Урок "Василь Стус - український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників".

Тема. Василь Стус  - український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець.  Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників.

Мета (формувати компетентності): предметні   (знати основне з творчої біографії поета; висловлювати власну думку про важливість громадянської позиції в житті); ключові (визначати  ціннісні пріоритети  життя на засадах громадянського суспільства; висловлювати міркування, проводячи аналогії з сучасним життям); загальнокультурні (формувати ствердження рис «стоїцизму», активної життєвої позиції; усвідомлення понять честі, людської гідності, мужності, сили духу на прикладі  життя і творчості В. Стуса).      

Тип уроку: засвоєння нових знань

Обладнання: портрет В. Стуса, збірки поета, відео з документальних  фільмів  «Василь Стус. Феномен «суток»,  «Василь Стус  і Віктор Медведчук. Документальна версія. Машина часу», «Справа Василя Стуса», епіграф.

Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а — робив би коло землі... Зневажаю політиків... Ціную здатність чесно померти.

                                                             Василь Стус

 

Перебіг уроку

1. Організаційна частина.

     ІІ.      Актуалізація опорних  знань

1. Перевірка домашнього завдання
2. Клоуз- тест.

1. Маруся Чурай - донька ... (Гордія та Ганни Чураїв)

2. Гриць Бобренко - козацький ... (хорунжий)

3. Син Якова Остряниці ... (Іван Іскра)

4. Полковник полтавський ... (Мартин Пушкар)

5. Спалив Київ у 1652 році ... (Януш Радзивілл)

6. «Його спалили в мідному бику». (Северин Наливайко)

7. Загинув у бою, повертаючись із посольства. (Іван Іскра)

8. Мине сім літ - і голову сю сиву Виговському на списі подадуть. (Мартина Пушкаря)

9. Упир з холодними очима, пихатий словом і чолом, душа підступна і злочинна, закута в панцир і шолом. (Ярема Вишневецький)

10. Про що він думав, сам на сам з собою, опівночі, напередодні бою? Який душа несла його тягар, про що тоді він радився із Богом? (Богдан Хмельницький)

11. А он уже й видніє з далини столиця Вишневецького - ... (Лубни)

12. «Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа», - каже ... (Іван Іскра).

IIІ. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми, мети уроку.

Василь Стус - один із найвизначніших світових поетів XX століття, сумління нашої нації. Він був одним із дисидентів, його репресував і знищив комуністичний режим, а твори довгий час замовчувалися. Тому за життя лише за кордоном побачили світ його поетичні збірки «Зимові дерева», «Свіча в свічаді», «Палімпсести», «Веселий цвинтар». У його поезії нестримно пульсує наскрізний вітаїстичний пафос, там є щира радість від сприймання життя, постійна спрага пізнання світу й себе, відчуття внутрішньої свободи. Як взірець найморальніших чеснот він розкриває читачеві свою душу, нехай глибоко зранену, болючу, але живу «під вічністю високого неба». І цим екзистенційним саморозкриттям утверджує себе на полі справжнього мистецтва. Усе творче й фізичне життя В.Стуса - наче спалах яскравої зірки, відсвіт од якого покликаний освітлювати шлях очищення й самоздійснення.

Епіграфом уроку хай будуть слова В. Стуса: “Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а — робив би коло землі... Зневажаю політиків... Ціную здатність чесно померти.“

Трагічній долі письменника-патріота, що віддав свій талант безмежно

любимій Україні, і буде присвячено наш урок.

IV.Сприймання та усвідомлення нового матеріалу.

Матеріал для вчителя.

З-поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із забороною творчої діяльності. В обох життя обірвалось на півдорозі (Т. Шевченко помер у 47 літ, В. Стус — у 48). Водночас вони поціновуються не у своїй природній властивості як поети, яскраві творчі постаті, немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окреслюються передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену національну гідність.

Повідомлення учня про дитячі роки поета (випереджувальне завдання)

Життя  Стуса – це дорога через терни до зірок. А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час різдвяних свят 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, був четвертою дитиною у сім’ї. Дата народження, яка збіглася з днем народження Ісуса Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в її шкільні роки, а в дорослі — стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7 січня, записала 6. Василь питав глибоко віруючого теолога-самоука Семена Покутника, яке значення для людини має дата народження. «Додаткова благодать, щастя. А можливо, хай у меншому, не всекосмічному огромі, та ж спорідненість з Христовою долею, жертовність самого життя і Голгофа ранньої смерті», — сказав Семен.

Батьки його – Семен Дем’янович та Олена Яківна були селянами. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», проходило в атмосфері добра і любові, але бідності:«Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи - рвав траву - чи для корови, чи для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко жили - мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта  латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею (сестричкою) ходили бозна в чому».

А ще — народної пісні. В. Стус згадував: «Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати... Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається».

У 1944 -1954 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265. Пам'ять по собі школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання — вадило. Одне чужомовне, а друге — дурне. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов», — згадував Василь Стус.

У школі Василь вчився на «відмінно», у 4—6 класах знав напам'ять майже весь «Кобзар» Т. Шевченка. Закінчив школу зі срібною медаллю. На все життя запам’ятався епізод, пов'язаний з поїздкою Василя Стуса до бабусі. «Пам’ятаю, як у 1951р. я їздив у село до бабуні. Збирав колосся - по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні (безтарка з парокінню) - наздогнав мене , став видирати торбинку, а я кусав… за його гидкі червоні гидкі руки. І таку злість мав, що одібрав торбу, а другого дня стерню зорали».

   То була перша його перемога над батіжною владою. Хто пережив це колоскозбирання, на все життя запам’ятав і колючу, як щітка, стерню, що до крові обдирала босі дитячі ноженята, і пекучі кров’яні п’явки на худеньких спинах од нещадного об’їждчикового батога, в’їдливі остюки за комірцем полотняної сорочки.  Але найпекучішим, найнестерпнішим за всі п’явки і остюки  було і залишилося щемке відчуття приниження, несправедливості, образи з боку безмежної влади. Можливо, ще тоді в дитинстві, у Стуса сформувалась неприязнь до несправедливості.

Повідомлення учня про студентські роки та початок трудової діяльності

З 1954 року Василь Стус навчався на історико-філологічному факультеті Донецького педінституту. Студентські роки він пізніше назвав “трудними“. Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, а ще більшою мірою казенного, схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була переповнена тогочасна офіційна наука, і передовсім — історія. Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, передусім поезією. Серед улюблених письменників — М. Рильський і В. Свідзинський,                    Б. Пастернак і Й. В. Ґете, P. М. Рільке, С. Квазімодо. Він прагне осягнути таємниці художньої майстерності таких різнопланових письменників, якими були Л. Толстой і В. Стефаник,  А. Камю та В. Фолкнер. У 1959 році закінчує навчання з червоним дипломом  їде працювати в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині, «стужілий за справжньою (не донецькою) Україною», він там «витеплів душею, звільнився від студентського схимництва». Як учитель, В. Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці — до призову в армію. «До Василя учні горнулися — це вам всі скажуть… Після уроків він залишався з учнями, хотів більше грамоти навчить…» — згадував його колега-вчитель.

У цьому ж  році на сторінках “Літературної газети“ з’являється добірка віршів    В. Стуса, у  якій він заявив про себе як про цікавого, неординарного поета. Тепле вступне слово до неї написав А. Малишко:«Багато вже мовилося про те, що в нашій поетичній практиці, зокрема в роботі молодших і молодих поетів, багато штампу, сірості і поверховості, отих загальнонадуманих, відписок на певну тему чи явище, які нічого спільного з поетичною творчістю не мають.

   Тим радісніше стає на душі, коли серед потоку сірих і нудних віршиків, в яких поезія не ночувала, натрапиш на свіже й справді поетичне явище. Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна.

...Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора. Це говориться не для пустослівної похвальба, а для того , щоб молодий автор Василь Стус , бачив свої недоліки, швидше і глибше зростав і формував своє серйозне обдаровання. В одному з віршів він пише:

Не одлюби свою тривогу ранню.

І ми бажаємо йому цю «ранню тривогу», свій поетичний труд ніколи в житті не одлюбити. Щасливої дороги вам, молодий поете!» Це окрилило Василя Стуса.

З 1959 по 1961 рік служить в армії. «Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони», — згадував В. Стус. З 1961 року викладає українську мову і літературу в 23-ій Горлівській школі, працює літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас», друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро».  Ці роки він назвав «часом поезії». Захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератур, багато пише сам.

1963 рік став роком вступу до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. В. Стус працює над дисертацією “Джерела емоційності літературного твору“,  бере участь у роботі Клубу творчої молоді (Лесь Танюк, Алла Горська, В'ячеслав Чорновіл).

 

Учитель. Пригадайте 60-і роки. Це справжній Ренесанс української літератури! Д. Павличко, В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Є. Гуцало були поколінням новаторів, яке будило національну самосвідомість народу. Шістдесятники докорінно оновили арсенал поезії, виробили нові підходи до творення образів, які будувалися на широкій асоціативності, сміливому введенні в мистецьку практику понять і категорій, пов'язаних із досягненнями науково-технічного прогресу — з розвитком космонавтики, атомної фізики, генетики, значною мірою змінили застиглі уявлення про традиційні поетичні жанрові форми, збагатили образну мову.

Та з другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися зміни. З усуненням від влади М. Хрущова розпочався період «застою». Переслідувалися всі, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами. їм чіпляли ярлики «націоналістів», «дисидентів», заарештовували, кидали до в'язниць та гулагівських таборів. Літературознавці, письменники, художники, що входили до вище згаданого Клубу творчої молоді, протестували проти арештів, гонінь національної інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання. Вони найперші зазнали переслідувань. Задушлива атмосфера панувала тоді й в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота. Певна річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, тому у вересні 1965 року його виключають з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Після перегляду картини до глядачів звернувся Василь Стус і запропонував висловити протест проти незаконних дій (арешти серед шістдесятників) уряду та КДБ вставанням. А в наказі М. Шамоти зазначалося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу».

Відео, уривок з документального фільму «Василь Стус. Феномен «суток»

І почалися поетові поневіряння. Він влаштувався на роботу в будівельній бригаді, яка споруджувала метро, потім — кочегаром у дослідному господарстві Українського науково-дослідницького інституту садівництва. Тут працював недовго. Василя звільнили з тією мотивацією, що кочегаром не може працювати людина з вищою освітою. Дивом пощастило отримати посаду наукового співробітника Державного історичного архіву. Та вже у червні 1966 року Стуса звільнили і з цієї роботи.

Поета не друкували. Рукопис першої збірки віршів «Круговерть» у 1968 році дістав негативну рецензію у видавництві «Молодь», і книга не побачила світу. Особливо болісно пережив він те, що й другий рукопис — «Зимові дерева», який п’ять років «залежував місце» у видавництві «Радянський письменник» і навіть був схвалений до друку, теж зазнав долі «Круговерті». «Така збірка мені була психологічно потрібна, оскільки без такої я не міг іти далі…» — писав В. Стус.

Однак, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував поетичну творчість й вів активну громадську діяльність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й брежнєвського беззаконня. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник    Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: «Я просто так не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так». У 1970 році в Брюсселі вийшла перша опублікована книжка «Зимові дерева» (уривок з відео «Справа Василя Стуса») . У цьому ж році була трагічно вбита художниця Алла Горська. У промові над її труною В. Стус звинуватив у вбивстві владу. У середині 1971 року Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до центрального комітету комуністичної партії, в якому, звертаючись до совісті керівників і добиваючись правди, відстоював право «шістдесятників» на друк, наголошував на втратах, яких зазнає українська література через те, що справжні таланти не мають змоги видавати свої книги. Ці листи кваліфікували як антирадянську пропаганду.

У 1971 році у 12 примірниках було видрукувано збірку В.Стуса «Веселий цвинтар». У січні 1972 року В. Стуса заарештовано. У вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року говорилось, що він «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п'ять років і заслання на три роки.

Відео «Василь Стус і Віктор Медведчук. Документальна версія. Машина часу» (уривок)

 Знервований і знесилений  тяжкою життєвою й соціальною боротьбою, Василь Стус починає писати політичні заяви, вимагаючи справедливості для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребують підтримки.

Лист В.С. Стуса до першого секретаря ЦК компартії України П.Ю. Шелеста

Шановний Петре Юхимовичу!

У житті бувають ситуації, коли виникає прагнення гово­рити, як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію. Колись Шевченко писав:

Я так люблю

Мою Україну убогу,

що проклену святого бога,

за неї душу погублю.

Я повторив би ці слова, замінивши слово «Україна» словом «істина як справедливість».

У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почут­тя справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеаль­ною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, а для народів усього світу мусить правити за взірець.

І   коли я бачив факти несправедливості, особливо ж прак­тику, коли чесній, принциповій, добрій людині гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважаю за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман само­закоханості, антисемітизму, загумінкованої обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно прича­щає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива.

Отож, я не прошу помилування. Висловлюю останнє своє про­хання. Дуже Вас прошу — зробити так, щоб люди, які щиро праг­нуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розу­мів і чесних душ.

Я вірю, що ви хочете справедливості й добра. Прошу пові­рити й мені, що я хочу (і щиро, завзято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра — для трудівни­ків, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не порозумінь.

З повагою ВАСИЛЬ СТУС                                                                                            18.01.1972 року

У стінах київського КДБ було закладено основу наступної збірки — «Палімпсести». Ув'язнення В. Стус відбував у Мордовії. Восени 1975 року Стуса возили до Києва (на “перевиховання“). У цей час він був у дуже поганому стані через виразку шлунка. Стус не виявив бажання “перевиховатися“ і відмовився розмовляти з катами КДБ. Його привезли назад до табору у Мордовії. Після наполегливих вимог і важких шлункових кровотеч йому зробили операцію у спеціальній лікарні для ув'язнених у Ленінграді. (Відомо, що політв'язнів не посилають до цієї лікарні, яка вважається найкращою.) У лютому 1976 року, після операції (вирізали три чверті шлунка), Стуса позбавили призначеного йому на шість місяців дієтичного харчування. Поетові було дозволено позачерговий пакунок. Але коли пакунок надійшов до табору, адміністрація повернула його, мовляв, Стус «відмовився від посилки».

У червні 1976 року, при ліквідації табору ч. 17, у Стуса вилучили 300 віршів. Йому пред'явили акт про знищення усіх віршів — не менше, ніж 600—800 поезій, праці всіх його років табірного життя. Із розформованого табору ч. 17 Стуса перевели до табору ч. 19. Тут у нього щодня робили обшук, роздягали догола і примушували присідати. Стус заявив протест, перестав вставати у стрій при перекличці. За це його — важко хворого — помістили до карцеру на 14 діб. Товариші Стуса, вкрай занепокоєні його станом, писали прохання прокуророві, зверталися до представників КДБ у таборі з проханням скасувати карцер. Позитивної відповіді не було. Клопоталися перед начальством табору. Просили дати в карцер Стусові хоча б постіль і трошки поліпшити харчування. На це прохання також прийшла відмова. Після двох тижнів у карцері Стус оголосив голодування. Він вимагав:

1.  повернути забрані вірші, написані в таборі;

2.  дати можливість творчо працювати;

3.  скасувати обмеження на листування (кореспонденції на його ім'я не пропускали).

На знак солідарності зі Стусом голодували вірменин Маркасян і росіянин Солдатов.

1 серпня 1976 року В. Стус спромігся на нечуваний для громадянина тоталітарної системи вчинок — написав заяву до Президії Верховної Ради СРСР з вимогою позбавити його громадянства. «Слідство і суд насправді перекреслили всі мої надії на будь-яку участь у літературному процесі, надовго позбавили мене прав людини. Усю мою творчість — поета, критика, перекладача, прозаїка — поставили поза законом; увесь мій 15-річний доробок сконфіскували і, напевно, в більшості вже знищили. В ув'язненні я зазнав ще більшого пониження... Таким чином я заявляю: залишатися підданим СРСР я більше не вважаю можливим для себе, і тому прошу виселити мене за границі країни, в якій мої права людини нахабно знехтувані». На початку 1977 року В. Стуса відправили етапом на золотовидобувну шахту в селище Матросово Магаданської області.

Відео, уривок  з документального фільму «Василь Стус. Феномен «суток»

Українська діаспора та передові люди світу пробували підтримати дух              В. Стуса й допомогти йому вистояти. У 1977 році у видавництві «Сучасність» було видано Стусову збірку «Свіча в свічаді». Нобелівський лауреат Генріх Белль написав рекомендацію, за якою опального радянського поета було прийнято до міжнародної організації PEN-клубу.

Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. Ім'я В. Стуса стало широко відомим у цілому світі, його поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу. Працює поет у ливарному цеху заводу ім. Паризької Комуни, згодом — на конвеєрі Київського взуттєвого об'єднання «Спорт». Енергійна громадська й літературна діяльність, вступ до Гельсінської спілки стали приводом до другого арешту.

У травні 1980 року В. Стус отримав немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму і п'ять років — заслання. У грудні 1980 року ув'язненого доставили в Кучино Чусовського району Пермської області. Цей табір вважався найстрашнішим в СРСР. Прощаючись з дружиною,  В. Стус, передчуваючи непоправне, сказав: «Такого терміну я не витримаю».

На захист поета і за його звільнення виступила прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії  Г. Белль, академік А. Сахаров, який 12 жовтня 1980 року сказав: «Вирок           Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса, поетів і письменників у всьому світі, моїх колег-вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса».

Відео, уривок  з документального фільму «Василь Стус. Феномен «суток»

У 1981 році відбулося останнє побачення В. Стуса з дружиною і сином. Допомогти радянському політичному в'язневі було нелегко. З середини 1982 року Василеві Стусу заборонено пересилати в листах до батьків і дружини власні твори. У грудні на нього накладено ще одне покарання — рік камери-одиночки. В ув'язненні В. Стус створив останню збірку — «Птах душі», яку було конфісковано. Поет називав своїх мучеників катами у вічі, за що його били й кидали в карцер. 28 серпня 1985 року Стуса відправили в карцер  за те, що, читаючи  книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року В. Стус помер. Містична знаменна дата: саме 4 вересня, тільки 1965 року, відбулася прем'єра «Тіней забутих предків», дата Василевого виступу, після якого почався двадцятилітній шлях на Голгофу.

Останні хвилини життя В. Стуса досі не з'ясовані. Що стало причиною смерті? Серцева недостатність? Нервове перенапруження? Побої наглядачів? Його поховали на кладовищі у селі Борисово таємно, уночі, за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло.

Відео, уривок  з документального фільму «Василь Стус. Феномен «суток»

В. Стуса. Через 4 роки поета було повністю реабілітовано «за відсутністю складу злочину».

16—19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху В. Стуса і його побратимів Ю. Литвина і О. Тихого, замордованих тоталітарною системою в тюрмах та концтаборах, на Байковому кладовищі. Похорон перетворився у тридцятитисячну маніфестацію. Поховали 47-річного Василя Стуса біля померлого теж у шевченківському віці відомого актора Івана Миколайчука. У 1991 році В. Стусу було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка за збірку «Дорога болю». Ця книга була першою, надрукованою в Україні.

«Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що край його почує. Боже провидіння вело його, обертаючи фізичне виснаження невільника невичерпністю духовних сил поета, чуту щоденно брутальну тюремну лайку — добірним виквітом рідного слова у віршах» - писав  І.Дзюба.

Усього тринадцять років  неволі за сорок сім — як сорок сім і у Т. Шевченка — життя. Тільки ж Кобзареві судилося відбути десять років солдатчини, Стусові — десять років гулагівських таборів і померти в неволі. Хоч на захист поета, за його звільнення виступала прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії  Г. Белль, академік А. Сахаров, який сказав, що навіть на трагічному тлі тогочасних беззаконь «вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю» і закликав скасувати його.  У 1985 році Генріх Белль  висунув Стуса на здобуття Нобелівської премії. Стус не дожив до розгляду його справи. У Стуса залишився син Дмитро, він дякував Богові за нього і за долю і навертав сина на гідний шлях.

                                                 Лист до сина

   Я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика – поки й гегне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя?Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого  голуб’ятка? Ще жовтодзьобого – годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним як за батьком… В моїй пам’яті – поки й житиму- буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову(дідусь уже помер). І від того, що це було, що це я бачив і бачили інші люди, - світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі жити так, аби голуби сідали на плечі.

 5 вересня 2019 року у всіх кінотеатрах країни  відбулась прем’єра фільму «Заборонений: Історія життя і боротьби Василя Стуса» (режисер Роман Бровко) за книгою  Артема Кірсанова, Сергія Дзюби.

V. Закріплення знань, умінь та навичок.

Проблемне завдання.

   Прокоментуйте відгук рецензента КД Б. М. Нагнибіди на першу збірку                В. Стуса «Круговерть»

«Молодий поет Василь Стус, судячи по окремих віршах, строфах,   а то — і рядках — людина талановита…Можна навести чимало вдалих поезій, гарних строф з поезій Василя Стуса. Але вони, на жаль, визначають форму, зміст, дух всієї книги…Перечитуєш… і дивуєшся з того, як молода людина, сучасник наших буремних, героїчних, а часом і драматичних подій, зуміла відмежуватися від них

від них, заховатися від них у світ своїх дрібних переживань і невиразних прагнень.

Нова, найголовніша риса нашого суспільства — почуття колективізму, почуття спільності боротьби та інтересів, наче і невідомі автору…Світ сповнений подіями історичного значення, працею мільйонів людей соціалістичного табору, які зусиллями своїми перетворюють світ,людину, дивують своїми відкриттями, подвигами все людство. Життя сповнене чудодійними проявами людського героїзму в ім’я великої мети. Але все це (в більшості поезій рукопису) поза увагою В. Стуса. Його цікавить дріб’язок, далекий від життя. Його ліричне “я” захоплене дрібними переживаннями, умовною філософічністю, яка нічого спільного немає зі справжньою філософією, яка вторгається в життя, в переживання людей, в їхні долі. Чи не тому в книзі зустрічаємо мало сюжетних поезій, а в ліриці переважає байдуже “міркувальництво”, яким поет

абстрагується від живого життя, його героїв. Хай не ображається Василь Стус за цю правду, бо саме в ній, на мою думку, найголовніший недолік рукопису».

(Ясніше не скажеш. Несприйняття існуючого світу, протиставлення цьому світові власного, що проріс з маминих пісень, дитячих образків несправедливості, набутого досвіду «дорослого» життя — саме це найбільше налякало «рецензента». М. Нагнибіда відзначає «намагання поета навмисно ускладнити вірш, вивернути слово не по-людському».)

  «Коли уважно вчитаєшся в нарочито ускладнені поезії В. Стуса,— веде далі М. Нагнибіда,— то помічаєш, що мисль у них куца, думки — на гріш».

VІ. Підбиття підсумків уроку.

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

— Найбільше мене вразило те…

 

VІІ. Домашнє завдання.

Знати матеріал про життя і творчість В. Стуса, вміти аналізувати його поезії

Індивідуальне завдання. Знайти висловлювання сучасників поета про нього.