Урок з історії України -10 клас

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нові тенденції розвитку культури в 1914-1921 рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          Очікувані результати:

здобувачі освіти  мають навчитися:

 пояснювати поняття : «культура», «українізація»;

називати нові тенденції розвитку культури 1914-1921 рр. та фактори, які на неї вплинули;

характеризувати політику українських урядів в галузі освіти 1917-1921 рр.,визначати її  спільні та відмінні риси;

робити висновки та узагальнення щодо впливу різних політичних сил в 1917-1921 рр. на культурне та мистецьке життя на території українських земель.

Обладнання: Підручник, документи, ілюстрації, портрети діячів культури, мультимедійний проектор, аудіо- та мультимедійні матеріали.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

І. Підготовчий етап уроку.

1)Оргмомент

2)Актуалізація опорних знань і  вмінь  учнів.

Прийом «Знайди пару»

1)Згадайте зміст поняття «культура»              

2)Якими були умови розвитку  культури на початку ХХ століття?  

3)Яким був стан освіти на початку ХХ століття?                                             

4)Пригадайте дату створення УЦР.

5)Коли гетьман П. Скоропадський прийшов до влади?

6)Коли була створена Директорія?

А)Лише 19,8% українців були письменними, за Всеросійським переписом 1897 р. Початкова освіта знаходилася у занедбаному стані. В зв’язку із скрутним матеріальним становищем значна кількість дітей робітників і селян вибувала із початкових шкіл.

Б)Сукупність матеріальних і духовних цінностей, що об’єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, повсякденне життя та ін.

В)Колонізаторська і шовіністична політика урядів Росії та Австро-Угорщини у царині культури; піднесення визвольного руху і національної свідомості населення; глибоке розшарування українського суспільства.

Г)13 листопада 1917

Д)29 квітня 1918

Е)4 березня 1917

Здобувачі освіти  виконують це завдання в зошитах, протягом 5-7 хвилин, по закінченні один із них називає правильні відповіді.

Вступне слово вчителя.

Вчитель повідомляє тему, мету уроку, ставить перед учнями проблемне завдання: «Аргументовано доведіть або спростуйте твердження М. В. Кордона: «Попри всі негаразди, пов’язані зі зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватися».

Учні записують в зошити тему уроку, план вивчення нового матеріалу.

ІІ. Основний етап.

План вивчення нового матеріалу.

1.Особливості розвитку культури 1914-1917 рр.

2.Політика українських урядів  в галузі освіти.

3. Мистецьке життя. 

 1.Особливості розвитку культури 1914-1917 рр.

Робота з документом. Здобувачі освіти аналізують цитату: «У світі, розколотому «на біле і червоне» класово-політичним двобоєм, про цілісність культури та її системну повномірність не могло бути і мови: кожна зі сторін — антагоністів піднесла на свої гасла тільки «лозунгові» імперативи і підперла їх багнетами»  висловлюють власні судження щодо її змісту.

Вчитель, використовуючи матеріал  презентації, називає  здобувачам освіти нові тенденції та фактори які вплинули на розвиток української  культури в 1917-1921рр.

Учасники освітнього процесу  записують в зошит нові тенденції розвитку культури  та фактори що на неї вплинули  в 1914-1921 рр.

2.Політика Українських урядів  в галузі освіти.

Група здобувачів освіти (2-3 учні) отримавши випереджувальне завдання виступає із повідомленням про політику Українських урядів  в галузі освіти, демонструє презентацію, решта  здобувачів  роблять записи в зошит заповнюють таблицю: «Політика  Українських урядів в галузі освіти  1917-1921 рр.»

Назва уряду	Політика  в галузі освіти
Українська Центральна Рада
Гетьманат П.Скоропадського
Директорія
Більшовики
Спільні риси	Відмінні риси

 

 

 

 

         3.Мистецьке життя.

Здобувачі освіти діляться на 3 мікрогрупи ,кожна група отримує завдання, опрацьовує  текст, який  отримує  у вигляді роздавального матеріалу, готує відповідь на запропоноване їм запитання.

 І група «Театр». Питання: «чим були викликані відмінності у політиці більшовицької влади і урядів П. Скоропадського та Директорії щодо театрів?

ІІ група «Музика». Питання: «якими були характерні явища розвитку музичного мистецтва на території українських земель на початку ХХ століття? Про що вони свідчили?

ІІІ група «художнє мистецтво». Питання: «Як вплинули події 1917 -1921 рр. на розвиток українського образотворчого мистецтва?»  (Інформація додається у додатках до розробки уроку). На виконання завдання відводиться  5-7 хвилин. По закінченні виконання завдання представник кожної групи повідомляє про результати роботи групи.

ІІІ. Заключний етап уроку.

1.Робота з документом Історик І. Огієнко у книзі «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918 р.) запитував: «Чи ми ж справді маємо право на вільне життя, чи ми маємо право на ту автономію, якої так настирливо домагаємось ось уже більше двох віків? Чи народ наш – окремий народ, чи він же має свою культуру,– культуру оригінальну, своєрідну? Чи в минулому єсть у його своя історія, своє життя? Чи справді нам потрібні окремі школи з нашою мовою, окремі університети, чи може це тільки наші вигадки, як про все це тепер кажуть несвідомі люди?»

Учні дають відповідь на питання документу.

2.Виконання вправи «Задай питання товаришу». Здобувачі освіти, використовуючи здобуті на уроці знання, задають питання своїм товаришам.

3.Обговорення проблемного питання .

4.Домашнє завдання.

Опрацювавши  самостійно літературу, написати в зошит повідомлення  на одну  із запропонованих тем:

1) Тенденції розвитку літератури в 1914-1921 рр.;

2)Розвиток науки 1914-1921 рр.;

3)Церковне життя в 1914-1921 рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

Додаток А

Театр

До революції на території України існував лише один стаціонарний театр — трупа М. Садовського в Києві. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Впродовж кількох останніх десятиліть театр в Україні був осередком національної ідеї.

Від перших днів революції, вже з березня 1917 р., почали утворюватися різні літературні та мистецькі об’єднання на національному ґрунті: «Вільне мистецтво», Комітет українського національного театру тощо, в яких згуртувалися кращі художні сили: актори I. Мар’яненко, Л. Курбас; літератори Л. Старицька-Черняхівська, В. Винниченко, С. Черкасенко, О. Олесь; публіцисти I. Стешенко, С. Єфремов; художники Ф. Кричевський, Ф. Балавенський; композитор О. Кошиць та ін. Головною метою їх було сприяння розвиткові театральної справи: утворення нових труп, допомога з репертуаром, інші організаційні питання. При Комітеті, наприклад, працювала репертуарна комісія у складі Л. Старицької-Черняхівської, О. Олеся та В. Самійленка. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та оновлювали репертуар.

Вже 12 березня 1917 р. в театрі М. Садовського провела перші театральні збори. За результатами зборів розпочалася робота з відкриття першого Українського національного театру. 24 квітня при Центральній Раді на основі товариства «Український національний театр» було створено однойменний комітет на чолі з В. Винниченком. Під керівництвом комітету засновано друкований орган «Театральні вісті».

Упродовж червня 1917 р. підготовили проект репертуару та склад трупи. У липні обрали дирекцію театру: М. Грушевську (дружина М. Грушевського) та О. Кошиця - представники комітету театру, І. Мар’яненко - директор театру. 16 вересня 1917 р. Український національний театр відкрив сезон у приміщенні Троїцького народного дому. До утворення театру долучились трупа М. Садовського, театр Леся Курбаса та музично-драматична школа М. Лисенка.

Важливе значення в театральному житті мало відкриття 8 жовтня 1917 р. у Києві першої Української народної драматичної школи.

У 1918 p. в Києві було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. «Молодий театр», очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра.

«Молодий театр» увійшов до історії як трупа мистецьких пошуків. Показуючи зразки класичного і сучасного європейського та українського театру, «Молодий театр» здійснив революцію в українському театрі, модернізувавши його і відкривши нові перспективи.

14 серпня 1918 р. Український національний театр реорганізовано в Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського.

Після реорганізації Українського національного театру значна частина його акторів увійшла до створеного 23 серпня 1918 р. Державного драматичного театру, «театру європейського репертуару» під керівництвом Б. Крживецького та О. Загарова (нині це Дніпропетровський обласний український музично-драматичний театр імені Т. Шевченка).

Обом театрам було надано постійні приміщення і державне утримання. Державні театри сприяли поширенню національної ідеї серед глядачів. Українське театральне мистецтво у досліджуваний період виступало важливим чинником культурного процесу. Плани театрів були доволі насиченими, актори репетирували нові постановки як вітчизняних, так і світових драматургів, художники готували нові декорації, але через брак коштів, а також внаслідок постійних політичних колізій багатьом із цих планів не судилося здійснитися.

Театрально-музичне мистецтво отримало підтримку і від Директорії УНР. Зокрема, за підтримки В. Винниченка засновано нові професійні та напівпрофесійні театри в Херсоні, Катеринославі, Проскурові та інших містах. У 1918 р. на основі гуртка драматичної секції Українського художнього товариства ім. М. Заньковецької в Одесі засновано першу в місті і другу в державі українську драматичну школу. Викладачем та керівником художньої частини школи стала актриса М. Заньковецька.

Навесні 1919 р., з ініціативи К. Марджанова, Л. Собінова та Я. Степового, в Києві було створено театр «Музична драма». На сцені цього оригінального театру відбувалася цікава й плідна співпраця Л. Курбаса з хореографом М. Мордкіним і кінорежисером М. Бонч-Томашевським, якими було освоєно своєрідний жанр — оперні вистави «Тарас Бульба» і «Утоплена» М. Лисенка, «Галька» М. Монюшка, «Азіаде» Мордкіна та ін.

Діяльність більшовицької влади в театральній сфері позначена насамперед націоналізаціями, перейменуваннями і закриттями «аполітичних» та «ідейноворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні всі кращі театри.

1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка, на чолі якого став молодий Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 р. він переїхав до Харкова, а у 1926 р. - до Києва.

Для підготовки молодих акторів і режисерів у жовтні 1917 р. у Києві було відкрито Українську народну драматичну школу і режисерсько - інструкторські курси. Невдовзі, за Гетьманату, ці навчальні заклади здобули статус державних і відповідне утримання. Державна драматична школа мала дворічний курс навчання і готувала працівників народних театрів. Режисерсько-інструкторські курси складались із двох відділів — режисерського, який за два роки надавав спеціальну режисерську підготовку, та інструкторського, що за рік готував працівників народних театрів. Український державний драматичний театр у грудні 1918 р. почав готувати молодих акторів у власному «Iнституті співробітників» із трирічним курсом навчання.

Вихованню національної свідомості та зростанню культури мешканців села допомагали аматорські театри, організовані із сільської інтеліґенції із залученням самих селян, популярні по всій Україні ранки й вечірки з різноманітною програмою, які влаштовували школи, гімназії, народні університети, освітні та культурні установи. У газетах тих часів відмічалося виникнення у містах і селах України самодіяльних оркестрів народних інструментів, хорових капел, наголошувалося на великому значенні української народної пісні, її зв’язку з усім історико-культурним життям України та моральному значенні, підкреслювалися велика музична талановитість українського народу, виховне значення української пісні, її з’єднуюча й відроджуюча сила.

Чим були викликані  відмінності  у  політиці більшовицької влади і урядів П. Скоропадського та Директорії щодо театрів?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Б

Музика

Становлення національного театрального мистецтва тісно пов’язане з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. Одним із перших сподвижників цієї справи став відомий вже на той час український хоровий диригент та композитор О. Кошиця (1875-1944). Він, розуміючи роль української народної пісні в національному відродженні України, став ініціатором подання генеральному секретареві освіти 17 серпня 1917 р. плану діяльності музичного відділу «Українська пісня, музика і музична освіта». На перше місце висувалося завдання «вернути народові його музичну мову, народню пісню». Для цього передбачалося зібрати, записати і видати друком «все, що в народній музичній творчості є оригінального, дійсно українського».

Поширення пісенної національної спадщини в народі покладалося на народні хори та хорові товариства. В усіх більш-менш значних центрах України планувалося створити періодичні курси теорії музики, історії і теорії української пісні, хорового національного співу та регентського мистецтва, для музичної освіти мас - курси музичної грамоти при згаданих вище хорах, а також запровадити уроки співу в школах.

У кінці 1917 р. у Києві створено Український народний хор під керівництвом диригента та композитора К. Стеценка (1881-1922). Дещо пізніше старанням К. Стеценка та О. Кошиці (18751944), який очолив музичний відділ міністерства народної освіти та мистецтв, відкрили перший Український національний хор у Києві. На початку січня 1919 р. за ініціативою С. Петлюри хор реорганізовували в Українську республіканську капелу. У 1919-1920 рр. колектив із тріумфом виступив в Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. В липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.

Восени 1918 р. у Києві створено Національну оперу - Український державний театр драми та опери під керівництвом М. Садовського.

2 вересня 1918 р. Головне управління справами мистецтв і національної культури Міністерства народної освіти і мистецтв затвердило законопроект про реорганізацію Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка у Вищий музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка з програмою і правами консерваторії. Тут відкрили 3 факультети: педагогічний, диригентський і драматичний. Ректором інституту в 1919-1920 рр. був композитор Ф. Блуменфельд (1863-1933).

Окрім того, в Києві відкривається Державна капела бандуристів, в листопаді Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка під керівництвом диригента О. Горілого, у Харкові ансамбль бандуристів Г. Хоткевича. Того ж року в Києві відродилася капела кобзарів, яка складалася як із професіоналів, так і аматорів. Вона багато гастролювала Україною і привертала своїми виступами значну увагу як спеціалістів-митців, так і пересічних слухачів. Активно продовжували працювати Київська, Одеська і Харківська консерваторії.

В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об'єднала два хори, організовані для популяризації української пісні, в Державну українську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА»). Цим колективом з 1919 р. керував Нестір Городовенко. За короткий час ним був освоєний великий репертуар, що складався з творів М. Лисенка, М. Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти «ДУМКИ», що відбувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювалися на національне свято.

У 1920 р. на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський та інші.

Важливо звернути увагу і на те, що при Міністерстві народної освіти вперше відкрили кіносекцію під керівництвом Л. Старицької-Черняхівської. У розпорядженні секції було два кіноапарати, які знімали на плівку найвидатніші події українського суспільно-політичного життя. Досягненням секції є відкриття в Києві першого стаціонарного державного кінотеатру.

Загалом, за підрахунком І. Довжука, в період Української національної революції засновано близько 40 національних професійних драматичних і музичних театрів, 400 напівпрофесійних театральних труп та 9 тис. колективів і груп художньої самодіяльності. В останніх, наймасовіших, брали участь близько 220 тис. осіб.

Якими були характерні явища розвитку музичного мистецтва на території українських земель на початку ХХ століття ? Про що вони свідчили?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток В

Художнє мистецтво

Національно-демократична революція і жорстока збройна боротьба за захист її завоювань були складною сторінкою в новітній історії українського образотворчого мистецтва. У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу.

Влітку 1917 р. з метою якнайшвидшого відродження національного образотворчого мистецтва українська інтелігенція та секретаріат освіти розпочали підготовку до відкриття Української академії мистецтв.

Утворення Української академії мистецтв (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), ректором якої став художник Ф. Кричевський (1879-1947), який до цього очолював Київське художнє училище, стало визначним явищем в історії українського мистецтва. Активно цьому сприяли М. Грушевський - голова Центральної Ради, І. Стешенко — генеральний секретар освіти, М. Біляшівський — директор Київського міського музею, інші визначні політичні діячі, художники, вчені. У вересні 1917 р. було прийнято закон про створення Української академії мистецтв — першого вищого художнього навчального закладу України. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. До професорського складу ввійшли Г. Нарбут, Ф. та В. Кричевські, В. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко, М. Бурачек, А. Маневич, М. Жук та інші визначні митці.

Для організації навчального процесу викладачі-художники відкривали власні майстерні: Ф. Кричевський - побутового та історичного жанру; О. Мурашко - портрету; М. Жук - декоративного малярства; А. Маневич - декоративного пейзажу; М. Бурачек - інтимного пейзажу; М. Бойчук - релігійного малярства, мозаїки, фрески та ікони; В. Кричевський - композиції. Студенти оволодівали спеціальностями: малярство, різьба, будівництво, гравюра тощо.

Ректор Української академії мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мало аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва.

З 1917 р. в Україні працював видатний графік Г. Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його життя урвалося весною 1920 р., під час окупації польськими військами Києва.

Крім Української академії мистецтв, розвиток та збереження образотворчого мистецтва спричинило відкриття в кінці 1917 р. Української національної картинної галереї. На момент заснування основу фондів становили картини українських і зарубіжних малярів XVI-XIX ст. Галереї передали частину своїх робіт та колекції полотен художники В. Кричевський, М. Козик, М. Жук, М. Бойчук, М. Бурачек, М. Самокиш, Г. Нарбут та ін.

Бурхливо та суперечливо розвивалася українська фольклористика. З одного боку, створювались фольклорні центри, готувались кадри, видавались праці, а з другого – ідеологічний диктат сковував розвиток творчої думки. Але незважаючи на труднощі були зібрані унікальні архівні матеріали, видані праці Б.Грінченка, К.Квітки, А.Лободи, П.Попова, О.Білецького, В.Петретца, А.Кримського. В західноукраїнських землях у цей час працювали над дослідженням фольклору В.Гнатюк. Ф.Колесса, М. Возняк.

В цей час активно розвивався і жанр політичного плакату. Художники намагалися йти в ногу з часом, миттєво реагували на зміни в суспільному житті. Художньо оформлені політичні плакати були близькими і зрозумілими широкій громадськості.

У жовтні 1918 р., ще в умовах гетьманату, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І. Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам'ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.

На ґрунті українського образотворчого мистецтва активно творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І.Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович, О. Архипенко створив скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) та інші.

У 1919-1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам'ятники К. Марксу, встановлені погруддя В. Леніна, Я. Свердлова, Р. Люксембург, Ф. Енгельса. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, чимало з яких були творами мистецтва.

У добу гетьманату з ініціативи художників та архітекторів у Києві розпочав роботу інститут архітектури. У Києві також було засновано Вищий технічний інститут, який через рік приєднався до Київського політехнічного інституту. На півдні України відкрили Одеський політехнічний і сільськогосподарські інститути.

Підчас війни та революції в архітектурі найбільшого поширення набуває західноєвропейський напрям конструктивізму.

Конструктивізм – стиль архітектури, що заснований на принципі функціоналізму – пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас.

Конструктивізм широко користується залізобетонними конструкціями, склом та іншими сучасним на той час будівельними матеріалами, для будівлі архітектурних споруд, що мають елементарні геометричні форми, легкі широко закроєні перекриття, великі гладкі площі, терасові композиції тощо. До кращих будов конструктивного напряму належать електростанція в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

Як вплинули події 1917-1921 рр. на розвиток українського образотворчого мистецтва?