Урок з історії України для 9 класу на тему: " Наростання національного руху в Західній Україні в 1900-1913рр"

Історія України

Клас:9                                Урок №                                                  Дата:

Тема: Наростання національного руху В Західній Україні в 1900–1913 рр.

Мета: навчальна:ознайомити учнів з наростанням національного руху в Західній Україні на поч. 20 ст, а саме: прослідкувати стрімкий злет національного піднесення ,охарактеризувати діяльність політичних,національних і спортивно-фізкультурних організацій, розглянути боротьбу за загальне виборче право,прослідкувати поетапність боротьби за створення українського університету та національного руху на Буковині та в Закарпатті,визначити поетапність кроків до узгодження міжнародних відносин,та визначити роль Андрея Шептицького в національному русі. Розвивати вміння швидкого сприймання інформації , аналізу та систематизації, вдосконалювати роботу з різними поняттями. Виховувати в учнів повагу та інтерес до історичного минулого, плекати почуття патріотизму.

Тип уроку:комбінований.

Обладнання:атласи, стінна карта,підручники.

 

Хід уроку

 

І. Організація навчальної діяльності.

II. Актуалізація опорних знань.

Бесіда

1. У чому суть столипінської аграрної реформи?
2. Яку мету мала аграрна реформа Столипіна і чи досягла вона її?
3. Що вам відомо про причини і масштаби еміграції українських селян до Сибіру і на Далекий Схід?
4. Чим було зумовлено посилення національного гніту в Україні після закінчення російської революції 1905-1907 рр.?
5. Проаналізуйте за борони царського уряду щодо української мови і культури. На що було спрямовано ці заходи?
6. Що вам відомо про « справу Бейліса»? Чому, на ваш погляд, переслідування українців і євреїв відбувалося одночасно? Це закономірність чи випадковість?
7. Наведіть приклади масових протестів українців проти національного гніту.

III. Повідомлення теми, мети,завдань уроку. Мотивація учіння.

 

  План

1.Національне піднесення.

2.Діяльність політичних, національних і спортивно-фізкультурних організацій.

3. Боротьба за загальне виборче право. Українці в австрійському парламенті     й Галицькому сеймі.

4.Боротьба за створення українського університету.

5. Національний рух на Буковині та в Закарпатті

6. Кроки до узгодження міжнародних відносин

7. Обрання Андрея Шептицького митрополитом УГКЦ.

 

IV. Сприйняття та первинне усвідомлення нового матеріалу, осмислення його

                                                 Бесіда

1.У чому виявляються особливості національного руху на західноукраїнськиї землях у другій половині 19ст.?

2.Які течії в національному русі Західної України склалися у другій половині 19 ст?

3. Назвіть відомих діячів національного руху на західноукраїнських землях?

 

1. Національне піднесення.

    Національним рухом у другій половині ХІХ ст. було охоплено всі українські землі - наддніпрянські й західноукраїнські. Але розвивався він у Наддніпрянській і Західній Україні з різною інтенсивністю. Останні десятиліття ХІХ ст. відзначені розширенням масштабів і прискоренням визрівання національно-визвольного руху західних українців (головним чином, галичан) і відносно повільним наростанням такого руху в Наддніпрянській Україні. І справа тут не в самих українцях. Справа в різних політичних режимах Російської і Австро-Угорської імперій. У порівнянні з російською частиною України, умови для національного згуртування західних українців були більш сприятливими. Австро-Угорщина була європейською країною, у ній діяли, хоча й із суттєвими обмеженнями, демократичні принципи організації суспільного життя. Західні українці цими перевагами зуміли скористатися. Приблизно на десять років раніше, ніж у Наддніпрянській Україні, у Галичині почали діяти національні політичні партії. Саме тоді національний рух став переходити в нову фазу - політичну, коли головною метою було відродження української державності.

У другій половині ХІХ ст. центр українського національно­го руху переноситься на західноукраїнські землі, який досяг тут відчутних результатів. Один з польських публіцистів на­звав такий розвиток подій «українським завоюванням». Ішло­ся, звичайно, не про військові операції, а про зростання національної свідомості українського населення Галичини й активізацію його громадсько-політичної активності. На місці безправної та інертної селянської маси виростала свідома в своїх економічних, культурних і політичних інтересів модерна на­ціональна спільнота. Відчувалося, що змінюється на користь української більшості загальний баланс сил двох головних на­ціональностей - українців і поляків. Українську Галичину всерйоз порівнювали з італійським П’ємонтом, який був цен­тром національно-визвольного руху Італії.

   Розгорнулася гостра політична боротьба, у якій брали участь дві головні сили, що репрезентували відповідно укра­їнське населення і польську спільноту Галичини. Австрійська імперська адміністрація Галичини, яка складалася головним чином з представників польського населення, у цій боротьбі демонструвала свій нейтралітет, хоча насправді майже відкри­то підтримувала польські партії. Українські партії використо­вували соціальне піднесення мас для розширення політичних і культурних прав українців. Головними їх гаслами були, передусім, загальне виборче право, заснування українського університету у Львові, поділ Галичини на Східну і Західну й національна автономія для її української частини. Стратегіч­ним завданням була незалежність у складі соборної України.

2. Діяльність політичних, національних і спортивно- фізкультурних організацій.

    Головними українськими політичними партіями Галичини на початку XX ст. були Русько- Українська радикальна партія (РУРП) і Українська національно- демократична партія (УНДП). Якщо перша у своїй програмі передбачала у майбутньому для України соціалізм, то УНДП схилялася до лібералізму. Що ж до державно-правового ста­тусу, то обидві партії наприкінці XIX - на початку XX ст. чітко стояли на позиціях боротьби за незалежну соборну Україну. УНДП швидко перетворилася на найвпливовішу українську політичну організацію на західноукраїнських землях. Ще одна політична організація - Українська соціал-демократична пар­тія (УСДП) - прагнула досягти соціалізму шляхом реформ, використовуючи легальні парламентські методи. Українські національні партії мали свої організації в містах і селах краю, видавали газети, пропагандистські матеріали, брали участь у виборчих кампаніях. У Західній Україні, крім політичних партій, діяли різно­манітні самодіяльні національні організації, які об’єднували широкі верстви населення.

Продовжувало свою діяльність національно-просвітницьке об’єднання «Просвіта», яке створило в Галичині та на Буковині численні острівці українського культурного життя.

«Просвіта» була масовим об’єднанням українців. Кількість її членів у 1914 р. становила 36,5 тис. осіб. Уважаючи своїм головним заняттям культурно-просвітницьку діяльність, «Просвіта» разом з тим займалася конкретною роботою щодо заснування бібліотек, читалень, позичкових кас, сільських кооперативів, утримувала мандрівних інструкторів з організації та раціонального ведення господарства тощо.

Українські патріотичні організації на початку XX ст. прово­дили значну роботу з виховання у національному дусі молоді. Для цього наприкінці 1890-х років у Львові було засновано спор­тивно-фізкультурну організацію «Сокіл», яка діяла й у багатьох селах. Великі заслуги в розбудові «Сокола» мав педагог Іван Боберський (1873-1947), який очолював товариство в 1908­-1914 рр. За цей час воно поширило діяльність на всю Галичину.

У 1900 р. в одному із сіл Снятинського повіту виник пер­ший гурток спортивно-фізкультурної організації «Січ», який заснував адвокат, видавець Кирило Трильовський (1864­1941). Ця молодіжна організація, яка теж поширила діяль­ність на всю Галичину, перебувала під впливом радикальної партії. Усі організації об’єднувалися в Головному січовому комітеті, який у 1912 р. перейменовано на «Український січо­вий союз».

Перед початком Першої світової війни «Січ» і «Сокіл» прове­ли у Львові великий крайовий збір молоді для відзначення 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Обидві організації були масовими й налічували майже 12 тис. членів. Молодь мріяла про військову підготовку, щоб можна було найкраще прислужитися своєму народові в час боротьби за державність України. Щоб проводити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт». Із цього гуртка вийшли юнаки, які 1913 р. виїхали до Києва і пропагу­вали там ідею військового виховання серед молоді Наддніпрянщини. Військове навчання здійс­нювало утворене 1912 р. товариство «Січові стрільці».

3. Боротьба за загальне виборче право. Українці в австрій­ському парламенті й Галицькому сеймі.

   Введення загаль­ного виборчого права дало б змогу подолати дискримінацію українців на виборах і мати в австрійському та місцевих парла­ментах достатню кількість захисників національних інтересів. У боротьбу за свої права активно долучилося кероване україн­ськими політичними партіями й організаціями селянство. У 1906 р. до 30 тис. селян зібралося у Львові на віче, де вима­гали не тільки економічних поступок, але й політичних свобод і загального виборчого права.

Під тиском народу у 1907 р. австрійський уряд провів на­решті реформу Віденського парламенту. Загальні вибори до Галицького і Буковинського сеймів було введено 1908 р. Як наслідок, помітно збільшилося українське представництво. Якщо в 1879 р. українці мали у Відні 3 представників, то після виборів 1907 р. - 27 з Галичини і 5 з Буковини.

Тривала вперта парламентська боротьба в Галицькому сеймі, де домінували польські партії. Прагнучи розколоти українське населення, польські політики на виборах 1908 р. зробили ставку на «москвофілів». Якщо до 1890-х років поль­ський і «москвофільський» рухи були непримиренними про­тивниками, то надалі польські політичні кола почали під­тримувати «москвофілів» на противагу українському рухові. Але їхні надії не справдилися. Вплив «москвофілів» швидко й неухильно зменшувався. Польська адміністрація Галичини вдалася й до прямого підтасування виборчих бюлетенів та масового побиття в день виборів жандармами українських селян. При цьому були вби­ті й поранені. У відповідь на криваву розправу український студент Мирослав Січинський здійснив замах на життя на­місника Галичини поляка Анджея Потоцького, якого звину­вачували в брутальному порушенні прав українців.

Хоча підтасовки й зменшили українське представництво в галицькому парламенті, але воно було більшим, ніж раніше. Наступні ж вибори у 1913 р. дали можливість українцям зробити черговий крок у збільшенні свого представництва в цьому органі.  Якщо у 1908 р. було обрано 12 українських патріотів і 8 «москвофілів», то через п’ять років - 30 посланців національ­ного табору й лише одного «москво­філа».

В австрійському парламенті укра­їнці домагалися поступок в економіч­ній і культурній сферах та постійно висували основну вимогу - надання українським землям політичної авто­номії у складі Австро-Угорщини. Пе­ребуваючи в меншості в Галицькому сеймі, українські делегати рішуче обстоювали свої позиції, удаючись за потреби до демонстративного зали- Мирослав Січинський. шення зали засідань або навіть до тактики протесту голосом, що зупиняло хід дебатів.

4. Боротьба за створення українського університету.

Іншою пекучою проблемою Галичини на початку XX ст. було питання українського університету. Спочатку в діючому у Львові університеті мовою викладання була німецька, а в 1871 р. австрійський уряд дозволив замінити її на польську чи українську, залежно від волі викладачів. А оскільки біль­шість з них були поляками, в університеті запанувала поль­ська мова. Професори-українці й студенти протестували, але поляки наполегливо впроводили в життя свою політику.

Тоді почалася боротьба за окремий український універси­тет. На своєму вічі в 1901 р. студенти вимагали перейти до створення паралельних груп з українською мовою викладання на всіх факультетах. У 1902 р. 600 українських студентів ого­лосили бойкот Львівському університету й на знак протесту роз’їхалися для продовження навчання до університетів у Відні, Кракові й Празі.

Одночасно українські представники постійно вимагали прийняття рішення про український університет від парла­менту Австрії. Між польськими й українськими студентами спалахнув конфлікт. У липні 1910 р. дійшло до збройної су­тички, у якій загинув український студент Адам Коцко.

   Загострення ситуації в Галичині змусило реагувати цен­тральну владу. Після тривалих переговорів австрійський імператор остаточно погодився, щоб для українців не пізніше як до 1916 р. збудували окремий університет. Прихильне ставлення австрійських властей було спричинене напруженими міжнародними відносинами, зокрема між Австро-Угорщиною і Росією. Австро-Угорщина хоч-не-хоч змушена була щось обіцяти українцям, аби зберегти їхню лояльність. У 1912 р. з Відня до адміністрації Галичини надійшли інструкції з ви­могою ставитися однаково до поляків та українців. Уряд узяв на себе зобов’язання ввести українську мову в державне діловодство краю і в навчання у Львівському університеті. Збільшувалися дотації на культурні й господарські потреби українців, визнано товариство українських селян «Сільський господар». Один з лідерів народовців Юліан Романчук став заступником голови австрійського парламенту.

5. Національний рух на Буковині та в Закарпатті.

З кінця ХІХ ст. буковинське політичне життя розвивалося «синхронно» з галицьким. Буковинські депутати разом з галицькими входили до «Українського клубу» у віденському парламенті, а головні політичні партії - національно-демо­кратична, радикальна і соціал-демократична - були майже тотожні з галицькими. Ця співпраця не була безхмарною, але вона привела до перемоги української орієнтації серед буко­винської інтелігенції. Перемогу закріпив розвиток мережі культурних та господарських організацій. Місцеві українські школи та громадські організації стали найкращими з усіх, що існували у трьох західноукраїнських регіонах. Активну націо­нально-просвітницьку й одночасно спортивну роботу здійс­нювали гімнастичні й пожежні організації, які у 1904-1914 рр. поширили свою мережу на всю Буковину. Діяло багато організаціи найрізноманітнішого спряму­вання: студентських, жіночих, учитель­ських, церковних, драматичних, музич­них, наукових, гімнастично-спортивних тощо.

У 1909 р. у Чернівцях відбувся з’їзд, на який прибули всі активні українські діячі: сільські війти (старости) із за­ступниками, голови читалень «Просві­ти» й товариства «Січ» тощо. На з’їзді створили «Руську раду», відому також під назвою «Селянська партія», на чолі з професором Степаном Смаль-Стоцьким.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв’язку із загальним українським відро­дженням. Від самого початку в краї успішно протистояли румунізації та онімеченню, налагоджу­вали зв’язки з українцями з інших земель, доводили історич­ні права українців на Буковину.

Що ж до Закарпаття, то тут на початку XX ст., як і рані­ше, національний рух залишався слабким. У політичному й культурному житті цього краю переважали «москвофіли». Українська орієнтація була пов’язана з тижневиком «Наука». Його редактором з 1903 р. був Августин Волошин (1874-1945), який згодом відіграв велику роль у національно-визвольному русі в Закарпатті. Певні зв’язки підтримувалися з галицьки­ми українцями. Але внесок закарпатських діячів у розвиток загальноукраїнського політичного й культурного руху був мінімальним. На початку XX ст. Закарпаття залишалося, за висловом М. Драгоманова, «пораненим братом». Справжнє національне відродження розпочалося в краї дещо пізніше.

6.Кроки до узгодження міжнаціональних відносин.

Успіх українського національного руху значною мірою залежав від ставлення до нього поляків і євреїв, які були найбільш організованими й освіченими національними меншинами Західної України.

Кожну, навіть найменшу, поступку українцям доводилося буквально «виривати» у гострому протистоянні із чиновника­ми й польськими політичними партіями. Але протистояння було безперспективне - воно вело українсько-польські від­носини у глухий кут. Серед політиків обох народів посилюва­лися настрої на користь примирення. У лютому 1914 р. було укладено польсько-українську компромісну угоду. Українці повинні були одержати третину місць у Галицькому сеймі й повноважне представництво в різних сеймових комісіях. Поляки зобов’язувалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди могло стати поворотним пунктом у поль­сько-українських відносинах, сприяти їх нормалізації. Однак її так і не було втілено в життя, оскільки через декілька місяців розпочалася Перша світова війна.

Досить складні в Галичині склалися українсько-єврейські відносини. Єврейське населення змушене було вибирати між польським населенням, у руках якого сконцентрувалися важе­лі управління у краї, і українським - корінною і найбільшою, але пригнобленою національністю. Вони охоче засвоювали польську культуру, бо це відкривало перед ними доступ до закритих для неасимільованих євреїв (євреїв, які не відмови­лися від своєї мови і культури) сфер життя: юриспруденції, літератури, освіти, мистецтва і т. п. На початку XX ст. в ре­гіоні посилився антисемітизм. У цих умовах лише окремі представники єврейської еліти у краї могли сподіватися на більш-менш комфортне майбутнє. Тому серед євреїв стали посилюватися сіоністські настрої (прагнення до еміграції і створення в Палестині власної держави). Що ж до польсько- українських суперечностей, то тут вони прагнули зберігати нейтралітет, який, однак, не виключав і окремих випадків взаємодопомоги. Так, у 1907 р., під час виборів до австрій­ського парламенту, завдяки українській підтримці було обрано депутатами двох національно свідомих євреїв..

7. Обрання Андрея Шептицького митрополитом УГКЦ.

Велику роль у національному русі Галичини відіграв митрополит гре- ко-католицької церкви Андрей Шептицький (1865-1944). У січні 1901 р. він очолив греко-католиць- ку церкву. Шептицький багато зро­бив у власне церковних справах, домагаючись, щоб розкол церков в Україні не перешкоджав загально­національному відродженню.

Андрей Шептицький перший з греко-католицьких митрополитів звернув увагу на Схід. У 1908 р. він таємно подорожував централь­ною Україною, налагоджував кон такти з місцевими українцями, з ученими Києва. Андрей Шептицький організував щорічні з’їзди церковних діячів різ­них слов’янських народів для обговорення питань, пов’язаних з об’єднанням церков. Разом з тим Андрей Шептицький був одним з ініціаторів українсько-польського примирення.

V. Узагальнення і систематизація знань.

Галичина на початку XX ст. була загальноукраїнським центром визвольного руху. Там відбувався стрімкий злет на­ціональної свідомості. За декілька десятиліть з інертної та безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів згуртована українська спільнота. Розгорнулася гост­ра політична боротьба на захист прав і свобод українців, за національну автономію Східної Галичини, за український університет. Українські патріотичні організації здійснювали значну роботу з виховання в національному дусі молоді. Діяли підпільні молодіжні організації, спортивно-фізкультурні пат ріотичні товариства «Січ» і «Сокіл». Це значно загострило українсько-польське протистояння. Однак перед Першою сві­товою війною протиріччя до певної міри вдалося пригасити.

Рівень розвитку національно-визвольного руху в Галичині, на Буковині і в Закарпатті був різний. На Буковині націо­нальний рух розвивався синхронно з Галичиною. На ситуації в Закарпатті позначалася його ізоляція від решти території України. У національно-визвольних змаганнях західноукра- їнців велику роль відігравав Андрей Шептицький. Отже, на початку XX ст. український національно-визвольний рух у Західній Україні піднявся на рівень політичної боротьби і до- сяг помітних успіхів. Про цю важливу зміну І. Франко писав 1907 р.: «Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою і енергією підіймав себе з понижаючого стану [...] та з радісною впевненістю глядить в свою кращу будучність».

1. Які обставини вплинули на активізацію національного руху в Галичині?
2. Назвіть головні гасла учасників національно-визвольного руху.
3. У чому виявлялося піднесення національно-патріотичного руху молоді?
4. З якою метою утворювалися організації «Просвіта», «Сокіл», «Січ», «Пласт»?
5. Розкажіть про боротьбу в Галичині за загальне виборче право.
6. Чому такою важливою для галичан була проблема відкриття українського університету?
7. Які особливості національного руху на Буковині та в Закарпатті?
8. У чому полягає суть польсько-українського компромісу 1914 р.?
9. Схарактеризуйте українсько-єврейські відносини на початку XX ст.
10. Яку роль у піднесенні національного життя на західноукраїн­ських землях відіграв Андрей Шептицький?
11. Використовуючи карту на с. 297, схарактеризуйте вплив на­ціонального складу Галичини на розвиток українського руху в східній частині.

 

VI. Підведення підсумків, домашнє завдання, інструктаж, оцінювання.

Опрацювати параграф 41-42(Турченко Ф.Г. В. М. Мороко /Історія України : підруч. для 9-го кл. загально-освіт. навч. закл. / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко. - Київ : Генеза, 2017. - 384 с. : іл., карти.)