Урок з історії України "Активізація дисидентського руху: течії, форми та методи боротьби"

Активізація дисидентського руху: течії, форми та методи боротьби. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група/УГГ).

Дисидент (від лат. Dissidens – незгодний) – інакомисляча людина, що виступає проти пануючої ідеології та влади. Дисидентство – виступ проти існуючого державного ладу, неформальний громадський рух, що відстоює захист прав громадян та інші демократичні принципи.

Причини активізації опозиційного руху в середині 60-х – на початку 80-х років Бездержавний статус України Панування партійно-державної номенклатури, бюрократія Утиски національного культурно–духовного життя Політика «русифікації» Інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів Видання у Львові з січня 1970 р. В. Чорноволом самвидавського журналу «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху. Нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники СРСР підписали Гельсінський Акт, що передбачав гарантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради

Особливості дисидентського руху другої половини 1960-х — першої половини 1980-х років стає більш масовим і організованим, але переважну більшість (80%) становить інтелегенція були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став яскраво вираженим антитоталітарним у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр прагнення легалізувати свою діяльність заперечення насильницьких методів боротьби зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями

Т Е Ч І Ї За соціалізм з «людським обличчям» Демократична, правозахисна Національно-визвольна Релігійна

Представники дисидентського руху 80% дисидентів становила інтелігенція: викладачі вузів (В. Мороз, М. Осадчий та ін.); шкільні вчителі (О. Різникін, М. Озерник, Д. Мазур, В. Лисенко та ін.); науковці (брати М. і Б. Горині, Ю. Бадзьо, лаборант-хімік Є. Кузнецова та ін.); інженери (О. Мартиненко, Я. Меншук, В. Клобанов, В. Дяк та ін.); юристи (Л. Лук’яненко та ін.); лікарі (М. Плахотнюк, С. Хмара, О. Притика та ін.); письменники (М. Руденко, Т. Мельничук, О. Бердник, В. Стус та ін.); літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк та ін.); журналісти (В. Чорновіл, В. Шевченко та ін.); художники (О. Заливаха, А. Горська, Г. Севрук та ін.); кінорежисери (С. Параджанов, Гелій Снєгірьов, В. Монбланов та ін.). У русі брали участь й інші верстви населення: робітники (В. Макуха, І. Гель, В. Кравченко та ін.); студенти (Я. Гаврик, Т. Мотильова та ін.); військовослужбовці (П. Григоренко, Г. Куценко, С. Корнієнко та ін.); церковні діячі (Й. Тереля, В. Романюк, Г. Вінс та ін.).

Представники дисидентського руху

За «соціалізм з людським обличчям» (частина «шістдесятників»). Прагнули оновлення СРСР шляхом реформ і подальшої демократизації суспільства на основі західноєвропейських уявлень про соціалізм. Національно-визвольна (В. Макух, В. Мороз, Л. Лук’яненко та ін.). Виступали за відновлення незалежності України, за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію. Правозахисна (М. Руденко, П. Григоренко, В. Чорновіл, С. Хмара та ін.). Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи. Релігійна (Й. Тереля, В. Романюк, Г. Вінс, І. Гель та ін.). Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Методи боротьби дисидентів масові заходи; листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР; протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн, іноземні ЗМІ; виникнення і розповсюдження самвидаву; акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ’я народів; вивішення синьо-жовтих прапорів; розповсюдження листівок; індивідуальні протести (акції самоспалення, голодування); створення правозахисних організацій.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60-х роках була започаткована традиція - 22 травня вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Біля пам’ятника Шевченкові навпроти Київського університету 22 травня кожного року збиралися шанувальники поета, читали його поезію, вірші про нього, грали на бандурах тощо. 22 травня 1967 р., коли більше тисячі людей зібралося біля пам’ятника Кобзарю. Міліція розігнала учасників зібрання i заарештувала чотирьох з них. Обурені свавіллям , люди на пропозицію Н. Світличної i М. Плахотнюка - відомих дисидентів – рушили до ЦК КПУ з вимогою негайно звільнити заарештованих. Демонстранти розійшлися лише тоді, коли заарештованих о 3 годині ночі привезли до будинку ЦК i звільнили.

4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». На початку сеансу Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус повідомили аудиторії, що в Україні відбуваються арешти інакомислячих. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція влади була блискавичною. Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» i виключили з аспірантури Київського педінституту, В’ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом. У листопаді 1965 р., захищаючи заарештованих i вболіваючи за стан української культури, до ЦК КПУ та ЦК КПРС звернулися з листом кінорежисер С. Параджанов, композитори П. Майборода та В. Кирейко, поети Л. Костенко та I. Драч, авіаконструктор О. Антонов («Лист 78-ми»). У грудні 1965 р. І. Дзюба звернувся з листом до першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів творчої інтелігенції в республіці й долучив до нього свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій піддав критиці наявну дискримінацію українського народу в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах, ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, уявлення про «цивілізаторську» роль російського народу стосовно інших народів у складі СРСР, твердження щодо добровільності «входження» народів до складу Союзу.

В березні 1968 р. група творчої інтелігенції, робітництво та студентство країни звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому йшлося, що закриті політичні процеси, ініційовані владою для розправи над інакомислячими, є порушенням прав, гарантованих Конституцією. Зокрема, автори листа звертали увагу на грубе порушення процесуальних норм під час процесу над В. Чорноволом, проти якого не було виставлено жодного свідка. Лист-звернення підписали 139 осіб. Серед «підписантів», як їх називали в той час, були І. Дзюба, В. Шевчук, М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська, С. Параджанов. У квітні 1966 р. 10 членів Спілки художників України звернулися з клопотанням переглянути справу художника Опанаса Заливахи. У 1968 р. на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було написано листа, якого підписало близько 300 представників творчої інтелігенції Дніпропетровська, котрі протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман “Собор”. У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили до 4,5 роки таборів суворого режиму.

У 1966 р. звернення до різних міжнародних інстанцій, до прокуратури УРСР і голови КДБ при Раді міністрів УРСР великої групи творчої інтелігенції — 78 осіб (серед них Зиновія Франко, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч та ін.) із запитаннями про провину заарештованих у 1965 р. У 1975 р. український журналіст, політичний в’язень В. Чорновіл звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про те, що керівники СРСР придушують будь-яку критичну думку всередині країни.

Самвидав – це непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури, заборонених художніх, філософських, суспільно-політичних творів вітчизняних і зарубіжних авторів, передруків релігійних (богослужбових) книг, українських дореволюційних та еміграційних видань, заяв, петицій, клопотань, листів учасників національно-визвольного руху в Україні в 1960-1980-ті рр. Етапи розвитку самвидаву 1) «літературний» – поширення літературних творів і літературно-критичних статей, які з різних причин було неможливо опублікувати в Україні (початок 1960-х рр.). Серед матеріалів – позацензурна поезія шістдесятників В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса та ін. 2) «анонімний» – поява політичних статей, розповсюдження анонімної «викривальної» публіцистики (1963–1968). Зокрема, статті «Стан і завдання українського визвольного руху», «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», «Уроки історії» та ін. 3) «авторський» – оприлюднення документів програмного політичного характеру, суспільно важливих текстів з авторськими підписами (друга половина 1960-х – 1980-ті рр.). У цей період поширювали праці В. Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?», А. Авторханова «Технологія влади», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», памфлети В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії», Є. Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським» та ін.

Випуск самвидавського журналу «Український вісник» (з січня 1970 р.). Його випуск організував В. Чорновіл у Львові. До 1972 р. вийшло 6 номерів журналу. Завдання журналу — об’єктивне висвітлення процесів та явищ життя українського суспільства. Він був головним рупором незалежної громадської думки в Україні, висвітлював усі процеси, що відбувалися в Україні. З 1973 р. після арешту редакції «Український вісник» над його поновленням почав працювати Степан Хмара. У 1974 р. вийшли 7-й та 8-й випуски «Українського вісника». Головні теми, які порушували дописувачі самвидаву: національна політика в СРСР, проблема функціонування української мови та культури, прояви антирадянського опору, маловідома інформація про політв’язнів і порушення прав людини в УРСР. Географія поширення самвидавної літератури – Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. У виготовленні та тиражуванні позацензурної літератури брали участь Ю. Бадзьо, І. Світличний, А. Горська, І. Гель, Б. Горинь, М. Горинь, М. Косів, Є. Кузнецова, В. Лісовий, М. Масютко, Є. Пронюк, В. Овсієнко, С. Шабатура.

У серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехословаччину, поклавши край «празькій весні». На захист прав чехословацького народу виступили і українські дисиденти. У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала П. Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримськотатарського народу.

9 травня 1972 р. над клубом у селищі Стебник на Львівщині було вивішено національні прапори. За це засудили Любомира Старосольського та Романа Колопача відповідно до 2 і 3 років таборів. 22 січня 1973 р. чотири синьо-жовті прапори замайоріли в м. Чорткові на Тернопільщині. За цю акцію були засуджені Володимир Мармус (6 років таборів суворого режиму і 5 років заслання), Микола Мармус і Степан Сапеляк отримали по 8 років ув’язнення, інші були засуджені до 7 років таборів. 1 травня 1966 р. над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині КНЕУ) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий з написом «Ще не вмерла Україна – ще її не вбито». Це зробили студент вечірнього відділення інституту Георгій Москаленко та робітник заводу «Більшовик» Віктор Кукса. Вони отримали 3 та відповідно 2 роки таборів суворого режиму. 30 грудня 1967 р. в Дніпропетровську на центральному проспекті невідомі вивісили синьо-жовтий прапор, на древку олівцем був намальований тризуб і зроблений надпис: «Ще не вмерла Україна і воля і слава. 20 листопада 50 років УНР, 22 січня 1918 року — проголошення незалежності України».

21 січня 1978 р. біля могили Т. Г. Шевченка в Каневі на знак протесту “проти русифікації українського народу”, “проти російської окупації в Україні” було розкидано близько тисячі листівок. У січні 1970 р. в с. Білятичі на Рівненщині було розкидано листівки й відозви за підписом “Воля” про нерівноправність радянських народів та русифікацію в Україні.

5 листопада 1968 р. на знак протесту проти комуністичного тоталітаризму, підлеглого становища України, політики зросійщення та агресії СРСР проти Чехословаччини в Києві на Хрещатику здійснив акт самоспалення колишній учасник УПА, український дисидент і правозахисник Володимир Макух. Він біг вулицею і вигукував: "Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!", "Геть з окупованої Чехословаччини!". 21 січня 1978 р., у переддень 60-ї річниці проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918) вчинив акт самоспалення Олекса Гірник біля могили Шевченка в Каневі на знак протесту проти русифікації України, розкидавши перед тим близько тисячі​ листівок зі словами: «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе самостійна соборна Українська держава…»​ Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив учитель із Бердянська Микола Береславський, якого було врятовано. Він мав при собі транспаранти з написами: “Свободу діячам української культури”, “Боріться за законні права української мови”. Був засуджений на 2,5 роки до мордовських таборів.

У травні 1969 р. в Москві з ініціативи П. Якіра та В. Красіна виникла «Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР», до її складу увійшли правозахисники з України Г. Алтунян, Л. Плющ та активіст кримськотатарського національного руху М. Джемілєв. У грудні 1971 р. у Львові з’явився «Громадський комітет на захист Н. Строкатої». Його учасники В. Чорновіл, І. Калинець, В. Стус та ін. домагалися звільнення Н. Строкатої та справедливого судового процесу над ув’язненим правозахисником С. Караванським, її чоловіком. У 1974 р. в Москві створено радянську секцію «Міжнародної амністії» (серед учасників – український письменник М. Руденко). В 1978 р. гірничий технік В. Клєбанов з м. Макіївка для захисту соціально-економічних прав трудящих заснував «Вільну профспілку». У 1982 р. виникла «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви», яка спрямувала свою діяльність на легалізацію забороненої в СРСР УГКЦ.

У серпні 1975 р. СРСР підписав заключний документ в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих). Повіривши в лібералізацію радянського режиму, група українських дисидентів (37 осіб) 9 листопада 1976 р. створила Українську Гельсінську групу (УГГ), тобто групу сприяння виконанню гельсінських угод, яка мала на меті слідкувати за дотриманням в СРСР та Україні основних прав людини.

Члени-засновники УГГ: письменник М. Руденко (голова), письменник-фантаст О. Бердник, правозахисники та колишні політв’язні Л. Лук’яненко, О. Мешко, П. Григоренко, І. Кандиба, мікробіолог Н. Строката, інженер М. Маринович, історик М. Матусевич, учитель О. Тихий. У наступні роки склад учасників УГГ поповнювався. В 1978-1979 рр. членами УГГ стали: Вінс Петро, Калиниченко Віталій, Стрільців Василь, Січко Петро, Січко Василь, Овсієнко Василь, Литвин Юрій, Стус Василь, Чорновіл В'ячеслав, Красівський Зеновій, Лесів Ярослав, Малинкович Володимир, Розумний Петро, Сокульський Іван, Шабатура Стефанія, Гейко-Матусевич Ольга, Горбаль Микола, Зісельс Йосиф, Мельник Михайло В. Чорновіл Ю. Литвин В. Стус З. Красівський С. Шабатура

Мета діяльності УГГ ознайомити широкий загал із Декларацією прав людини ООН сприяти виконанню в Україні гельсінських договорів забезпечення в Україні прав людини, справжньої демократії ознайомлення урядів країн-учасниць гельсінських договорів і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної декларації прав людини домагатися участі окремої делегації України в міжнародних конференціях, на яких обговорювалися підсумки виконання Гельсінських угод з метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників закордонної преси досягнення суверенітету України боротьба за звільнення політв’язнів ліквідація цензури

Від 1976 до 1980 р. УГГ зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. УГГ висувала вимоги: вільного виїзду з батьківщини і повернення назад вільного поширення ідей, створення наукових, творчих, мистецьких та інших видань і ліквідувати цензуру звільнити всіх політичних в’язнів перехід до незалежності мирним шляхом завдяки вільним виборам гарантувати конституційні, культурні й національні права українцям та іншим національним меншинам в Україні. УГГ викривала: злочини тоталітарного режиму: розкуркулення, голод 1933 р., репресії 1937 р., винищення У ПА і мирного населення ігнорування національних прав України порушення підписаних СРСР міжнародних угод УГГ інформувала про: створення московської, грузинської, вірменської, литовської гельсінських груп арешти й переслідування українських діячів порушення прав людини на всіх теренах СРСР УГГ налагоджувала контакти з: правозахисними групами інших республік закордонними організаціями

Релігійне дисидентство Відповідно до Конституції УРСР населенню гарантувалася свобода совісті. Проте в реальному житті дії влади не відповідали нормам права. Діяльність Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та деяких інших релігійних об’єднань було заборонено. У 60-70-х рр. посилилися протести проти закриття храмів і переслідувань за релігійні переконання.

Мета та форми діяльності Боротьба за свободу совісті та віросповідання Утворення серед представників РПЦ течій, спрямованих проти Московської патріархії та державних органів Спроба створити єдину незалежну Українську церкву Створення різноманітних церковних комітетів Правозахисна діяльність священиків, протести вірян проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо Рух за відновлення УГКЦ (функціонування незареєстрованих релігійних громад) та створення комітету по захисту УГКЦ Реабілітація та легалізація УГКЦ, протестантських церков та течій Боротьба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим Звільнення засуджених за релігійні переконання, реабілітація страчених служителів культу 9 вересня 1982 р. правозахисник і політв’язень Йосип Тереля створив «Ініціативну групу захисту прав віруючих і церкви». До неї увійшли Г. Будзинський, А. Гнідін, С. Петраш-Січко та інші. Учасники групи направили звернення до ЦК КПРС, де обґрунтували неканонічність рішень Львівського собору 1946 р. про ліквідацію УГКЦ. Від імені віруючих і духовенства УГКЦ вони вимагали ліквідувати всі існуючі заборони щодо неї та дозволити відновити її діяльність. Відповіддю на звернення став арешт Й. Терелі.

В 1987 р. було створено громадський комітет за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви, який очолив довголітній політичний в’язень концтаборів Іван Гель. Колгоспний коваль Володимир Василик організував селян на захист церкви, яку було намічено знести в с. Тисмениця Івано-Франківської області в 1968 р., за що був заарештований і засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Український православний священик А. Бойко 1969 р. у в’язниці написав книгу «Людина — людині» та створив організацію для захисту людських прав, за що був засуджений до розстрілу. У 1972 р. було засуджено священика з с. Космач Косівського району Івано-Франківської області Василя Романюка.

Кримськотатарський національний рух Серед опозиційних течій і рухів повоєнного періоду в СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух – самовіддана і послідовна боротьба народу за повернення на історичну батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізацію прав і свобод, гарантованих йому міжнародними актами, декларованих союзною та українською республіканською конституціями. Перший період – становлення руху (1956–1964 рр.). Основними формами протестної діяльності були колективні листи колишніх партійних працівників Криму, фронтовиків у ЦК партії. Дописувачі вимагали повернення кримських татар на батьківщину, їхньої реабілітації та відновлення кримської автономії в статусі 1921 р. У відповідь влада посилила роз’яснювальну роботу серед кримських татар про те, що зняття режиму спецпоселень не дає їм права на повернення до Криму чи відшкодування збитків. Ще однією формою протесту була петиційна діяльність. Колективні звернення до органів влади підписували тисячі кримських татар. Організовувалися «ініціативні групи», кількість учасників яких досягла 5 тис. осіб. З 1964 р. у Москві діяло постійне кримськотатарське представництво. У 1966 р. відбулося вручення листа-звернення учасникам XXIII з’їзду КПРС, який підписали понад 120 тис. представників кримськотатарського народу. У грудні 1961 – січні 1962 р. у Ташкенті виник гурток студентської та робітничої молоді, який з перших кроків своєї діяльності ставив завдання поширення знань про історію та культуру свого народу. На початку 1960-х рр. виник «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину». Влада заарештувала його лідерів Сеїт-Амза Умерова та Марата Омерова.

Другий період – період найвищого піднесення руху - припадає на другу половину 1960-х рр. У 1965–1967 рр. зареєстровано понад 53 тис. листів, телеграм, петиційних звернень. Інформація про всі протестні акції, мітинги, петиційні звернення, листи видавалася у спеціальних збірниках – «Інформаціях», які були єдиним джерелом правди. Основні напрями діяльності провідників кримськотатарського народу в цей період: підкреслене намагання діяти в межах закону. агітація за повернення до Криму та відновлення Кримської АРСР. збір коштів для роботи й допомоги засудженим та їхнім сім’ям. збір інформації про участь співвітчизників у Другій світовій війні. проведення маївок, мітингів, демонстрацій, приурочених до важливих подій в історії кримських татар. співпраця з правозахисним рухом у СРСР і правозахисниками з-за кордону. участь у заснуванні Ініціативної групи із захисту прав людини (1969). У другій половині 1960-х рр. у кримськотатарському національному русі простежувалося дві течії – поміркована, яка мала на меті розв’язання проблем у межах радянських законів шляхом проведення петиційних кампаній, та більш радикальна, що обґрунтовувала необхідність залучення до вирішення кримськотатарського питання міжнародних організацій, зокрема ООН. Одним з успіхів політичних акцій кримських татар називають Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» (5 вересня 1967 р.).

Третій період – криза руху кримськотатарського народу. З 1970 р. петиційна кампанія згортається, відбуваються масові арешти лідерів кримськотатарського руху, спостерігається фінансове виснаження (татари, що намагалися виїхати в Крим, певний час отримували підтримку своїх співвітчизників з місць попереднього проживання). 21 квітня 1968 р. кримські татари м. Чирчик Ташкентської області вирішили відсвяткувати національне свято «Дервіза». Цього дня в міському парку лунала національна музика і кримськотатарські пісні. Люди, що мирно гуляли, зазнали нападу солдатів і міліції. Близько 300 осіб заарештували, 10 – віддали під суд (цей процес пізніше назвуть «процесом десяти»). У червні 1978 р. на знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму вдався до самоспалення Муса Мамут, якому представники силових структур області погрожували повторним притягненням до суду за «порушення паспортного режиму». Влада чинила опір самовільному поверненню кримських татар на Батьківщину. відмовляли в реєстрації в Криму, що унеможливлювало проживання та працевлаштування (визнавали недійсними угоди на придбання будинків, виселяли навіть з уже придбаного житла і за межі Кримської області); залучали до «оргнаборів» кримських татар, які не брали активної участі в національному русі; переслідували активістів (фабрикація кримінальних справ за «порушення паспортного режиму», «дрібне хуліганство», «опір працівникам міліції», а в деяких випадках і за «особливо небезпечні державні злочини».)

У різні роки активну роль у діяльності та підтримці кримськотатарського руху відігравали Амет-Хан Султан, Абраїм Решидов, Сейтнафе Сейтвелієв, Узеїр Абдураманов, Мустафа Джемілєв, Юрій Османов, Айше Сейтмуратова, Сейдамет Меметов, Рефат Чубаров, Петро Григоренко та інші.

Форми і методи боротьби з дисидентським рухом 1. Арешти: — перша хвиля арештів: серпень—вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб); — друга хвиля арештів: 1970 — 1972 рр. (заарештовано понад 100 осіб); — третя хвиля арештів: кінець 1970-х - початок 1980-х років (заарештовано близько 60 осіб). 2. Ізоляція в психіатричних лікарнях. 3. Позасудові переслідування: — звільнення з роботи; — виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок; — позбавлення радянського громадянства; — організація громадського осуду.

Серпень — вересень 1965 р. - перша хвиля арештів. Переслідували інакомислячих у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії. Було заарештовано 25 осіб, справи 18 з них розглядалися закритими судами. У Львові судили 7 осіб. Серед них: Іван Гель, брати Михайло і Богдан Горині, Михайло Осадчий, Мирослава Зваричевська, Ярослава Менкуш, Михайло Масютко. У Києві судили 5 інакомислячих: Ярослава Геврича, Євгенію Кузнецову, Олександра Мартиненка, Івана Русина, Миколу Гриня. Були також засуджені: Опанас Заливаха, Валентин Мороз, Михайло Озерний. 1970-1972 рр. — друга хвиля арештів. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися. 12-14 січня 1972 р. - численні арешти. За повідомленнями радіо "Свобода” в Україні було заарештовано близько 100 осіб. Офіційні власті про арешти не повідомляли. Серед заарештованих: у Києві — Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Микола Плахотнюк та ін. У Львові — В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура та ін. На Івано-Франківшині — священик Василь Романюк, поет Тарас Мельничук та ін. Протягом 1972 р. було заарештовано: Юрія Шухевича — сина Романа Шухевича, Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глузмана, поета Ігоря Калинця та багатьох інших. Більшість заарештованих у 1970-1972 рр. отримали 8-15 років позбавлення волі у тюрмах, таборах суворого режиму та на засланні.

Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972 року – операція КДБ «Блок» проти українських дисидентів

1976-1984 рр. — третя хвиля арештів. Переслідування опозиції в умовах кризи тоталітаризму. Лютий 1977 р. - початок арештів УГС. Було заарештовано Миколу Руденка і Олексу Тихого (засуджено відповідно на 12 і 15 років позбавлення волі). Згодом було заарештовано Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка (засуджено до тривалих строків ув’язнення). До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено до ув’язнення на строки від 10 до 15 років позбавлення волі. Також було заарештовано за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді О. Шевченка, В. Чорновола, В. Стуса. Арешти тривали аж до початку перебудовчих процесів у середині 80-х рр. У 1980-1982 рр. - було заарештовано: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Дмитра Мазура, Михайла Гориня. Протягом 1977-1985 рр. з 37 членів спілки: 23 були засуджені за політичними і кримінальними статтями (за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені в табори та заслання; 6 позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон; 3 члени групи загинули (О. Тихий. В. Стус, Ю. Литвин). У 1982 р. відбулося багато процесів над “оборонцями віри та церкви”, зокрема 40 із них — над баптистами.

Жертви психіатричного ув’язнення Зіновій Красівський — у 1972 р. за збірку віршів “Невільницькі плачі” був направлений на примусове “лікування” у Смоленську психлікарню, а потім у психлікарню на Львівщині. У психіатричній лікарні перебував до 1978 р. Ганна Михайленко — філолог з Одеси; за усні й письмові заяви щодо голоду 1933 р., проти русифікації та війни в Афганістані у грудні 1980 р. була заарештована й відправлена на “лікування” до Казанської спецпсихлікарні, де перебувала 7,5 років. У спецпсихлікарнях перебували: Петро Григорєнко — генерал, Леонід Плющ — математик, Микола Плахотнюк — лікар, Василь Рубан, Борис Ковгар та ін. Позасудові переслідування З Інституту мовознавства АН УРСР вигнали дружину Є. Пронюка Галину Дітковську, наукового співробітника цього інституту Зіновію Франко. З Інституту археології АН УРСР було звільнено Михайла Брайчевського та директора інституту Федора Шевченка. З Інституту ботаніки АН УРСР звільнено 22 наукових співробітників. Із журналу “Дніпро” усунули редактора Юрія Мушкетика. У 1972 р. зі Спілки письменників України було виключено Івана Дзюбу, Василя Захарченка, Олеся Бердника та ін. 17 травня 1974 р. виключено зі Спілки кінематографістів України Сергія Параджанова, Гелія Снєгірьова та Віктора Некрасова. У вересні 1974 р. було виключено з партії та Спілки письменників України Віктора Некрасова за різкий відгук про “Малу землю” Л. Брежнєва. Осінь 1978 р. знято з роботи головного редактора журналу “Всесвіт” Дмитра Павличка, вигнано провідних працівників — Вадима Скуратівського і Михайла Москаленка.

П Р И Ч И Н И П О Р А З К И Опозиційний рух складався лише з кількох десятків і сотень людей. Мільйони ще перебували в стані політичної летаргії. С. Кульчицький Головною причиною була відсутність у дисидентів чіткої програми, здатної забезпечити їм підтримку широких верств населення. Ф. Турченко Водночас широкої підтримки у громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів. О. Бойко

Значення дисидентського руху 1. Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. 2. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху: середини і кінця ХХ ст. 3. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню та утвердженню в народі демократичних ідеалів. 4. Відкривав Україну світові. 5. Досвід та ідеологічні наробки дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності. 6. Вагомий внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва. 7. Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України. 8. Вагомий внесок дисидентів у розвиток української культури і науки.