Урок з історії України "Політика «гласності». Утворення неформальних громадських організацій і груп"

Інформаційна революція: від дозованої гласності до скасування цензури. Поява неформальних організацій

ПЕРЕБУДОВАРАДИКАЛЬНАЕКОНОМІЧНАРЕФОРМАДЕМОКРАТИЗАЦІЯСУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯПобудова в СРСР гуманного демократичного соціалізму. Відновлення ролі Рад. Розвиток внутріпартійної демократіїПідвищення соціальної активності народу. Підвищення рівня участі громадян у громадському життіЗбереження керівної ролі КПРСГласність. Січень 1987 р. – Пленум ЦК КПРС

Гласність – це внутрішня політика, що проводилася керівництвом СРСР у період перебудови. Це своєрідний перехідний етап між двома періодами: тотального контролю держави над інформацією і свободою слова. Це політика партійно-радянського керівництва у сфері інформації в умовах відсутності свободи преси, яка передбачала подання населенню ідеологічно спрямованої дозованої інформації про злочини в історії СРСР і невинних жертв цих злочинів. Також «гласність» мала створити уявлення про начебто відкритість функціонування партійно-державних органів влади, відновити довіру до них населення. Відносна відкритість і правдивість у діяльності державних і громадських організацій. Часткова свобода слова та інформаціїСтворення умов для участі громадян у вирішенні внутрішньополітичних питань. Урахування громадської думки. Відмова від ідеологічного тиску на суспільство, переслідувань за переконання та висловлені думки й судження. РИСИ ГЛАСНОСТІ: На січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС постало питання про демократизацію суспільного життя, воно мало на меті пом’якшення режиму, забезпечення, але під контролем партії, доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності.

Незважаючи на заявлені зміни, у СРСР продовжував функціонувати головний цензурний літературний орган – Головне управління у справах літератури та видавництва і згодом створене на його базі Головне управління з охорони державних таємниць у пресі (1989–1991). Це означало, що влада не відмовлялася від впливу на зміст інформації, яку отримувало суспільство.

Передумови розгортання національно-визвольного руху. Політика гласностіВідродження української історіїЧорнобильська катастрофа, яка продемонструвала безвідповідальність влади. Включення митців, особливо письменників, у громадсько-політичне життя. Падіння «залізної завіси», що суттєво обмежувала або унеможливлювала культурні контакти з Заходом

Рух за відновлення історичної правди (ліквідацію «білих плям») Стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як Українська революція 1917—1921 рр., масовий голод 1921—1923 рр., геноцид українського народу — Голодомор 1932—1933 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН та збройна боротьба УПА; розгорнулася дискусія про національну символіку та ідею. Ще у 1983 р. в Університеті Квебеку (Монреаль) була проведена перша у світі наукова конференція, присвячена ключовим проблемам Голодомору. Повернення забутих імен і творців, вписування їх в історичний контекст, розкриття та вивчення раніше заборонених тем, плюралізм думок, нова інтерпретація відомих фактів. Роль першопрохідників у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграли Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. Почали повертатися в Україну твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова та інших, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки «застою» В. Стуса, Є. Сверстюка, подружжя Калинців.

«Гласність» призвела до нової хвилі десталінізації. Те, що не було завершено за часів М. Хрущова, продовжили в другій половині 1980-х рр. Суспільство повернулося до критики Й. Сталіна й сталінізму. З другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 1930–1940-х рр. і на початку 1950-х рр. За рік було реабілітовано 59 тис. осіб. В Україну повернулися 300 політв’язнів, зокрема, В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук’яненко. Зрештою була скасована цензура. 11 листопада 1990 р. було звільнено останнього українського політичного в’язня Богдана Климчака.8 вересня 1987 р. оголошено заяву про створення Української ініціативної групи за звільнення політичних в’язнів. До неї увійшли І. Гель, С. Хмара, В. Чорновіл, М. Горинь та ін. Група звернулася до уряду СРСР з пропозицією звільнити й реабілітувати всіх політичних в’язнів, вилучити з Кримінального кодексу УРСР антиконституційні статті та повернути на Україну тіла політичних в’язнів, які загинули в концтаборах. Реабілітація У листопаді 1989 р. у Києві відбулося перепоховання праху відомих «шістдесятників» - жертв тоталітарної системи – В. Стуса, О. Тихого, Ю. Литвина.

Створення неформальних груп та організаціїНа противагу новим радянським суспільно-політичним тенденціям в Україні проводився жорсткий консервативний курс. Відсутність серйозних зрушень в економічному та соціальному житті, відставання від процесів перебудови, екологічна катастрофа, негативне ставлення КПУ до новостворених громадських організацій, учасники яких вказували на соціальні, екологічні проблеми, посилення русифікації, штучне обмеження доступу до інформації, що стосувалася сучасного й минулого України, – усе це сколихнуло українське суспільство. Зародження масового громадсько-політичного руху починається з появи численних неформальних груп, об’єднань, організацій, які виникали в Україні, як і повсюдно в СРСР, уже на початковому етапі перебудови. Неформальні організації – це громадські організації, які виникали в умовах перебудовної лібералізації, тобто без попереднього розгляду цілей, програми, структури й кадрового складу в партійних комітетах і КДБ. Неформальними їх називали на противагу формальним, що були створені або діяли під керівництвом КПРС. Хоча КПРС ставилася упереджено до діяльності неформальних об’єднань, вони не були протизаконними, оскільки згідно з Конституцією громадяни мали право на об’єднання. В умовах лібералізації режиму державні органи не наважувалися заборонити їхню діяльність.

{5940675 A-B579-460 E-94 D1-54222 C63 F5 DA}Назва провідних неформальнихорганізацій, дата створення. Характер діяльностіУкраїнський культурологічний клуб (УКК). Серпень 1987 р., Київ. Об’єднував чимало дисидентів і колишніх політв’язнів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури. Проте розкриття «білих плям» в історії неминуче ставило членів Клубу в опозицію до існуючого режиму. Зрештою під тиском влади УКК припинив свою роботу. Товариство Лева. Жовтень 1987 р., Львів. Об’єднувало представників різних прошарків суспільства. І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний стали ініціаторами створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. у Київському університеті ім. Т. Шевченка виникла студентська організація «Громада»Українська Гельсінська Спілка (УГС) (федерація правозахисних груп і організацій). Березень 1988 р., Київ. Перша неформальна організація республіканського масштабу. Її лідером став Л. Лук’яненко. УГС стала наступницею Української Гельсінської Групи. У 1987 р. було відроджено видання першого в Україні легального незалежного громадсько-політичного журналу «Український вісник» за редакцією В. Чорновола

{5940675 A-B579-460 E-94 D1-54222 C63 F5 DA}Українська студентська спілка (УСС). Кінець 1989 р., Київ. У практичній діяльності УСС поряд із вимогами поліпшення життя і побуту молоді висувала і політичні вимоги. Також у різних містах України постали Спілки незалежної української молоді (СНУМ), організації, що ставили за мету виховання молоді в дусі відданості справі побудови незалежної демократичної України. Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Травень 1989 р., Київ. На схилі розвінчування культу особи Й. Сталіна, що стало однією з рис перебудови, відбувся установчий з’їзд цієї організації. У його рішеннях було звернуто увагу на необхідність активізації реабілітації жертв політичних репресій, ушанування та повернення пам’яті про невинно репресованих, привернення уваги до «білих плям» в українській історії, перегляд місця і ролі в ній окремих постатей та подолання комуністичних стереотипів. Комітет захисту Української католицької церкви (1987)Відродження Української греко-католицької церкви. Асоціація «Зелений світ» (1987)Екологічна безпека. Товариство рідної мови (1988)Відродження української мови. Товариство української мови ім. Т. Шевченка (лютий 1989 р., Київ)Надання українській мові статусу державної; очолював Д. Павличко

Якщо наприкінці 1988 р. кількість неформальних груп в Україні нараховувала кілька тисяч, то станом на червень 1989 р. – понад 47 тис.

З осені 1988 р. «перебудовний» процес почав вислизати з рук його керманичів. У Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань. Наприкінці 1988 — на початку 1989 р. неформальними об’єднаннями було проведено 1200 мітингів, у яких взяли участь понад 13 млн. осіб. «Мітингова демократія» стала реальною силою, дієвим механізмом, що суттєво впливав на суспільство.13 червня 1988 р. після заборони місцевою владою проведення установчих зборів Товариства української мови ім. Т. Шевченка у Львові розпочали численні акції протесту проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидання, засобів масової інформації. На ці мітинги під пам’ятником І. Франкові зібралося від 20 до 50 тис. осіб. Червень — липень 1988 р. - відбулося декілька багатотисячних мітингів у Львові. Провідна тема виступів на мітингах — питання демократизації суспільства та національне відродження. Було вперше публічно порушено питання про реабілітацію вояків УПА як борців за національне визволення проти тоталітаризму. Організація і проведення мітингів та демонстрацій

17 вересня 1989 р. відбулась демонстрація у Львові (150 тис. чол.) з приводу 50-річчя підписання пакту Молотова – Ріббентропа та так званого «визвольного походу» (введення радянських військ до Західної України). Перший масовий мітинг у Києві відбувся 13 листопада 1989 р. біля Республіканського стадіону. Його організаторами стали «Зелений світ», клуб «Спадщина», студентське товариство «Громада». На мітингу гостро порушувалося питання про відповідальність керівництва КПУ за приховування руйнівного впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблоку. Протягом 1988-1989 рр. чимало мітингів розганяла міліція. Жорстокі побиття мітингувальників у Львові мали місце 12 березня, 28 липня, 4 серпня, 1 жовтня. Це трапилось і у Києві 29 липня 1989 р. та 2 жовтня 1990 р., у Львові та в інших містах України. Відбувалися суди над організаторами мітингів:15 березня 1989 р. за участь у несанкціонованому мітингу на 15 діб засудили Богдана Гориня;кілька разів заарештовували голову Спілки української молоді в Харкові Андрія Черемиського за те, що він виносив на мітинги синьо-жовтий прапор;особливо переслідувалися спроби відкрито використовувати національну символіку.

На початку 1988 р. лідери українських громадсько-політичних організацій приходять до думки про створення громадського об’єднання на зразок Народного фронту. Він мав об’єднати розпорошені національні сили для створення масової впливової опозиції. Ініціатива у створенні такого роду громадсько-політичної організації належала київській організації Спілка письменників України. У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України створив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. У газеті «Літературна Україна» було опубліковано проект програми Народного Руху України за перебудову. Компартійне керівництво зустріло ідею створення Руху з насторогою і розгорнуло активну антирухівську кампанію, прагнучи залучити до неї трудові колективи. У пресі розгорнулася кампанія дискредитації членів ініціативної групи.6-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. У ньому взяли участь 1109 делегатів від 1247 первинних осередків. 85% делегатів були українцями, п’ята частина мала партійні квитки, семеро з десяти – вищу освіту. Приблизно половину делегатів представляли західні, понад третину – центральні регіони республіки. Кількість членів Руху зі східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у творенні нової організації. Головою НРУ делегати з’їзду обрали поета І. Драча, керівником секретаріату – М. Гориня. Було прийнято Програму і Статут Руху.

Побудова в Україні демократичного і гуманного суспільства, у якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу й умови для гідного життя людини, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки та створення суверенної Української держави. Надання українській мові статусу державноїПріоритет українських законів над союзними. Необхідність укладення нового союзного договору Економічна самостійність. Республіканська власність на землю та її надра. Усунення КПРС від влади. Політичний плюралізм

В НРУ було дві течії — помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та інші), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Горинь та інші). Обидві пропонували своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті незалежності, утвердженні в суспільстві багатопартійності.

Із початку 1989 р. до лютого 1990 р. опозиція підготувала 1 565 масових заходів, у яких взяли участь понад 2 млн. осіб.Із кінця лютого 1990 р. в Україні спалахнула «мітингова війна». 25 лютого відбулося близько 100 мітингів, у яких взяло участь до 230 тис. осіб. Найпотужнішою та найзначнішою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських народних республік 22 січня 1919 р. У неділю, 21 січня 1990 р., на відзначення річниці Акту Злуки УНР і ЗУНР 1919 р. громадсько-політична організація Народний Рух спромоглася вивести на автомобільну трасу Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за різними даними, в акції взяли участь від 450 тис. до 5 млн. осіб). У зазначений момент вони взялися за руки й утворили «живий ланцюг», який символізував єдність українців Заходу і Сходу. У рамках акції «Українська хвиля» у шести областях відбулося 30 мітингів. Найбагатолюдніші мітинги пройшли у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис. осіб). Так було вперше відзначено День Соборності України.