Урок-зустріч "Заплакало небо дощами..."

Зустріч з воїном-афганцем

«Заплакало небо дощами»

Виходять ведучі Звучить  пісня  «Сон»  гр. «Каскад»

Ведучий.

Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома.

Палить їй душу афганська гроза—

Син не вернувся додому.

В неї він ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався.

Ще й двадцяти не було йому літ,

Юним навік і зостався.

Ведуча.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля!

Скільки ж вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

...Роки летітимуть, мов журавлі,

Та не полегшає втрата,

Доки ходитиме по землі

Мати солдата.

Ведучий. 15 лютого Україна вшановує День пам'яті своїх синів — мо­лодих воїнів, які загинули на чужій землі Афганістану. Цього дня останній солдат залишив цю країну. Майже 10 років проливали там кров наші юнаки.

Ведуча. У рідні домівки не повернулись 13 тисяч 833 юнаки колишньо­го Радянського Союзу, 312 — пропали безвісти, 18 — інтерновані, доля 330 — невідома.

Оплакує ненька-Україна 2 376 своїх синів, які не повернулися додому.

Учитель. 25 грудня 1979 року у Афганістан було введено радянські вій­ська. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпо­чалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсон­ні ночі та тривоги, тривоги... Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колиш­нього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

Звучить  пісня  «Я вернусь»  гр. «Каскад»

Ведучий. Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, по­даватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, вони по-доброму пам'ятатимуть Афган, який багато чого навчив їх.

Ведуча. За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з'явилося багато сві­жих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого... І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь.

Виходить читець.

Читець.

Заплакало небо дощами...

Біль і туга зійшлися клином.

Свистіли кулі над Афганом,

Прощається мати із сином.

Котилися сльози рікою.

Ще б жити — та віку немає.

Лишилась невістка вдовою 

І онучка за батька питає.

Прощається мати із сином...

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає —

як жити самій без дитини?

Лиш чорна хустина. Німа домовина...

«Прости», — ледь шепоче вустами.

Та чорна хустина — то туга за сином.

Заплакало небо дощами...

Є. Сохацька

 Звучить  пісня  «Другу»  гр. «Каскад»

Ведучий. У цій війні народжувались герої. Вони бачили смерть в об­личчя. Війна їх загартувала, зробила мужніми, дужими. Нині воїни-афганці живуть на грані можливого. Вони багато зрозуміли. Зрозуміли, що для мир­них жителів найбільше зло — це коли на твоїй території перебувають грома­дяни іншої держави. Бо, за будь-яких законів, той, хто перебуває на чужій території, ризикує стати носієм свавілля. Отже, наші солдати і були для аф­ганського населення саме цим злом. І хоча наші воїни володіли зброєю кра­ще, вони не мали того бойового духу, що мали місцеві мешканці, які захищали свою землю.

Звучить  пісня  «Мы уходим»  гр. «Каскад»

Ведуча. Правда про афганську війну... Різна вона, і спогади різні.

Юнацька кров навік стихає,

Вмирає серце молоде...

Душа нестрачена вмирає,

Обрубок тіла смерті жде.

Сльоза гіркою борозною

Стікає болем до землі.

Убитий горем і війною —

Вже не розкаже про жалі...

Язик одрізали душмани,

Посіяли смертельний жах.

У косах вицвіли тумани,

Мов скиба хліба на вітрах.

Вони й досі кричать ночами. Вони й до цього часу «воюють».

Виходить читець.

Читець.

Під кулями вмирала рота,

В очах сховавсь смертельний жах.

Лягла розстріляна піхота

У диких скелях на пісках.

І лист в конверті для родини

Знайшли в розбитім бліндажі:

«Зосталось жити нам хвилини,

Стріляють в нас свої й чужі».

На плащ-наметі санітари

Тіла потрощені несли.

Там на майдані комісари

Останню честь їм віддали.

Ночами ротному наснились

Бійці, оточення, Афган...

І серце в розпачі спинилось

Та й розірвалося від ран.

В. Присяжний

Ведучий. В одній із газет у статті «Радянський солдат, якого розстріляв червонозоряний вертоліт» описано спогади колишнього афганця Сергія Плу­гового: «Вертоліт з'явився з-за хребта і майже впритул відкрив вогонь. Усе потонуло у вибухах і вогні. Коли вертоліт зайшов на друге коло, я побачив на його борту червону зірку. Значить, свій. Живими залишилися троє. Добре, що вціліла рація. Викликали вертоліт, такий же, як і той, що нас розстріляв. Опритомнів у госпіталі в Кабулі. Додому повернувся без ніг». Чому розстрі­ляли своїх? Помилково? Через боягузтво? Відповіді немає.

Ведуча. За кожним воїном-афганцем — свій життєвий подвиг, своя до­ля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось — скалічений.

Читець.

Отих безногих журавлів

Несли по трапу попід руки,

І світ, здавалось, почорнів,

А серце розривали муки.

Шинеля звисла на плечах,

В душі лиш смуток і тривога.

У рідних — сльози на очах:

Не випросили долі в Бога.

Вже не торкнутися землі

Своїми босими ногами,

Заплачуть трави у селі

Росою болю біля мами.

До хати не подасть води,

Афган забрав у нього сили,

Як брила вічної журби,

В оселі журавель безкрилий...

Майданом горя військомат

Повік зостався для народу,

Душив обдурений солдат

В Афгані Правду і Свободу.

В. Присяжний

Ведуча. Афганістан... Він став синонімом людського лиха, справжньо­го людського пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер-афганець, пісок, що не дає дихати, і... завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями.

Звучить  пісня  «Зорька»  гр. «Каскад»

Ведучий. Кожен час народжує свої пісні, які для певного покоління стають рідними. Прості слова, проста мелодія, акомпанемент під гітару — і душа наповнюється смутком або радістю, чимось близьким і рідним...

Ведуча. Кожна область України відправила своїх синів на афганську землю. Одні вижили, повернулись додому. Хто здоровим, хто хворим, а хто інвалідом.

Ведучий. Запалимо свічку пам'яті тим, які любили наш край, своїх ба­тьків, наречених, своє місто. Тим, які були вірними друзями, щасливо жили, мріяли про майбутнє. Не судилося їм повернутися живими до рідних домівок.

Виходять двоє читців.

Мати.

Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе кличуть,  

А ти лежиш в холодній цій землі.

Юнак.

Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

Вкраїнським рушником зітру сльозину

І поцілую в сивеє чоло.

      Мати.

О, синку рідний, мій єдиний сину!

Як хороше мені тоді б було.

Юнак.

Стоїть старенька мати на могилі,

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

Ведуча. Минув час. І для себе кожен афганець багато зрозумів. Дружба у мирні дні має велике значення, але найцінніша дружба — військова — та, яка склалася, коли разом воювали, виручали один одного у бою. Повернув­шись з Афганістану, колишні воїни об'єднались у Організацію ветеранів Афганістану. Але й сьогодні вони живуть під постійним тиском з боку влади. Чому? Бо ветерани — люди честі, а це подобається не всім. Нечесній владі чесні люди у принципі не потрібні. І вони говорять: «Краще бути вбитим... Бо в реаліях, що склалися сьогодні в нашій країні, інвалід — це дуже погано. Йому не віддають належне за те, що постраждав». (В. Сидоренко, голова спілки ветеранів Афганістану)

Ведучий. Вони, ветерани, зберігають пам'ять про загиблих друзів, по­легшують життя стареньким батькам тих, що загинули. Свята справа для них — піклування про інвалідів.

Ведуча. Ми запросили сьогодні того, хто пройшов небезпечними доро­гами афганської війни, Пташника Миколу Васильовича. Надамо йому слово.

Виступ колишнього воїна-афганця.

Звучить  пісня  «Кукушка»  гр. «Каскад»

Ведучий. Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьків­ської хати. Вшануймо пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання.

Виходить читець.

Читець

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

 О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.