Урок "Життя і творчість геніальної сучасної письменниці Ліни Костенко."

11 КЛАС

Тема. Ліна Костенко. Життєвий і творчий шлях письменниці.

Мета: ознайомити старшокласників із життєвим та творчим шляхом Ліни Костенко; розкрити жанрове й тематичне розмаїття її творчості; розвивати пам'ять, мислення, увагу, творчі здібності; формувати власне ставлення до таких особистостей як Ліна Костенко; виховувати любов до мистецтва художнього слова.

Обладнання:портрет Ліни Костенко, відеоматеріали, фотовиставка, виставка творів письменниці, презентація.

Тип уроку:урок-конференція.

Хід уроку

Відеоролик  про Ліну Костенко

Читання учнями поезії Ліни Костенко «Доля»

Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.

Ведучий. Ліна Василівна Костенко – найяскравіша зірка на небі сучасного письменництва. Вона не просто геніальний поет – це складна, щедра на добро, спрагла до щастя і волі душа.  

Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів. У символічному двобої світла і темряви, життя і смерті, тимчасовості і вічності, представленого її поезіями, завжди звучить настрій неминучої перемоги.   

Ліну Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні. Слухаючи її поезію, не можливо приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову.  

Ведуча. «… Вже перші поетичні збірки Ліни Костенко засвідчили прихід в українську літературу надзвичайно сильної поетичної особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «злободенності», а натомість чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем та запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма, незалежність голосу і виразно вгадувана масштабність творчої особистості — зразу привернули увагу читачів. І ця пристрасна й ревна увага не полишає її вже півстоліття, знаходячи в ній високе розуміння» (Іван Дзюба).

Учень. Народилася 19 березня 1930 р.  в містечку Ржищеві на Київщині, в родині вчителів. Батько майбутньої поетеси, був дуже цікавою особистістю. Працюючи вчителем у школі, викладав мало не всі предмети, знав 12 мов. Він розповідав маленькій Ліні про минувшину рідного краю. 

У 1936 р. разом з батьками переїхала до  Києва. У жорстоку добу сталінських репресій батько Ліни став «ворогом народу» і був засуджений до 10 років таборів.   У 1946 р. Ліна Костенко закінчила середню школу та  деякий час навчалася у Київському педагогічному інституті. 

У 1952 р. Ліна Костенко стала студенткою Московського літературного інституту ім. О. М. Горького, який закінчила з відзнакою в 1956 році. 

Нова зоря – Ліна Василівна зійшла на українському літературному небосхилі наприкінці п'ятдесятих років. 

У 1957 р. вийшла друком її перша збірка «Проміння землі», а через рік – «Вітрила». 

Вихід в 1961 р. третьої збірки Ліни Костенко «Мандрівки серця» став визначною літературною подією. Ця збірка не лише закріпила успіх поетеси, а й засвідчила її справжню творчу зрілість. 

Зайнявши чітку позицію опору тоталітарному режимові, Ліна Костенко потрапила в зону замовчування на довгих шістнадцять років. У 1962 р. збірка «Зоряний інтеграл» не побачила світу, оскільки була розкритикована цензурою. 

Весь цей час поетеса веде активне громадське життя, працює в галузі кінодраматургії та багато пише «в шухляду». У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали  Чехословаччини, газети Польщі, а в Україні її вірші ходять у самвидаві. 

 У 1977 р. вийшла у світ, сповнена уважності і любові до людини, книга віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979 року – історичний роман «Маруся Чурай», через рік – книга поезій «Неповторність». 

1987 року вийшли дві книги – «Сад нетанучих скульптур» та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар». У цьому ж році роман у віршах «Маруся Чурай» і збірка поезій «Неповторність» були відзначені Державною премією Української PCP ім. Т. Г. Шевченка. 

У 1989 р. поетеса подарувала читачам збірку поезії «Вибране», сімдесят тисяч примірників якої було миттєво розкуплено. 

1994 року за збірку «Інкрустації», видану італійською мовою, Консорціум венеціанських видавців присудив Ліні Костенко премію Франческо Петрарки, якою відзначають твори видатних письменників сучасності.  

У 1998 р. в Торонто Світовий конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою – медаллю Святого Володимира. 

1999 року Ліна Костенко видала історичний роман у віршах «Берестечко»; отримала диплом Почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія». 

Навесні 2000 року поетеса стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги. Нагороджена Орденом князя Ярослава Мудрого. 

У 2010 р. виходить збірка «Гіацинтове сонце» та перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Цей рік знаменний ще й тим, що Ліна Костенко вирушила у всеукраїнський тур-презентацію цього роману та випустила поетичні збірки «Річка Геракліта» та «Мадонна перехресть».  

У 2012 р. поетеса удостоєна літературної відзнаки «Золоті письменники України», що вручається письменникам-романістам, чиї романи вийшли сукупним накладом понад 100 000 примірників.  

У листопаді 2013 р. Українська греко-католицька церква нагородила Ліну Костенко третьою щорічною відзнакою імені Блаженного Священномученика Омеляна Ковча.

Учень.Рубіконом для Ліни Костенко  став Чорнобиль – межа, трагічний знак, фатум. На переконання поетеси, ця трагедія стала знаком апокаліпсису:

Ми – атомні заложники прогресу,

Вже в нас нема ні лісу, ні небес.

Так і живем від страху і до стресу,

 Абетку смерті маємо – АЕС.

У назві великого циклу поетичних мініатюр Л. Костенко  «Коротко як діагноз» йдеться про хворий світ.

Слово поетеси тяжіє до лаконізму й афористичності. Кепкування над недолугими сучасниками змінилося трагічною іронією. Її голос  долинає вже мовби з прийдешнього – її уява побувала там, зафіксувавши безумство  зникання життя. Мініатюри-інкрустації Ліни Костенко – це її апокаліпсис.  Її contra spem spero.

        Вмирає Дніпро, і Арал не воскрес

        А може,

        Земля; вже й не зірка?

        Уже у шагреневій шкірі небес

        Прорвалась озонова дірка?

***

        В озонову дірку подивився янгол:

     – Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!.

Гіркі афоризми спонукають зазирнути «за край», відчути жах провалля.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи

       Надалі мавпа виникне від нас.

До десятиріччя трагедії  на Чорнобильській АЕС Ліна Костенко почала писати повість «Зона відчуження». Уривки з неї були надруковані в газеті  «Літературна Україна». У цьому творі розповідається про те, на що перетворились поліські села після вибуху на Чорнобильській атомній станції. 30-кілометрова зона стала руїною, «величезним, вирваним з тіла України шматком землі».

5 травня 2011 р. у столичному агентстві «Укрінформ» презентували книжку «Зоря на ім'я Полин: пам'ятаючи Чорнобиль». Вона вийшла в римському видавництві «Віелла». До неї увійшли наукові праці італійських та українських дослідників Чорнобильської катастрофи, малюнки дітей-очевидців трагедії, вірші поетеси Ліни Костенко та її кіносценарій «Чорнобиль: Тризна» в італійському перекладі.

У той  же  час  Лiна  Костенко  постає  на  захист  природи  проти людського втручання.  Чорнобильська тема дуже важлива для Лiни Костенко, яка провела велику частину  свого  життя  в  тих  краях  i  не  з  чуток знає про  трагедiю,  яку  пережив  той  край.  Найбiльш вiдчутно це подається в поезiï «Ще назва є, а рiчки  вже нема».

 Ще назва є, а річки вже немає.
           Усохли верби, вижовкли рови,
           і дика качка тоскно обминає
           рудиментарні залишки багви.

 Цей твiр викликає тривогу за  природу,  переживання за тi руйнацiï, якi нанесла людина природi.

Учениця. Відколи було створено історико-культурну експедицію в Чорнобильську зону для порятунку побутових раритетів і витворів народного мистецтва, письменниця постійно бере участь у ній.

«Часто запитують: чи не страшно? Мені нічого не страшно. У зону їдуть не ті, що співають «Ще не вмерла...». Хто любить Україну, той їде туди, де вона вже вмерла. Зона, як мати. Ми не любимо матір менше від того, що вона померла. Навпаки – любимо ще більше».

– Коли я тільки починала їздити в Чорнобиль, місцеві чоловіки наказували злити бензин з усіх машин у мою. Їздили вдвох із шофером. Часто блукали лісами, я весь час дякувала: «Спасибо, что помогаете». Казала російською, аби не висадив мене з автомобіля. А він мені відповідав: «Нам главное – вам не мешать». З останньої поїздки привезла старі фотокартки. В одному закинутому будинку взимку діставала їх з-під льоду. Самій було моторошно.

Стоять озера в пригорщах долин,
            Луги цвітуть у придорожній смузі.
            І царствений цибатий чорногуз
            Поважно ходить в ранній кукурудзі.
            Дівча козу на вигоні пасе,
            Машини мчать, баранки крутять аси.
            Малина спіє.. І на все, на все
            Лягає пил чорнобильської траси.
            Жоржини на чорнобильський дорозі
            Вже другий рік, як струшують біду,
            Прозорий жах обмацує ворота -
            Чи можна людям в хату увійти?

 – Знаю поіменно всіх, хто лишився в зоні. Є там така бабця Фроня. Останній раз нас до неї не пустили – автобус не брав, машини не їздили. На контрольно-пропускному пункті кажу людям: передайте Фроні листа від мене та валокордин. Хлопці відповідають: не передавайте їй того валокордіна, бо вона наковтається його, подумає, що це цукерочки. А бабці Наді вже немає. Раз приїхала до неї, а її побили мародери – півобличчя синє. Другий раз приїхала – а бабці вже не стало. Видно, вбили. Оце вам і зона. Ще там була молода гарна жіночка Римма. Як вона себе поводила! Одягне, було, таку блузечку, сміється і каже: «Ви думаєте, тут у зоні всі замухришки? Та ні – тут такі, як я, женщини бувають!». Приїжджаю, а Римми нема – померла в 48 років. Забрали її до Башкирії, звідки вона родом.

«Мене радянська влада натренувала так, що я більше звикла писати, аніж видавати. У мене стоси матеріалів про Чорнобиль, я хочу подати їх не у вигляді трагедії, а життєствердно», – говорить Л.Костенко.

Максим Нікончук, учень 11 класу, присвятив власні рядки темі «Чорнобиль у житті й творчості Ліни Костенко», за що посів ІІІ місце у першому етапі Всеукраїнського літературного конкурсу «Розкрилля душі».

Максим Нікончук  читає поезію «Чорнобиль «живий»

У зоні мертвій і отруйній,

В Чорнобилі – гіркий полин,

Живе населення мізерне

І дожива останній плин.

Та мало хто про них  все ж  знає,

Цікавиться чи помагає .

Одному все одно до них,

А тому  жаль і все – затих.

У подорож із добрим словом

Зібралась  Ліна у дорогу.

Блукала, їздила, шукала,

Знайомилася, розмовляла…

Про жителів каже натхненно,

Що знає всіх їх поіменно:

Стареньку бабцю Фроню знає,

І ліками їй помагає.

А ще бабусю Надю знає,

Як жаль, що їх уже немає.

Красуню Римму Ліна знала,

З якою часто розмовляла

Про те, що навіть в мертвій зоні

Красу і вроду не хоронять.

До діда й баби Ображеїв

Із президентом завітала.

Допомогли  стареньким людям.

За це її не забували.

На стільки добре серце має,

Всіх поіменно пам’ятає.

Іти жертовною землею,

Вважає долею своєю.

 

Відеоролик 2

 

Ведучий.Ліна Костенко, безсумнівно, найвидатніша, найавторитетніша сучасна українська поетеса, майстер слова світового рівня. Її цілком заслужено іменують живим сумлінням, «цитаделлю духу» української літератури, нації.

Її поезії наповнено урівноваженою мужністю, «зболеним спокоєм». Крізь призму національного вона завжди бачить уселюдське, вічне.

           Ліна Костенко – гідна речниця свого покоління: на її очах і на її долі “творилася історія”: письменниця стала свідком голоду, репресій, війни, “застою”, Чорнобиля… Її поетичне слово – правдиве, проникливе, високохудожнє – це і “камертон душі”, і “єдиная зброя”. 

Один з наймогутніших пластів пам'яті поетеси лежить у  масиві 2-гої світової війни і несе на собі печать глибоко особистісну  і трагічну.
Війна, що несла безліч горя, сліз, жертв. Війна, що забирала життя молодих і старих, жінок і дітей, синів і батьків. Нищила все живе і святе, спалювала у вогні жаху і смерті.
          1941 року Ліні Костенко виповнилось одинадцять років. Вона добре запам’ятала свист куль над головою, розриви бомб, завивання літаків із чорною свастикою.

Ведуча читає вірш під музику

Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев'яної Венеції.

 

 Ведучий. На стіні окопу, в якому довелось ховатись Ліні від страшного свисту куль, вона осколком видряпала свій перший вірш. Але ні пам’ять, ні сипка земля не зберегли відчаю дитячої душі. Її дитинство убила війна.

 

Учениця читає вірш під відеоролик

 

Мій перший вірш написаний в окопі, 
на тій сипкій од вибухів стіні, 
коли згубило зорі в гороскопі 
моє дитинство, вбите не війні.

 

Лилась пожежі вулканічна лава, 
стояли в сивих кратерах сади. 
І захлиналась наша переправа 
шаленим шквалом полум'я й води.

 

Був білий світ не білий вже, а чорний. 
Вогненна ніч присвічувала дню. 
І той окопчик – як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком – 
кривавий світ, обвуглена зоря! 
А я писала мало не осколком 
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, 
в казки літать на крилах палітур. 
А я писала вірші про фугаси, 
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень, 
який він слід на серці залиша! 
Як невимовне віршами не скажеш, 
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі, 
І спомин той – як відсвіт на чолі… 
Мій перший вірш написаний в окопі. 
Він друкувався просто на землі.

Ведучий.    Людина – війна – пам'ять.

        Життєва конкретність, відстояна в душі поетеси, стала фундаментом для філософських роздумів про життя і смерть.

       Власна біда виводить згорьовану жінку, її душу на вселюдські роздоріжжя, підносячи горе окремої людини, окремого народу до рівня загальнолюдської трагедії.

Скільки гинуло хлопців?

Небо б стало німим і беззоряним,

Коли б з кожною смертю

Падало по зорі...

Та якби ж хоч лежати

В рідну землю заораним!

Чужина... Чужина...

Носять квіти чужі матері.

          Хочемо ми чи ні, але ці рядки сьогодні викликають у душі ще й сучасні аналоги: така жива й болюча драма матерів, чиї сини загинули на афганській, югославській землі,  у Чечні – у такій недавній і такій несправедливій війні, сьогодні гинуть на землі українській.  Чи є міра тому горю?

 Антилюдська сутність війни осмислюється в одній з найвідоміших антивоєнних поезій Ліни Василівни «Старенька жінко, Магдо чи Луїзо...» зі збірки «Над берегами вічної ріки». Оригінальний прийом – звернення жінки-українки, котра втратила рідних дітей на війні, до німкені, яку, мабуть, теж не помилував жорстокий час – зробив поезію вистражданим застереженням згорьованих матерів:

Учениця  читає вірш

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!
Великий світ, холодні в нім вітри.
У нас ще й досі круппівське залізо
виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси — чи гримлять у Відні?
Як доктор Фауст — бореться зі злом?
У нас навіки хлопці наші рідні
живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.
Твій, може, теж загинув на війні.
За що він бився, Магдо, проти кого?!
Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

Ведучий. Мільйони людей загинули у тій страшній війні. Тисячі обелісків піднялися над захисниками рідної землі:

 

Учні читають вірші під відеоролик

Тут обелісків ціла рота. 
Стрижі над кручею стрижуть. 
Високі цвинтарні ворота 
високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати. 
Печалі бронзове лиття. 
Лежать наморені солдати, 
а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними. 
Хтось, може, щось колись забув. 
Хтось, може, зорями сумними 
у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку, 
які несказані слова… 
Тут на одному обеліску 
є навіть пошта польова.

 

Проводи

Хрести дубові туляться в берізках.
Квітує поле в пахощах медове.
Прославши скатерті при обелісках,
своїх солдатів поминають вдови.

Вже оддзвонили дзвони великодні.
Вже на гробках молебні одслужили.
Такі сумні й задумані сьогодні,
ой, затужили вдови, затужили!

Що мій лежить за Віслою, далеко.
Якби землі хоч рідної на труни.
А ті ж обличчя - як скрипкова дека,
що вже на скрипці порвані всі струни.

А мій пропав десь безвісти, не знаю.
Чи хоч над ним горбочок нагорнули?
Як я ж тепер чужих тут поминаю,
щоб і мого десь люди пом'янули!

А я ж нічого в бога не просила,
мені ж тоді було хоч в ополонку,
що я ж дитя під серцем ще носила,
а вже мені прислали похоронку.

Великий день... Великдень Перемоги..
Все ж наче вчора. А літа минають...
На проводи, в степу біля дороги,
своїх солдатів вдови поминають.

Слова і вірш читаються під мелодію

 

Ведучий.  І ще довго-довго після великої Перемоги війна буде нагадувати про себе жахливими знахідками. Земля ніби не хоче тримати в собі бомби, міни, снаряди, що так колись і не розірвалися, а тепер вилазять на поверхню і терпляче чекають довірливих, необачних, неуважних людей. Найчастіше те страшне залізяччя знаходять хлопчики-пастушки. Вірш «Пастораль XX сторіччя» — це не ідилічне змалювання сцен сільського життя. У XX сторіччі пастораль перетворюється на сцену жаху.

Учениця читає поезію

Пастораль ХХ сторіччя

Як їх зносили з поля! 
Набрякли від крові рядна. 
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан. 
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна 
вже не виведе з горя отих матерів.

             А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати, 
те покиддя війни на грузьких слідах череди. 
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти, 
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття. 
І несли їх діди, яким не хотілося жить. 
Під горою стояла вагітна, як поле, мати. 
І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю, 
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць. 
Гарні діти були. Козацького доброго крою. 
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви. 
Попід руки держала отих матерів рідня. 
А одна розродилась, і стала ушосте – мати. 
А один був живий. Він умер наступного дня.

 

Ведуча. Поезія Ліни Костенко здатна «прищеплювати» дух свободи. Вона нагадує  про справжнє і вічне в цьому нашому дивному житті – про совість, милосердя, любов... Про вічний поєдинок добра і зла... Про потребу вибудовувати себе – щодня, щороку, все життя. Присутність Ліни Костенко серед нас, серед тривог, що стають незмірними, відчуваєш постійно — і тоді, коли вона говорить, і тоді, коли мовчить. Вона – Особистість. Може, саме тому навіть її мовчання буває красномовнішим за слова. 

 

Учениця читає вірш під відеоролик

Болить мені …Ти знаєш як болить?
Болить біда, що зараз в Україні.
Ця рана душу втомлену ятрить,
І сліз не можу втримати я нині…

 

Війна… Неоголошена ніким,
Вбиває і калічить українців.
І це наш брат? Та і чи був він ним?
Щоб убивати нас прислав чужинців.

Цей маразматик воювати звик.
Бо ж не своїх дітей кидає в пекло.
За хворий мозок, за імперський бздик,
Життя вже не одне навіки смеркло.
 

Болить мені…Ти знаєш як болить.
Ця рана не дає мені спокою.
І ця неоголошена війна,
Розв’язана «братерською» рукою…

 

Ведучий.  Те, чого ще вчора ніхто не міг навіть уявити, сьогодні стало нашою реальністю. На долю нації не може випадати більше випробувань, ніж вона може витримати. Це зветься досвід, витримка і гарт. І той досвід, який дістався нам такою дорогою ціною, ми не маємо права змарнувати і не винести з нього уроку.

 

Звучить пісня на вірші Ліни Костенко «Небачене побачено».  Відеоролик

І все на світі треба пережити, 
І кожен фініш – це, по суті, старт, 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено, 
Хай буде вік прожито, як належить, 
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити. 
Це зветься досвід, витримка і гарт. 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше, 
А може бути зовсім, зовсім зле. 
А поки розум од біди не згірк ще, – 
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено. 
Єдине, що від нас іще залежить, – 
Принаймні вік прожити як належить.

Учень.Вірші Л. Костенко, присвячені любові, надзвичайно екс­пресивні, глибоко драматичні, оскільки за ліричною формою приховують великої сили і напруги почуття, боротьбу їх у душі ліричної героїні. Вона шукає ідеал коханого, зазнає по­разок на цьому шляху, усвідомлює, що щастя і любов не зав­жди зливаються воєдино, але наперекір долі кохає і розцінює це як найбільший її дарунок, який несе теплий усміх і бен­тежність у сприйнятті світу.

Читання поезій про кохання.

Учениця 1

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої деревороти
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви".
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Учениця 2

Очима ти сказав мені: люблю. 

Душа складала свій тяжкий екзамен. 

Мов тихий дзвін гірського кришталю, 

несказане лишилось несказанним. 

 

Життя ішло, минуло той перон. 

гукала тиша рупором вокзальним. 

Багато слів написано пером. 

Несказане лишилось несказанним. 

 

Світали ночі, вечоріли дні. 

Не раз хитнула доля терезами. 

Слова як сонце сходили в мені. 

Несказане лишилось несказанним. 

 

 Учениця 3

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

 

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

 

Учениця 4

Розкажу тобі думку таємну, 

дивний здогад мене обпік: 

я залишуся в серці твоєму 

на сьогодні, на завтра, навік. 

І минатиме час, нанизавши 

сотні вражень, імен і країн, – 

на сьогодні, на завтра, назавжди! – 

ти залишишся в серці моїм. 

А чому? То чудна теорема, 

на яку ти мене прирік. 

То все разом, а ти – окремо. 

І сьогодні, і завтра, й навік.

Учень. «Поетеса у повсякчасному внутрішньому діалозі з історією, сьогоднішнім днем і днем майбутнім. Ліна Костенко нагадує нею ж витворений образ «пілігрима віків», який подорожує дорогами історії, прямуючи до свого Слова. А це чи не єдиний спосіб переживання свободи. І її набуття. Не випадково Ліна Костенко сказала про себе: «Часом я – це мовчання задушеної вільної людини». Та не мовчать слова – ці срібні птиці, які оживлюють її Всесвіт» (Микола Жулинський, академік ).

Читання поезії

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

 

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

 

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Учень.Сьогодні Ліна Костенко живе і працює в Києві. 2010 року у видавництві «Либідь» вийшла поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича; збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець; а також у видавництві «А-БА-БА...» — перший прозовий роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого», що викликав великий ажіотаж. У лютому 2011 року видано поетичну збірку Л. Костенко «Річка Геракліта», куди увійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. Сучасний літературознавець Григорій Клочек зауважив: «Ліна Костенко — прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало — один-два на століття. Вона наближена до Істини. У неї абсолютний слух до «голосу віків...»