МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ТЕХНОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

ВІННИЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

 

 

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2018

Автор: Ільєва О.П. - викладач української мови та літератури, спеціаліст вищої

                                  категорії.

 

 

Рецензент:   Войцехівська І.С. - викладач української мови,спеціаліст вищої

                                                     категорії, методист.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                 Заняття розроблено у формі інтерактивної

                                                                 лекції (пошук істини) з використанням

                                                                 сучасних інформаційно-комунікативних

                                                                 технологій з української літератури.

                                                                       Матеріал може бути використаний

                                                                 викладачами та  студентами при                

                                                                 проведенні занять, виховних заходів.

                                                             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                              Розглянуто та схвалено

                                                              на засіданні циклової комісії 

                                                              філологічних дисциплін та

                                                              фізичного виховання

                                                              Протокол № 6 від  14.01.2018р.

                                                              Голова ц/к ____О.П. Ільєва

Дисципліна:  Українська література

 

Методична мета: виховання духовності студентів засобами літератури.

 

Тип заняття: інтерактивна лекція (пошук істини).

 

Мета заняття:

навчальна:     опрацювати зміст роману, охарактеризувати особливості

                                    його композиції, відділити історичну достовірність і

                                    художній домисел, дослідити майстерність письменника

                                    у змалюванні образів роману, усвідомити ідею твору

                                    через ґрунтовне опрацювання тексту, організувати

                                    діалог студентів зі світом твору;

 

розвиваюча:   формувати інтелектуально-пізнавальні здібності

                                     студентів, розвиватиїх творчу активність, практично-

                                     дослідницькі навички, комунікативно-мовленнєві

                                     компетенції, вміння висловлювати власну думку про

                                     поведінку героїв,   бачити через  наскрізні проблеми

                                      твору власні,  розвивати образне, логічне та критичне

                                     мислення, навички аналізувати, співставляти, сприяти

                                      розвитку творчого   потенціалу, розуміти красу рідного

                                      слова;

 

виховна:            прищепити любов до худож­ньої літератури, в якій

                                      піднімаються проблеми духовності та незнищенності

                                      нашого народу, пізна­вальний інтерес до історичних

                                      творів, зокрема «Дива» П. Загребельного, виховувати

                                      високі моральні принципи, почуття гордості за

                                      україн­ський народ, його історію, культуру,  мову,

                                      повагу до митців і мистецтва, естетичний смак,

                                      розширити світобачення.

 

Компетенції заняття: навчальна, культурна, інформаційно-комунікативна

                                        громадянська.

 

Теоретична: літературні   терміни    «роман»,  «історичний роман»,

                       «літературний характер»,   зміст    роману «Диво», своєрідність 

                       композиції та  сюжету, історичні події, які лягли в основу

                       написання твору.

 

Практична: аналізувати  роман  та  аргументовано   висловлювати  власну 

                       точку  зору   з  приводу  прочитаного,  підтверджувати   цитатами 

                       з  тексту, розрізняти історичну правду та художній вимисел,

                       порівнювати образи, зв’язно розповідати про життєву долю героїв,

                       пояснювати  назву твору та його актуальність, виділяти головне,

                       узагальнювати, робити висновки.

 

Міжпредметні зв’язки:

Забезпечують:

•  Світова література. Теорія літератури. Ґабріель Ґарсія Маркес

                                  «Стариган із крилами».

• Українська мова.    Роль мови у формуванні і самовираженні

                                      особистості.

• Історія України.       Культура Київської Русі.

                                         Україна  в  роки другої світової  війни

                                         (1939 – 1945 рр.).

• Філософія.                Філософська думка в Україні.
• Людина і світ.          Людина. Індивід. Особистість.
• Культурологія.         Культура східних слов’ян та  Київської Русі.

 

Забезпечуємо:

• Соціологія.                Соціологія  культури.

 

З А Б Е З П Е Ч Е Н Н Я           З А Н Я Т Т Я

 

1. Наочні посібники:

•      роман П.Загребельного «Диво»;
•      портрет П.Загребельного;
•      виставка творів П.Загребельного;
•      тлумачний словник за редакцією Л.Л. Гумецької;
•      фото краєвидів із Софією Київською та її інтер'єром.
•      портрет Ярослава Мудрого.

 

2. Роздатковий матеріал:

•    опорний конспект «П.Загребельний «Диво»;
•    опорний конспект «Величний образ собору Софії Київської»;
•    опорний конспект «Характеристика образу Сивоока»;
•    опорний конспект «Характеристика образу Ярослава Мудрого»;
•    опорний конспект «Учені Гордій Отава та його син Борис»;
•    опорний конспект «Софія Київська»;

•      відгуки літературознавців про П.Загребельного і його творчість;
•      цитати з творів П. Загребельного.

 

3. Технічні засоби навчання:

•      презентація «П. Загребельний «Диво»»;
•      презентація «Софія Київська»;
•      документальний фільм «Софія Київська»;
•      відеозапис «Софія Київська – символ духовності»;
•      відеозапис «Церковні дзвони»;
•      відеозапис «Духовність»
•      аудіозаписи ліричної музики.

 

4. Місце проведення: кабінет української мови та літератури.

 

5. Література

Основна:

1. Загребельний Павло Архипович. Диво: роман / П. А. Загребельний. – Харків: Фоліо, 2006. – 640 с.
2. Мовчан Р.В. Українська література. – К.: Ірпінь, 1999. –  219 – 224 с..

 

Додаткова:

1. Демчук О. Нестандартні уроки з української  літератури. - Тернопіль: Підручники та посібники, 2000. - 141с.
2. Єрмакова Н.С. Українська література. - Донецьк: ЦПА, 2000. - 286 – 314с.
3. Загребельний П. «Замкнене коло нашої історії - ось це я мав на увазі»: Інтерв'ю з Павлом Загребельним, автором роману «Диво» // Панченко В. Урок літератури. - Кіровоград, 2000.
4. Історія української літератури XX століття. Книга друга. - К., 1994.
5. Кривка Н.В. Українська література. - Харків: Веста, 2002. - 130 – 156 с.
6. Мануйкін О. Не замулити джерела духовності //Українська література в загальноосвітній школі. - 2000. - №9. - 3 - 5 с.
7. Мистецтво України: Біографічний довідник / Упорядники: А.В.Кудрицький, М. Г. Лабінський. За редакцією А. В. Кудрицького. - К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. - 250 с.
8. Слоновська О.В. Українська література. – Кам’янець-Подільський: Абетка,  2003. - 293 - 320 с.

 

Хід заняття

 

І. (0,5хв) Організаційний момент.

• Перевірити наявність студентів на занятті.
• Психологічна настанова щодо вивчення теми. Внутрішня мотивація навчально-розвивальної діяльності студентів.

 

Звучить лірична мелодія.

 

Слово викладача.

 Погляньте на одну з картин видатного  художника Володимира Куша. Які асоціації вона у вас викликає, над чим заставляє замислитись?  

 

Світ природи загадковий, мінливий і красивий у будь-якому стані. Гармонія всесвіту дивує і захоплює. Світ величезний і неосяжний, для того, щоб побачити всю його красу може не вистачити і цілого життя.

Яйце - символ зародження, знак життя, воскресіння. Також - символ сонця. Майже в усіх куточках планети яйце вважалося джерелом життя й початку світу. А з верхньої та нижньої половин яйця постають небо і земля.

 

ІІ. (15 – 18хв) Підготовка до вивчення нового матеріалу.

 

а) Повідомлення теми, мети.

                                                                     Методи: розповідь-вступ, демонстрація.

Слово викладача.

       Духовний світ, духовна краса... Що це? Кожен з вас відповість по-різному і неоднозначно. Але із силою духу не зрівняється ніяка інша. Духовність наша формується з першоджерел - святої материнської пісні, сімейної реліквії,                 пам'яток родоводу.  Найсвятіші почуття - любов до отчої землі. Добро і святість є в кожній душі. Тільки потрібно відчути і розкрити їх, зробити так, щоб ожили вони.

 

Тема: Символ духовності нації в романі П.Загребельного «Диво»

 

Епіграф.

                                                           Історія в деякому розумінні є священна книга

                                                  народів: головна, необхідна; свічадо їхнього буття

                                                 і діяльності;скрижаль одкровень і правил; заповіт

                                                 предків нащадкам; доповнення, пояснення

                                                 нинішнього і взірець майбутнього.

                                                                                                                    М. Карамзін

 

       На занятті  нам потрібно охарактеризувати головні образи роману П.Загребельного «Диво», визначити їх роль у формуванні духовної краси людини, її особистої при­четності до  історичного буття народу і людства в цілому.

 

б)  Повідомлення плану заняття.

План

1. Образ Софії Київської - символ духовного надбання українського народу.
2. Яскрава особистість митця Сивоока, будівничого Софії Київської.
3. Суперечливий образ князя Ярослава Мудрого.
4. Майстерність автора у змалюванні характерів родини Отави:

4.1.Професор Гордій -  духовний спадкоємець Сивоока;

4.2.Борис  - представник нового покоління вчених.

 

в) Актуалізація опорних знань і життєвого досвіду.

                                                  Методи: літературний диктант, робота з таблицею,

                                                                  проблемне питання, демонстрація.

Слово викладача:

        Готуючись до сьогоднішнього заняття,  ви вивчали, опрацьовували, досліджували різноманітні документи, записи, вислови і, звичайно, текст роману. Для того, щоб пригадати основні питання змісту, пропоную літературний диктант за романом П. Загребельного «Диво».

Додаток №1

 

• Які історичні події відтворені в романі П. За­гребельного?

 

Опрацювання таблиці.

Історична основа	Вимисел
Князювання Ярослава Мудрого, побут тієї доби.	Конкретні образи - дід Родим, Сивоок як творець храму, його особиста доля.
Побудова з його ініціативи храму, оздоблення, ведення літописів.
	Друзі, жінки Сивоока, купці, їхні стосунки, подорожі. Історія з похованням Сивоока.
Боротьба з язичництвом; турецько-болгарська війна.
Пограбування фашистами храму під час Другої світової війни.

 

• З якою метою П. Загребельним було вибрано три часових шари історії: давнина, Велика Ві­тчизняна війна та день сьогоднішній (на той час 1966 рік)? (Показати нерозривність часів, те, який великий культурний спадок, залише­ний нам історією, входить в наше життя, впливає на смаки наші і почування, формує в нас відчуття краси і величі. Ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо та захищаємо його).

Додаток № 2

Заглибимось в суть проблем, які оприлюднив автор, спробуємо увійти у світ його героїв, зрозуміти їхні радощі й тривоги, їхнє прагнення змінити цей світ на краще. Нехай кожен спробує відчути себе органічною часткою, надійною цеглиною ве­ликого собору...

 

г) Мотивація навчальної діяльності.

                                                          Методи: пояснення, демонстрація, синтез

                                                                         думок, словникова робота, метод

                                                                         символічного бачення, проблемне

                                                                         питання.         

Слово викладача.

Сивочола історія усе віддаляє від нас дні, тижні, місяці, роки, століття. Міняються життєві орієнтири, цінності, тільки таїна високого мистецтва не підвладна часові. Воно є тим живим скарбом, що йде по землі, йде від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу.

 

• Перегляньте відеозапис, подумайте про що він?

 

Що таке духовність? Духовність - це те, чого бракує і сьогодні нашій нації. На мою думку, це внутрішній світ людини, це здатність до творення духовного світу, до самовдосконалення.

 

           Теоретична скринька.

Духовність – це мораль, внутрішність, душевність.

 

• Хто з українських та світових письменників звертався до теми духовних цінностей людини?

 

Слово викладача.

Сьогодні Україна переживає період активного самопізнання, заново відкриває свою історію, культуру, відроджує свої звичаї, обряди, мову, шукає в них відповіді на актуальні питання сучасності. І саме історичний роман  «Диво» і є тим невичерпним джерелом, що пробуджує національну пам’ять, яку вбивали століттями.

Духовність...  Ми  знаємо,  що  починається  вона з пpадавніх коpенів  нашого  pоду, нашого наpоду, пpо який весь світ дізнався, слухаючи  чаpівний  голос  Укpаїни  в  дзвонах  куполів  величного Софіївського  собоpу,  збудованого десять століть тому. Стоїть він і  досі  під небом  істоpії як велич укpаїнського наpоду, як його мудpість  і  сила,  талант  і  слава,  як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.

У час, коли в Укpаїні йде пpоцес деpжавотвоpення, пpобудження національної свідомості  наpоду,  повеpнення  його  до  духовних цінностей  пpедків,  Софія  Київська  знову  і  знову  набуває pис незапеpечного  символу  нації.  Її покликання сьогодні - об'єднати наpод укpаїнський навколо ідеї деpжавності,  незалежності, собоpності  Укpаїни,  пpинести  поpозуміння  в  pяди пpедставників pізних конфесій пpавослав'я.

Пишалися  Софією  наші пpедки. То чи ж можемо ми не гоpдитися цією  вічною  кpасою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків,  які  йдуть  до  нас з неpозгаданих секpетів її мозаїк та фpесок, її витонченої оздоби?

            Роман «Диво» - твір про нашу сучасність. Він вчить нас добра і справедливості, любові до людей і до рідної землі, вчить нас бути патріотами, протистояти злу, звертатися до голосу совісті, до народної моралі. Він допоможе вижити, вистояти, не зійти з правильної стежини сьогодні, у такий важкий, переломний період.

Літературознавці до цього часу сперечаються, хто чи що стоїть у центрі художньо-історичної оповіді П. Загребельного - романі «Диво».

 

• У ході роботи над романом вам потрібно дати відповідь на проблемне питання: «Що є дивом у романі?»

 

ІІІ. (55 хв.) Вивчення нового матеріалу.

1. Образ Софії Київської - символ духовного надбання українського народу.

                                                   Методи: розповідь, словесне малювання,                

                                                                   демонстрація, захист творчих проектів,

                                                                   цитування, установлення історичного

                                                                   контексту, «мозковий штурм»,

                                                                   краєзнавчий калейдоскоп, метод

                                                                   образного бачення.                              

Слово викладача.

Сьогодні на занятті ми проведемо екскурсію сторінками нашої історії, культури подивимося на Софійський собор як на архітектурну пам’ятку, і як на символ незнищеності людського духу.

У  кожної людини в житті є свій невидимий пам’ятник гідності. В буденності звичній мимоволі, непомітно зводить вона його сама собі власним серцем, власним розумом, власними руками. І коли ми всі, врівноважені природою, підемо в потойбічність життя, вготовану невмолимим часом, кожен залишить на Землі свій невидимий пам’ятник гідності.

Таким пам’ятником людського духу, людської гідності є велика Софія Київська – визначна пам’ятка нашої духовної історії.

 

• Словесне малювання: яким у  вашій уяві постав собор після прочитання роману?

 

• Повідомлення студентів з використанням міжпредметних зв’язків із дисциплін «Історія України», «Культурологія», «Філософія».

 

Захист  творчих проектів «Софія Київська», «Софія Константинопольська».

Цікаво знати!

Найбільшою прикрасою м. Києва був головний храм давньоруської держави – Софійський собор.

 Мурований храм, який донині прикрашає місто, був зведений Ярославом Мудрим між 1037-1044 роками (за іншою версією, його заклали у 1017 р. на місці однойменної дерев’яної будівлі, поставленої Володимиром Святославовичем і пізніше спаленої печенігами). Освячений в ім’я Софії Премудрості Божої, головний собор київських князів безпосередньо апелював до однойменного імператорського храму в Константинополі. Софія Константинопольська, побудована в VІ, а реставрована у ІХ столітті, символізувала перемогу християнства і осяйну могутність візантійських володарів. Софія Київська – утверджувала нове віровчення на Русі і авторитет влади Ярослава Мудрого, спадкоємця Володимира – першохрестителя.

 Розповідають, що в тридцяті роки ХХ ст., коли нищилося все, що пов’язане з релігією, Софійський собор мав бути зруйнований. Але французький письменник Ромен Роллан зустрівся зі Сталіним у Москві і захистив храм, заявивши, що його не можна руйнувати хоча б тому, що збудований він Ярославом Мудрим – батьком французької королеви Анни.

 Комуністичний уряд забороняв богослужіння у соборі. Усе майно собору, що було з дорогоцінного металу, забрано. Невдалою виявилася спроба замінувати і підірвати Софію Київську у вересні 1941 року перед вступом фашистських військ до Києва. За роки окупації столиці було вивезено фашистами до Німеччини дорогі ікони та фотоархіви Софіївського архітектурно-історичного музею.

 Але Софія вистояла. Під час реставраційних робіт у після воєнні роки в соборі були виявлені фрески ХІ ст. та відновленні фрески ХVІІІ ст.

 1990 року Софія Київська була занесена до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Додаток № 3

 

• Перегляньте відеосюжет «Софія Київська» та скажіть, чим є собор для нас сьогодні?

 

Інтерактивна вправа «Мозковий штурм».

• Софія Київська виступає у творі П. Загребельного як історична пам’ятка і як символ. Символом чого вона є?

 

 Додаток № 4

 

Орієнтовна відповідь: духовності народу, таланту, дива, душі народу, мистецької досконалості, історії, вічності, єднання з Богом, краси.

 

Підсумок. Талановитий письменник П. Загребельний у романі «Диво» створив урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива – символи духовності нації, одним з яких стала Софія Київська.

«Собор виростав з землі велетенською рожевою квіткою, возносився рожево під саме небо, і сонце розливалося в тисячних розблисках смальти золотої, синьої, зеленої, весь храм засвічувався - і в найпохмуріших душах ставало ясніше й чистіше».

«… Може, збудовано цей собор у сльозах, прокляттях і крові, може, з урочистим співом і радістю,- хоч як було, піднявся він у тій землі, яка не знала кам`яних   споруд,  у землі, яку називали землею багатьох городів, та були то городи дерев`яні, горіли вони так часто, що не  встигала потемніти ще й стружка на нових будівлях; і от над цими дерев`яними  городами, над звичною нетривалістю й тимчасовістю вознеслося рожеве кам`яне диво: небаченої величі й краси храм, який за розмірами не поступався  не лише константинопольській  Софії,а за своїм зовнішнім і внутрішнім убранством, за своєю пишністю і барвистістю не мав рівних у цілому світі».

Софійський собор – це пам'ять поколінь, дух єдності минулого й сучасності, символ вічності, невмирущість народу…

 

• Краєзнавча сторінка.

 Сучасні політики намагаються бути європейцями, а потрібно залишатися українцями і берегти те, що вже дано тобі на цій землі. Берегти ту часточку великої Батьківщини, яка поряд з тобою, у твоєму серці. А чи знаєте ви релігійні споруди, що знаходиться у нашому рідному місті, адже вони є маленькими частинками великої історії України?

 

• Слайд – шоу  «Церкви м. Могилева-Подільського».

 

Шануймо і поважаймо осередки нашої духовності!

 

2. Яскрава особистість митця Сивоока, будівничого Софії Київської.

 

                                           Методи: пояснення, цитування, демонстрація, робота з

                                                       текстом, аналітична бесіда, словникова

                                                       робота, пошуку художньої істини, художнє

                                                       читання, коло думок.

 

Слово викладача.

 Софія Київська - це витвір мистецтва, яким усі захоплюються багато століть. А як усе починалось? Давайте звернемось до книги книг – «Біблії».

Виразне читання уривку з Біблії.

«На початку Бог створив небо і землю. А земля пуста та порожня, і темрява була над без­однею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, – і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву на­звав: «Ніч», і був вечір, і був ранок, – день перший. І сказав Бог: «Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою і водою»... І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі». І Бог на Свій образ людину сотворив, на образ Божий її Він сотворив...»

 

 І почався з тих пір великий процес творення, який триває донині.  Почала людина творити в навколишньому світі, почала змінювати його і змінюватися сама. За багатовікову історію Землі народилося й відійшло у вічність чимало тих, чий творчий хист вилився у непроминущі цінності, бо, маючи від Бога дар, вони й прагнули себе реалізувати.

 

• Пригадайте найвизначніших з-поміж митців і покажіть їхню визначну роль у духовно-моральному та культурному житті людства.

(Нестор Літописець, Григорій Сковорода, Микола Лисенко, Тарас Шевченко, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рембрандт, Рубенс).

 

Інтерактивна вправа «Коло думок»

• У чому сила таланту митців?
• Чи підвладне мистецтво часові?
• Хто представляє світ мистецтва у творі П.Загребельного «Диво»?

 

• Хто першим спрямував Сивоока у світ мистецтва?
• Яким чином дід Родим впливав на хлопця?
• Чи знадобився дідів талант при будівництві Софії?
• Яку роль у житті Сивоока зіграла зустріч з Ярославом?
• Чи можна назвати його другим вчителем?
• Чому русич вирішив будувати кращу й більшу церкву, ніж ту, яку мав творити за планом з Константинополя?

 

Слово викладача.

Ярославів задум зробити Київ суперником Константинополя не викликав захоплення ні у Сивоока, ні у Гюргія, бо князь спочатку наполягав на точному копіюванні всього візантійського (говорив Сивоокові: «А для цього зробимо все, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, палати…»). Не приймає майстер цього повторення, наслідування, бо, на його думку, «найвища цінність бути самим собою… не треба позичати». (Вже ж позичили бога у Візантії, тепер до бога усе треба, та ще й талант слід везти з чужини).

 

•      Як у душі молодого чоловіка язичництво поєднувалося з християнством?
•      Прийнявши християнство, чи зрікся Сивоок дідового вчення?
•      Ким є Сивоок - своєрідним дзеркалом, у якому відбилися мудрість і знання, вміння і навички його попередників, чи самобутнім митцем?
•      Які проблеми та ідеї втілює автор в образі Сивоока?

Додаток № 5, 6

Слово викладача.

 Розділи роману, де розповідається про будівництво, створені з тонким знанням як психології творчості, так і самої мистецької роботи. Описи спорудження собору, накладання фресок і створення мозаїк, психологічний стан Сивоока, коли, здавалося, той «тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все в нього вкладалося в мову барви, він ніби знову почав своє вмирання в творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки небаченими кольорами», – такі сторінки належать до найкращих не тільки в романі, а й в українській літературі взагалі. Сивоок уніс в усталені суворі канони своє, вистраждане й виболіле, зобразив усе, що народжувалося під пальцями діда Родима й під пензлем Звенислави, тому «Диво» – це роман про долю таланту.

Саме завдяки таланту митця ми маємо сьогодні можливість щоденно милуватися красою й величчю Софійського собору в Києві.

 

• Демонструються слайди (фото загального вигляду Софійського собору та його внутрішнього обладнання).

 

Словникова робота.

• Що означають згадані у творі слова: мозаїка, смальта, фреска?

 Мозаїка (іт. mosaico) – зображення на стіні чи підлозі з різнобарвних камінчиків - смальти (іт. smalto – ехмаль), скла, дерева, заліза, емалі. Ґрунт для мозаїки готувався дуже ретельно. Мур вкривали трьома шарами штукатурки, і на верхньому з них художник малював кольоровими водяними фарбами той чи інший образ або орнамент. Відтак підбирали потрібну смальту, і вапняні проміжки таким чином зливалися з кольором мозаїки (у київській мозаїці 18 основних кольорів із 143 відтінками та 25 золотих і срібних відтінків.

 Смальта – виготовлялася зі скла, забарвленого в різні кольори. При цьому додавалися солі і окиси металів.

 Фреска (іт. fresco – свіжий) – розпис стін водяними фарбами по свіжонакладеній штукатурці; витвір мистецтва, виконаний цією технікою.

 

• Відеосюжет про оздоблення Софії Київської.

 

Слово викладача.

Як бачимо, письменник дає ім'я невідомому самородку, майстру-генію і в цьому образі показує велич творіння людських рук, бо іменам їхнім судилося забуття. Так, в романі «Диво» художник Сивок гине, бо це вічний конфлікт: володар і митець, у творі - Ярослав і Сивоок. Отже, митець зробив справу, яка на нього покладалася, - і вже він не потрібний... Така доля всіх, хто творить цінності...» (П. Загребельний)

Щедра  фантазія П. Загребельного створила могутній характер Сивоока - народного митця й мислителя, талановитого художника, архітектора. Це справжній творець дива.

 

3. Суперечливий образ князя Ярослава Мудрого.

                                       Методи: пояснення, демонстрація, проблемне запитання,

                                                       робота з книгою, евристична бесіда, асоціації,                                                      

                                                       пошукова робота, метод фактів, випереджаюче

                                                       завдання.

Слово викладача.

           Життєві шляхи героїв - зодчого Сивоока та князя Ярослава - перехрестилися на майдані, де підіймався величний та дивовижний храм. Софія Київська з'єднала долі талановитого майстра і мудрого правителя. Дві людські драми розгортаються на сторінках роману. Сивоок, для якого будівництво храму стає головною справою життя, трагічно гине і його ховають під плитами собору. Ярослав Мудрий вінчається в Софії на кесаря землі Руської.

          Коли видатний український письменник Павло Загребельний задумав написати великий історичний твір, йому довелося опрацювати масу літератури: роботи археологів, істориків, етнографів. Але найважливішим джерелом цього твору, за свідченням самого автора, стали давні літописи. Так з’явився монументальний і в той самий час живий образ Ярослава Мудрого.

         Як видатний суспільно-політичний діяч постає перед нами цей київський князь в епізоді, де йдеться про рік 1028. Ярослав Мудрий зустрічається з ромейськими вмільцями, які прибули з Константинополя. І Ярослав проголошує: «Зроблю Київ суперником Константинополя… А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…» Це визначний момент як в історії княжіння Ярослава, прозваного Мудрим, так і в українській історії. Ніби з однієї фрази могутнього володаря дивом виростає все те, що протягом століть буде складати всесвітню славу нашого Києва.

 

• Захист творчих проектів про добу князювання Ярослава Мудрого та про самого князя.
• Охарактеризуйте образ князя Ярослава Мудрого  у романі «Диво». Підтвердіть свої міркування прикладами з тексту.

 

• Що ви довідалися про дитинство княжича Ярослава з «Дива» Павла Загребельного?
• Який епізод із життя підлітка-каліки вам найбільше запав у душу й чому?
• Що ви можете сказати про «новгородський» період життя дорослого Ярослава?
• Як вирішується питання любові державного діяча? Чому Ярослав не міг одружитися із Забавою-Шуйцею, а одружився з нелюбою і мстивою Інгігердою?
• Знайдіть той епізод у творі, після якого зацікавленість Ярославом у самого автора пропадає? Як ви думаєте, чому так сталося?
• Визначте, яку основну ідею, проблему втілює автор в образі князя.

Додаток № 7

 

Слово викладача.

Образ князя Ярослава Мудрого дуже складний і суперечливий, але повністю відповідає його часу. Прогресивний розбудовувач Київської держави, він привабливий у деяких рисах і водночас жорстокий виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Це освічена, закохана в книги людина. Ярослав задумав спорудити собор на зразок величних візантійських храмів. Цим собором він хотів здивувати світ. Йому сподобався задум Сивоока, бо ця ідея поєднувала нове, чуже, зі старим своїм.

Сильний  духом мудрий правитель чутливий до краси далекоглядний Ярослав Мудрий піддається почуттям, владолюбний, небайдужий до слави, творча людина.

І ця Софія стала завершенням і поєднанням всіх мріянь Я. Мудрого, намагань, сподівань, розчарувань і вагань… Хай стане це диво «пам’яткою каламутного й великого в своєму неспокої часу», коли він «виводив Русь на широкі простори світу», коли його народ «явив світові не лише велич своєї сили, а й велич духу».

Як актуально, по-сучасному сприймаються діяння князя сьогодні, коли йде розбудова незалежної, самостійної України, яка впродовж тисячоліть в мученицький час являла світові всесвітні таланти й духовну красу. Тепер же відкрито для неї простір, в якому вона займає рівноправне й достойне місце! Щасливий той, хто зуміє долучить свої зусилля, здібності й талант до творення цінностей людського духу, ще незнаних історією. Розповісти про красу не можна, її треба відчути, пережити, і тільки той, хто відчуває її, може творити прекрасне, що стане символом духовного надбання його народу.

4. Майстерність автора у змалюванні характерів родини Отави:

4.1.Професор Гордій  -  духовний спадкоємець Сивоока;

4.2.Борис  - представник нового покоління вчених.

                                                              Методи: пояснення, демонстрація, робота з

                                                                          книгою, евристична бесіда.

Слово викладача.

          Переходимо  до третьої часової площини. Хто є головними героями цього часу?

Професор Гордій  -  духовний спадкоємець Сивоока.

Образ професора Гордія Отави автор повністю вигадав, але інтуїтивно потрапив у ціль, зронивши фразу, що Отава був причетний до вироку над Михайлівським собором, який знищила радянська влада. Коли ж роман вийшов у світ, несподівано виявилося, що Гордій Отава має реального прототипа.

Знову ж таки, як і з «Собором» О.Гончара, присутній фактор містики, очевидно неймовірного: «Мені розповіли, що в Києві до війни жив професор Моргілевський, великий знавець історії архітектури. Коли Постишев вирішив знищити Михайлівський Золотоверхий, то «прикритися» задумано було іменами вчених. Ігор Грабар дав телеграму, що собор не має історико-культурної цінності. Прийшли й до Моргілевського: «Підпишіть і Ви». Він підписав, а наступного дня прийшов на лекцію, став за кафедру і сказав: «Діти мої, вчора я скоїв найстрашніший свій гріх», - і заплакав. Під час окупації професор залишився в Києві. Німці схиляли його до співробітництва, але він не пішов на це і невдовзі помер з голоду. Свого Отаву я писав з Моргілевського, не знаючи, що такий чоловік був на світі!.. А був іще ж і професор Микола Макаренко, який захищав Михайлівський собор до кінця, за що був засланий у 1934 р. до Казані, де скоро й помер».

 

• Що ви довідалися про  Гордія Отаву та його сім'ю?
• Чому присвятив своє життя професор?
• Як вплинула  війна на долю Гордія?
• Як рятує святиню професор?

 

Слово викладача.

Під час Великої Вітчизняної війни, коли над народом нависла жахлива загроза бути рабами фашистської Німеччини, на захист святині підіймається Гордій Отава. Ми знову спостерігаємо двобій між двома ідеологіями. Грабіжницькій силі, що намагається знищити духовність народу, щоб забув, хто він є, протистоїть дух нескореності, що вбирає в себе все краще з минулого.

Есесівець Шнурре під час Другої світової війни за наказом хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений Гордій Отава ціною власного життя зберіг творіння прадавнього генія, «… вбитий був у самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем. … діяв відверто, сміливо, може наївно, та інакше не міг…»

 

• Хто продовжив справу  Гордія Отави?

Борис  - представник нового покоління вчених.

Представником нового покоління вчених у романі виступає син Гордія Отави Борис.

• Як склалася доля Бориса Отави після смерті батька?
• З якою метою він їздив до Німеччини?
• Який складний вибір випав на долю Бориса?

Додаток № 8

Слово викладача.

Борис Отава  продовжував справу батька, бо його кличе до цього обов’язок перед пам’яттю батька, містом та наукою. Софія Київська для нього така ж святиня, символ надбання українського народу, як і для попередніх поколінь.

Син Гордія зберігає пам’ять про батька і продовжує наукову роботу про встановлення імені творця Софії Київської. Таким чином, у шістдесяті роки двадцятого століття собор стає виміром патріотизму, започаткований Сивооком.

 

ІV.(15хв) Узагальнення та систематизація знань.

                                                   Методи: синтез думок, проблемне питання,  метод

                                                                   асоціацій, «п’ять хвилин з мистецтвом»,

                                                                   словникова робота.

Слово викладача.

Більшість людських характерів у творах П.Загребельного - життєвоправдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його й знаходить, хто втрачає його або знищує, а хто - і це найважче - творить його в муках і любові…

Прадавня семантика кореня слова «диво» - світити. У слов’янських мовах «диво» - це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса.

 

• Скажіть, з чим у вас асоціюється слово «диво»?

 

Інтерактивна вправа «Асоціації»

Орієнтовна відповідь: талант, воля, пізнання, спілкування, творчість, кохання, народження.

 

• На початку заняття перед вами було поставлено питання «Що є дивом у романі?»

 

Слово викладача.

Софійський собор – це пам'ять поколінь, дух єдності минулого й сучасності, символ вічності, невмирущість народу, що зумів створити це диво і пронести його крізь віки. Це пам’ятник Людині, її творчому генію.

П.Загребельний виразно акцентував на волелюбстві, внутрішній незалежності митця, його унікальній самодостатності. Це та свобода, яку дарує людині її геній. І ніхто відібрати її не в силі. Митця можна позбавити життя (як це, зрештою, й робить князь Ярослав), але не свободи. Отож, дивом у романі є не тільки Софія, а й талант Майстра, який її створив.

Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей.

Роман недаремно називається «Диво». Архітектурний стиль, який отримав назву бароко і,  риси якого незримо проглядаються у Софії Київської, у Європі виник і розвинувся аж у 16 столітті. Софія ж пам’ятка 11 століття! Дійсно, диво, неймовірне диво. Аналогів такого стилю архітектури в 11 столітті просто більше не знаходимо ніде у світі.

І у серці продовжує жити сонячна радість від думки, що насправді диво не закінчується, диво продовжує жити - у храмах, соборах, у витворах мистецтва, у наших душах…

 

• Чим роман П. Загребельного «Диво» актуальний у наші дні?
• Що спільного між «Дивом» П.Загребельного і «Собором» О. Гончара?

 

Орієнтовна відповідь.

Архітектурний пам’ятник зв’язував покоління, і одночасно із «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликає сучасників «берегти собори людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь товщу століть і втілює невмирущість духовності народу.

Протягом століть різні завойовники намагалися знищити собор та, незважаючи на те, він «стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі».

 

Слово викладача.

          Отже, ми дослідили з вами, що Павло Загребельний своїм твором «Диво» вчить нас заповнювати свою душу красою, вірою, любов'ю, і тоді ми можемо не боятися, що заросте вона бур'янами зневіри, зарозумілості, зне­ваги до всього чистого і світлого.

Київська Софія - це і наше майбутнє, бо в ній духовна велич надбання народу, що переходить у спадок від покоління до покоління, і ставлення до неї стає мірилом духовності кожної людини. Через віки передається прагнення до вічної краси. Людина йде до краси, вона творить її і цим велика у своїй суті. Ми вічно в боргу у тих, хто створює красу, передає її нащадкам і цим живе вічно.

 

           Твір наповнений неймовірною силою мистецтва, яка впливає на  кожного з нас, спонукає до творчості. Хай слова заповіту Павла Загребельного з роману стануть для вас тим світлом у житті, яке не дозволить зійти з праведного шляху.

 

• Літературний етюд  (під супровід ліричної композиції «Софія Київська – символ духовності»).

Час – категорія плинна. Минають над нашою маленькою й такою дорогою Землею роки, століття, тисячоліття. Одне покоління людей приходить на зміну іншому й несе нові проблеми, мрії, надії, а іноді – жах війни, біди, страждання, сльози. І від того, що залишається у спадок нащадкам, залежить рівень духовності народу.

Золотом переливаються бані церков, соборів, сягаючи далеко в чисте блакитне небо, закликаючи людей до відродження доброти, людяності, справедливості. Бо саме ці цінності полинуть у Вічність, залишаться в пам’яті прийдешніх поколінь, як і краса витвору рук людських – архітектурних пам’ятників. Саме на цьому хотів наголосити, працюючи над романом «Диво», відомий український письменник П. Загребельний, який мав на меті «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо».

Нехай же над Землею спочивають старі та піднімаються нові золотоверхі бані соборів, дивуючи світ, звітуючи перед Вічністю про нашу високу духовність, талановитість українських митців.

 

V. Підведення підсумків заняття.

 

• Оцінювання й мотивація навчальних досягнень.

 

Слово викладача.

          Народ будує - вільну Україну - наш найсвятіший собор. Але це можливо, якщо в кожного з нас буде світла душа, якщо не забудемо про духовність.

          І я бажаю, щоб у душах ваших зводився такий світлий собор, щоб ви чули його спів - такий прекрасний, як малиновий спів цих дзвонів, щоб почули і запам'ятали настанови-заповіти автора роману.

 (Звучать дзвони)

 

IV. Домашнє завдання 

І рівень

• Написати міні-твір на тему «Мої враження від прочитано твору».

 

ІІ рівень

• Написати лист до одного з героїв роману.

 

ІІІ рівень

• Підготувати твір-роздум «Минуле і сьогодення крізь призму світобачення сучасних героїв роману П. Загребельного «Диво»».

Ваш порадник.

Якщо вас зацікавила особистість Павла Загребельного, його творчість, читайте такі книги та статті:

1. Бойко Н. І. Словесний символ як знак буття у творчості   Павла  Загребельного // Філологічні  студії. - Луцьк. - 1999. - № 4. - С. 88-93.
2. Загребельний П. «Замкнене коло нашої історії - ось це я мав на увазі»: Інтерв'ю з Павлом Загребельним, автором роману «Диво» // Панченко В. Урок літератури. - Кіровоград, 2000.
3. Хто є хто в Україні. - К., 2000. - С. 160-161.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток №1

 

Літературний диктант «П. Загребельний «Диво»»

 

1. До кого потрапив Сивоок після довгого блукання по лісу? (До медовара Ситника)
2. Як звати батька Бориса Отави і ким він був? (Гордій Отава був професором, намагався врятувати Софійський собор)
3. Які події відбуваються у місті Радогость? (Лучука випадково убив Какора, Сивоок закохався у Ягоду, жриця Звенислава учила хлопця малювати)
4. Назвіть склад сім’ї Отави-батька. (Гордій Отава, його син Борис та баба Галя)
5. Яке нове ім’я обрав Сивоок, прийнявши християнство? (Божидар)
6. Хто врятував князя від дикого вепра у 1026 році? (Ситник, ставши потім боярином)
7. Про кого перша репліка, і кому належать слова із другої?

– Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.

– А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою  не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити. (Ярослав Мудрий)

8. Хто такий Гюргій, чим він допомагатиме Сивооку?  (Іверієць – грузин, допомагає будувати собор у Києві)
9. Як склалися стосунки Бориса Отави і Таї? (Вона його кинула, пояснивши усе у записці)
10. Що найбільше вразило дівчину у соборі, збудованому Сивооком? (Оранта)
11. Назвіть останнє кохання Сивоока(Ярослава) та найвиразнішу рису в образі цієї дівчини (Очі)
12. Що наказав зробити Ярослав Пантелію-писарю? (Переписати пергамент, що «нема Сивоока, і не буде ніколи»)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 2

П.Загребельний «Диво»

 

Роман П. Загребельного «Диво» з'явився на хвилі широ­кого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії - епохи Київ­ської Русі, показавши її через велич і трагедію митця з наро­ду Сивоока.

Роман починається словами Б. Брехта, що возвеличують безіменних народних творців:

Хто ввів семибрамні Фіни?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі

й тягали каміння?

Ці рядки - камертон до усвідомлення долі головного героя, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення дива Софійського собо­ру в Києві. Як слушно зауважив один із літературознавців - дослідників роману, композиція твору нагадує архітектуру собору незвичайністю переходів, добудов, але за дією асимет­ричністю приховуються доцільність і гармонія.

Дія в романі «Диво» починається 992 року, а завершуєть­ся 1037 роком. Цей сюжетний пласт давноминулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки XX століття. Вони творять своєрідну архітектоніку роману, яка реалізується за допомогою часових зміщень. Це знахо­дить своє відображення і в назвах розділів: «1965 рік. Про­весінь. Надмор’я», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Літо. Радогость». Так, на перший погляд, вигадливо переплітають­ся століття віддалені та сучасні, і перехрещення їх об’єднує авторський задум - показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу. Таким чином, образ не­повторного дива - Софії Київської - є тим центром, навко­ло якого розгортаються різночасові події. Цей шедевр зодчества зводить талановитий народний умілець Сивоок, а про­фесор, історик Гордій Отава вивчає фрески Софійського собо­ру і ціною свого життя захищає їх від фашистів. Справу батька доводить до кінця син Борис. Так утверджується в романі думка про незнищенність зв'язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки.

П. Загребельний так прокоментував свій творчий задум: «Мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого, не просто зробити спробу реконструкції епохи, не просто відтворити процес будівництва Софійського собору аж до вигадування автора цеї великої споруди, імені якого, як і безлічі інших дорогих для нас імен, історія, на жаль, не донес­ла до ваших часів. Йшлося про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спа­док, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденно, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси і величі. Ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спад­ку з належною шанобою, оберігаємо і захищаємо його».

Романи «Диво», «Первоміст» і «Смерть у Києві» - трип­тих про Київську Русь. Літературознавці мають рацію, коли називають «Диво» першою його частиною, найкращою, найсильнішою, експериментальною. Експериментальність ця виявляється і в оригінальному освоєнні художнього часу, різнопланових епох, і в широких просторових координатах, коли уява письменника вільно мандрує по Києву, древлянській Радогості, Новгороду, Візантії, Болгарії.

Навколо двох центральних образів роману - Сивоока та Ярослава - П.Загребельний зосереджує багатоаспектну про­блематику твору: що таке талант, як він народжується і зро­стає, яке його ставлення до влади, що залишає людина по собі?

Роман «Диво» густо населений представниками найріз­номанітніших верств давньоруської доби. Це і пристосува­нець Міщило, і підступний Ситник, і щирий Гюргій, і блазень Бурмака, і поетичні постаті Шуйці-Забави, Яросла­ви, Велички. Через них відтворюється внутрішня атмосфе­ра епохи, глибинна сутність особистості, зрозуміла сучасно­му читачеві.

Тема нетлінності мистецтва в романі доповнюється роз­думами П.Загребельного про стосунки двох культур - язич­ницької та християнської. Сивоок - колишній язичник, який старанно засвоїв візантійські канони. Споруджуючи Софію, він рівняється на язичницькі традиції, на давні народні уяв­лення про світ, природу, людей. Письменник переконаний, що їх не так легко подолати, ці пракорені слов’ян. Автор розцінює запровадження християнства не тільки як позитив­ний факт, а і як жорстоку, антилюдяну епоху.

Загребельному вдалося показати, як людина осягає здо­бутки минулого, переймається ними в муках сумління і твор­чості. Твір історичний, та з моральною проблематикою, анало­гіями з нашим часом апелює до свідомості сучасників, праг­не розбудити їхню пам’ять і патріотичні почуття. Софія Київ­ське у творі символізує вічні істини - духовність народу, його велич і невмирущість.

 

Зображення світу, людей у ньому ґрунтується на виваженій, добре продуманій філософській підоснові, історичності, загально­людських морально-етичних цінностях.

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X - XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської - дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою вер­сією П.Загребельного, талано­витим майстром Сивооком. Великою мірою це і символіч­ний образ. Так він сприймаєть­ся передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух на­роду, його невмирущість, не­скореність, увібрала у свої фрески та мозаїки все його світоглядне наповнення, стала Софійський собор у Києві. Своєрідним       самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне, втілює в собі його духовність. П. Загребельний ніби ставить читачеві запитання: яка ж вона є? Чому ми, нащад­ки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо її зберегти в собі та понести у майбутнє?

Автор роману переконливо доводить, що культура Київ­ської Русі тісно пов'язана з первісним язичницьким віру­ванням українського народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі насильницького впровадження християнства на давньоруських землях кня­зем Володимиром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких обрядів, скульптури давніх богів, але неможливо заперечити і перекреслити вікові народні уяв­лення   про   світ,   природу,   людей.   Ця  частина  народного світогляду органічно переходила в нові християнські духов­ні та матеріальні скарби Русі, приживалася там, потім пере­ходила в нові часи. Символічний епізод, витворений, звісно ж, розкрою авторською уявою: переслідувана позашлюбна дочка Ярослава Мудрого народила сина від Сивоока. «І син його - серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться», - таким узагальнюючим акордом завершує Павло Загребельний свій роман.

Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому просто­ти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили і нищили по всій Русі. «Він був барвис­тий, як душа й уява народу, що створив його», - пише автор.

Але ще більшим дивом у романі постають самі люди. На відміну від попередніх творів, у цьому романі П. Загребель­ний проявив себе справжнім майстром у вималюванні ха­рактеру свого героя, у глибокому зануренні в психологію його душі. Письменник детально виписує складні людські долі. Він не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлума­чення, причому робить це досить непомітно, ненав'язливо. Сюжет у романі П. Загребельного справді виконує тільки допоміжну роль.

Отже, чи не найбільше диво в романі - сама людина. Сивоок, його дід Родим, тихе дитя природи мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії. Всі ці герої дуже різні, але всі творять історію своєї землі, несуть у собі той диво­вижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його ні­кому не зруйнувати, як і Софію Київську. З ними пов'язані морально-етичні проблеми, порушені в творі, вічні питання життя і смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності, короткочасності життя, проблеми влади, честі, гідності.

Розповіді про свого найулюбленішого героя (бо він же народився з волі та фантазії автора) - художника-будівничого Сивоока П.  Загребельний приділяє найбільше уваги.

Літа сиротливого, сповненого небезпек, але прекрасного і манливого водночас дитинства Сивоока, його такої ж тривожної юності, роки поневірянь по чужих світах, наби­рання знань і досвіду, утвердження в собі вільного художника і, нарешті, час створення Софії Київської - за всім цим стежимо з цікавістю і тривогою. Життя Сивоока спо­нукає сучасного читача думати не лише над давнім мину­лим своєї землі, а й над наповненням власної душі.

З образом Сивоока насамперед пов'язане питання свобо­ди людини, її споконвічне прагнення до вільного, розкутого існування в цьому світі, прагнення бути самим собою. Таки­ми були і його прадід, дід Родим, Величка, Лучук, Ісса - всі, хто оточував Сивоока на його непростій життєвій дорозі. Свободолюбний дух наших предків пронизує «Диво» ніби наскрізь, робить авторську концепцію ціліснішою і вагомі­шою.

Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» орга­нічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочас­ного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюю­чи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 3

 

Софія   Київська

 

Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей» міститься в центрі Києва. На території заповідника, площа якого становить 5 гектарів, розташований чудової краси ансамбль пам'яток українського зодчества XI-XVIII століть. Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор - всесвітньовідома пам'ятка архітектури і монументального живопису XI століття. Він велично височить у центрі ансамблю.

     У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Певно, що його будівництво велося в 20-30-і роки XI століття. Софіївський собор було засновано на честь перемоги Ярослава над печенігами. Навколо Софійського собору - центральної споруди Ярославового міста - стояли кам'яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір'я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт- парадного в'їзду в древній Київ.

 Назва собору «Софійський походить від грецького слова «софія», що в перекладі означає «мудрість». Присвячений «мудрості християнського вчення», собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство і феодально-князівську владу. Збудований як головний, митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину громадським і культурним центром держави. Тут відбувалися церемонії «посадження» князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін собору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека. За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.
      В один з найважчих періодів історії древнього Києва - захоплення міста полчищами хана Батия в 1240 році - більшість архітектурних споруд було перетворено на руїни. Софійський собор уцілів. Однак, розграбований і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишився головним міським діючим храмом.

Протягом XIV-XV століть киянам доводилося вести боротьбу проти литовських і польських феодалів, а також проти кримських татар, які спустошували місто грабіжницькими набігами. У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році - Менглі-Гірей

У XVI столітті посилюється гніт польських феодалів. В умовах загарбання українських земель, поневолення і насильственого окатоличування населення в 1596 році було укладено Брестську релігійну унію, яка ставила мету об'єднати православну і католицьку церкви під главенством римського папи. Католицьке духовенство і уніати почали ліквідацію православної церкви. Захоплений уніатами Софійський собор цілком занепав. Спорохнявіла покрівля, зруйнувалися склепіння галерей, загинуло багато настінних розписів.

 У 30-40-і роки XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав Софію в уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково відремонтовано, навколо нього споруджено дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки - від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив'яними плитками, що надавало інтер'єрам особливого колориту.

XVII століття ознаменоване національно-визвольною боротьбою українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького і возз'єднанням України з Росією. У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі історичні рішення Переяславської ради.

У XVII - XVIII століттях у Києві розгорнулось інтенсивне кам'яне будівництво. У 1697 році велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря. Через два роки почалося за указом Петра І спорудження нових кам'яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII-XVIII століть.

За типом Софійський собор у Києві – це п'ятинефний хрестовокупольний храм із хрещатим підбанним простором та анфіладами бокових нефів, що його оточують.

З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня й одноповерхова зовнішня, утворена рядами підпружних піварок-аркбутанів. Згодом, очевидно у ХІІ-ХІІІ ст., зовнішнє галерею було надбудовано. Із заходу до собору, між зовнішніми галереями, прибудовано дві вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх – «полаті». Дуже цікаві дві світлі зали на другому поверсі, які призначалися для князя та його почету.

Головний архітектурний ефект споруду полягає в її складній і разом з тим надзвичайно гармонійній композиції. Відкриті арки галерей неначе зв’язують споруду з довколишнім середовищем. Їх ритм пов’язаний із декоративними нішами, що прикрашають фасади, напівциркульними арками вікон, дверних пройомів і, нарешті, завершеннями куполів. Складність композиції нарощується знизу вгору й з краю в центр. Собор завершується тринадцятьма главами, з яких головна, найбільше оздоблених, - центр усього художнього задуму споруди.

Композиція Київської Софії має динамічний характер не тільки зовні, де він підкреслюється ритмом різномасштабних елементів, а й усередині, де численні, трохи затемнені аркові анфілади контрастують з високим і світлим під банним простором. Значну роль у композиції центрального простору відіграють урочисті трифоріуми з потрійними аркадами, якими завершується рукави архітектурно-просторового хреста.

В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни, стовпи, склепіння, арки й куполи собору. Барвисті зображення й орнаменти з блискучим золотим тлом мозаїк у центральній частині храму вдало поєднуються з легкими тонами фрескового розпису, що прикрашає боки центральної частини, бічні нефи, галереї, приміщення другого поверху й башти собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові окраси перед вівтарної перегорожі, мармурові пороги та довірки отворів, різьблені шиферні плити, що оздоблюють парапети другого поверху.

Архітектурно-художній образ Софійського собору вражає своєю досконалістю й не поступається перед найвидатнішими тогочасними спорудами світу.

Цікаво відзначити одну особливість Софійського собору. За розмірами він не такий уже й великий. Проте винятково вдала композиція різномасштабних елементів створює враження грандіозності споруди.

Імена будівничих Київської Софії невідомі. Але майстри, що будували Софійський собор у Новгороді, залишили своє автографи на стіні башти. Це були Крол, Ніжко та Якимя. Не виключена можливість, що вони приїхали в Новгород з групою майстрів, які щойно закінчили будувати Київську Софію.

У Софійському соборі мозаїки прикрашали лише центральну частину споруди, передусім вівтар. Інтер’єр оздоблювали головним чином фресками, які не потребували дорогих матеріалів, були простішими у виконанні і разом з тим справляли величезний художній ефект.

Стилістично фресковий розпис Київської Софії близький до мозаїк, усі майстри працювали за єдиним художнім задумом і, мабуть, серед них були такі, що могли виконувати  мозаїки, і фрески.

Складання програми розпису фресок та мозаїк було відповідним завданням. По-перше, враховувалися вимоги замовника, який часто сам безпосередньо брав участь в обговоренні композицій. По-друге, тут діяли церковні канони й правила, від яких відступити було неможливо, по-третє, ця програма розробляла, художні проблеми і, головне, композицію розпису в цілому. Побутує думка, що роботою по складанню програми розписів київського Софійського собору керував просвітер князівської церкви при Берестовському палаці, а згодом – київський митрополит Іларіон, який був довіреною людиною Ярослава Мудрого.

У Софійському соборі, було здійснено три цикли зображень: перший, що трактує євангельські легенди, другий – біблійні легенди і третій – житійний, присвячений головним чином «чудесами» покровителів князівського роду – святим Георгію, Ганні та архангелів Михаїлу.

Розпис Київської Софії читається зліва направо і зверху вниз, як книга. На склепіннях собору були зображені сцени з легендарного життя Христа: «Різдво», «Стрітення», «Преображення» та інші, які до наших днів не дійшли. Під склепінням, в за коморах, збереглися сцени з пізніших євангельських подій: «Суд над Христом», «Розп’яття» тощо. Нижче, на стінах, - сцени з євангельських легенд після «воскресіння» Христа: «Зішестя в пекло», «Увірування Фоми» та інші. З цього циклу найцікавіша композиція «Послання учнів на проповідь», що натякає на недавнє прийняття християнства на Русі. Всі постаті композиції виконано приблизно в одному масштабі, лише Христос більший за інші. Композиції майстерно вписані в площині півциркульних закомар та ділянки стін. Фрески виконували першокласні досвідчені митці, про що свідчать чіткий рисунок, стримана, але тонко підібрана гама.

В оздобленні давньоруських храмів Х-ХІ ст. значну роль відіграє різьбярство. Давньоруські скульптори – «кам’яносечці», розробляли орнаментальний рельєф, архітектурні деталі та оздоби, що прикрашали християнські храми й князівські палаци. В цих видах оздоблення давньоруські майстри досягли високої досконалості.

Для різьбленого оздоблення монументальних споруд у Київській Русі вживали два матеріали – мармур та рожевий шифер. Мармуру на Русі не було, його привозили здебільшого з острова Проконнесу в Мармуровому морі, де в той час знаходився відомий на весь світ центр по видобуванню та обробленню мармуру. З Проконнесу привозили і готові вироби з мармуру – колони, капітелі. Мабуть, з Проконнесу везли на Русь і мармурові саркофаги, в тому числі – відомий саркофаг Ярослава Мудрого, що стоїть у Софійському соборі. Різьблені проконнеські мармурові вироби служили взірцями для київських майстрів, які спеціалізувалися на іншому, суто руському матеріалі – овруцькому рожевому шифері. Під Овручем здавна зводилися численні майстерні по виготовленню з шиферу різноманітних виробів. Рожевий шифер добре колеться на плити й прекрасно ріжеться.

Винятково цікаві орнаменти на шиферних плитах київського Софіївського собору, що утворюють парапети другого поверху. Кілька їх ще й досі збереглося. Кожна плита – окрема композиція. Основний орнаментальний мотив - це плетиво, вписане в кола та ромби. В колах – розетки, о нагадують стародавні слов’янські сонячні знаки, стилізовані квіти, вінки. Над портретом дочок Ярослава плита, в центрі якої геральдична фігура орла. На плитах, що відгороджують південну аркаду, бачимо то дрібний сітчастий орнамент, то вишуканий візерунок з плетива, то перевиту стрічками решітку з зображеннями раків та риб – карасів, пліток, лящів, окунів. Антропоморфні мотиви в розкішному різьбленому вбранні Київської Софії відсутні.

В цілому даний архітектурний комплекс цікавий, самобутній і потребує глибокого подальшого дослідження і пошани.

Додаток № 4

 

Величний обpаз собоpу Софії Київської

 

Собор святої Софії у Києві, наче жива істота, є одним з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», як символ духовного надбання українського народу.

Читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівником Софії Київської – Сивооком. Цей талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, потрапивши до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівельник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, він повернувся до Києва, на рідну землю. Повернувся не лише тому, що кликала його рідна земля, але щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, який він здобував по всіх світах.

Сивоок – чудовий талант, майстер своєї справи, якій віддав себе до останку. Він розумів, що просто красивий, але звичайний собор не може здивувати світ, а тому задумує щось величне і неповторне. Перед тим, як втілити свій задум, митець вимріював його усе життя: ….. він хотів упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце». Все це він хотів подарувати людям, бо будував собор більш для людей, ніж для Бога. І Сивоокові це вдалося. «Цей собор вже з першого дня існування, певно, мало хто вважав за житло Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу почувався дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі… Диво!»

Понад тридцять років герой йшов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, й незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я – сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись в мені».

А пісні лунали з фресок собору різноманітністю барв. У процесі пізнання, ще з дитячих років, кольори – природні і створені язичником дідом Родимом, Звениславою, майстрами церков – навально входили в єство Сивоока, щоб потім забуяти в його задумах і малюнках.

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і зустрічі з Дніпром і пущами, це був «… образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…»

І церкву Сивоок вимріював не як пристанище Бога, а як символ краси рідної Вітчизни. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава Мудрого, «заганяє» всього себе у собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її постать, що приречена на загибель. У процесі творіння Сивоок наче самознищувався, вбираючи розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, - це і є та формула таємниці художника, яку відкрив П.Загребельний у Сивоокові. «На кожну барву життя,- думає герой,- повинна бути своя – неодмінно точна – барва мистецтва». І було споруджено собор, якого не знала навіть Візантія.

Безумовно, собор – це виквіт душі народної. І які б чужинці не намагалися знищити його, «зітерти його з земної поверхні», їм цього не вдавалося, бо це був людський дух, дух громадянства і мудрості, «… собор стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрої Київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

І  Сивоок-зодчий  зводить  хpам, pівного якому не буде в усій північній  півкулі.  І  прославить  це  творіння,  це  диво  наpод слов'янський,  його  деpжаву - Русь Київську навіки. І схилятимуть голови  пеpед  цим  витвоpом душі народної друзі і недpуги наші, й ніхто  й  ніколи  не зможе запеpечити самобутність і самостійність витоків  культури  предків народу українського. Hе німці, не гунни нам  її  принесли  -  народ  сам  заклав  її  підвалини.  Це  була неповторна  культура,  якої  світ  ще  не  бачив.  Hе випадково на зауваження  князя Ярослава Мудрого, який, спостеpігаючи за pоботоюСивоока, сказав:  «Hезвично  кладеш», той відповів: «Ото й тільки мистецтво,  як  незвичне...  Владі  це  не  до вподоби. Владі миле усталене. А кpаса лише в неоднаковості».

Своїм  талантом  Сивоокствоpив  поезію  в  камені - величну Софію,  яка  стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості народних умільців сивої минувшини.

П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, Другу світову війну й сьогодення. А головний об’єднуючий центр - це образ Софії Київської, незвичайного дива з див «вовсемполунощиземном». У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв у шістдесяті роки, усі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання.

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з «Собором» Олеся Гончара роман П.Загребельного «Диво» закликає сучасників «берегти собор людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу україн­ського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову й знову поставав собор. Він «стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…».

Читаючи «Диво», ми ніби переносимося в часи тисячолітньої давності - Київську Русь. Отже, твір - про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра - християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, що віками формувалася. Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного. Реальною подією є й будівництво храму - Софії Київської.

Але у творі є й авторський домисел, що дозволяє йому полемізувати. Так Загребельний писав: «Письменникові іноді можливо потрапить до рук документ такої сили, що неминуче виникне бажання перенести його на сторінки роману чи повісті, побудувати цілий роман у цьому документі. Та коли не буде при цьому необ­хідного художнього переосмислення, коли письменник не висту­пить у ролі художника-творця, документ залишиться тим же, чим він був спочатку, і ніякого художнього твору ми не одержимо». Сивоок - вигаданий герой, уся його історія мандрів - свідомо введений автором пригодницький елемент: «Вся ця історія вигадана. Пустивши Сивоока в мандри, я дав читачеві поживу, роз­ширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осліплення тисячі болгар - це факт, записаний у хроніках» (П. Загребельний).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 5

Характеристика образу Сивоока

 

Хто звів собор - це диво з див? Не Ярослав же, як то твердить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його, збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візантії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розуміння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в підмайстрах він ходив - таке могло вдатися лише творцю. Спираючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока - народного митця й мислителя, талановитого худож­ника, архітектора. Це справжній творець дива: «Як же так? - думав Сивок. - Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим - ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соціального, так і професійного.

Образ  Сивоока розгортається за допомогою хронотопу дороги. Мандри малого хлопчика пущею, згодом підлітка - Києвом із другом-ровесником Лучуком, тоді з безсердечним купцем - Кікорою, згодом - перебування в монастирі, де Сивоокові дають ім'я Божидар, а там - і полон, і держава храмів та християнської релігії Константинополь, і знову - дорога додому, рідний Київ, де можна силою думки, мрії і талановитих рук митця створити святиню на багато віків. Хронотоп дороги не випадковий. У душу дитини вливається краса пущі, у серце підлітка - врода маленької Ситникової дочки з багатообіцяючим іменем Величка, а там і дивовижний дерев'яний язический храм у стилі бароко в дивному древлянському місті Радогосгі, яке спалили дружинники Ярослава Мудрого, навертаючи жителів до християнства. Фрески Михаїла-Божидара засвідчили про талант, перейнятий від діда Родима, а гідність і ненависть до ката відрятувала Сивоокові життя, коли присутні почали вимагати милосердя до «білого» невільника й не дозволили його осліпити. Письменник підкреслює, що високоталановита людина не може бути щасливою в особистому житті. Загинула Величка, коли користолюбний батько Ситник рятував не дочку, а заради вигоди - князя. Вбили дружинники й іншу Сивоокову кохану - Ягідку. Не могло бути щастя й з Іссою, яку загнали на урвище над Дніпром і заставили кинутися з кручі. Проте П.Загребельний залишає живою останню кохану Сивоока - вагітну Ярославу і навіть підкреслює, що врятована коханим від нападників, ця жінка народить у пущі нового митця і повік не оскудіє руська земля на таланти.

 

Наївна щирість, чистота душі, вроджене поетичне світосприйняття. Змалку вбирав у себе барви рідного краю, набирався снаги в своїй землі.  У діда Родима спостерігав, куди, яка краска кладеться. У Сивоока «між рукою і оком є те, чого нема ні в кого з людей». Вразливе серце художника зазнає великої втрати – смерть забирає діда Родима, згодом - Лучука.  Не вагаючись стає в ряди полонених монахів, щоб розділити з ними хресний шлях. Виявляє надзвичайну мужність перед катом, залишається живим і зрячим. Пройшов різні мистецькі науки в чужих краях, але душа залишилася незайманою. Добрий, людяний, має високе почуття гідності. Ніколи й нікому не корився, гордо заявляючи, що художник – не раб. Керувався у своїх учинках лише покликом серця. Так підказали йому любов і честь.  Створив храм, який став продовженням землі київської,

Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до заги­белі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я - сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».

 

До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спочатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста, оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести - смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Богородиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині».

 

У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі… Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та бол­гарському монастирі «вичаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поді­ляв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ!

Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник - не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!».

 

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике и незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «…образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не приста­нище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посе­редність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У про­цесі творення він наче самознищувався - і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини - квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і  все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, - це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові.

 

Спостерігаючи за тим, як творець із сум’яття вичаровує гармонійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але за ним - безмежжя глибинних зв’язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.

Цей образ П. Загребельний також подає у становленні, розвитку, з акцентуацією на витоках не­пересічного таланту. Вигаданий образ Сивоока змальовуєть­ся глибоко і всебічно. Сирітство не зламало хлопчика, а доля подарувала зустріч із дідом Родимом та Звениславою. Пер­ший передав йому вільнолюбство і захоплення прекрасним, а друга навчила пізнавати світ барв, тони і півтони, співзвучні настроям людини. Близько сорока років йшов Сивоок до своєї зоряної миті, і на цьому шляху були і поневіряння, і прини­ження. Дитячі враження стали витоками його мистецького світовідчуття, а талант шліфувався впродовж тривалого часу.

До Сивоока приходить усвідомлення кількох життєвих істин: свободи як запоруки творчості (і майстрові Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник - не раб) і мис­тецтва як «могутнього голосу народу, що лунає з уст вибра­них умільців». Всотавши в себе розмаїття світу, буяння барв рідної землі, багатий життєвий досвід, він споруджує Софію Київську як пам'ятник своєму народові. У процесі творення майстер мовби самознищується, зливається із собором: «Було в Сивоока відчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тіла, кожною жилкою, умирає дум­кою, прагненнями, надіями. Собор здіймався вище і вище, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавле­ною стебла...». Завершивши це диво, Сивоок розуміє, що ім’я будівничого може забутись, загубитись, але це не важливо: «Що ім'я! Головне - твої чини на землі».

За таким же життєвим принципом живуть батько й син Отави, віддані вивченню історії нашого народу, його вершин­них надбань.

 

 

Додаток № 6

Життя Сивоока

 

1. Рік 992. Великий сонцестій. Пуща (таємниця народження Сивоока, відкриття ним краси,таємничості і барв світу).

 

2. Рік 1004. Радогость (свідоме прагнення служити красі)

 

3. Рік 1004. Весна. Київ (пригоди друзів у Києві, краса полонила душу Сивоока)

 

4. Рік 1014. Літо. Болгарське царство (суцільна темінь і неволя)

 

5. Рік 1014. Осінь. Константинополь (зіткнення двох художніх світів)

 

6. Рік 1026. Константинополь (для Сивоока мистецтво – це чаклунство)

 

7. Рік 1028. Теплінь. Київ (збувається заповітна мрія Сивоока)

 

8. Рік 1032. Київ (Сивоок зводить собор)

 

9. Рік 1037. Сонцеворот. Київ (Сивоок, звівши собор, йде у вічність)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 7

Характеристика образу Ярослава Мудрого

 

Несподіваним у «Диві» є образ Ярослава Мудрого. Ярослав Мудрий П.Загребельного - жива людина з усіма притаманними їй слабкостями. Розкриваючи психологію цього героя, романіст значну увагу приділяє зображенню його дитинства, зовсім не безхмарного; невиліковна хвороба кульгавість, атмосфера непорозуміння між батьками гарту­вали в душі хлопчика, який нагадував вовченя, впертість, силу волі, войовничість і цілеспрямованість.

Особливо драматич­ними були стосунки батька й сина, жорстокість Володимира Великого породжувала ще більшу жорстокість Ярослава, його ненависть до батька і прихильність до матері, розуміння завданих їй чоловіком образ, як і усвідомлення того, що він нелюбий син і йому ніколи на княжити в Києві. Проте вла­долюбство, виплекане князівським походженням Рогніди, штовхнуло Ярослава на найбезумніший крок - піти проти свого батька, не задовольняючись намісництвом спочатку в Ростові Суздальському, а потім у Новгороді. Однак, навіть здобувши безмежну владу, він залишається самотнім - без друзів, однодумців, щасливої родини. Певний час у його серці борються два начала – «княже» і «людське», але перемагає психологія державця, жорстока і нелюдяна. Знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна донька, матір якої, лісову красуню Забаву, Ярослав боготво­рив, гине Сивоок, а його ім’я як творця Софії Київської ви­креслюється з літопису.

П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який був упертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі - і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку».

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду - усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П.Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»…

Від обмеженої князівської демократичності Ярослав приходить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі - мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. Ідея безмежної влади пригасила, а потім й убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім’я якого велено вилучити з літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвер­дження творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності перетворилася в ідею самодержавства.

І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: «…Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчував розтерзаність в серці». Бо вирішив війною йти супроти батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особливо гостро відчуваючи пору «…занурення пущі в зимовий сон», однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум’яки, не здатні думати, а тим більше - творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та неза­лежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, «…тільки підлабузник вповзає туди на череві». Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи й церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали!

Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років.

У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,- міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,- ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, вида­валося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель?». Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе - за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберігаючи державу, зберіг себе». Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монархам, що він - це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярослав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що й довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї держави.

П. Загребельний не міг оминути той історичний факт, що Ярослав Мудрий був людиною дивовижної на той час освіче­ності, тому дбав про розквіт писемності, науки, культури Київ­ської Русі. Задумуючи створити величний собор, храм, по­дібний до візантійських, князь мріє про увіковічення своєї самотньої душі, душі далекоглядного політика, державного діяча, але нещасливої людини.

Неоднозначно подано суперечливий образ князя Яросла­ва Мудрого. Великою мірою він виступає антиподом Сиво­ока, бо є невільником свого високого становища. Твердість, воля, цілеспрямованість, мудрість, самодисципліна супро­воджують князя так само, як і його слабкість, незахищеність звичайного смертного. Його душа має в собі болюче роздвоєння - П.Загребельний тонким скальпелем психо­лога прагне проникнути туди. Ярослав постає живим, реаль­ним чоловіком, через те читач беззастережно вірить цій художній версії його, створеній автором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 8

Учені Гордій Отава та його син Борис

 

Багатий ідейно-психологічний зміст роману, розгалуження основної його проблематики зосереджуються на представниках іншого покоління, що належить уже XX століттю: вчені Гордій та його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й первинності культури слов'янства, а й ціною власного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час війни, коли Шпурре за велінням СС хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Але Гордій Отава, створивши «власний фронт проти фашизму», перешкоджає йому. Борис Отава продовжує справу батька, зокрема вступає в ідеологічний двобій із «ученим» Вассеркампфом у Західній Німеччині.

Батько й син Отави - це люди з нероздільною відданістю головній душевній пристрасті - вивченню славного минулого нашого народу. Герої  твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї землі. Борис, як і батько, несе у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній світ, що його нікому не зруйнувати. Вони приймають естафету Сивоока і гідно несуть її до кінця, щоб залишилося жити це диво - Софія Київська.

У сюжетній лінії 40-х років ХХ ст. влада ототожнюється з фашизмом, її представники – німецький професор Шнурре і його помічник Оссендорфер. «Представник» мистецтва – вчений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія – його син Борис. Жіночий образ (дружина Гордія Отави) відсутній. Адже між свободою людини та її обов’язком Гордій обирає друге, керуючись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано» [7, с. 170]. Він зробив свій вибір на користь обов’язку: залишався захищати культурні пам’ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса.

Гордію Отаві двічі довелося захищати пам’ятки культури від рук фашистів: на початку війни він рятував храми від вогню, а потім намагався зберегти Софію Київську: «Тепер (коли рятував Софію. – Т. С.) усі його зусилля здавалися йому так само наївними, як оті крадіжки мішків з піском у перші тижні війни. […] Він намагався рятувати собори з покрівлі. А вороги заклали тонни вибухівки в підземеллях…»

Шнурре пробує схилити Отаву до співпраці, обіцяючи, що в музеї німецького міста Лінці, де нацисти розмістять видерті із Софії-фрески, буде напис «Відкрито професором Отавою в Софійському соборі, в Києві», який увічнить дослідника київської старовини. «Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте!» - каже професор-есесівець. Йому, напевне, й невтямки, як принизливо це звучить для українського вченого.

Драматичним у романі «Диво» є образ професора Отави, захисника Київської Софії в часи гітлерівської окупації. Один з епізодів, що стосуються історії цього героя, цікаво прокоментував сам автор (малося на увазі зізнання Отави, що він винен у загибелі Михайлівського собору): «Коли вже роман вийшов у світ, мені розповіли, що в Києві до війни жив професор Моргілевський, великий знавець історії архітектури. Коли Постишев вирішив знищити Михайлівський золотоверхий, то «прикритися» задумано було іменами вчених. Ігор Грабар дав телеграму, що собор не має історико-культурної цінності. Прийшли й до Моргілевського: «Підпишіть і Ви». Він підписав, а наступного дня прийшов на лекцію, став на кафедру і сказав: «Діти мої, вчора я скоїв найстрашніший свій гріх». І заплакав. Під час окупації професор залишився в Києві. Німці схиляли його до співробітництва, але він не пішов на це і невдовзі помер з голоду. Свого Отаву я писав із Моргілевського, не знаючи, що такий чоловік був на світі!»

Представником нового покоління вчених у романі виступає син Гордія Отави Борис - сучасний талановитий учений, що продовжив справу батька, вивчаючи історію Софійського собору, бо його кличе до цього обов'язок перед пам'яттю батька, містом та наукою. Софія Київська для нього така ж святиня, символ надбання українського народу, як і для попередніх поколінь.

У розділах, присвячених 60-им рр. ХХ ст. мистецька проблематика пов’язана з образом професора Бориса Отави. Йому ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярослава). Героя не полишає почуття обов’язку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 9

 

Вислови про П. Загребельного та його творчість

 

• Він писав найбільше. Його читали найбільше. Ним захоплювалися найбільше. Він дратував найбільше. Дратував популярністю, продуктивністю, глузливістю на адресу безпросвітньої сірості та агресивної нездалості.

 Михайло Слабошпицький

 

• Павло Загребельний – людина високої дисципліни, просто дивовижної працездатності, повсякчасного творчого неспокою.

В.Земляк

 

• Наша проза немислима без романів Павла Загребельного. Страшно й подумати, наскільки б вона збідніла, коли б у ній не з'явилося того, що з'явилося з-під пера Загребельного О.Сизоненко Сам він – невтомний шукач, експериментатор, вигадник, людина різносторонніх інтересів, майже фотографічної пам'яті, дотепного розуму, полемічного обдарування, що засвідчує вся його творчість.

 В.Фащенко

 

Книги П.Загребельного – це думи й роздуми від давнини до сучасності, про людей, які прагнуть від життя дива, шукають його і знаходять, втрачають або нівечать і – що найважче – творять його в муках любові.          

В.Фащенко

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 10

 

Цитати з книг Павла Загребельного

 

• Велич людини-у спокої, а спокій-у терпеливості й повільності. Без зволікань слід розправлятися тільки з ворогами.

 

• Вершина радості існування - любов.

 

• Вісті - це теж товар. Їх можна пускати в обіг одразу, іноді доводиться складати в караван-сараях до слушної нагоди, але нехтувати ними справжній купець ніколи не стане.

 

• Влада - це не одні лише вівати та молодечество і розмахування шаблею. Це насамперед чорна робота, страшна і нескінченна.

 

• Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим ваші ролі визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть -виправдовується.

 

• Час - це всевладний творець справ великих і видатних людей.

 

• Всяка птиця через мови гине.

 

• Геній, як істина, сильніше деспотів.

 

• Україна – як  скіфське золото в таємничих курганах: ще не розкопана, ще не знана світові. Та колись розкопають, і вдарять об поли, і відступлять у захваті, приголомшені і знетямлені. А що ж ми самі? Ми знай закопуємо свою Україну глибше й глибше, а з нею закопуємо й самих себе… Платон казав: трагедія людини в тім, що вона не знає, яке її справжнє становище. Що з нами відбувається? Ми мовби напівнароджені діти. Самі не знаємо, чого нам хочеться, куди йти, як жити далі. Є побудження до мислі, але не має мислі. Є спонука до дії, але немає дії. Тоді, що ж це? Життя? Ні, це божевілля, на яке ми й не знаємо, де копати зілля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток № 11

Тести

1. У якому творі П. Загребельного відлік романного часу починається 992 роком («Великий сонцестрій. Пуща»), а завершується 1966 роком («Літо. Київ»)?

а) «Диво»;

б) «Смерть у Києві»;

в) «Первоміст»;

г) «Євпраксія».

2. Кому з героїв роману «Диво» належало «найпалкіше серце землі Київської», яке «спочило» у Софіївському соборі?

а)Сивоокові;

б) Міщилові;

в) Ярославу Мудрому;

г) Ситнику.

3. Хто з героїв роману П. Загребельного «Диво» характеризує Сивоока так:«...в нього між оком та рукою є те, чого нема ні в кого з людей, а саме цим і визначається той, що може вичарувати з небуття новий світ богів і візерунків»?

а) Звенислава;

б) Ярослава;

в) Ісса;

г) Ягода.

4. До кого звернені слова Ярослава Мудрого: «Упертий ти чоловік, а князі впертих не люблять, князям треба підкорятися, їм подобаються люди як віск, не жди від мене милості й поступок...»?

а) Гюргія;

б) Сивоока;

в) Міщила;

г) Ситника.

5. Хто убив Сивоока, героя роману «Диво»?

а) Агапіт;

б) Ульф;

в) Ситник;

г) Міщило.

6. Який стилістичний прийом використаний П. Загребельним у нижче наведеному уривку з роману «Диво»? Яка його роль у тексті? «І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі. І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах. І не наздогнали. Втекли. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його – серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

а) анафора;                                в) паралелізм;

б) епіфора;                                г) еліпсис.

 

Рецензія

на методичну розробку відкритого заняття

з дисципліни «Українська література»,

розроблену викладачем Ільєвою  О.П.

 

На сучасному етапі гостро постає проблема духовного виховання студентів. Літературна освіта повинна служити вихованню особистості, національно свідомої, духовно багатої, зорієнтованої на творчу діяльність, щоб, як підкреслював В. Леві, «знайти себе в суспільстві, себе у людстві, себе в Всесвіті». На літературних взірцях для наслідування маємо виховати, розвинути людину в людині: зі стійким характером, сильною волею, добрим

серцем, чистою совістю.

 Методична розробка заняття на тему «Символ духовності нації в романі П.Загребельного «Диво»» виконана за інноваційними технологіями з використанням мультимедійних засобів. Вона розкриває методику проведення нетрадиційного заняття – пошуку істини, що допоможе студентам самозаглибитися, пройнятися і відчути  важливість питань, яких торкнувся автор в романі на сьогоднішній день, сприяє розвитку навиків самостійної роботи студентів з різними джерелами, глибокому засвоєнню програмного матеріалу.

            Викладач використовує активні форми і методи на занятті: синтез думок, метод символічного бачення, словесне малювання, демонстрація, захист творчих проектів, цитування, установлення історичного контексту, «мозковий штурм», краєзнавчий калейдоскоп, метод образного бачення, літературний диктант, робота з таблицею, підручником, опорним конспектом, проблемні запитання, коло думок, асоціації, метод фактів, ілюстрування, випереджаюче завдання, словникова робота, творче завдання, пошукова робота, які спрямують студентів до активної діяльності, вимагають творчого підходу. А також дасть можливість студентам глибоко засвоїти навчальний матеріал.

Підібрані матеріли сприяють здійсненню в процесі оволодіння знаннями саморозвитку, самоосвіти, самовираженню кожного студента, розвиткові його мислення, емоційної сфери, збагаченню особистого досвіду. Заняття спрямоване на формування ключових компетентностей студентів, розвиток їх творчих здібностей, пізнавального інтересу.

До заняття створено цікаву мультимедійну презентацію, підібрано аудіо- та відеосупровід.

Крім того, у додатках пропонується багато цікавих матеріалів про  Софію Київську, князювання Ярослава Мудрого, вислови про П.Загребельного та роман «Диво», цитати з творів письменника тощо.

           Матеріали можуть бути використані викладачами та студентами як на занятті, так і в позааудиторній  роботі.

 

 

   Рецензент                                        І.С. Войцехівська