Урок з історії України "Спроби союзної влади зупинити процеси демократизації, розпаду СРСР. Україна під час спроби державного перевороту в СРСР"

Спроба державного перевороту в СРСР.

Щоб зберегти СРСР, покласти край «параду суверенітетів» в республіках, союзне керівництво вирішило ініціювати укладення нового союзного договору. В Україні до підписання нового союзного договору ставилися неоднозначно. Під тиском громадськості 17 жовтня 1990 р. ВР УРСР приймає постанову, у якій визнавалося передчасним підписання нового союзного договору до затвердження нової Конституції України.20 листопада 1990 р. Росія і Україна підписали угоду про визнання суверенітету одна одної і про необхідність співпраці на взаємовигідних умовах. Аналогічна угода була підписана з Казахстаном.23 листопада 1990 р. був представлений проект союзного договору, який обмежував права республік, передбачав формування союзних органів влади з великими повноваженнями у сфері міжнародних відносин і фінансів. Передбачався пріоритет союзних законів над республіканськими. Це викликало невдоволення в союзних республіках, тому депутати ВР СРСР закликали М. Горбачова, як президента, винести на Всесоюзний референдум питання щодо майбутньої долі СРСР.

В грудні 1990 р. четвертий з’їзд народних депутатів СРСР поіменним голосуванням ухвалив рішення про збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік і укладення нового Союзного договору. Було оголошено проведення Всесоюзного референдуму з питань збереження єдності «оновленої радянської федерації рівноправних суверенних республік». Шість союзних республік відмовились від його проведення — Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія.

Голова ВР УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно із загальнодержавним референдумом провести в Україні опитування населення щодо суті майбутнього єдиного державного утворення. ВР УРСР затвердила додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум. В УРСР у ньому взяли участь 83,5 % виборців.

За результатами референдуму 17 березня 1991 р. В Україні на запитання союзного бюлетеня про збереження СРСР «так» відповіли 70,2% осіб, а на запитання республіканського бюлетеня – 80,2%. Було очевидним, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності. Україна має укласти такий союзний договір, який відповідав би Декларації про державний суверенітет України. Таким чином, не вступаючи в пряме протистояння з президентом та Верховною Радою СРСР, Верховна Рада УРСР здобула підтримку народу, домігшись схвалення Декларації про державний суверенітет. З березня до початку літа 1991 р. Україною прокотилася хвиля мітингів з акціями протесту проти підписання нового Союзного договору та на підтримку Декларації про державний суверенітет, зокрема і страйк шахтарів у квітні 1991 р.

23 квітня 1991 р. в урядовій резиденції Ново-Огарьово за 35 км. від Москви М. Горбачов зустрівся з лідерами 9 союзних республік (крім країн Балтії, Молдови, Вірменії і Грузії). Було вирішено не пізніше ніж через 6 місяців після підписання Союзного договору затвердити на черговому з’їзді народних депутатів СРСР нову Конституцію Союзу Суверенних Держав.5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про заснування посади президента УРСР» та призначила прямі і загальні вибори президента на 1 грудня 1991 р. Остаточний варіант нового Союзного договору було розглянуто в Ново-Огарьово 23 липня 1991р. В останньому варіанті договору передбачалося, що союзні відомства поступляться значною кількістю повноважень, але Радянський Союз мав залишитися федерацією республік, а не співдружністю суверенних держав конфедеративного типу. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 року.19 травня та 17 червня 1991 р. відбулося ще 2 зустрічі у форматі «9+1». Обговорення концепції договору; підписання переробленого проекту союзного договору М. Горбачовим; розсилка його Верховним Радам дев’яти союзних республік.

Варіант Союзного договору, представлений командою М. Горбачова, був гостро розкритикований у Верховній Раді України. Народні депутати наголошували, що його зміст у принципових положеннях суперечить Декларації про державний суверенітет. Верховна Рада зобов’язувалася розглянути Союзний договір після 1 вересня 1991 р. і доручила Кабінету Міністрів та Академії наук УРСР підготувати для такого розгляду економічні й правові висновки про можливість чи неможливість входження України до Союзу Суверенних Держав. Наміри реформувати СРСР змусили противників цього до дій.19 серпня 1991 р. вони здійснили спробу державного перевороту (путчу). Блокувавши і позбавивши зв’язку М. Горбачова на його дачі на кримському мисі Форос, найближчі соратники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП), до якого ввійшли вісім осіб: віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та інші високопосадовці СРСР.

ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Основні події, пов’язані з путчем, розгорнулися в Москвіз 19 по 21 серпня 1991 р. Прес-конференція ДКНС у будинку Міністерства закордонних справ СРСР. 19 серпня 1991 р. ЦІЛІ ЗАКОЛОТНИКІВНадзвичайний стан на шість місяців (в окремих районах)Комендантська година та війська в МосквіІзоляція М. Горбачова в Криму (Форос)Цензура над засобами масової інформаціїЗаборона мітингів, демонстрацій і страйків. Заборона політичних партій і громадських організацій

Уранці 19 серпня 1991 р. командувач сухопутних військ СРСР генерал Валентин Варенніков разом із групою військовиків з’явився у Києві. Заручившись підтримкою першого секретаря КП України С. Гуренка, він попередив українських керівників, що невиконання наказів ДКНС приведе до введення в Україні надзвичайного стану. Підтримка ДКНС керівництвом КПУ, Кримської автономної республіки та деякими представниками владних структур (обкоми партії Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Харківської, Чернігівської областей). Змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Росії Борисом Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві під синьо-жовтим прапором були й представники України. Керівництво армії після деяких коливань не підтримало заколотників, а окремі підрозділи перейшли на бік народу. В. Варенніков вимагав від Л. Кравчука такої лінії поведінки: «У західних областях необхідно ввести надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їхні газети, припинити і розганяти мітинги. Вам необхідно здійснити екстрені заходи, щоб не складалася думка, що ви йдете старим курсом… Війська доведені до повної бойової готовності, і ми застосуємо заходи аж до пролиття крові».

В Україні опір ДКНС очолили представники Народного Руху, СДПУ, ПДВУ, інших демократичних сил: фракція Народної ради в українському парламенті закликала народ до громадської непокори, створювати організаційні структури активного опору і готуватися до всеукраїнського страйку проти диктатури. Деякі місцеві ради засудили заколот. У зверненні Львівської обласної ради до населення області містився заклик «при спробі насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадянської непокори». Харківська міська рада кваліфікувала дії ДКНС як найтяжчий злочин.19 серпня в Донецькій міськраді зібралося понад 50 народних депутатів обласної та міської рад. Вони прийняли звернення до президії Верховної ради УРСР та до жителів міста, в яких заявили про категоричне невизнання ДКНС. Донецький страйком на знак протесту проти дій ДКНС почав готувати загальношахтарський страйк. Демократична опозиція 19 серпня організувала мітинги протесту в Луцьку, Івано-Франківську, Житомирі, Харкові, Чернігові та Києві. Союз українського студентства звернувся до Верховної ради УРСР з заявою про намір розпочати “акції громадянської непокори”.

20 серпня 1991 р. відбулися великі сходини львів’ян, які висловили обурення державним переворотом, підтримку російській демократії, готовність захищати суверенітет України та законно обрану владу. Республіканський штаб Руху і Всеукраїнський страйком планували розпочати 21 серпня безстроковий всеукраїнський страйк. Заява 20 серпня 1991 р. Президії Верховної Ради УРСР про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні, доки вони не затверджені Верховною Радою республіки. У ніч із 20 на 21 серпня 1991 р. віддані ДКНС війська спробували здійснити штурм Білого дому в Москві. Під час штурму загинуло троє осіб. Спецпідрозділи, які мали завершувати операцію, відмовилися її виконувати. Заколот провалився.21 серпня 1991 р. відкрилася надзвичайна сесія Верховної ради РРФСР. З делегацією парламенту М. Горбачов повернувся в Москву. Він 22 серпня скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС із посад, які вони обіймали. Керівників заколоту було заарештовано.

22 серпня Президія Верховної Ради УРСР ухвалила рішення про скликання позачергової сесії парламенту. Уранці 21 серпня Л. Кравчук зустрівся з представниками Донецького страйкового комітету й погодився з вимогами страйкомів Донецька, Макіївки та Красноармійська про визнання ДКНС незаконним і про суд над його членами. Вранці 24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради голова парламенту Л. Кравчук запропонував найближчим часом визначити й створити всі структури суверенітету та механізм з його практичної реалізації; створити Раду оборони України, Національну гвардію; ухвалити закони про статус військ, розміщених на території України; вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки. І. Юхновський від Народної Ради вніс пропозицію проголосити акт, у якому було б зафіксовано незалежний статус України, абсолютний пріоритет її Конституції, законів та урядових постанов.

Увечері 24 серпня 1991 року Л. Кравчук виніс на голосування проект Акта проголошення незалежності України. Акт проголошення незалежності України було схвалено конституційною більшістю голосів: 346 народних депутатів проголосували «за», 2 — «проти», 5 утрималися. Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України призначили на 1 грудня 1991 р., одночасно з виборами Президента України.