Урок "Україна в долі і творчості зарубіжних письменників" Усний журнал

Сторінка перша

 

Анна Ахматова

Ведуча:

Анна Андріївна Ахматова (Анна Горенко) — російська поетеса й

перекладач, одна із найвидатніших ліриків XX століття. . Микола Бажан

писав про Ахматову: «Дочка півдня України, в рисах своїх вона зберегла

вроду південних чорнявих чаклунок».

В автобіографії Анна Андріївна писала: «Всі вважають мене українкою».

В якій мірі вона нею була?

Ось спогади Т. Масенка: «Взяла в руки мою «Книгу лірики». Читає

вголос, читає легко і точно, у неї чиста вимова, вірні наголоси.

- Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.

- Вона рідна мені...»

Ахматова:

Я народилась у передмісті Одеси, в містечку з мальовничою назвою

Великий Фонтан. І хоча ще дитиною мене перевезли на північ у Царське

Село, літні місяці я проводила на Чорному морі. Влітку 1914 року я

написала поему «У самого моря», де відобразила свої дитячі переживання під

час літніх виїздів у Херсонес, що поблизу Севастополя.

Певні періоди життя пов’язані з Києвом. Тут я навчалась у гімназії

(1906–1907 рр.), після закінчення якої — на юридичному відділенні

Київських вищих жіночих курсів (1908–1910 рр.).

Ведучий:

Село Слобідка Шелехівська Деражнянського району Хмельницької

області. Тут пам’ятають старовинний рід Ваккарів, що дав світовій культурі

поетів Федора Тютчева, композитора Петра Чайковського. У селах Снітків,

Літки, Гоголі проживали родичі Анни Ахматової по материнській лінії,

рідний дід Еразм Строгов. У 1896, 1912 роках Ахматова приїздила на

Поділля, проживала в домі Ваккарів.

Ведуча:

Нині це музей А. Ахматової, що має понад 1 000 експонатів. Серед

унікальних - намисто, шкатулка, рукописи, альбом спогадів з автографом

сина Ахматової, історика Льва Гумільова.

Тут же, на території колишнього маєтку на старому кладовищі

знаходиться могила матері Анни - Іннеси Горенко.

У тихому домі тітки Ганни Еразмівни Ваккар у 1912 році Анна Ахматова

створила безсмертні вірші:

Декламатор:

Я навчилася просто, мудро жити,
Дивитися на небо і молитися Богу,
І довго перед вечором бродити,
Щоб втомити непотрібну тривогу.

Коли шарудять в яру лопухи
І никне гроно горобини жовто-червоної,
Складаю я веселі вірші
Про життя тлінне, тлінне і прекрасне.

Я повертаюся. Лиже мені долоню
Пухнастий кіт, муркоче умильней,
І яскравий вогонь загоряється
На башточці озерної лісопилки.

Лише зрідка тишу прорізує
Крик лелеки, залетівшего на дах.
І якщо у двері мої ти постукаєш,
Мені здається, я навіть не почую.

 Ведучий:

Анна Ахматова створила цикл віршів «Київський зошит» і, звичайно ж,

дуже багато писала про Крим. Влітку вона любила носити полотняну сукню з

українською вишивкою, що їй привіз її другий чоловік М. Пунін з Києва.

Серед багатьох портретів Ахматової найкращим вважають портрет пензля

Натана Альтмана у синьо-жовтих тонах.

Ведуча:

Вона перекладала українську поезію І. Франка, П. Усенка. На вiрші

Ахматової спiвав Вертинський, вiн створив три пiснi на її слова.

Так перетинаються між собою українськi генiї. І якби Україна ще тоді була

незалежною державою, Ахматова, можливо, писала б мовою своєї матері, а не

мовою «старшого брата».

 

 

 

 

 

Сторінка друга

Оноре де Бальзак

Ведуча:

Визначне місце у романістиці світової літератури ХІХ ст. належить

Оноре де Бальзаку. Саме цей «Наполеон у прозі» широко змалював життя

тогочасної Франції, прагнучи розкрити закони людського життя. Хоча герої

його творів жили майже два століття тому, але їхні проблеми актуальні й для

нас. Це ті твори, що хвилюватимуть, приваблюватимуть не одне наступне

покоління.

Бальзак :

Моя праця має свою географію, свої сім’ї, свої краєвиди, інтер’єри, дійових

Осіб і факти, своє дворянство і буржуазію, своїх ремісників і селян, політиків і

денді, свою армію - одним словом, увесь світ. Головні події мого життя - мої

твори.

Ведучий:

Творчість Бальзака була відомою в Україні вже в XIX столітті.

Т. Г. Шевченко згадує про нього у своїх творах. Поціновувачами його

таланту були І. Франко, Марко Вовчок, М. Коцюбинський.

Бальзак:

28 лютого 1832 р. відбувся переворот у моєму житті Цей день став

початком великого кохання. Закохана в мій талант заміжня поміщиця

написала захопленого листа, зітканого із суцільних компліментів, і

підписалась загадково «Чужоземка». Без зворотної адреси.

Я, заінтригований, відповів. Не знаючи, куди надіслати листа, пішов до

свого приятеля, головного редактора «Газетт де Франс», і благав

надрукувати послання на сторінках газети.

Ведуча:

Іноземкою була російська піддана, багата польська поміщиця Евеліна

Ганська, яка мала маєток у с. Верхівня поблизу Бердичева.

Евеліна, прочитавши листа, чинить так само: відповідає авторові на

сторінках журналу «Котідьєн». Але цього разу вказує своє прізвище і адресу:

Бердичів, Верхівня.

Бальзак:

Я скуповую в книжкових крамницях усі атласи Російської імперії й з

лупою в руках скрупульозно починаю розшукувати на безкраїх, невідомих

для мене досі просторах дивні назви «Бердичів», «Верхівня».

Ведучий:

Почалося листування. Після зустрічі восени 1833 р. починається

унікальний роман у листах.

Бальзак:

Найбільша моя мрія - одружитися з Евеліною. Восени 1848 року їду до

Верхівні, щоб узяти шлюб (чоловік Ганської помер ще 1833 р.), але

царський уряд не дає на це дозволу, оскільки вважає, що одна з

найбагатших жінок не повинна виходити заміж за письменника, та ще й

іноземця.

Ведуча:

Бальзак тяжко захворів. До 1849 р. він живе в маєтку Ганської. І тільки

навесні 1850 р. вони отримують від імператора дозвіл на шлюб.

Бальзак:

В Україну я приїздив тричі. Мій шлях пролягав через Дубно, Броди... У

Львові цілий вечір провів у готелі «Жорж», насолоджуючись французьким

вином, грою в карти й архітектурними острівцями «маленького Парижа».

Утім, готельний сервіс і дороги справили на мене найбільше враження.

 

Наприклад,

Бродовський готель «Руський дім» я назвав місцем, яке лише дещо

поступається французьким в’язницям.

А в Радивилові, коли мій екіпаж загруз у дорожній багнюці так, що не

було видно коліс і карета сіла на «пузо», довелося кликати на підмогу

місцевих селян. П’ятеро здоровенних чоловіків нічого не змогли вдіяти, лише

коли підмога збільшилася до шістнадцяти, карету вдалося витягти з калюжі.

Ведучий:

І попри все Бальзак любив Україну. Він називав її «прекрасним краєм,

мешканці якого самі не знають, серед якої краси живуть». Приїжджаючи до

села Верхівня, Бальзак відкриває для себе Україну: «Я бачив справжні степи!

Там починались землі України -землі гарні й масні... і простеляються вони аж

до Чорного моря».

Ведуча:

Вперше відомий француз відвідав Київ восени 1847 року . Незадовго до

поїздки в Київ Бальзак відвідав Рим і був дуже вражений всім побаченим.

Бальзак:

Після того як я побачив католицький Рим,у мене виникло непереборне

бажання побачити Рим православний. Петербург - ще місто-дитя, Москва

ще тільки змужніла, а Київ - це вічне місто Півночі. Після відвідин Києва я

зрозумів, що Київ - це Північний Рим, православне місто з трьомастами

церквами; багатства Лаври, святої Софії вразили мене…

Ведучий:

Взимку 1848 року, у другий приїзд Бальзака, в Києві було весело -

проходили щорічні ярмарки, на які з’їжджалися купці з сусідніх держав, і

навіть із Персії. Заключалися договори про продаж зерна, купівлю маєтків,

здачі землі в аренду. В місті панувала атмосфера свята. Ніхто ні в чому собі

не відмовляв: грали, розважались. А розваг було достатньо: концерти,

лотереї, бали, маскаради… Бальзак, відвідавши один із балів, був вражений

тим, що вбрання київських дам кращі за плаття паризьких модниць: « Молоді

дами бувають на балах в платтях королівської пишності, набагато кращими,

ніж все те, що можна побачити в Парижі… Вони покоряють чоловіків своїми

нарядами»

Ведуча:

У Верхівні, маєтку Евеліни, Бальзак закінчив писати «Людську комедію»,

написав мелодраму «Мачуха», почав писати «Листи з Києва», які так і

залишилися незавершеними. В одному з них письменник запитує сам себе:

«Чому люди люблять одне одного?» І відповідає: «Люблять, тому що

люблять...». Той, хто хоч раз у житті був закоханим чи коханим, зрозуміє, що

Бальзак мав на увазі.

Адам Міцкевич

 

Ведуча:

Близько двох століть тому липневим ранком біля Графської пристані в

Севастополі зі шлюпки висадилась невелика група людей, серед яких був

двадцятишестирічний, ставний, з буйною кучерявою чуприною, не дуже

великопанського вигляду юнак. Його ім'я вже було відоме польському

читачеві як імя талановитого поета Адама Міцкевича .

 

Сторінка третя

Міцкевич:

Не зі своєї волі я покинув рідні ліси, озера, долини. Народжений на хуторі

біля невеличкого містечка Новогрудка, син бідного провінційного адвоката я

потрапив до цієї дивної компанії, що висадилася на Графській пристані, через

те, що був вигнаний з батьківщини і загнаний аж до Чорного моря суворими

вихорами історії.

Ведучий:

Результатом цієї мандрівки була блискуча низка віршів - цикл із

вісімнадцяти «Кримських сонетів» - справжніх шедеврів світової поезії.

Душу поета вабила ця романтика гір, ця екзотика, як вабила вона й надихала

Байрона, Ґете, Пушкіна. Міцкевич, часто кидаючи компанію, верхи їздив

крутими гірськими дорогами від Севастополя до Алушти. У динамічних

яскравих образах відобразив він свій переїзд через Байдари. Млостю

південної ночі оповито його вірш про Алушту вночі. У величавій

гіперболізації підноситься Чатир-Даг:

Там, де гірські орли не залітали зроду,

Спить грім в колисці з хмар,

повитий у тумані,

Там лиш зоря над мій підносилась тюрбан.

То Чатир-Даг.

Міцкевич:

Захоплююча мандрівка українською землею причарувала і надихнула

мене на створення поеми «Пан Тадеуш», балади «Світязь» і звичайно ж

циклу «Кримські сонети». Зоря віри у свободу вела мене крізь Крим, крізь

світ, крізь життя. Невгасний блиск цієї віри осяяв і кримські сонети .

Ведуча:

Так, Міцкевича причарувала й волинська природа, яку він оспівав у своїй

творчості. Балада «Світязь» - один з найпрекрасніших творів поета,

побудований на матеріалі словянської історії.

Декламатор:

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї,

Прагне на все надивитись,

Хай у Плужинськім бору побуває,

Гляне на озеро Світязь.

В пущі дрімучій розкинулись води —

Ясна і чиста рівнина,

Пуща їх тінню густою обводить,

Озеро — ніби крижина.

А як нічною проїдеш порою —

Станеш, затримавши подих:

Зорі побачиш вгорі й під собою,

Місяць у небі і в водах…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сторінка четверта

Райнер-Марія Рільке

Ведуча:

 Усе  життя  поет мандрував світом. Він побував  в  Африці  та

Німеччині, в Росії та на Близькому Сході. У 1897 p. познайомився з

Лу   Андреас-Саломе,   яка  народилась  у  Петербурзі   в   родині

російського   генерала   французького   походження.   Лу   вражала

сучасників розумом і силою характеру, її доля пов’язана не лише  з

Р.-М.  Рільке,  а й з німецьким філософом Ф. Ніцше.  Розповіді  Лу

запалили  поета  мрією побачити Росію, де вони  побували  разом  у

1899-1900 pp. Під час цієї подорожі вирішили відвідати й  Україну.

Р.-М. Рільке зацікавлено знайомився з Києвом, потім Дніпром доїхав

до  Кременчуга,  Полтави, Харкова –«...край чудової  України»,  -

писав  поет  у листі до матері. 

Рільке:

Україна пробудила у мене реальне бачення масштабності природи в

стихійній первозданності, величній безмежності. Україна дала мені творчу

наснагу. На цій землі я знайшов приклад жаданого єднання людей і природи,

землі і Бога, тут відкрилася головна мета мого життя – нести гармонію.

Подорож розбудила інтерес до історії Русі, Київської та козацької. Згадую

оце полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, і охоплює душу сум, що мене

там немає.

Ведуча:

Під час другої подорожі в Росію Рільке відвідав Л. Толстого у Ясній Поляні, а звідти поїхав до України і на початку червня 1900 р. прибув до Києва, де прожив майже два тижні. Про це він писав у листі до матері:

Рільке:

 “Мамо ,я вже два тижні у Києві. Перед цим побував у Ясній Поляні,родовому маєтку Толстого. Безперечно, Київ – то є найсильніше враження. Це місто близьке до Бога. Я б хотів тут оселитись назавжди ”

Ведуча:

 

Він милувався золотими банями Софійського собору та Києво- Печерської лаври. Спускався у печери і довго ходив там із свічкою. Гуляв берегом сивого Дніпра. У Києві Рільке відкрив для себе дивовижний світ давньоукраїнської літератури. Він прочитав Повість минулих літ Нестора Літописця, Слово о полку Ігоревім, Києво-Печерський патерик. 

Рільке:

«Сьогодні кілька годин мандрував підземними ходами. Це найсвятіший монастир... В моїх руках палаюча свіча. Я пройшов усі ці підземелля раз на самоті, раз із людьми»

Ведуча:

Вирушивши Дніпром «в край чудової України», він пливе до Кременчуга,

а потім поїздом їде до Полтави. Звідти - до навколишніх сіл, щоб «природу і

людей зблизька побачити». Ці враження відбилися у віршах «В оцім селі

стоїть останній дім...», «Карл XII, король шведський, мчить по Україні», де

бачимо характерне для Рільке сприйняття українського пейзажу «під знаком

вічності», на тлі безмежного часу та простору.

Останнім етапом українських мандрів поета був Харків, звідки він

повернув на Волгу.

Рільке написав також два оповідання з українського побуту - «Як старий

Тимофій умирав співаючи» та «Пісня про Правду» (1900). Персонажів цих

оповідань ріднить любов до народної української пісні - швець Петро і

старий Тимофій дбають, щоб пісня, в якій живе душа народу, не вмерла.

Приваблювала Рільке й постать Т. Шевченка. Поет познайомився з творами

Кобзаря в російських перекладах, а під час мандрів Україною відвідав його

могилу в Каневі.

Рільке:

      Подорожі 1899 та 1900 років стали для мене важливим кроком у пізнанні

слов’янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме

зустріч з Росією і Україною стала тим поштовхом, який пробудив у мені нове

відчуття природи, реального світу. Я відчув себе причетним до глибинних

джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи.

Ведуча:

Це та сама жадоба реального, котра знайшла вираження в подальшій

творчості письменника.

 

Суть митця - в нерозривному, повному й органічному зв’язку зі світом і

речами,- проголошує Рільке у вірші «Смерть поета»:

Ті люди, що живим поета знали,

не відали, яким єдиним він

зі світом був: його лицем ставали

ці води, гори, ниви цих долин.

 

Декламатор:

В оцім селі стоїть останній дім,

самітний, наче на краю землі.

Іде дорога селищем малим

крізь темну ніч і губиться в імлі.

 

Мале село — це тільки перехід

між двох світів у інший лячний світ,

передчування моторошна путь.

І ті, що йдуть з села за круговид,—

брестимуть довго чи в дорозі вмруть.

(Переклав Микола Бажан)