, вiщувати, завбачати. Ось i йшли до нього люди з рiзних частин Сiверщини. Iх питали: “Куди йдете? “Вiдповiдали: “до воро-жiя..,” . . “до Воронiжа”.(Воронiжська шк. Рязанова Т. М.)

 

Макове.

Iснус декілька версiй походження села:

І. Перша версiя.

На городах крiм очакiв сiялосъ багато маку. Маки — прекраснi квiти червоного, рожевого, бiлого забарвлення i милуватися Iх плантацiями - велике задоволення. І назва нашого села “Макове” пiшла, нiбито вiд того, що село потопало в квiтучих маках.

II. Друга версiя.

Через наше село проходить старовинний шлях, який зв’язував древнi мiста Глухiв та Новгород - Сiверськ. Солдати, якi вiдпочивали на галявинi бiля рiчки Шостка називали це мiсце Маковським ставом. Першi поселенцi називали своє поселения Макiвкою, потiм скоротили назву “Макове”. А назва походить через те, що на ставу росте велика кiлькiсть латаття бiлого - iх плiд коробочка дуже схожий з коробочкою маку - мiсцева назна “Макiвка”.

Невiдомо достеменно, яка версiя визначила назву села, але те, що воно прекрасне, як квiтучi маки, чисте, свiже, як грацiйнi, бiло - снiжнi водянi лiлiї- макiвки, це незаперечно, стверджують мешканці села.

 

Собичеве.

Село Собичеве розташоване на лiвому березi рiчки Шостки.

Назва села походить з часiв боротьби росiйського та україського народу проти Польсько - Литовськоi держави.

Старожили розповiдають, що в перiод вiйни на лiвий берег рiчки Шостки приїхав зі своiм вiйськом атаман Собичов. Вiд ньго, нiби, i походить назна села. Тут був утворений укрiплений табiр вiйська Собичова. Навколо цьго укрiпленого табору оселились козаки. Пiзнiше почали обробляти землю, займатись сiльським господарством.

Бiля села Собичеве знайдено залiзну лускоподiбну кольчугу i шолом.

 

Тимонiвка.

Багато розорених, збiднiлих втiкачiв - селян шукали в нашому краi кращого жиггтя. Одним з таких житгсвих невдах був селянин по прiзвищу Тимок, якого покорила краса i багатство зустрiнутої мiсцевостi.

Вiн перший заснував поселения. Жив в куренi. Потiм дiзнався, що за Десною живуть люди (с. Радячiв), зв’язався з ними, одружився. Бiля нього почали селитися iншi сiм’ї. А по його прiзвищу - Тимон - поселнння, а потiм i село, почали звати Тимонiвкою.

 

Бензики.

Серед колись густого дрiмучого лiсу розкинувсь невеликий, нiчим не примiтний хутiр Бензики, роэташований за десять кiлометрiв вiд Чаплiiвки. до 1917 року тут було лише три двори - проживала сiм’я Бурнатного i двi сiм’i по прiзвищу Бензик. За їх прiзвищем i одержало поселения назву Бензики. В 30-тi роки ХХст. тут було вже 50 дворiв, а в 1973 роцi — 68 дворiв. Безперспективнiстъ хуторськоi системи та iншi причини призвели до занепаду хутора. Зараз вiн мас 38 дворiв з населенням 52 чоловiка. Як окрема бригада входить до складу Тимонiвського колгоспу.

 

Лушники.

Старi - старi люди Лушникiв з гордiстю розповiдали про початок свого села своiм дiтям, тепер вже теж дуже старим, що воно вiдоме дуже давно (виникнення до першоi половини ХУI столiгггя), а одержало назву вiд того, що там, бiля Десни, де зараз знаходиться урочище Круча, був колись невеликий острiв. Жили на ньому рiзнi поселенцi, якi називали себе бобрами не сiяли i не орали, а вели розбiйницьке жигггя. Грабували всiх, хто проїзджав на вiдстанi двох днiв шляху вiд них. Скарги посипались царю вiд великоi частини Слобожанщини.

Незабаром бобрiв переселили збройною силою з острова на берiг, де було багато озерець - долин, якi тодi називали лужами. Прислали i вiйськових наглядачiв - лучникiв.

Бобри займались рибальством i мисливством. Їх назва эбереглась в назвi вулицi в селi Бобрiвка. А все поселения прийняло назву Лужники (вiд поряд розмiщених луж). Вплинули на назву села i царськi наглядачi з своiм загоном - лучники. Село почали називати Лучники, а пiзнiше - Лушники.

(“Советское Полесъе” 12 сiчня 1994р.)

 

Локотки.

Село Локотки - одержали назву вiд рiчки Локотки - рiчки, яка на протязi двох з половиною верств в семi мiсцях окреслює ламану лiнiю подiбно руцi зiгнутiй бiля локтя. На початку ХУІIст. в Локотках була вже церква i Локотки як хутiр був на картi, складенiй в першiй половинi ХУІІ ст. вiдомим французьким iнженером Бопланом. Локотки ділилися на такi частини: Романькiвка, Соломкiвка, Колодкiвка, Гузiвка, Залокотки. Гузiвка звалась так за iм’ям казенних селян Гузiв, Залокотки - бо розмiщувалися за рiчкою Локотки. Iншi частини отримали назву за iм’ям козакiв Романько, Колодко, Соломко. Про це ми дiзналися з книги I.Таньського “Село Локотки (Глухiвського повiту)” вмiщену в “Записках Чернiгiвського губернiйського статистичного комiтета (книга 1 Чернiгiв 1866р.)

 

Чернече.

Чернече, як хутiр, було засновано за 6 кiлометрiв вiд села Чаплiївка на рiчцi Есман. Це трапилось близько пiвтора столiть тому, ще за часiв крiпосного права. Мiсцевiсть тут була привабливою: незайманий лiс, наявнiсть значних запасiв рiчкової води та численнi села навколо. Власниками землi i лiсу були монахи Новгород - Сiверського монастиря. Вони вирубали частину лiсу, збудували собi житло - малий монастир та млин на Есманi.

Населения називало монахiв ченцями (а мiж собою - чернецями). Звiдцї i походить назна хутора Чернече.

Бiля млина монахи звели кiлька господарських будiвелъ, будинок для мiрошника та для завiзникiв зерна. Молоти зерно прижджали селаяни з Буженки, Райгородки, Габарiвщини, Погорiловки, Лушникiв, Чапліївки, з Вишеньок, Черешеньок, з Розлiт.

Млин у розпорядженнi монахiв був аж до реводюцii.

 

 

4. Історична обумовленість географічних назв (на прикладі місцевого матеріалу Миронівської сільської ради)

 

     Кудоярова гора –  унікальна, округлена гора, має потужній осадовий чохол, розташована поблизу річки Івотка, на якій нібито розбійник Кудояр заховав великий клад із скарбами відомості про такі схованки відомі з часів Івана Грозного, за часів якого і жив Кудояр.

     Галоє – в минулому невеличке лісове озера, льодовикового походження. Нині – болото, яке під час сухого літа пересихає. Згідно з легендою тут загинув капітан Миронов під час Північної війни, на честь якого і названо село Миронівка.

     Гута – рівнинна місцевість на околиці, де в давнину  був хутір  скловарів, які виготовляли гутове скло. За словами старожилів тут були скловарні, оскільки поверхня містить значні піщані відклади. Нині залишилось декілька могил, плодові дерева та розвалини.

     Волока – урочище Велика Волока – так називалась ділянка землі общини. Це були лани по 16-21 га / згідно з „Уставу на волоки” 1557р.- виданого литовським урядом/.

     Балган –  лісовий ландшафт з невеличким ставком, поблизу якого розміщене лісництво. Балганом називали пристрій для розпилювання лісу, інші твердять, що назва походить від слова „балаган” – шатро для спалювання лісу і отримання дерев”яного вугілля.

     Вершина -  невеличке природнє підняття на якій раніше знаходилася садиба поміщика Шкирмана. На території садиби був старовинний завод по виробництву пороху, ще до появи Шосткинського порохового заводу /кінець 17 початок 18 ст./ Нині це мальовнича лісова місцевість.

      Криниця -  знижена місцевість; цілюще джерело, яке утворилося  у руслі невеликої річки ,Борщавець. Вода  навіяна надприродними духовними силами і вважається святою. Щороку на Маковія криниця освячується і є місцем народного гуляння.

 

 

ІV. Закріплення. Робота зкартою.

 

V. Підведення підсумків уроку. Д/з. Складання кросворду «Населенні пункти Шосткинщини»