Науково-дослідницька робота: "В'ячеслав Чорновіл: життя і подвиги в ім'я Незалежності України"

Про матеріал

Матеріалами науково-дослідницької роботи можуть скористатися учні, які бажають детальніше ознайомитися з життєвим шляхом та причинами загибелі В.Чорновола,вчителі, при підготовці до уроків історії України, а також в роботі історичного гуртка.

Перегляд файлу

Саратська районна державна адміністрація

Управління освіти, сім’ї, молоді та спорту Саратської РДА

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ :

ЖИТТЯ І ПОДВИГИ В ІМ’Я НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Роботу виконала:

Попова Анна Михайлівна,

учениця 9 класу

Розівської ЗОШ І – ІІ ступенів

Саратського району Одеської області

Керівник:

Качанова Альона Миколаївна,

вчитель української мови та літератури

Розівської ЗОШ І- ІІ ступенів

Саратського району Одеської області

Сарата – 2018

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ І. Біографія В’ячеслава Максимовича Чорновола………….…..5

Розділ ІІ. Активна громадянська та політична діяльність. Створення

НРУ. Звинувачення та заслання(За матеріалами кримінальних справ

КДБ УРСР).…………………………………………………………………….8

Розділ ІІІ. Остання справа: чому загинув Чорновіл………………….....21

Висновки ……………………………………………………………………...29

Список використаних джерел ……………………………………………...32

Додатки ………………………………………………………………………..33

Вступ

Людина є лише гостем на цьому світі. Вона приходить і відходить. Залишається тільки пам’ять. Та найважче змиритися з тим, коли не стає тих, які здаються живішими за всіх живих. Таким, без сумніву, є В’ячеслав Чорновіл – про нього треба дізнаватися, знати про що він думав і чим жив.

Особистість, політик і людина. Він свідомо знехтував тими своїми талантами, які могли б стати корисними в тоталітарній державі, заради боротьби за суверенність свого народу. Мало хто знає літератора, науковця й викладача В’ячеслава Чорновола, але будь - хто згадає першого політв’язня, який очолював обласну раду, лідера й натхненника однієї з найпотужніших політичних партій, мислителя, ідейний спадок якого залишається актуальним довгі роки…

Він був природженим вождем, яскравим громадським діячем, але в той же час – наївним романтиком, не схожим на політика в звичному сенсі слова. Своєю безкомпромісністю він завоював повагу як прихильників, так і відкритих супротивників. Чорновіл увійшов в історію України як символ української національної ідеї, як один з тих, хто сміливо виступав за захист прав людини в СРСР, здобувши тим самим клеймо антирадянщика. Він – ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення Незалежності України.

Актуальність дослідження полягає в тому, що діяльність В. Чорновола була багатоаспектною в різних галузях життя, і про це свідчать численні наукові праці. Однак завжди будуть актуальними і такими, що потребуватимуть подальшого вивчення його життя і діяльність.

Мета наукової роботи полягає у вивченні на основі опрацювання та аналізу цілісного комплексу наукових джерел політичної біографії В’ячеслава Максимовича Чорновола, його практичної та теоретичної державницької діяльності, як одного з лідерів національно-визвольного руху.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

 проаналізувати життєвий шлях та формування світогляду В. Чорновола;

 висвітлити участь В. Чорновола в русі шістдесятників, дисидентів;

 охарактеризувати внесок В. Чорновола у розвиток суспільно- політичної думки;

 вияснити роль політика у діяльності Народного Руху України;

 дослідити внесок В. Чорновола у процес становлення та розбудови державної незалежності України;

 вияснити причини загибелі відомого політика.

Об’єктом дослідження є суспільно-політичне життя України в ІІ пол. ХХ ст. в особистісному вимірі.

Предметом дослідження є політичний портрет В. Чорновола, його внесок у розбудову української державності та розвиток суспільно-політичної думки.

Методи дослідження: пошуковий, дослідницький, історико-порівняльний, метод біографічного аналізу.

Наукова новизна теми полягає в тому, що зроблена спроба створення узагальнюючого, комплексного дослідження життя і державотворчої діяльності В. Чорновола та його внеску у здобуття Україною незалежності; визначено місце та роль В’ячеслава Максимовича Чорновола у державотворчому процесі другої половини ХХ ст., його внесок у розвиток суспільно-політичної думки України;

набуло подальшого розвитку дослідження процесу становлення світогляду В. Чорновола; узагальнено значення його науково-публіцистичної діяльності;

розкрито провідну роль В. Чорновола у створенні Народного Руху України.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали наукової роботи можуть бути використані при подальшому вивченні життєвого шляху В’ячеслава Максимовича, підготовці вчителів до уроків історії України, в роботі історичного гуртка.

Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ І. Біографія В’ячеслава Максимовича Чорновола

Героїзмом можна назвати тільки таке діло,

де мука і терпіння одиниці здобуває або

окуплює добро цілого народу.

Іван Франко

В'ячеслав Чорновіл (додаток А) народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Катерино-пільського району, тоді Київської області. Вже саме походження В’ячеслава Чорновола пророкувало йому непросту долю. Народився на Шевченковій землі, зростав у інтелігентній, вчительській сім’ї, де значне місце надавали історичній пам’яті та національним обов’язкам. Мати Килина Харитонівна (1909-1985) – учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909-1987) – викладач української мови й літератури.

У радянські часи сім'я Чорновола зазнала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра Йосиповича Чорновола, який не повернувся з ув'язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї доводилося переїжджати з села в село, змінюючи місце роботи. Під час війни вони жили в селі Гусакове, а після війни батьків Чорновола з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи – комуніст. Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин. Тоді вони переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько матері В’ячеслава Чорновола Килини – Харитон Терещенко. У хаті діда вони й поселилися.

В'ячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності після публікації у факультет-ській газеті про його "нестандартне мислення", з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети «Київський комсомолець»). Це вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на успішне навчання і майбутню кар'єру науковця, а тут раптом їх син опинився десь у Донбасі. Та все цього разу минулося. В’ячеслав привіз в універси-тет підшивку газет з його статтями, був допущений до іспитів і протягом місяця здав їх екстерном за пропущений рік. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка». 1960 року закінчив університет з відзнакою.
Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буде боротися за Україну.

      З липня 1960 до травня 1963 років В'ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді. Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шев-ченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.
     У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.
     1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.
    Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Таню-ком, В. Стусом, Г. Севруком та ін. В'ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).
     Маючи непересічні здібності, В’ячеслав Чорновіл міг побудувати кар’єру, стати успішним науковцем, але він обрав інший шлях: шлях мученика, борця за волю, демократію України. Фактично він став початком відродження українства у другій половині ХХ століття.

В’ячеслав Чорновіл зосередив зусилля виключно на ідейній боротьби проти радянського режиму. Так, 8 серпня 1965 року виступає з патріотичною промовою на відкритті пам’ятника Т. Шевченку у с. Шешори на Івано-Франківщині, де говорить про національний дух, незалежну Україну, героїв, які поклали своє життя. 4 вересня цього ж року на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» протестує разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом проти арештів української інтелігенції.. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.
Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті «Друг читача».

Активна праця на ниві публіцистики та журналістики: документальне дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору?», випуск збірки «Лихо з розуму». Працюючи над книгами, В’ячеслав познайомився з симпатичною і цікавою дівчиною, яка до того ж розділяла його переконання. Дівчина з героїчним ім’ям Афіна (в українському написанні Атена) стала його дружиною і вірною соратницею, а для їх синів – Андрія та Тараса – люблячою матір’ю (додаток Б).
Нагороди та премії

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) — за збірки «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі. Премію присуджено у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1997). Присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (2000) (посмертно) — за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність.

Розділ ІІ. Активна громадянська та політична діяльність. Створення НРУ. Звинувачення та заслання(За матеріалами кримінальних справ КДБ УРСР).

"Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні –

маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши.

Настав час великого вибору: або єдність і перемога та

шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга

дорога до волі"
В’ячеслав Чорновіл

У радянських тюрмах та таборах Чорновіл провів 15 років. В один із років витримав 83 допити і ніколи не свідчив супроти друзів.

Матеріалів відносно першої кримінальної справи небагато. У 1996 році матеріали цієї справи повернуті з архіву самому Чорноволу. Але окремі документи та цікаві факти можна знайти у матеріалах "другої справи 1967 року" (вирок від 15 листопада 1967 року).

У 1966 році на судилищі над Богданом і Михайлом Горинями, Мирославою Зваричевською та Михайлом Осадчим В’ячеслав Чорновіл вчинив нечуваний як для захисників, так і для противників режиму демарш — відмовився давати свідчення. Він заявив: «Я категорично відмовляюся давати будь-які показання на закритому суді. Присутні тут товариші мають право на відкритий суд за ст. 111 радянської Конституції, за ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу та ст. 11 Декларації прав людини, прийнятою Організацією Об’єднаних Націй, та за ст. 1 Закону про судоустрій УРСР. Я не хочу бути причетним до таємної розправи» [4]. В’ячеслав Чорновіл відмовився свідчити у справі проти своїх друзів, чудово розуміючи, що цим самим наражає себе на велику небезпеку.

Ця кримінальна справа була однією з багатьох справ, які активно відпрацьовувалися в той період у Львівській області за статтею про антирадянську агітацію і пропаганду (ст. 62 КК УРСР).

У СРСР на той час відмова давати свідчення в суді каралася кримінальною справою проти самого свідка. Таким чином "заохочували" всіх свідків давати побільше матеріалу для слідства, щоб легше було довести вину підсудних. Знаючи про це і розуміючи, що він сам може дуже легко опинитися на лаві підсудних, Чорновіл "категорично відмовився давати суду покази…" проти підсудних друзів, які навіть визнали свою вину. Тобто логічної потреби уникати давати свідчення уже не було, але Чорновіл усе одно відмовився.

Як пригадує свідок цих подій Ярослав Кендзьор, "він заявив судді і прокурору, що жодних показів давати не буде, тому що вони є злочинцями, порушують закон проводячи засідання в закритому режимі…".

Зрештою колегія судів Львівського обласного суду( на вимогу прокурора Антоненка) просто на судовому слідстві відкриває кримінальну справу щодо свідка Чорновола за відмову свідчити. Така можливість була у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР 1960 року [3]. Як результат - швидке досудове слідство і передача справи до суду.

Безпосередньо в судовому засіданні, вже відносно Чорновола, 8 липня 1966 р. за відмову давати покази, він знову підтвердив свої слова. Вироком (на двох сторінках) народного суду Ленінського району міста Львова Чорновіл засуджений на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави (додатки В, Г)

КДБ чітко дав йому псевдонім — "Неугомонний".Саме таке враження складається, коли знайомишся з матеріалами його справ, з протоколами допитів, з листами, скаргами, які він писав під час ув’язнення і будучи на свободі.

Чорновіл, відбувши покарання виправними роботами, не припинив правозахисної діяльності. Журналіст мав зухвалість перенаправити листа політичного в’язня Валентина Мороза із Мордовських таборів до депутатів Верховної Ради УРСР (додаток Г).

Також Чорновіл видає збірку на захист арештованих українських інтелігентів "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")" (додаток Д). У збірці містилися біографії і зразки творів, за які й було людей засуджено, тобто фактично Чорновіл передруковував заборонену з точки зору радянської каральної системи літературу, яку він і направив до державних органів. Чорновіл писав голові КДБ і прокурору УРСР про зловживання слідчими і перекручування ними процесуальних норм.

Багатьом може бути цікаво звідки така назва твору – "Лихо з розуму", це питання зацікавило і слідчого, Чорновіл відповів: "Ідея такого заголовку виникла у зв’язку з допитом мене особисто та інших обвинувачених і свідків під час попереднього слідства у 1965-1966 роках. Мені особисто капітан Львіського КДБ Клименко заявив, що я дуже розумний і що мені цей розум трохи збавлять. Від Світличного Івана я чув, що йому відразу після арешту заявили, що в нього засмічений мозок і йому його прочистять."

5 травня 1967 року заступник прокурора Львівської області Е.Стариков викликав Чорновола та попередив його про кримінальну відповідальність за ст. 187-1 КК УРСР.

Це стаття про "Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад", була введена в Кримінальний кодекс УРСР 9.11.1966 (зміни – від 12.01.1983; скасована 14.04.1989) і її санкція – позбавлення волі до 3 років, або виправні роботи до 2 років, або до 300 карбованців штрафу.

Нову статтю ввели для "розвантаження" більш суворої ст. 62 "антирадянська агітація і пропаганда". Нове формулювання звинувачення полегшувало слідству і судові доведення провини (за звинуваченням в ст. 62 КК УРСР "антирадянській агітації і пропаганді" було потрібно довести наявність мети "підриву або ослаблення" радянської влади, що, як правило, було досить важко).

Пізніше Чорновіл на допиті скаже, що про те, що не можна було надсилати збірку в офіційні інстанції він якраз і дізнався від Старикова: "Від Старікова я вперше дізнався про цю нову статтю, яка не друкувалась і за якою, як зараз виявляється людину можна притягнути до відповідальності за написання заяви в офіційні інстанції."

Листи в офіційні органи не залишилися непоміченими. 20 липня 1967 року прокурор УРСР Федір Глух своїм листом дає чітку вказівку прокурору Львівської області порушити кримінальну справу проти Чорновола. "Предлагаю немедленно возбудить уголовное дело и привлечь Черновола к уголовной ответственности по ст. 187-1 УК УССР". Сумлінний виконавець - прокурор Львівської області Борис Антоненко - 24 липня 1967 року порушує проти Чорновола кримінальну справу за ознаками злочину ст. 1871 КК УРСР , а фактично у зв’язку з укладанням збірника під назвою "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")".

Деякі дослідники стверджують, що до Чорновола ця стаття була застосована ледве чи не до першого в Україні.

У протоколі допиту Чорновіл з приводу Антоненка зазначив "... схильний розглядати свій арешт і пред’явлене звинувачення як зведення зі мною особистих рахунків Львівським КГБ та прокуратурою, які я критикував за порушення законності в попередній заяві. Постанова про мій арешт підписана прокурором Львівської області Антоненком, якого я також критично згадував в попередній заяві".

Після порушення справи 3 серпня 1967 року був проведений обшук, в помешканні Чорновола по вулиці Спокійній, 13 у місті Львів під час якого в тому числі вилучили примірник – "Друкований текст "Лихо з розуму" (портрети двадцяти злочинців) на 227 аркушах" - так вказано в протоколі обшуку, та текст під назвою "Репортаж із заповідника імені Берія", автором якого був політичний в’язень Валентин Мороз, фактично за розповсюдження цих двох публікацій і засудили в цій справі В’ячеслава Чорновола.

Зауважимо, що Чорновіл одразу здійснював активний захист, в протоколі обшуку зазначив - "Згаданою постановою про обшук у мене могло було вилучено "література, що порочить радянський державний і суспільний лад". Тому вважаю незаконним вилучення у мене: …..".

На першому допиті 4 серпня 1967 року В’ячеслав Чорновіл розповів, де працює, чому переїхав до Львова.

8 серпня 1967 року В’ячеслав Чорновіл не погодився із постановою слідчого Крикливець про притягнення як обвинуваченого і написав на постанові – "не згідний з пред’явленим звинуваченням". Проте його згоди особливо ніхто не питався.

Перший допит у новому статусі тривав 4,5 години, і на цій стадії не було передбачено залучення адвоката. Цікаво, що свої свідчення в протоколі допиту Чорновіл виявив бажання писати власноручно, це з точки зору захисту є більш ефективніше, оскільки не дає можливість слідчому їх перекручувати.

Гортаючи справу Чорновола, можна фактично вивчати історію дисидентського руху в Україні. У протоколі допиту Чорновіл розповідає про масову хвилю арештів української інтелігенції.

"У серпні-вересні 1965 року у Києві, Львові та інших містах України було заарештовано представників Української інтелігенції.. Їх було звинувачено в антирадянській пропаганді й агітації, спрямованої на підрив чи ослаблення радянської влади і більшість із них засуджено в 1965 році в закритих судових засіданнях. Я знав особисто декількох з заарештованих і засуджених , ніколи не помічав в їхніх діях і словах нічого антирадянського, а навпаки, бачив щиру турботу за стан Української культури, української мови, за відновлення нормальної соціалістичної законності і соціалістичної демократії, потоптаних в роках сталінсько-беріївської сваволі. Все це не розходилось з курсом XX з’їзду КПРС. Пізніше допитаний і обшуканий як свідок в справі викладача та колишнього інструктора Львівського ОК КПУ Осадчого М. прийшов до висновку, що органи КГБ, які ведуть слідство, допускають порушення процесуальних норм, підганяючи слідство під наперед задуману кваліфікацію".

Цікава юридична оцінка тих подій висловлена Чорноволом, хоча за освітою він журналіст, але в протоколі допиту робить доволі слушні юридичні посилання:

"Остаточно схитнуло мою віру в справедливість того, що відбувається, закриті (всупереч ст. 20 КПК УРСР, ст. 11 Закону про судоустрій УРСР, статті 11 Декларації прав людини та інше) суди над заарештованими. Як радянський громадянин не міг мовчати з своїми сумнівами і зібравши документи, які торкались судів і слідства, послав їх у травні 1966 року Прокуророві УРСР, Голові КГБ при Раді Міністрів УРСР та ЦК КПУ, а пізніше не дочекавшись відповіді, до Верховного Суду УРСР та відомим українським культурним та державним діячам".

Цікавий виклад мотивів та підстав написання твору "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")", Чорновіл у протоколі допиту зазначив з цього приводу:

"У моїй заяві йшлося про грубі порушення соціалістичної законності і йшлося про людські долі. І яке ж було моє здивування коли протягом року не відповіла жодна із згаданих вище інстанцій, я не одержав навіть формальної відповіді. Весною 1967 року я зібрав додаткові факти про засуджених в 1966 році (їхні біографії, списки наукових робі, листи, заяви і скарги, написані ними твори тощо) і під заголовком "Лихо з розуму" послав із своїм супроводжуючим тексом в ті ж інстанції, а також Спілку письменників, Спілку художників та інші."

Також цікава оцінка Чорноволом власного твору:

"Заявляю, що там немає жодного виступу проти радянської влади як такої, а є критика окремих осіб і організацій, які зловживаючи наданим їм радянським народом становищем, допускають незаконні дії, чим паплюжать наші ідеали, нашу радянську дійсність. Але ж критика окремих осіб і організацій, навіть якби окремі поодинокі факти підтвердились,- це ще не критика радянської дійсності і не наклеп на неї".

Щодо мотивів арешту та кримінального переслідування Чорновіл зазначив:

"Свій арешт сприймаю як акт беззаконня, спрямований на затискання критики, а також проти писання скарг у вищі інстанції".

Чорновола захищав відомий адвокат Леонід Ветвінський, який здійснював активний захист — подавав клопотання, касаційну скаргу, навіть на стадії касації, працюючи в Москві, приїжджав до Києва в судове засідання до Верховного суду УРСР представляти інтереси Чорновола.

Попри це, 15 листопада 1967 року суд оголошує вирок – засудити Чорновола до 3 років позбавлення волі. 19 грудня 1967 року судова колегія в кримінальних справа Верховного суду УРСР відмовила в задоволені касаційних скарг. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31.10.1967 року "Про амністію" строк ув’язнення Чорновола був скорочений наполовину. Чорновіл в судовому процесі вину не визнав, а під час виступу цитував вірші та красномовно відстоював свою позицію. Під час ув’язнення в 1967—1969 роках В’ячеслав Чорновіл протестував проти сфабрикованого судового вироку, вилучення матеріалів справи, перешкоджання творчій праці, заборони вести кореспонденцію і зустрічатися з близькими, примусу працювати на неприпустимій для його здоров’я важкій роботі. Відстоюючи свої законні права, він пережив виснажливе 48-денне голодування. [1, c.11]

Зазначимо, що 5 листопада 1968 року справу Чорновола відновили — збірка "Лихо з розуму" була опублікована за кордоном, але в серпні 1969 справу закрили. Слідчі не назбирали достатньо доказів причетності Чорновола до друку літератури за кордоном.

Після звільнення 1969 року В’ячеслав відразу відчув всі «принади» статусу колишнього ув’язненого. З такою позначкою в паспорті неможливо було влаштуватися на пристойну роботу, тому доводилося перебиватися випадковими заробітками – адже потрібно було утримувати сім’ю. На той час у них з Атеною вже народився первісток – Андрій. З 1970 року він працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року — у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.
1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець.

Уже в період так званої "відлиги" 1990 року пленум Верховного Суду Української РСР, що "Суд не врахував, що ці твори (за які було засуджено Чорновола) адресувалися передусім вищим органам державної влади в країні, з метою усунення тих явищ у нашому житті того періоду, які автор творів вважає негативними та небажаними".

Таким чином, вирок щодо Чорновола було скасовано, а справа - закрита за відсутності в його діях складу злочину.

Після другої кримінальної справи переслідування незабаром відновилися.

Нічого оригінального радянська система не вигадувала і 12 січня 1972 року прокурор Львівської області Антоненко, якого за Незалежності України шанували в прокуратурі, постановив порушити кримінальну справу проти Чорновола за ознаками тієї самої статті 187-1 КК УРСР.

Чорноволу інкримінували виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад.

Того ж дня Чорновола затримав у Львові старший слідчий слідчого відділу УКДБ при РМ УРСР у Львівській області капітан Боєчко.

Це сумнозвісна "Арештована коляда", коли також були затримані мисткиня-килимар, багаторічна політв'язень, членкиня Української Гельсінської групи Стефанія Шабатура, поетеса, багаторічний політв'язень Ірина Калинець та видатний поет, перекладач Григорій Чубай.

Відразу після затримання в помешканні Чорновола, а також усіх одночасно з ним затриманих дисидентів і "можливих співучасників", відбулися обшуки. Всього у справі тільки протягом перших двох тижнів після її порушення було проведено 12 обшуків: вилучено записки, книги, рукописи, чернетки листів та заяв, друкарську машинку, радіоприймач. За весь час слідства обшуків було кілька десятків. Згодом вилучене склало доказову базу.

Вже за два дні, 14 січня 1972 року, в постанові про взяття підозрюваного під варту слідчий кваліфікує діяльність Чорновола за ст. 62 ч. 1 КК УРСР - антирадянська агітація і пропаганда, оскільки останній "виготовляв, поширював і зберігав антирадянські документи…". Слідство мало довести умисел і санкція була більш суворою в порівнянні зі ст 187-1 КК: позбавлення волі до семи років із засланням до п’яти років (проти позбавлення волі до трьох років).

Як зазначено зі слів обвинуваченого в протоколі додаткового допиту від 2 лютого 1972 року, "Я відповідати на запитання слідчого відмовляюсь, бо вважаю свій арешт незаконним. Давати будь-які покази проти своїх знайомих я не буду тому, що вони не мають жодного відношення до мого арешту"(додаток Е).

Протягом всього слідства у справі тривали численні допити Чорновола. Тільки протягом 1972 року його було допитано 83 рази, а за весь час слідства – більше ста разів! І як обвинуваченого, і як свідка у матеріалах, які були вилучені при обшуках у його знайомих. Сама процедура допитів тих часів (виклик та доставлення затриманого до слідчого, очікування, манера ведення допиту) дозволяла слідчим чинити психологічний та фізичний тиск на підозрюваного. Разом з тим, В'ячеслав Чорновіл залишався незламним. В додатках можемо ознайомитись з характерним прикладом його відповідей на допитах (додатки Є, Ж)

Чорновіл, порівнюючи радянське "правосуддя" з царським та американським, вимагає надати йому можливість користуватися ручкою (олівцем), отримувати книги від родичів, побачитись з сестрою та листуватись з нею, припинити принизливі для людської гідності дії наглядачів слідчого ізолятора.

Задля бодай зменшення репресій стосовно української інтелігенції, припинення переслідування побратимів Чорновіл у ході слідства відходить від принципу "неучасті у слідстві", та подає заяви, якими бере усю вину на себе та заперечує участь у "антирадянській діяльності" інших дисидентів. В додатках можна ознайомитись з характерний прикладом кількох таких заяв(додатки З, И).

Цікаво, як переплетені долі та й, власне, кримінальні справи дисидентів того часу. Під час вивчення матеріалів справи в одному з томів можна знайти Протокол огляду архівної кримінальної справи №47 щодо Стуса Василя Семеновича, датований 11 січня 1973 року. Згідно з цією справою, Стуса, чиї інтереси нібито представляв Віктор Медведчук, було обвинувачено в тому, що він в грудні 1971 року на пропозицію Чорновола дав згоду взяти участь у діяльності "Громадського комітету захисту Ніни Строкатової", заарештованої за антирадянську діяльність.

Згідно з протоколом, Стус визнав, що мав розмову з Чорноволом та дав згоду на підписання заяви комітету. При цьому констатується, що Стус не визнав антирадянської спрямованості вилучених заяв комітету (і за вироком отримав п’ять років колонії суворого режиму та три роки заслання).

Сьогодні видається дивним, а насправді є показовим для підходу Чорновола до викриття безглуздя радянської дійсності: один з доказів "антирадянської діяльності" Чорновола, машинопис його праці "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")", починається з цитати вірша Шевченка "І мертвим, і живим, і ненародженим…" та… Леніна: "Тому коли нам говорять: самовизначення при соціалізмі зайве, це таке ж безглуздя, така ж плутанина, якби хто сказав: демократія при соціалізмі зайва".

Проте, радянська репресивна машина не сприймала інтелектуальні аргументи і міркування. Тонкощі інтелектуальної дискусії були для неї зайвими, чужими, а отже ворожими; особи, здатні на виявлення ідеологічних нонсенсів та відвертого безглуздя керівної доктрини – становили загрозу та підлягали знищенню.

За тогочасної слідчої та судової практики навіть офіційні звернення, як-от колективна заява на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР, в копії – прокурору УРСР, підписана в т.ч. Чорноволом від січня 1970 року, були доказом антирадянської діяльності.

Як пише в протоколі огляду документів слідчий КДБ Яресько, "Автори "заяви" зводять наклепи на радянський державний та суспільний лад, стверджуючи що нібито на Україні проводиться "переслідування людей", що знову проводяться "таборні судові справи".

Чорновіл постає справжнім правозахисником, аналізуючи і переконливо доводячи абсурдність звинувачень тогочасного режиму проти української інтелігенції. При цьому він апелює до здорового глузду, майстерно аналізує тексти, що ставляться авторам-дисидентам в вину і складають основні докази обвинувачення.

А що з захистом Чорновола? Слідство не надало можливості Чорноволу залучити до справи справжнього захисника на його вибір. Щоби обрати захисника, Чорновіл наполягав на зустрічі з сестрою чи дружиною, які б могли надалі реалізувати його волю. Як пише Чорновіл в своєму клопотанні до обласного суду напередодні винесення вироку, від призначеного захисника він відмовився, протестуючи проти сваволі слідства (додаток І).

Тож Чорновол займався своїм правовим захистом сам, і слід зазначити - робив це грунтовно, наполегливо і вельми фахово, аргументовано спростовуючи доводи слідства у більшості епізодів справи. Нажаль, більшість його заяв і клопотань була проігнорована судом. Власне, побачення з сестрою та з дружиною Чорноволу так і не було дозволено протягом усього слідства, навіть для погодження питання щодо залучення до справи незалежного захисника (адвоката).

Від призначеного на запит слідства Львівською обласною колегією адвокатів адвоката М.С. Маліка Чорновіл відмовився.

У судовому засіданні 9 квітня 1973 року цей адвокат підтримав заяву Чорновола та зазначив: "Я підтримую клопотання підсудного Чорновола і прошу мене звільнити від участі в судовому процесі. Підсудний має вищу освіту… і зможе сам захищати свої інтереси". Оскільки і прокурор не заперечував проти такого повороту, суд задовольнив клопотання і надав змогу Чорноволу захищатись самому.

Попри те, що Чорновіл клопотав про відкрите судове засідання і залучення всіх 20 свідків у справі, суд був закритим і свідків заслухав лише 9.

Як прокоментував прокурор Руденко А.А. (ймовірно, рідний брат Генерального прокурора СРСР Романа Руденка - Руденко Антон Андрійович) :"Розголошення документів, які є в матеріалах справи, є непотрібне для широкого кола осіб".

Суд частково задовольнив лише одне клопотання підсудного – залучив до матеріалів справи газету "Літературна Україна" та довідку КДБ. Підсудний Чорновіл заявив, що винним себе не визнає, тому що пред’явлене обвинувачення неправдиве. І от підсудному надають змогу дати пояснення по суті звинувачення (додатки Ї, Й).

На 22 (!) аркушах протоколу судового засідання викладено обгрунтовану позицію захисту, яку відстоював Чорновіл. Навряд чи найнятий адвокат зробив би це краще. Однак, репресивна система була глуха до доводів політичного в’язня, бо далеко не у правосудді було її призначення. А які свідки були по справі! Іван Дзюба, Григорій Чубай…(додатки К, Л)

В дебатах та останньому слові Чорновіл грунтовно виступив на свій захист (додатки М, Н).

Однак, ні обрана позиція захисту, яку можна сформулювати як "Мене неправильно зрозуміли, а слідство перекрутило усі обставини", ні переконливі численні докази та проактивна позиція не звільнили Чорновола з пазурів системи.

Слідство вирішило, що "антирадянська діяльність Чорновола фінансувалася з-за кордону", оскільки канадська туристка передала йому 400 крб на допомогу сім’ям засуджених дисидентів.

Чорновіл не визнав себе винним знову: усі вилучені твори інших авторів зберігав у себе для вивчення їх літературної цінності, у виданні "Українського вісника" участі не брав, жодних наклепів на радянський лад у власних творах не вбачає, кошти від знайомих дійсно отримав та передав сім’ям засуджених дисидентів.

12 квітня 1973 року В’ячеслава Чорновола заплановано покарали довготривалим ув’язненням. Так, судді Львівського обласного суду засудили його на шість років по- збавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з подальшим відбуттям трирічного заслання [1, с.13-14].
Чорновіл подає коротку попередню касаційну скаргу (згодом – повну основну) та зауваження на протокол судового засідання на 30(!) аркушах, де ретельно перераховує усі невідповідності протоколу фактичним обставинам судового розгляду. Чудова юридична робота.

Потім Чорновіл готує грунтовну касаційну скаргу на 77 сторінках рукописного тексту , обгрунтованість та глибина якої вражає (додатки О, П, Р).

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР в задоволенні касаційної скарги Чорновола фактично та цинічно відмовила. Фактично, тому що насправді постановила частково її задовольнити та виключити з вироку одну вказівку та кілька епізодів (про передачу книжки та кількох збірок віршів); цинічно ж тому, що врешті вирок залишено без змін і Чорновіл відбував усе призначене йому покарання в колонії.

За що? Вірші, статті… листи на захист скривджених інтелектуалів… при цьому без явної агресії чи ворожості до радянського ладу та системи. Судили не "шпигуна", не злодія і навіть не воїна УПА… Судили інтелектуала, який мислив і мав сміливість задавати питання про недолугість системи радянських державних інститутів, був частиною національної інтелектуальної еліти свого часу.

Відбував термін у мордовських таборах для політв'язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв'язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). «Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном В'ячеслав Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність».

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах (1977—1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи.

Повернутися на Батьківщину після заслання не вдалося, оскільки з середини 1979 року влада розпочала черговий, третій, широкомасштабний наступ на український національний правозахисний рух. За ґрати потрапили діячі спротиву, які мешкали на території України або відбували заслання. Напередодні звільнення закритий суд м. Мирного Якутської АРСР у квітні 1980 року засудив його за сфабрикованою справою (так звана «спроба згвалтування»; фактично — за опозиційні виступи, за участь у Гельсінській групі та «під Олімпіаду-1980») на п’ять років покарання у таборах суворого режиму[1,с.14]. Тримав 120-денне голодування протесту. В останньому слові на суді В'ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові.
Практика застосування до політв’язнів суто кримінальних статей кримінального кодексу була поширеною. Чорновол, як і інші дисиденти потрапив під так звані "олімпійські арешти".

І таких випадків було багато. У своїй книзі "Світло людей: Мемуари та публіцистика" дисидент Василь Овсієнко, розповідає, що під Олімпіаду дисидентів переслідували, щоб не дати їм можливості опинитися в Україні.

"...Наближалася Олімпіада-80, і частина ігор мала бути в Києві. Під цей "олімпійський" укіс потрапили Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Ярослав Лесів, Василь Стус, Василь Стрільців. Хто мав звільнятися, того "розкручували" в неволі, не даючи й передихнути, Ольга Гейко ступила на волі всього два кроки – з воріт зони до воронка. Миколу Горбаля заарештували наново в останній день терміну. В'ячеславові Чорноволу сфабрикували "справу" на засланні в Якутії, а мені – в колонії в Коростені…". 1983 року Чорновіл звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну.
У травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Батьки ще дочекалися В'ячеслава з усіх тих увязнень. Мама вмерла 85-го року узимку. А батько - 87-го, півтора року прожив після мами.

Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв'ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв'язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.
Улітку 1987 року В. Чорновіл офіційно відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років.
11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема «Декларації принципів Української гельсінської спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В'ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

Мордовські заслання не зламали борця, а загартували дух, зміцнили характер, утвердили переконання та цілі. КГБісти називали Чорновола «Невгамовним» за організації акцій протестів, голодувань за статус політв’язня (в той час дисидентів затримували за сфабрикованими справами як грабіжників чи гвалтівників). "Я у своїй неволі вільніший за вас, і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більш ніж компенсує всякі невигоди й фізичні труднощі".

Дружина Чорновола Атена Пашко описує так чоловіка: "Працював він самовіддано і справді багато. Вставав, бувало, о 5 годині ранку, писав, потім – на

роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити, сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В'ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи. Він був людинолюбом, яких сьогодні мало".

З приходом «Перебудови» настрої змінюються, стає зрозумілим те, що «тоталітарний чобіт» розвалюється. В цей час діяльність Чорновола досягає апогею. Створення Української Гельсінської спілки ознаменувало кінець монополії Компартії. 7 липня 1988 50-тисячний мітинг у Львові сколихнув всю Україну, став початком демократичних змін. Так почали підніматися люди всієї країни. На кожній демонстрації був присутній В’ячеслав Чорновіл – найавторитетніший український політик, який палко промовляв до кожного громадянина.
Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В'ячеслав Чорновіл: „Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв'язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалювання комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові «Демократичний фронт сприяння перебудові» була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.“

У березні 1990 року В'ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України І скликання від Шевченківського виборчого округу №264 (Львівська область).. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради. З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому.

Восени 1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).
Саме Чорновіл ініціював проголошення Декларації про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року.
У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва. З квітня 1992 року — на постійній роботі в Парламенті України. У 1994 році обраний депутатом Верховної Ради України ІІ скликання від Подільського виборчого округу № 357 (Тернопільська область).

Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. 29 березня 1998 року обраний депутатом Верховної Ради України ІІІ скликання від Народного Руху України (№ 1 у виборчому списку).
Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time» (з січня 1995 до травня 1998) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999) [2].

Лідер Народного Руху України невтомно працював у Верховній Раді: кров’ю і потом домагався визнання національної символіки, проголошення Декларації про держаний суверенітет, довгоочікуваного Акту Незалежності України. В час Незалежності В’ячеслав Чорновіл продовжує активну боротьбу за демократію, намагається впровадити дієві реформи. Але весь цей час усіяний заколотами та спробами розколів.

«Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св. Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю – це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил» [5].

Так НРУ втрачає популярності, починається психологічна блокада провідника. Вороги і зрадники показують страх, свою ницість, неспроможність чесно боротися з Чорноволом за трибуною, на виборах. Основною їхньою місією було не допустити В’ячеслава Чорновола до поста президента де-юре, та вони недорахували того, що він був авторитетним президентом де-факто для багатьох. Національного лідера вирішують знищити фізично, як звикли розправлятися з нескореними українцями.

РОЗДІЛ ІІІ.Остання справа: чому загинув Чорновіл

25 березня 1999 року, повертаючись із однієї з чергових поїздок із Кіровограду Чорновіл загинув у результаті ДТП, разом зі своїм водієм на трасі Бориспіль – Золотоноша. Потім були похорони, потік людей і сліз. Спроби влади за допомогою нагород і перейменування вулиць на честь Чорновола якось позначити значення цієї людини для України. Але незмірно більше користі суспільству і державі принесло б з’ясування причин та обставин смерті Чорновола.
Для самого В’ячеслава Максимовича було б великою нагородою знати, що і після його смерті справу останніх років його життя живе. Однак, на жаль, після загибелі Чорновола Народний рух України занепав. Іншого такого лідера в партії не було і не буде. Тому, що В’ячеслав Чорновіл вмів запалювати серця і вести в бій.

          За офіційною версією, у ніч із четверга на п'ятницю 25 березня 1999 року, приблизно в 23.30 - 0.00 на п'ятому кілометрі траси Бориспіль-Золотоноша, у результаті зіткнення легкового автомобіля «Тойота Королла» із вантажівкою КАМАЗ, загинув лідер партії РУХ В'ячеслав Чорновіл. Відповідно до офіційної версії, оприлюдненої МВС України, аварія, у результаті якої загинули два чоловіки (Чорновіл і Павлів, референт лідера Руху), відбулася з вини водія КАМАЗу, що, порушивши правила дорожнього руху, розпочав розвертатися в недозволеному місці, створивши аварійну ситуацію. Орієнтовно, на думку ДАІ, виходячи із сили удару - в «Тойоти», що урізалася між кузовом вантажівки й причепом, знесло капот і, практично увесь дах салону, – зіткнення відбулося при швидкості більше 120-140 км/годину, при діючому законодавчому обмеженні швидкості руху на трасах 90 км/годину, а на даній ділянці – 70 км/годину. У цьому випадку, передбачається, що обидва водія грубо порушили правила дорожнього руху на аварійнонебезпечній ділянці дороги.
         Смерть Чорновола й Павліва, як говориться в офіційному висновку МВС, наступила в результаті удару легкового автомобіля в голоблю причепа й руйнування салону цього автомобіля. Тіло Чорновола було виявлено на передньому сидінні «Тойоти», його було придавлено правою передньою стойкою салону, а тіло Павліва виявили на відстані більше 10 м від місця зіткнення, куди його викинуло, як припускається, від удару, під час зіткнення. Дмитро Понамарчук, єдиний свідок аварії, який був у машині Чорновола, залишився живий, отримавши важкі травми черевної порожнини. Згідно офіційних даних, він вижив тільки завдяки тому, що в момент зіткнення спав, лежачи на задньому сидінні «Тойоти». Як відбулася аварія, він, у силу цих обставин, не бачив, лише відчув сильний удар. Покинути,самостійно, розбиту машину він не зміг, і був витягнутий із неї через заднє вікно салону, доставлений у Бориспільську лікарню, через годину після події, де йому була зроблена операція.
         У машині КАМАЗ, у якій під час зіткнення знаходилися водій і двоє пасажирів, потерпілих немає.
        Відповідно до офіційної версії МВС, за машиною Чорновола їхала інша «Тойота», у якій був народний депутат Геннадій Удовенко. Напередодні, Чорновіл і Удовенко були разом в м. Кіровограді, де зустрічалися з рухівським активом, що підтримує Чорновола після розколу партії, і потенційними виборцями. Машина Удовенка першою опинилася на місці аварії, уникнувши подвійного зіткнення з машиною Чорновола, задня частина якої стирчала між причепом і кузовом вантажівки, з якого висипалося зерно. Він викликав на місце події міліцію й швидку допомогу.
         За офіційною інформацією, удар «Тойоти» був такої сили, що машину довелося витягати з-під причепа за допомогою підйомного крану (додаток С).
          В офіційну версію подій, які сталися на бориспільській трасі, повірили далеко не всі депутати парламенту й журналісти. Так, наприклад, лідер ПСПУ Наталя Вітренко, в інтерв'ю телебаченню сказала, що це – добре організоване вбивство політика, який багатьом заважав. Глава Комітету з боротьбі з оргзлочинністю Юрій Кармазін (фракція "Громада") і член цього ж Комітету Анатолій Єрмак (група "Незалежних») в інтерв'ю ЗМІ, у п'ятницю, висловили сумніви із приводу офіційних повідомлень МВС щодо аварії, оскільки ця інформація не відповідає встановленій формі й породжує більше питань, ніж дає відповідей на те, що відбулося. Тому, із самого початку, розслідування було поставлено під депутатський контроль.
        У чому ж сумнівність офіційної інформації?
       По- перше, у зведенні немає довідки про метеоумови на місцевості, у якій відбулася аварія, зокрема, видимості можливих перешкод, стану дорожнього покриття, умов обмежуючих видимість водіям машин, які потрапили в аварію, тим більше, що подія трапилася на аварійно-небезпечній ділянці шосе.
        По-друге, невідомо, яка була відстань між «Тойотою» і КАМАЗом, у момент, коли водій вантажівки розпочав розворот і перекрив шлях легковому автомобілю. Однак, гальмовий шлях машини, у якій їхали рухівці, становить 30-35 м. Розворот водій КАМАЗу, у кабіні якого були ще два пасажири, робив за 120 м від місця повороту на харківську трасу, який він прогавив. Ширина дорожнього покриття в цьому місці 7,2 м, але до них потрібно додати ще, мінімум, 4 м узбіччя із твердим покриттям, для аварійного паркування машин. Таким чином, розворот вантажівки здійснювався на ділянці шосе шириною, мінімум 11,2 м, що дозволяє йому виконати маневр із першого разу, у найгіршому разі, трохи з'їхавши за узбіччя на протилежній стороні дороги, де немає обмежувального огородження. Однак, за офіційною схемою видно, що вантажівка повністю перекрила обидві смуги руху, причому, «Тойота» не перетнула осьової роздільної смуги. Чи міг водій вантажівки, яка починала маневр, не бачити світло фар від «Тойоти», що їде позаду? Дуже сумнівно, оскільки орієнтовна довжина відрізка прямої видимості(прямий візуальний контакт), у даному місці, не менш ніж 1000 м, активне гальмування легкова машина розпочала за 35 м до місця зіткнення. Це дає можливість припустити, що, водій вантажівки та його пасажири повинні були чітко бачити включене дальнє світло галогенових фар (у даному місці немає нічного висвітлення шосе) машини Чорновола. Вантажівка або раптово почала маневр, не включивши сигналів повороту, або водій «Тойоти» побачив перешкоду із запізненням. Автомобіль, що рухається зі швидкістю 150 км/годину, проїжджає 41,7 м/сек. Це означає, що якщо вірити офіційної версії, Павлів, за кермом «Тойоти», повинен був побачити світло фар КАМАЗу більш ніж за 1000 м, а габаритні вогні й блимавку повороту на борті вантажівки й позад кузова й причепа мінімум за кілька сотень метрів, навіть за поганої видимості. А погодні умови в той день були нормальні, дорожнє покриття – сухе. Крім цього, як правило, водії вантажних машин, а тим більше із причепом, роблячи такий ризикований маневр, тим більше в недозволеному місці, включають додатково блимавки аварійної зупинки, які також видно досить далеко. Тобто, прямий візуальний контакт між водіями машин, навіть при максимальній швидкості «Тойоти», відбувався не менш ніж за 24 секунди. Це – достатньо часу й для оцінки ситуації, і прийняття безпечного рішення. Тим більше, що обидва водії – досвідчені. Однак, початок гальмування говорить про те, що цього не відбулося. Навіщо водієві вантажівки необхідно було робити розворот із виключеними фарами, габаритами й блимавкою повороту або раптово, усупереч логіці самозбереження, перекривати трасу перед машиною, що йде на обгін? Адже це – явний кримінал.
          Окрім цього, абсолютно не зрозуміло, чому на машині Чорновола не спрацювали гальма, бо ж при огляді місця події, було зафіксовано розірваний гальмівний шлях лише одного колеса, а не чотирьох, як це повинно бути під час аварійної ситуації.

          Але, незважаючи на це, не маючи зрозумілої відповіді на дане питання, Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко привселюдно заявляє, що слідство навіть не розглядає версію про замах або, хоча б, про ненавмисне вбивство.
         По-третє, ні з офіційної інформації, ні зі слів Удовенка, не зрозуміло, у якому положенні перебувала вантажівка в момент аварії. З фото машини Чорновола на аварійній площадці, можна припустити, що вдар відбувся об задній борт вантажівки й передню частину голоблі причепа. Якщо це так, то в момент зіткнення вантажівка практично перпендикулярно перекривала дорогу, оскільки, у випадку розвороту між кузовом машини і її причепом залишається мінімальна відстань і, відповідно, деформація даху салону «Тойоти» повинна мати стріловидну форму. Якщо ж вона пішла прямо під голоблю причепа, то деформація даху повинна бути більше прямою, зі зсувом уліво, а нахилом вправо, тобто відповідно вектору й послідовності удару об перешкоду. Судячи з фотознімка, видно, що вантажівка перебувала або в положенні пологої дуги повороту, або стояла поперек, або рухалася назад. Що є досить дивним для розвороту. Але, у будь-якому разі, Павлів повинен був побачити світлові сигнали повороту, габарити, аварійку вантажівки. Та сама вантажівка у світлі фар повинна була добре видна. Але, вочевидь, цього не відбулося. Чому? А чи був розворот взагалі, чи вантажівка практично перпендикулярно виїхала на шосе, і перетнула рух? Чому журналістам було заборонено знімати ці машини?
      По-четверте, ні з офіційної інформації, ні зі слів Удовенка, сказаних у декількох інтерв'ю після аварії, не зрозуміло, на якій відстані була його машина від авта Чорновола й чи був він безпосереднім свідком зіткнення. Ясно одне, місце події він і його водій побачили досить далеко, щоб безпечно зупинитися. З його розповіді зрозуміло, що Чорновіл і Павлів, після аварії, були мертві й знаходилися в «Тойоті». Це ж підтверджується розповіддю Понамарчука, що був притомним, і бачив ці тіла. Павліва було витягнуто з машини першим, і тіло покладене на дорогу, у декількох метрах від місця аварії, а тіло Чорновола було витягнуто тільки після того, як машини розтягнули. Але, проте, не зрозуміло, хто ж був прямим свідком аварії, який бачив, що відбулося? Хто, крім водія їхав у КАМАЗі – його односельці, представники замовника вантажу, випадкові пасажири чи ні? Чому Удовенко який, можливо, не бачив самої аварії, однозначно наполягає на нещасному випадку?
    Але в цій справі дивного багато й крім офіційних даних або розмитих розповідей свідків. Наприклад, Удовенко стверджує, що вони дуже поспішали в Київ, щоб взяти участь у ранковому засіданні парламенту. Тоді виникає питання: чому й за чиєю пропозицією вони не поїхали по трасі Київ-Одеса, по якій від Кіровограда до Києва значно ближче? Чому вони поїхали в Кіровоград на машинах "Промінвестбанку", а не рухівських, Верховної Ради або громадським транспортом – літаком або поїздом? В якому технічному стані була машина Чорновола? Припустити, що банківська машина була в незадовільному стані, тобто технічно несправна, якось фантазія не дозволяє. Але те, що не спрацювали подушки безпеки й розірваний гальмівний слід, та й сила удару наводять на думку, що явно щось було не так, як повідомляється.
Очевидні "дивакуватості" цієї події наводять на думку, що Чорновіл щось знав або відчував, тому умисно намагався бути менш помітним, особливо на таких ділянках, як міжміські траси. Чому? Кому заважав Чорновіл?
        У подібних випадках, коли трагедія трапляється з політиком такого рангу, як Чорновіл, який тривалий час очолював третю, за чисельністю, політичну партію України, був беззмінним депутатом парламенту 9 років, влада дуже ретельно розслідує всілякі версії вбивства або нещасного випадку. Чому ж, у цьому випадку, не чекаючи результатів експертиз і закінчення розслідування, посадові особи настільки поспішно й категорично наполягають на нещасному випадку, геть відкидаючи інші версії?

Вибори-98 показали, що РУХ значно втратив позиції, оскільки в партії, крім Чорновола й Лавриновича, практично не залишилося жодного відомого політика. Більш того, загравання Чорновола зі зкорумпованим оточенням Кучми, відверта неохайність його найближчого оточення (численні скандали з "зникненням" матеріальної допомоги діаспори) перекрило, без того слабке, матеріальне підживлення партії з боку її закордонних представництв. Залишившись у фактичному вакуумі, підтримуваний лише частиною низової партноменклатури, він, як загнаний звір, став некерований, оскільки розумів, що йому втрачати вже немає чого.
Для Кучми, некерований Чорновіл був дуже небезпечний, насамперед, як носій компромату, що може в будь-який момент розголосити таємні механізми покупки партій і їхніх лідерів за рахунок бюджетних коштів та роздачі державного майна.

      Замовником усунення лідера Народного Руху В'ячеслава Чорновола міг бути екс-президент Леонід Кучма, вважає помічник міністра внутрішніх справ Микола Степаненко, який займався цією справою, писала "Українська правда". "Я цілком припускаю, що екс-президент Кучма міг доручити екс-міністру МВС Юрію Кравченку розібратися з неугодним політиком, а той "перестарався", - сказав він в інтерв'ю "Комсомольській правді в Україні" 21 лютого 2006 року.
      За словами Степаненка, справу Чорновола можна порівняти зі справою вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. "Лідер НРУ був незручний для чинної у той час влади. Був безкомпромісною людиною, не брав хабарів", - додав він.
      Говорячи про просування у розслідуванні обставин смерті Чорновола, помічник Луценка розповів, що до цієї справи були залучені матеріали, зібрані в 1999-2000 роках.
     "На жаль, у 1999 році слідство розглядало тільки одну версію того, що сталося, згідно з якою зіткнення КамАЗа і "Тойоти" відбулося з вини водія легковика. У результаті кримінальну справу за фактом загибелі голови НРУ закрили", - сказав він.
       За словами Степаненка, водій КамАЗа, у який врізалася машина Чорновола, був "не в курсі того, що відбувалося". "Судячи з усього, він просто одержав від керівництва КСП ім. Хмельницького (якому належить КамАЗ) розпорядження виїхати о 12 годині 30 хвилин. Люди, які організували вбивство лідера НРУ, не збиралися посвячувати у власні плани "пішаків". Вони цілком могли домогтися свого і шляхом шантажу начальства агрофірми", - зазначив він. Помічник міністра розповів, що відповідно до однієї з версій вбивства, яка розглядається слідством, водію КАМАЗа Володимиру Куделі наказали зупинитися на трасі о 22 годині ще в КСП.
         "У призначений час до нього в кабіну підсів незнайомець зі зброєю, який спочатку наказав водію набрати швидкість 15 км/годину, а потім оголосив, що машину необхідно розвернути. Після ДТП цей незнайомець негайно залишив місце злочину", - сказав він.
         За словами Степаненка, про навмисність убивства говорить і те, що КАМАЗ їхав зі швидкістю 15 км на годину і міг уникнути зіткнення. "У нього вистачало часу, щоб розвернутися чотири рази! І, відповідно до нашого експерименту, він мав помітити світло фар іномарки вже за 1100 метрів!", - сказав він. На питання, що б сталося, якби фура не зупинилася, а продовжила рух, Степаненко відповів: "Тоді, думаю, у Павлова і Чорновола, які були у "Тойоті", з'явився б шанс на порятунок".
         Він також розповів, що крім Куделі в КамАЗі знаходилися ще два чоловіки - головний інженер КСП Чернецький, який був "мертвецьки п'яний", міцно спав і прокинувся вже після аварії, та робітник КСП Іван Шолом, який "загинув за загадкових обставинах ще в 2000 році". "Відповідно до офіційної версії, 42-літній Іван Шолом помер від інфаркту. Але він ніколи не скаржився на болі у серці! Відомо, що напередодні смерті до нього приїжджали якісь незнайомці і про щось з ним довго розмовляли. А коли вони виїхали, чоловік помер", - розповів Степаненко. Дуже дивно склалася доля у Володимира Куделі. Слідством було, нібито, доведено, що він скоїв злочин, тобто ДТП із тяжкими наслідками, однак, несподівано він, не відбуваючи покарання був амністований. Більш того, МВС розповсюдило серед медіа чутки, що він нібито вмер від серцевого нападу. Насправді ж — це виявилося стандартною спецоперацією прикриття, бо Куделя, живий й здоровий, щоправда змінив місце проживання.

        "Погрози Чорноволу були все життя. 1998 року готувалось вбивство групою російських спецназівців. Так званий "майор Бабенко" приїхав сюди 1998-го. Тут уже тоді готувались бази "зелених чоловічків", про які ми і не здогадувались. За російські гроші "майор Бабенко" побудував базу в Севастополі, Харкові. Це були нібито будівельні фірми, куди влаштовувались відставники з ФСБ, армії.
        1998 року Бабенку дали доручення вивчити можливість вбивства конкретних претендентів на пост президента, які можуть скласти серйозну конкуренцію Кучмі. Туди входили Лазаренко, Чорновіл.
        У 2005 році Бабенко розповідав, що було три варіанти: снайпер, вибухівка і таран. Снайпера і вибухівку до таких людей як Чорновола не прив'яжеш. Він стане національним героєм. Тому зупинились на КамАЗах. Зі слів Бабенка, він три мільйони доларів профукав, витратив ці гроші. Я думаю, що він вирішив піти до нашої влади, сказати правду і сховатися від помсти російських сил. Він до Чорновола не потрапив і написав листа Удовенку, щоб той передав Чорноволу і ті прийняли заходи. Але Чорноволу погрози були і раніше, і від радянської влади. Він навіть не зреагував на те. Тоді Бабенко пішов в СБУ. Потрапив до заступника голови СБУ, генерала Ландіна. Той доручив провести службове засідання. Вони зібрали матеріали, опитали. Коли Бабенко йшов після чергової зустрічі, його на московському метро хапнули працівники "Сокола" й кинули на 10 діб. Вісім він відсидів і втік, ховався в Криму, Херсонській області.
      До 2005 року Бабенко у справі не фігурував, але СБУ про нього знала. Потім ми дізнались, що таких матеріалів ціла папка десь була. Коли він здав свою групу, то я думаю, що від допомоги російських спеців відмовились. А схему з КамАЗом використали" – розповідає Микола Степаненко, голова комісії НРУ з розслідування загибелі В'ячеслава Чорновіла.
        У березні 2005 року депутати Верховної Ради України від Народного руху звернулися до Віктора Ющенка, тодішнього Президента України, з проханням відновити розслідування справи. 4 квітня 2005 слідчі дії були відновлені Святославом Піскуном, генеральним прокурором України. Також були зібрані додаткові матеріали по справі. Але незабаром після відставки Піскуна, 14 жовтня 2005 року, розслідування знову зупинилося. У серпні 2006 року воно було знову відновлено.

27 березня 2007року були отримані результати незалежної експертизи, проведеної в Польщі, яка підтвердила те, що В'ячеслав Чорновіл і його водій загинули в результаті нещасного випадку.

2011 рік - Генеральна прокуратура України, попередньо отримавши згоду сина, ексгумувала тіло В'ячеслава Чорновола, оскільки Ярослав Кендзьор та Іван Стойко, народні депутати від НРУ, заявили, що в ході слідства на голові Чорновола були зафіксовані сліди від удару кастетом. З моменту цієї заяви і до ексгумації тіла могила Чорновола перебувала під цілодобовою охороною.

14 березня 2012 року - Бориспільський суд Київської області почав судове слухання за повною процедурою з судовим слідством у справі про загибель Чорновола.

21 січня 2014 року Бориспільський міжрайонний суд Київської області закрив справу про загибель В'ячеслава Чорновола, визнавши його нещасним випадком.

Тарас Чорновіл, син В'ячеслава Чорновола, все одно заявив, що його батька "вбили, бо боялися, що він зламає схему безперешкодного виходу в другий тур Кучми з Симоненком, що гарантувало б Кучмі перемогу".

Як повідомляв Укрінформ, в лютому 2017 року понад 300 народних депутатів звернулися до генерального прокурора Юрія Луценка з проханням взяти під особистий контроль розслідування вбивства В'ячеслава Чорновола.

26 лютого 2018 року на сайті Укрінформу було опубліковано інтерв’ю журналіста, прес-секретаря В'ячеслава Чорновола Дмитра Понамарчука, який заявив: "Я давно зробив висновок, що ті, хто через непохитну принциповість В'ячеслава Чорновола не міг здобути собі політичних, бізнесових зисків, насамперед були зацікавлені в його вбивстві. Чому? Коли голова Руху дізнавався або бачив, що хтось на найвищому рівні влади вдається до афери, то калатав у дзвони – через пресу, прес-конференції, збурював громадську думку, домагався, аби втрутився президент, уже не кажу про прем'єрів, міністрів, голів держадміністрацій. Після рішучих дій і заяв В'ячеслава Чорновола багато що ставало на свої місця, а для аферистів – догори дригом". Понамарчук також зазначив, що поновлена справа про загибель Чорновола в 2014 році не мала ніякого сенсу. "Тоді один раз мене, як потерпілого, допитував слідчий 35 років. Він не те, що не в темі, він передусім – співробітник Управління по боротьбі з організованою злочинністю (було таке у структурі столичної міліції, не прокуратури). Він розглядає це фактично так: погодьтеся, що це ДТП – і край...", - заявив він.

Похований В'ячеслав Чорновіл на центральній алеї Байкового кладовища в Києві (додаток Т). Похорон відбувся 29 березня 1999 року, на який пришли більше 200 000 чоловік, що приїхали з усіх куточків країни. Труну з тілом В'ячеслава Чорновола несли на руках від Володимирського собору до Байкового кладовища.

На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест (додаток У).

В’ячеслав Чорновіл виконав свою клятву: був вірний Україні до останніх хвилин свого життя. Потрібно пам’ятати цю велику людину, та не забувати про те, що на плечі кожного з нас також покладені національні обов’язки, що існування Української держави неможливе без подальшої боротьби. А найголовніше – бути українцями до останньої клітини нашого тіла та душі та пам’ятати про чин кожного Героя України.

Висновки

      Якби В’ячеслав Максимович зараз жив, то йому виповнилося б 80 років.       Згадуючи Чорновола, не раз ловиш себе на думці про намагання спроектувати його постать на сучасний час: а що було би якби Чорновіл зараз жив? Якою була б із ним Україна?..
      Історія не знає умовного способу. Вона не повертає момент, не повертає творців, хіба що карбує на скрижалях їхні імена. Таким для України став і В’ячеслав Чорновіл — персоніфікований символ нашої ранньої незалежності. За цю свою мрію, за свободу держави і свободу людини — «антирадянську діяльність» — Чорновіл відбув 15 років ув’язнень і заслання.
      Славко, як називали його друзі–«шістдесятники», не жалкував і не вважав ці дні страченими надаремно. «Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи, — згадував лідер Народного руху України. — І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив. Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай!» [4]
     Сьогодні ці слова лідера Руху і людини, яка багатьом нинішнім владоможцям допомогла сягнути кар’єрних вершин, навряд чи пригадуються.
      Нам дуже бракує чорноволівської щирості — і в політиці, і житті. Ювілей останнього справжнього Героя України В’ячеслава Максимовича Чорновола — привід згадати, яким він був, згадати його часи.
       Про що говорить ім’я В’ячеслава Чорновола — багатолітнього в’язня сумління, громадського діяча, лідера, Героя — в Україні сьогодні?
          Раптова смерть В’ячеслава Чорновола стає історією. А той гіркий ажіотаж, який охопив Україну у зв’язку з його трагічною загибеллю, ті потоки опечалених людей, які ринулися битими й небитими шляхами до Чорноволової труни, мов на прощу, до могили гнаного перед тим і паплюженого лідера нації, засвідчили, що доля дала українцям ще один урок. І цей урок, очевидно, ще не засвоєний.
Скільки ще потрібно трагедій, щоб ніхто не дорікав Україні такими українцями, як був В’ячеслав Чорновіл, а українцям не дорікав Україною?
Певний час Чорновіл жив і працював у Львові, тут він став політичним лідером.
Восени 1989 року В’ячеслав Чорновіл разом з іншими відомими львів’янами вивів на вулиці Львова на акцію протесту близько 250 тисяч осіб. Відтоді Народний Рух почав поширюватися по багатьох областях, а в столиці змушені були дослухатися до Галичини. В 1990 році Чорновола обрали депутатом Львівської облради та Верховної Ради. У цьому ж році він очолив обласну раду. Лише за три місяці роботи Чорновола керівником Львівщини люди майже стерли до дірок нову килимову доріжку у приміщенні тодішнього облвиконкому.
       Про В’ячеслава Чорновола згадують у день його народження, у грудні, і в березні, у день смерті, коли покладають квіти до підніжжя його пам’ятника.
      Будь-яка ідея вимагає жертв заради свого успіху, як мовив Жозеф Ренан.
Серед багатьох безжалісних «Чому?», які стосуються життя і смерті В’ячеслава Чорновола, є ще одне «Чому?» Чому національна ідея, котра нібито була наріжним каменем його світоглядної концепції, не перемогла разом з ним?
        В’ячеслав Чорновіл намагався реанімувати цю ідею. Він абсолютно щиро вірив, що рано чи пізно, але Україна піде по шляху демократизації і розвитку фундаментальних цінностей. Не ступить кроку до безодні животіння посеред Європи, до політичного терору та утисків.
       Як усе починалося для В’ячеслава Чорновола? Як починалася його доля «вічного революціонера», як жартома називав його один приятель пізніше? Про це нині пам’ятає небагато людей, адже соратники і ровесники відходять потойбіч, їх усе менше. Тепер слово за істориками.
     Об’єктивно і грунтовно написаної «історії Чорновола» наразі немає, хоч написано про нього надзвичайно багато, також видані і його різні твори.
Його покликанням і свідомим вибором стала громадська, а потім політична діяльність.
        Відтак у неповні 30 років В‘ячеслав Чорновіл, за численними спогадами сучасників, ставить перед собою абсолютно фантастичну, як на той час, мету – зруйнувати Радянський Союз, дати волю Україні і кожному її громадянинові, створити цивілізовану систему публічної політики, в якій знайдуть представників своїх інтересів усі суспільні групи.
      Про В’ячеслава Чорновола згадує Валентина Скачко, правозахисниця, журналістка, член ради Товариства «Меморіал»: «Це та людина, яка, я так вважаю, не виголошувала нічого аж такого радикального, він просто був європейського плану людиною. Він прекрасно знав, що треба для України. Що Україні потрібна демократія, що Україні треба визнання Голодомору, Україні просто треба справедливість. Він нічого такого кардинального і радикального не казав.»
        На жаль, ці його слова і ідеї досі актуальні. Тому Чорновіл досі лишається чи не поодинокою постаттю, до якої ми зараз можемо повернутись, повернутись і бачити актуальність тих його ідей і завдань для України.
     До речі, «Меморіал» видав свого часу, після загибелі Чорновола, книжку, до якої ввійшли усі колонки редактора, в які власне писав Чорновіл ночами, до кожного випуску нового «Час» («Time»).
     «Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність, тощо. Ти віриш що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу, іди і не звертай з неї, щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини: гідність і самоповагу і мужність бути чесним перед собою, перед співвітчизниками, перед Україною» - так казав Чорновіл. Таким був як організуючий чинник шістдесятницького руху опору, як видавець «Українського вісника» у своїй нелегкій табірній і засланській одіссеї. Саме він очолював у таборах боротьбу за статус політв‘язня. І саме його співтабірник Михайло Хейфец називав «зеківським генералом».
     Його бачення майбутнього України значно випереджало погляди сучасників, що усіма силами намагалися консервувати застарілу та неефективну радянську систему, плоди діяльності якої ми пожинаємо сьогодні.

Ще у 1990-х він передбачав смертельну небезпеку зі сторони "північного сусіда", який ховався за маскою "дружби" та "братерства", а насправді вичікував моменту, щоб завдати підступного удару. "...Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу". Це пророче висловлювання було сказане В'ячеславом Чорноволом у 1997 році!
Отож, читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, — і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.

І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди прямувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити.

І на закінчення хочу навести містку і напрочуд точну характеристику Чорновола знаного літературознавця з Австралії Марка Павлишина (під свіжим враженням від трагічної загибелі лідера): «Для мене Чорновіл був чи не єдиним з українців, що зумів зробити крок від дисидентства до великої політики. Він був найбільш видимим зв‘язком сьогодення з тим світлим періодом, коли українськість сповідували тільки герої. Сподіваюсь, що відхід Чорновола отверезить національні та демократичні сили і змусить їх опом‘ятатись та відмовитись від остаточних вправ у самознищенні».

Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував; говорив, що думав, — думав, що говорив. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.

Отож, нехай Бог допоможе і нам з вами— допоможе зрозуміти В’ячеслав а Чорновола.

Список використаних джерел:

1. Деревінський В. В’ячеслав Чорновіл. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 257 с.

2. Кривдіна І. Б. Основні напрями журналістської діяльності В’ячеслава Чорновола // Вісник Одеського національного політехнічного університету. – Одеса, 2004.

3. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 6160, арк. 43—44; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68805ФП, т. 14, арк. 154.

4. Чорновіл В. Твори: в 10 томах / Упоряд. В. Чорновіл; передм.Л. Танюка.— К.: Смолоскип, 2003.— Т. 2. — С. 15.

5. Чорновіл Т. В. В’ячеслав Чорновіл. Спогади. – Львів, 2005.

Інтернет – ресурси:

1.https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2410639-pressekretar-cornovola-skazav-hto-buv-zacikavlenij-u vbivstvi.html