Відділ світи Чигиринської райдержадміністрації Методичний кабінет Головківський навчально-виховний комплекс  «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Чигиринської районної ради

 

Судаченко І.М.

 

 

Уроки  вивчення літератури  рідного  краю в школі

 

за  творами  Сергія  Григоровича  Зінченка

 

 Посібник  для  вчителів   загальноосвітніх навчальних закладів

 

 

Схвалено до друку методичною радою відділу освіти Чигиринської РДА 

(Протокол № 3 від 22 лютого 2019 року)

 

Чигирин 2019

           

 

 

 У  посібнику вміщено  твори  письменника, які розповідають про історичні події та  жителів Холодного  Яру .До  посібника  входять п’ять  творів  ,які  об’єднані  однією темою , окрім  твору «Оповідочки  від Владочки», який   стане  у нагоді  учням 4-6  класів . Матеріали  посібника будуть  допоміжним  джерелом  для урізноманітнення  уроків  при вивченні  літератури  рідного  краю.

 

 

Рецензенти:

 

 

Петриченко Л.В., методист районного методичного кабінету відділу освіти Чигиринської райдержадміністрації

Канюка Н.В.., директор Головківського навчально-виховного комплексу „Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І- ІІІ ступенів“ Чигиринської районної ради

 

 

 

 

 

 

 

ЧИГИРИН 2019

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

 

 

Шановні  колеги!

 

        Пропоную Вам  посібник , який  допоможе при  проведенні  уроків  літератури  рідного краю. У  Вас  є  унікальна  нагода  ознайомитися  з  холодноярським  краєм , його  побутом , звичаями .А ще  ви  зможете  поринути  у  внутрішній  світ героїв  Холодного  Яру , з якими  познайомить  нас  письменник-самородок Сергій  Зінченко.

     У посібнику подано   уривки  з  творів  та  завдання  до  них, які   дадуть  можливість перевірити  засвоєння  прочитаних  текстів, їх  рівень  розуміння. Завдання  розраховано  на  різну  вікову  категорію учнів (від  4 по  11 класи)  та  індивідуальний освітній  потенціал  учня.

Щиро вірю, що  твори , вміщені в  посібнику , змусять  детальніше  поміркувати  над подіями ,що  відбувалися на славній  холодноярській  землі,  та глибше проникнутися  красою  цього  краю .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зінченко Сергій Григорович

 Зінченко Сергій Григорович народився 12 жовтня 1962 року в холодноярському селі Мельники Чигиринського району Черкаської області.

     Після закінчення фізико-математичного факультету Черкаського педінституту працював вчителем Боровицької, Головківської,

Мельниківської шкіл, сільським головою с. Мельники.

         Нині працює вчителем фізики Головківського НВК.

Довгий час досліджує історію Холодного Яру, результатом чого стали історичні повісті «Легенда Холодного Яру», «Отаман Холодного Яру», «Вогонь Холодного Яру», етнографічна розвідка «Народні ремесла і промисли Холодного Яру».

Також Сергій Зінченко- автор збірок оповідань для дітей «Оповідочки від Владочки» та «Я котася», філософсько-критично-сатиричної повісті «Чи стане баба дівкою, або Перевтілення Безрідного хутора», науковофантастичної повісті про Холодний Яр «Послання з підземелля», призера літературного конкурсу «Генератор фантастики» (2017 рік).

 

 

 

           

 

Зміст

 

 

Оповідочки  від Владочки                                                               7   

Завдання  для самоконтролю 14                                     

 

Легенди  та   перекази Холодного Яру                                           15

 

Виконай завдання                                                                             22

 

Легенда  Холодного Яру                                                                  23

 

Завдання для  закріплення прочитаного                                         30

 

Вогонь  Холодного Яру                                                                    31

 

Завдання учням 41

 

Отаман  Холодного Яру                                                                    42

 

Завдання  для учнів 52

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оповідочки від Владочки

Будьмо

ЗНАЙОМІ

Звати мене Влада. Хоча я дужче люблю, коли на мене кажуть Владочка. А сама себе називаю

 «В'ядічка». Живу я з татом і мамою та братиком Вадимчиком     у       великому багатоповерховому бу

динку. У цьому будинку так багато східчиків, що я не тільки втомлююсь виходити по них, а навіть рахувати збиваюсь. Тому напівдорозі додому я сідаю на східчик і чекаю, коли мама візьме мене на ручки та трошки піднесе.

Мама нечасто з нами гуляє, бо вона ще ходить на роботу. А робота у неї у дуже великому будинку, куди заходять і виходять великі хлопчики та дівчатка, яких мама чомусь називає студентами. А татко на роботу не ходить. Він їде на роботу великою чорною машиною. Мабуть, далеко у нього робота, бо він їде, коли ми з братиком ще спимо, а вертається, збирається спати. А я не сплю, чекаю татка, і тоді ми з ним граємось.

Ще у мене є братик, але він дуже малий. Йому не- давно виповнився тільки рік. Так що я вдвічі за нього старша і дуже багато знаю і вмію, а він ще нічого не знає. Одно проситься до всіх на руки.

Я люблю допомагати мамі. Я вже вмію мити посуд. Мама мені подає мисочку, а я її під водичку і мию. А ще раніше я навчилась замітати. Одне тільки хочу за- питати у дорослих: ви що, не вмієте робити віники для маленьких чи не хочете? Як ви думаєте, чи гарно мож- на прибрати у кімнаті віником у свій ріст? Знаєте, як важко. А треба старатись, бо братик одно смітить де попало. А я з віником тут же і приберу. А за це мама мене «харошкає». Би не знаєте, як це? Дуже просто. Я сідаю мамі на ручки, а вона гладить мене по голівці і каже, яка я хороша.

Буває, що не завжди дорослі мене розуміють. От чо- мусь завжди мене запрошують їсти тоді, коли я зовсім не хочу. Або вдень кладуть мене спати. Хто це при- думав, спати вдень? Та роботи ще скільки, а тут спати примушують. Тоді я намагаюсь переконати дорослих у протилежному. Але вони, як завжди, не розуміють мене і кажуть, що я неслухняна, вредіна, вередуля. Я, звичайно, не згоджуюсь:

- Сьо ти казесь?! Не кази таке! Я хайоса! Дузе хайо- са!

А ще я допомагаю бабусям. Коли ми приїжджає- мо до бабусі Наді, то вона весь час носить братика, а я годую курочок, виполюю бур'ян на городі, збираю яблучка. А у баби Люди я допомагаю порати корівку та поливаю квіти. їх у неї так багато!

І ще я дуже багато чого роблю, але про це розповім вам пізніше.

Зараз ніколи - мамочці допомагати потрібно.

 

 

 

 

 

 

 

           Новий Рік

 

 

Перший у своєму житті Новий рік я проспала. Воно і не дивно, скільки клопотів у перший після народження рік: поки вивчила, хто у мене тато і мама, як тут з'явилась ще купа родичів. Пришилось впізнавати їх. А потім інші клопоти на- хлинули так, що перед Новим роком втомилась, що не зчулась, як і Новий рік настав. Але до цього Нового року я підготувалась заздалегідь. Ще за тиждень ма- мочка принесла коробку блискучих різнокольорових кульок, які чомусь назвала іграшками. Хоча на мої іграшки вони геть не схожі: у мене пухнасті, легень- кі та теплі, а ці гладенькі та холодні. Ну хай будуть іграшками, не зрозуміти їх, дорослих. Такі назви при- думують, що геть не схожі на предмет. От візьміть ту штучку, якою пишуть. Як називається? Правильно! Писочка! А вони кажуть - ручка. Неправильно! Руч- кою тримають писочку, а пишуть писочкою! Ну хіба їх переконаєш, цих дорослих? Вони думають, що най- розумніші. А не завжди розуміють нас, малечу.

Ну годі про це, Новий рік незабаром. Треба готу- ватись. Мамочка витягла із верхнього ящичка шафи ще пакетик з іграшками. Сказала, що це від того Ново- го року залишились. Як не намагалась я напружити пам'ять, не змогла пригадати, висіли такі іграшки ми- нулого Нового Року чи ні.Почали ми протирати торішні іграшки. Мамаодно каже, щоб я обережно протирала, бо можу розбити. А сама впустила іграшку першою. Правда, у неї блиску- ча кулька не розбилась. Я й собі впустила, подумала, що це так потрібно. У мене вийшло краще: моя кулька дуже гарно розбилась, на такі маленькі блискучі скля- ночки. Поки мамочка ходила на кухню по віника та совочка, я встигла розбити ще одну іграшку. Могла б розбити ще, та мамочка зібрала всі іграшки у вели- ку коробку і знову заховала дуже високо на шафі. Тут прокинувся братик, і наші приготування закінчились.

Наступних вихідних ми всією родиною поїхали купляти ялинку. Татковою машиною їхав Руслан, ві- рніше Юс'ян. Я ще поки що не всі літери вивчила, особливо важко мені даються «р» і «л». То я і кличу його Юс'ян. Приїхали на велику площу, а там людей багато-багато, і ялинки стоять. Ми з татком і Русланом пішли зразу до ялинок, а мама з братиком і тьотями

Олесями - вибирати собі новий одяг.

Тут знову я повинна зробити відступ та розпові- сти про свою родину. Крім мамочки, татка та братика Вадимчика, у мене ще є тьоті. І виявляється, їх дуже багато, аж чотири. І з них дві тьоті Олесі. То одну я на- зиваю Олеся - красива (кажу, правда, «Оєся касіва»), а іншу - Олеся маленька моя (виходить «Оєся маєнь- ка моя»). Так от, поки мама і тьоті вибирали собі но- вий одяг, ми вибрали ялинку. Так як ми вибирали аж втрьох, то вибрали найзеленішу, найпишнішу, найви- щу і найкращу. Насилу помістили її у машину. І то не всю, кінчик виглядав із віконця. І тато, щоб бува ніх- то не зламав вершинку, висунув руку із вікна машини і тримав так ялинку до самого будинку. Чомусь всім це здалося дуже смішним, і вони дуже довго і голосно сміялись із татка. Всі - це Руслан, дві тьоті, мамочка, і навіть братик маленький сміявся. Не сміялась тільки я. Спитаєте чому? Скажу вам, тільки по секрету. Дуже татка люблю!

Другого дня прикрашали з мамочкою і Олесею ма- ленькою ялинку. Майже всю роботу робила я. Мама гляділа братика, а Олеся подавала іграшки та кріпила там, де я не дістану. Ялинка наша стала ще вищою та кращою.

Цього разу я Новий рік зустріла разом із родиною. Всі веселились, стрибали, танцювали, наче маленькі. Я зразу було подумала, що Новий рік - це таке свято, коли дорослі стають маленькими. Коли ж ні, як я потім пізніше вже дізналась. А потім Олеся поставила мене на підвіконня, за яким вже була темна ніч. Каже Олеся, щоб я Новий рік виглядала, а сама стала до бабусі Олі дзвонить. Я тим часом у віконце дивлюсь, а там темно- темно і ніякого Нового року немає. Аж тут як стрелить за вікном - і все небо засвітліло, і так раз, вдруге, втре- тє, і так багато разів. Я кричу: - Оєсю! Вогники! Ди- вись! - А вона мене на руки і показує у вікно: - Дивись! То Новий рік так їде до нас!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У бабусі

 

Дід Вася робить нову огорожу. Зняв воро- та, хвірточку і тепер прилаштовує все нове, блискуче. То раніше я гралася хвірточкою: відчиню тихенько, вигляну на вулицю і знову зачиню. А тепер вже гратись нецікаво. Стану - і все мені видно. Братик Вадюшка весь час біля діда Васі: то ключиками грається, то гвинтиками блискучими. Що й сказати: мужик, і все. А як дід Вася вмикає таку свердлочку на мотузочку, що гуде дуже голосно, то Вадимчик зату- ляє очі і вуха і голосно, майже перекрикуючи гудли- ву свердлочку, сміється. Дід Вася свердлочкою робить дірочки у стовпчику: одну найнижче - для братика, другу вище - для мене, а третю найвище - мабуть, для себе або бабусі Люди. Це щоб ми могли дивитись на вулицю.

Погуляла я біля діда Васі, нецікаво. Вкотре вигля- нула на вулицю. На цей раз пощастило: біля сусідньо- го двору у пісочку грався хлопчик такого ж віку, як і я. Ну, думаю, пора виходити у люди. Підійшла до клум- би, вирвала гарненьку квіточку і повагом вийшла на вулицю. За мною слідом побіг Тарзан. Тарзан - це така собачка маленька. Трохи більша за таткового череви- ка. Іду собі вуличкою, розглядаюсь навколо і начебто ненароком підходжу до хлопчика.

-      Тайзан, - показую на собачку. А хлопчик мовчить, тільки іграшки до себе підсуває ближче. Подумаєш, іграшки. Та у мене у бабусі Люди ціла картонна ко- робка іграшок лежить, а вдома мішок, а у бабусі Наді ціла корзина. То, питається, потрібні мені твої іграш- ки?

Знову показую на цуцика:

-      Тайзан, казу! - це я так повторила, щоб розмову ділову розпочати. Так всі ділові люди роблять: зразу про погоду чи про здоров'я, а я про собачку. Ну це щоб не повторятись. А він ще далі відсувається. Бачу, балачки не буде. Ну що ж, знайдемо собі іншу забаву. Я розвернулась, хмикнула про себе і пішла додому.

Тут з'явилась мамочка і давай нас загонити до бу- динку. Буцімто вже пора спати лягати. Братик зразу у сльози: що з нього візьмеш, мале. Тільки що не так, втупиться комусь у коліна і давай плакати. Так і цього разу: тільки мамочка до нього, він до діда Басі на колі- на і давай тужити.

Я ж ні. Я почала швиденько шукати бабусю Люду. У кухні - немає, біля корівки - теж. Я на город. Бачу, бабуся Люда біля цибульки щось робить. Я бігцем, поки мамочка не помітила. Підбігла, придивилась. Ба- буся з цибульки зриває пірця з біленьким гострячком на вершинці. Я засукала рукавця і собі стала виривати. Питаєтесь, чи вмію я? То що я, мала вам? Я вхопилась за цибульку, смикнула. Не вийшло, вирвалась вся ци- булинка з корінцем. Я посадила її у землю, і знову занаступну. Те саме. Посадила і цю. Бачу, що щось я не так роблю. Хотіла у бабусі запитати та посоромилась.Аж тут мене пробила ідея: а що, як я зірвані пірця буду садити у земельку. Подивилась, а між рядками дуже багато вільного місця. Тож я швиденько верну лась на початок рядочка і давай всі зірвані бабусею пірця садити у землю.

Цього дня я вперше з почуттям виконаного обов'язку та бабусин смачнющий обід. Це ж у явіть собі: завдяки моїй праці у бабусі тепер виросте аж вдві- чі більше цибулі.

 

Завдання  для  самоконтролю

Початковий  та  середній  рівні(по 0,75б) 1.Сім’я , у якій   проживала Владочка:

                А Влада , бабуся,тато,мама

                Б Тато,мама,братик і дідусь                 В  Влада,тато,мама  і братик 2.Де  працює  мама Влади?

                А У великому  будинку для  маленьких дітей

                Б У великому  будинку для  великих хлопчиків  і дівчаток                 В У маленькому будиночку  для  великих  хлопчиків і дівчаток 3.Скільки  років мав  братик?

А Два        

                 Б Три                  В Рік

4.Що не  любить  робити дівчинка-героїня?

                 А Підмітати

                 Б Спати  вдень

                 В Чекати  тата з роботи 5.У  мами  залишилося  цілим ,а у  Владочки  розбилося:

                 А Тарілка

                 Б Чашка

                 В Ялинкова  іграшка 6.У Влади  були  тьоті:

                  А  Три

                  Б Чотири                   В Дві

7.Чим  любила гратися  Владочка  у бабусі?

                  А Кошеням

                  Б Хвірточкою                   В Ляльками 8.Яким  був  собака  Тарзан?

                  А Як  татків черевик

                  Б Як колобок                   В Як  лев

 9.Чому Влада з  почуттям виконаного  обов’язку  їла  борщ?

                 А  Допомагала  його варити

                Б Виконала  справу вдвічі  краще

                В Був  дуже  смачний 10.Основна думка  оповідання: 

                А Дитинство – найкраща  пора  в  житті                 Б  Бабусі  потрібно допомагати                 В  Вмій  працювати! Достатній рівень(1,5 б)

Скласти  розповідь(8-10 речень) «Я у  бабусі»

Високий  рівень(3 б)

Скласти  казку - діалог  між бабусею  та  її  онуками

                             Легенди   та  перекази Холодного  Яру                              

 

Холодний Яр

 

 ВМеланка Холодна з дітьми же декілька днів пробиралася

понад                          берегом     Дніпра     –

Славутича. Рухалася переважно лісом, що густо розрісся понад правим берегом. При найменшому шелесті падала на землю, прикриваючи    собою         дітей, старшого

хлопчика та маленьку дівчинку. Хоча Кирик і

пручався при цьому, вихоплював гострого ножа та направляв його в бік появи можливого   ворога.        Та      мати міцно притискала його до землі. Сама ж сторожко оглядалася навколо.     І        лише коли переконувалася, що тривога була марною, піднімалася на ноги, закидала за спину торбину з нехитрими пожитками та знову рушала в путь.

 Меланка не просто блукала лісом, збиваючи ноги об коріння та галуззя,  роздираючи одяг об колюче гілля. Її поселення спалили татари, а всіх жителів або понищили, або взяли в полон. Лише їй з дітьми вдалося сховатися у ямі для збіжжя, а потім вночі сховатися в гущавині найближчого лісу. Від старих чула, що нижче по Дніпру є багато необжитих земель. І у випадку раптового нападу є де сховатися. Туди вона й прямувала.

 Раптом збоку хруснула гілка. Меланка штовхнула дітей за дерево, сама ж втупилася в гущавину. Наче тихо. Прислухалася ще раз. Не чути нічого. Самими очима наказала дітям сидіти тихо, сама ж, схопивши дебелого дрюка, рушила

у бік звуку. Та не встигла вона ступити й пару кроків, як знову почувся тріск, а за мить із – за

товстого дуба вийшов чоловік, тримаючи в руці лука з накладеною на нього стрілою.

 Меланка спочатку оторопіла, але за мить ще дужче стиснула дрючка та рушила на ворога. Та за мить її випередив син. З виставленим наперед ножем кинувся він в наступ. І так рішуче, що чоловік з луком став відходити назад. І одночасно з відступом став говорити. Говорити рідною мовою:

— Зупинися, молодице! – ступив ще пару кроків назад. – І сина свого зупини!

 Меланка окрикнула на сина. Той знехотя зупинився, але свою маленьку зброю не опустив. Тим часом жінка роздивлялася чоловіка. З першого вигляду можна було зрозуміти, що це ратник. Хоча кольчуги та шолому на ньому не було, але з боку висів довгий меч, а із – за спини стриміло відшліфоване топорище бойової сокири та цілий пучок оперених стріл. А воїн продовжував:

— Не ворог я вам. Мабуть теж такий же втікач, як і ви! Залишився один живий після січі з татарвою. Тепер блукаю, шукаючи місця, де б можна було зупинитися та жити  у спокої.

Меланка підійшла до чоловіка:

—Звати тебе як, чоловіче? – огледіла його зблизька. Побачила перемотану закривавленою полотниною ліву руку, показала пальцем:

—Допомога не потрібна? Є в мене зілля, що рани тамує. – Помахом руки звеліла хлопцеві піднести їхню торбину. Щось там порилася, витягнула шкіряний мішечок та шмат чистої полотнини. Розмотала закривавлену пов’язку, змазала рану цілющою маззю та примотала полотниною.

—Тепер я повинен віддячити тобі за допомогу. – Ратник пішов до дерева, за яким ховався, витягнув звідти здоровенний мішок, правою рукою підтягнув до Меланки.

—Все моє добро. – І став викладати з мішка свої припаси. Спочатку, дзеленчачи кільцями, чорною зміюкою виповзла та впала на землю кольчуга. За нею воїн витягнув шкіряного, обшитого залізними бляхами шолома. Потім порився ще, дістав щось замотане у листя лопуха. Простелив мішка і поклав згорток зверху.

—А тепер давай свого ножа, –  звернувся до хлопчика. Той спочатку відсторонив руку, заховав ножа за спину. Та побачивши ствердний кивок матері, простягнув свою зброю чоловікові.

—Це я вчора підстрелив! – чоловік розмотав листя і витягнув шматок печеного на вогні м’яса. – Все не зміг забрати. Але приховав, щоб ввечері піджарити. Кізка молода на шляху трапилася. Іншого разу пожалів би, але дуже їсти хотілося. До того ягодами та корінням душу кропив. Добре, що хоч води вдосталь. Пий скільки влізе. Навіть більше! А звати мене Галич. Я старий княжий дружинник. Все життя з князем в походах. Та розбили нашу рать кочівники. Ми трималися до останнього. Та надто нерівні сили. Змогли нас татари. Тепер блукаю по лісах. Якщо не будете заперечувати, до вас пристану. Бачу, ви теж втікачі.

Так ішли вони разом ще не одну седмицю. Аж поки не зупинилися біля двох великих озер, які лежали в долині невеличкої річечки. Вийшли аж у вершину дальшого озера, біля якого лежав великий яр. Тут і заклали поселення. В озерах ловили рибу та били водоплавного птаха, в близькому лісі полювали на звірину та збирали лісові дикорости. У випадку небезпеки ховалися у яру.

Пізніше стали приставати до них і інші втікачі. Стали селитися навколо озера. А поселення на честь першої жительки назвали Холодним. Від цієї назви також і яр прозвали Холодним.

 

 

Буда

 

Мальовнича долина посеред холодноярського лісу була заселена здавна. Родюча земля, невеличкий струмок, що починався з одного лісу, пробігав через долину, та ховався у іншій частині лісу – все це притягувало сюди людей.  В лісі можна ворога, а в

диких бджіл та  

Постійно родин. Крім основних робіт, які годували поселенців, чоловіки стали займатися випалюванням деревного вугілля. Цьому сприяло те, що у навколишніх лісах росло багато дубів та грабів, з яких можна було отримати найякісніше вугілля. Взимку жителі хутора заготовляли деревину, протягом літа висушували її, а під осінь випалювали деревне вугілля. Для цього деревину складали у курені, які називали будами, обкладали їх гіллям та засипали землею. Через отвір внизу куреня цю споруду запалювали та слідкували, щоб дим не виривався на поверхню. Коли таке помічали, то це місце зразу ж засипали землею.

Крім деревного вугілля, з деревного попелу випарювали поташ, який використовувався для відбілювання полотна. З розвитком промисловості різко збільшилася потреба у деревному вугілля та поташу. Один з поміщиків, який на той час володів холодноярськими лісами привіз сюди багато робітників, які за декілька сезонів вирубали всі ліси навколо поселення. Звільнені від лісу землі придбав поміщик Терещенко, який розорав ці землі та став вирощувати цукрові буряки. В поселенні стали селитися люди, що доглядали за цією культурою. І це селище стали називати Будою. Незабаром на Буді Терещенко збудував економію, у якій постійно проживав економ та декілька помічників.

Від виробництва поташу збереглася ще одна назва – Поташний Яр. Саме тут стояли великі казани, у яких випарювався поташ.

 

Дуб Залізняка

 

аку назву цей патріарх природи отримав зовсім недавно, в другій половині минулого століття.

Існує переказ, що під цим дубом Максим Залізняк      проводив наради        з        повстанськими отаманами. Але це малоймовірно, бо щоб дістатися сюди, потрібно     пройти        від     місця розміщення гайдамаків пару верств в сторону. І на той час у лісі росло декілька подібних дерев. Та й нарад Залізняк провід одну – дві. І використовував для їх проведення або  шинок на Бойковій луці, або келію монастиря.

До недавнього часу існували інші назви цього дерева – старожила: Тисячолітній дуб, Будянський дуб, Холодноярський. 

Поряд з дубом – патріархом довгий час ріс дуб, який назвали Дубом – Внуком. Але нещодавно він всох. Як не намагалися врятувати його екологи, але він припинив своє існування.

Внизу біля Дуба Залізняка знаходиться братська могила жителів хутора Буда, розстріляних фашистами 18 червня 1943 року. 

 

Сріблянка

 

  З Головківки каретою їхав пан. Віз торбину срібних грошей. Та коли переїжджав через річку, яка протікала через Мельники, то карета перекинулася. Чи то місток був дірявий, чи візник не справував, але карета впала набік. І гроші з торби висипалися у річку. Як не старався візник, скільки не стрибав у річку та не

намагався виловити монети, все ж таки багато з них залишилися на дні річки.

Через це й прозвали річку Сріблянкою.

Розповідають, що з цією подією пов’язана і назва Скарбового ставу, який         знаходиться         у        центрі         села. Можливо саме на греблі цього ставка або трохи вище по течії й трапився цей казус. І саме у ставку й були «поховані» срібні монети, які необачно розсипав пан.

Це зараз вона така, що курка перескочить не замочиться. А в давнину вона була значно більшою та повноводнішою. Тому здавна на річці ставили водяні млини. В різні часи їх було від п’яти до восьми. Крім млинів, які мололи зерно, також були крупорушки з водяним приводом, сукновальня та тартак (лісопилка). Мабуть через велику кількість  млинів і село було назване Мельниками.

 

Мельники

 

е пару століть тому візитною картою села          були вітряки,      які розташовувалися по пагорбах по

обидві сторони від долини річки Сріблянки. Мали назву своїх господарів: Чижевий, Суздоловий, Кириків, Шведів, Миронівський. В різні часи в селі налічувалося до трьох десятків вітряків. Сюди привозили молоти збіжжя хлібороби із сусідніх сіл. До цього часу збереглися тільки назви цих урочищ:

Чижева, Суздолова  гора, Шведівські та Миронівські садки, Кириківка. 

Млини ставили на пагорбах, де панували постійні вітри. Спочатку вибиралося місце, де постійно дув вітер. Для цього довгий час обстежувалися можливі місця розташування. Це робили дуже ретельно, щоб вітряк працював якнайбільше часу. А для цього потрібен постійний вітер. Були навіть майстри, яких запрошували для визначення місця.

Потім на місці майбутнього млина копали яму глибиною до двох ростів людини. Туди ставили високий та товстий стовп з цільного стовбура дуба. Цей стовп заготовляли заздалегідь, щоб він якомога краще висох. У яму з стовпом засипали всю викопану землю. Її досить старанно утрамбовували, щоб потім можна було ще добавити одну грабарку землі. А вже навколо стовпа зводили шатро млина.

Поїздка до млина нагадувала підготовку до свята. Напередодні перевіювали зерно, готували його для помелу. Звечора господар за напрямком диму визначав, до якого млина буде їхати.

А вже зранку вантажив мішки на воза та їхав молоти.

Останній вітряк був на Суздоловій горі. Розібраний після війни, коли на зміну вітру та воді прийшла електрика.

 

Землянки

 

Я обов’язково   на      вашому       шляху кщо йти лісом у сторону Кам’янки, то

зустрінеться довгий та глибокий яр, який внизу впирається у долину. Це і будуть Землянки. Поряд хутір Лопати. На Землянках довгий час жили люди, декілька сімей.  До 1965 року тут проживало 17 сімей, основним заняттям яких було виготовлення ободів для возів та гнуття інших деталей із дерева. 

Також  заготовляли деревину.Гнули ободи у парні –  землянці, у нижній частині якої знаходилася груба, над якою стояв казан з водою. Над казаном із осикових плах були споруджені камери довжиною 4 – 4,5 м,

шириною 2 і висотою 1 м. Камери зверху засипалися землею і обкладалися дерном. Матеріал, який необхідно було зігнути, накладали у камеру, у грубці розпалювали вогонь і топили до закінчення пропарювання. Для ясена процес пропарювання тривав близько півтори доби, для дуба та береста – 4 год. Після пропарювання заготовку для обода несли на стан. Стан являв собою циліндричну дубову колодку, закопану до половини у землю. Діаметр стану дорівнював внутрішньому діаметру обода колеса. Заготовку одним кінцем закріплювали у стані, а другий обкручували навколо колодки і закріплювали клинами. Заготовки для ободів знаходилися на стані до повного висихання.

Часто їх тут же і обтягували залізною шиною. 

А в двадцяті роки минулого століття тут була одна з зимових баз повстанців проти червоної окупації. В відрогах яру копали землянки, які сполучували підземними ходами. Внизу були джерела, в яких зимувальники брали воду. Після поразки Холодноярської організації чекісти зірвали всі підземні сховища, боячись, щоб повстанці знову повернулися сюди.

Але від тих часів і появилася назва «Землянки».

У війну на «Землянках» була база партизанського загону Дубового. Там, біля цього урочища цей загін дав перший бій карателям 16 серпня 1943 року.

 

 

Холодноярські підземелля

 

 біля Мотронинського монастиря. Достеменно невідомо, хто і коли агато переказів дійшло до наших часів про підземелля, які знаходяться

викопав ці ходи. Загальна протяжність досягає майже тридцяти кілометрів. Є відомості, що вони зв’язують Мотронинський монастир з Медведівським Михайлівським та Онуфріївським, що у Чубіївці Черкаського району. Гілка підземелля, що йшла до Онуфріївського монастиря, біля хутора Грекового проходила під руслом річечки, що протікає тут.

Ширина підземелля була така, що вільно міг проїхати віз. Вершник їхав, навіть не пригинаючись. Сестра повстанця Микити Токовенка Параска Оверківна Токовенко (Чиж), розповідала, що коли вона малою приходила до повстанців у ліс, то брат Микита брав її на плечі та заносив у підземелля. То вона ледве досягала верху. Хоча далі підземелля вужчають. Це

зроблено у 

цілях оборони. В вузьких місцях один

оборонець може стримувати переважаючі сили ворога. Підземелля часто використовувалися для захисту від ворога. Входи до них ретельно маскувалися. І про них знали тільки посвячені у цю таємницю

Копали їх досить довго. Потрібно було виконати величезну роботу. Хоча глина відносно легко піддавалася, не була такою спресованою, як у інших місцевостях. За приблизними розрахунками, ланка з трьох копачів за зміну (чверть доби) могла прокопати тунель до двадцяти метрів довжиною.  витягуванні величезної маси ґрунту на поверхню. Для цього використовували тягло: коней чи волів. Землю вивозили у яри й там висипали. До цього часу можна відшукати відвали глини у яру біля Савиних печер (у

сторону Головківки) та у яру на Землянках.

Використовували підземелля не тільки під час існування городища, а й пізніше. Довгий час у них жили волхви. Деякі майже все життя. Там вони формували свій світогляд, отримували життєву мудрість. І дійсно, біологічний час під землею сповільнювався! Й людина отримувала зовсім інші відчуття, що на поверхні!

Пізніше їх використовували як схованки від ворога. Там переховувалися люди під час нападів, а дехто рятувався під землею навіть від лютих морозів. Для опалення використовували дрова, що майже не дають диму. Тут же зберігали продукти, м’ясо, яке  довго не псувалося.

В даний час підземні ходи майже не прохідні. Хоча в тридцяті роки Гнат Хоткевич проходив ними, навіть зробив опис. Коли у монастирі існувала комуна, то троє комунарів залізли в підземелля і заблукали там. Лише через три дні їх вдалося відшукати.

Розповідають, що у підземеллях відшукували пекарню, багато пасток і навіть тюрму. Поблизу монастиря вдалося відшукати навіть дві підземні церкви, які використовувалися для культових обрядів після спалення монастиря монголо – татарами у 1240 році. Пізніше у цих церквах переховувалися «вільні люди» - втікачі з різних частин України, які з часом поповнювали ряди гайдамаків та інших борців з насиллям.

Перед самою окупацією у 1941 році деякі входи до підземель були підірвані.

Це було зроблено з тією метою, щоб німці не могли непомітно підступити до партизан.

В сімдесятих роках утворилося декілька провалів, через які можна було проникнути всередину. Відшукували леза ножів, проіржавілий ствол від козацького пістоля, мідні гроші. Потім ці провали були засипані. 

                     

 

 

Виконай  завдання!

 

Початковий та  середній  рівні   1.Поділи текст  на частини. Склади  план  до  кожної  з  них.

 

2.Перекажи  одну  з  легенд, яка  найбільше запам’яталася.

 

3.Дай  письмову  відповідь  на  запитання:

 

-   Чому яр назвали  Холодним?

 

       -Що називалося  будами?

 

       -Чим  відбілювали  полотно?

 

-   Які  назви мав  дуб Залізняка?

 

-Звідки  походить  назва  річки Сріблянки?                                                   

 

       -Як  визначали  місце  під  млин?

 

       -Скільки  сімей  проживало  на  Землянках  до 1965  року?

 

       -Який  партизанський  загін  згадується  у творах?

 

       -Який вид транспорту поміщався  у  підземеллях?

 

Достатній рівень

4.Яка  роль  переказів  у  житті  людини?Чи  можна назвати  події  у  легендах  реальними?

5.Переказати  легенду ,яку  ви  почули  у  своєму  селі чи  місті

 

Високий  рівень

6.Скласти  твір-роздум  з  використанням  легенди

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Легенда Холодного Яру

 ужинок. Не пройшли вони і десяток слов’янських поселень на ула січа люта. Не встигли печеніги зібрати свій кривавий

правому березі Славутича, як заступила їм шлях княжа

дружина, підсилена жителями навколишніх оседлищ. Повернули печеніги до переправи, кидаючи товар, невільників. Та пересікла дружина їм шлях до Дніпра, погнала до заходу сонця, у балки та хащі, де прудкі печенізькі коні, звиклі до степового простору, швидко потомилися.

   Зупинилися печеніги, притиснуті до великої      балки,    яка    перерізала їм шлях    до    відходу. Затиснуті  із  усіх сторін, змушені ставати до бою з княжою дружиною. Врізалися дружинники у ряди печенізькі, розірвали орду на шмаття. Охочі люди, що бігли за дружиною, зі списами,

молотами та сокирами накидалися купно на нападників, стягували з коней, збройних забивали,    неоружних в’язали. 

*   *   *

Високий стовп вогню піднявся до неба, закривши собою тіла побратимів. Кожен з воїв підходив до вогнища і кидав требу Перуну.          -Як звати тебе, отроче? -  князь повернувся до дружинника, приведеного

-                      Мирославом зовусь, княже, - нахилив миттю зашаріле лице

-                      Це добре, що не впав ти в розпуку, не повернув коня із бою.Ти хоробрий вой і будеш добрим дружинником мені та державі Руській. А зараз іди, збирайся до відходу. (…) 

*       * *                  

Лодійники щоденно працювали над будівництвом нової, великої лодії для плавання до Києва. В морозяні дні валили дуби та ялини, годящі для лодії. З великого дуба, зрізаного під городищем, лодійники та полонені печеніги довбали днище, інші кололи колоди на плахи, тесали дошки для насаду. До весни нова лодія була готова до подорожі. Три десятки весел та вітрило давали можливість пливти швидко та далеко.

 По декількох днях путі оселища почали траплятися частіше. Люди  не ховалися при появі ратників, виходили до ріки. Відчувалася близькість великого града.

         Гожого дня  припливли до стольного града.

*       * *  

 Декілька днів Мирослав гостював у граді, довгі осінні вечори проводив в розмовах з князем та боярами, вдень із дружинниками ходив по торжку, відбираючи речі, потрібні для граду.

 Одного ранку старий князів воєвода, посічений ворожими мечами Родимир запросив Мирослава у свій терем, що стояв недалеко від княжого.

                  Сіли до столу.

-                      Милушо! Налий мені та гостеві меду хмільного!  Цей дощ промочив не тільки корзно, а й кістки,  -   повернувся Родимир до дверей, що вели у горницю.

 Мирославу здалося, що темні хмари розступилися і сонце всі свої промені кинуло у горницю. Воєвода, що не раз ганявся за смертю, дивився у її жахні очі, в цей раз розгубився. Карі дівочі очі, що на мить зупинилися на Мирославі, змусили його зашарітись, як колись перед князем.

-                      Дочка  моя   найменша,  Милуша ! -  не помічаючи Мирославової бентеги, говорив старий воєвода.  - Жона померла два літа назад, старші у своїх хижах сидять, а Милуша,  моє чадо,  мене, старого, доглядає,  - 

Русяве волосся, заплетене в довгу косу, переплетене голубою стрічкою,  ще дужче підкреслювало глибину дівочих очей. Мирослав мовчки дивився у таріль, боячись видати свою збентеженість. Червоний рум´янець ще дужче залив вид Мирославів 

Через декілька днів Мирослав, вже не сам, а з молодою жоною, найменшою дочкою воєводи Радимира Милушею сиділи у першій лодії, пливучи до нового житття, у новий, тепер уже інший світ.

*   *   *                                                               

Минуло декілька літ. Град розростався, степовики після невдалого Боханового походу перестали турбувати поселян. Милуша кожного літа дарувала воєводі то сина, то дочку. У теремі бігали, повзали, лежали в колисці троє синів та дві дочки. Мирослав кожного літа ходив у походи на степовиків, привозив багату добичу. Стріла та меч обминали його. Милуша порядкувала у граді, укріпляла стіни, ставила стежі, робила різні оборонні хитрості.

Цього літа воєвода із княжою дружиною зібрався у степ на печенігів, що почали гуртуватись в орду та шарпати слов´янські поселення.

 Рушили двома частинами: комонні з Людом пішли степом, воєвода із пішими сіли у п´ять лодій та попливли водою.

   На пристані попрощалися. Мирослав по черзі пригорнув дітей, підкинув 

на руках найменшеньку Звабу,

обійняв Милушу:

-                       Бережи град,  Милушо!  І

 На вершині щогли воєводиної лодії завжди майорів білий стяг із вишитим Дажбоговим ликом. У січі воєвода кріпив цей стяг до списа і тримав біля себе, щоб вої бачили, де знаходиться воєвода.

 Не раз воєвода наущав Милушу:

-                       Якщо до граду пливе моя лодія, а стяга немає, то мене забито, а лодію захопили таті.Ставай на стіни і відбивай наступ! 

 До пізньої осені ратився князь з ординцями. Зібравши велику рать, з двох боків вдарив на печенігів, розірвав орду на шмаття, погнав у степ. Окремою дружиною йшов воєвода, зустрічаючи на шляху степовиків та розбиваючи їх наголову. Майорів на степовому вітрі Мирославів стяг, появляючись у самій гущі січі, збадьорюючи, як старий мед, ратників.

Зібравши велику здобичу, навантаживши лодії та повози, рушив воєвода додому. Багато паволок, злата, вин ромейських везли вої у град. Люд, що пішов комонно степом, гнав чималу валку полонеників.

 Воєвода одягнув захоплену у печенізького хана бороню та такий же шолом, що закривав все лице.

 Обтяжені здобиччю, важко пливли лодії. Ще повільніше йшов Люд з полоном та раненими воями, що потребували постійного догляду та частих зупинок.

*   *   *

       Милуша щоденно посилала гінця в городок, чи не пливуть лодії воєводині. Сама виходила на обкіп та пильно вдивлялася у далечінь, чи не затріпоче білий воєводин стяг. Вже зібрали збіжжя, засіяли жито, а воєвода все не вертався.

 Тим часом воєводині лодії вже повертали до граду. На березі Славутича Мирослав став на перепочинок, давши требу Перуну та ратній богині Славі. Були витягнуті великі ромейські глеки з вином, пішли повні корчаги по колу, звеселяючи душу та тамуючи рани...

         Зранку прибіг гонець з городка:                                            

-                      Пливуть лодії воєводині із походу!  -  радо повідомив втомлений стежник.

-                      А стяг, стяг білий є на щоглі?  -  стрепенулася Милуша.

-                      Не помітив,  далеко ще вони! 

 Поволі підпливали лодії до града. Милуша із стежниками вдивлялася у передню лодію. Стяга, який завше був видний здалеку, не було. Защеміло серце Милушине. Загинув Ладо любий, лежить у степу безмежному, степові вовки тягають кістки його. Схопила вона лука, крикнула до оборонців:

-                      На стіни, нападники пливуть!   

Сама з луком та гартованою стрілою перша стала на стіну.

 Воєвода тим часом підпливав до граду. У передчутті від скорої зустрічі з родиною став на ніс лодії.

-                      Чому  не видко  родовичів? -  повернувся воєвода до дружинників, що сиділи у лодії.

-                      І тихо у граді. Наче моровиця пройшла. Може чужинці там якісь вже господарюють? - перемовлялися дружинники.

-                      Швидко до пристані і наготуйте зброю! – Мирослав витягнув свого довгого меча.

 Милуша глянула вниз. До граду підпливала воєводина лодія, та знаку на щоглі не було, і попереду стояв чужинець у блискучій бороні із мечем у руці. Натягла Милуша свій тугий лук, поклала стрілу гартовану і направила її у серце привідця. Вже пускаючи стрілу, помітила вона, як підняв привідець шолома і вигулькнуло з під нього до болю дороге лице.

 Кинулася вниз Милуша політ стріли зупинити. Всіх богів слов´янських молила, щоб збочила стріла, полетіла у небо, в воду, в пущі та чагарі, а не у її Лада. Та мовчали боги слов´янські, дивлячись на землю з Ірію. Швидко бігла вниз Милуша, та ще швидше летіла стріла, співаючи свою смертельну пісню. 

Вдарила стріла у серце Мирославове, пробила бороню заморську. Струменем зацебеніла кров, покриваючи золото. Падаючи на руки дружинників, останнім поглядом глянув на небо воєвода, побачив щоглу порожню. - Стяг,  стяг! -  виникло у затуманеній свідомості та й затихло...

 На великому кострищі, зробленому із вербових колод, поставили свіжовитесаний стіл, на який посадили воєводу у новому, розшитому Берегинями вбранні, в позолоченій бороні та шоломі ромейському. Ліг на коліна йому старий подруг-меч, викований київськими рукомисниками. Зносили дружинники на кострище речі воєводині: спис, рало, горщики із їжею та глечики з питвом. Підвели коня та забили біля кострища. Всі ждали Милушу.

 Вся в білому, як сама богиня Лада, вийшла до кострища Милуша, підвела дітей, обняла кожного, пригорнула, передала із рук маленьку Звабу і рушила з ножем у руці на кострище(…)

 У небеса піднялося полум´я, несучи на своїх гарячих струменях воєводину душу, несучи до хмар, в Ірій, на зустріч із полеглими одноплемінниками…

 Цілу зиму не виходила Милуша із града. Щоденно приносила требу слов´янським богам, молячи про прощення. Замовк дитячий лемент у теремі воєводиному. Здавалося, Чорнобог вселився там, чекаючи Мару та її страшних дочок.

 Ранньою весною зібрала Милуша малу лодію, посадила дітей своїх та попливла до Києва, передавши  кермування градом Люду.

 

*   *   *                                                                    

 Довго не було вісток про Милушу. Збігали дні, роки, а Милуша не появлялася у граді. Рідкі гості, що запливали до граду, розповідали, що діти Мирослава та Милуші сидять у Києві, у старого воєводи, а Милушу бачили аж в ромейських землях, біля капища нових богів.

 Поступово град пустів. Люд з дружиною перейшов на лівий берег Славутича, на відвойовані у степовиків землі. Поселяни розійшлися по оседлях. Лише старші жильці града, що доживали віка, залишилися на місці.  Ранньої весни припливли до напівзруйнованої пристані три лодії. З першої вийшла стара жінка у чорному вбранні. Опираючись на посох, помалу, з перепочинком піднялася в град. Давно не доглянуті градські стіни похилилися, окілля, що колись стояло на обкопах, погнило та попадало. На градську площу, побачивши черницю, вийшли жильці. Важко було у вбитій горем, висушеній роками та печаллю черниці впізнати Мирославову жону.

Та одна з стареньких, підійшовши впритул до черниці, запитала:

-                      Чи не Милуша,  жона Мирославова будеш?  

-                      Була я Милуша, та пішла до нового бога, охрестилася. То він нарік мене Мотроною. 

 Поступово до граду піднялися зо два десятки різного віку черниць, несучи свій нехитрий скарб.

-                      Храм на цьому місці хочу поставити, щоб денно і ночно молитися за душу мужа мого, мною убієнного. Спокутувати гріх свій великий на цій землі мушу. Приймете?  

 І побудувала Мотрона храм на місці терема свого. Гострим шпилем сягав він неба, несучи у височінь палку молитву. Стала навколо храму обитель рости, яку спочатку прозвали Мотриною обителлю, а пізніше Мотрониним монастирем. І щоденно возноситься у небеса палка молитва за убієнних захисників землі Руської, за добру долю русичів та їх одноплемінників.

 

Завдання  для  закріплення  прочитаного

 

Початковий  рівень

 

1.Літературний  диктант

          *У бою  з  печенігами загинув княжий…

           *До  княжого  війська прийшов  на  службу…

           *Біля  поселень  було  дуже  багато…

           *Після  ловів  у  городищі  залишили  жити…

           *Мирослав  побачив  … і «ніби  темні  хмари розступилися»

           *За  декілька  літ  Мирослав обзавівся …синами  та …дочками

           *Перед  походом  на  печенігів  повідомив дружині  про знак…

           *Поволі  підпливали  лодії  Мирослава  до міста, але…

           *Вже  пускаючи  стрілу, помітила Милуша…

           *Ранньою  весною  попливла  Милуша до…

           *Після  охрещення стала  Милуша…

           *На місці  терема  постав…

Середній  рівень

2.Виконати  ідейно-тематичний аналіз  твору.

3.Словникова  робота.

   Укласти  словник  застарілих  слів, записати  їх тлумачення.

Достатній рівень

4.Продовжіть  речення:

«Незвичайним  для  мене  було те…»

«Вважаю, що  вина  у  смерті князя  лежить  на…»

«Інколи форма  твору , на  мій  погляд, допомагає…»

5.Створити  психологічний  портрет  Мирослава , Милуші  за  допомогою

«асоціативного  куща»

Високий рівень

Написати  твір-роздум  на  тему: «Кохання - життя чи смерть?(за  твором

«Легенда  Холодного  Яру»)

                                             Вогонь Холодного Яру

 

 

*     *     *

есь від Головківки щось бахнуло. Так наче близько ударив грім від грозової  свинцевобокої хмари. Щось лунке розкололо небо, пішло відлунням по ярах. Та який грім на початку весни? Навіть хмари підходящої не видно на небі.

Не встигли мельничани підняти голови, щоб відшукати у небі причину цього гуркоту, як біля Сріблянки скочила вгору земля, мерзлими кавалками розлітаючись у сторони. А за нею шугонув до неба стовп диму. І глухий вибух вслід.

Прийшла нова влада. 

 І дала знати про себе пострілом з гармати, установленої на Кам’яному. Та довгою сірою зміюкою, яка спускалося з гори дорогою від Головківки. Кайзерівці в сірих шинелях та залізних шоломах - казанках на головах, зупинилися у гуральні та в економії Терещенка на Буді.

         А вже наступного ранку на повний голос заявили про себе. Разом з козаками гетьманської варти Скоропадського з усіх кутків почали згонити селян у центр до розправи. 

 Забрали двадцять п’ять заручників, яких тут же повантажили на реквізовані у селі підводи та повезли у Чигирин.

         А німець продовжував:

 −За кожного вбитого нашого солдата всі заручники будуть розстріляні. Також всі повинні здати зброю. За непослух новій владі – розстріл.

 Потім завойовник повідомив про контрибуцію, накладену на село і призначив відповідальних за її збирання. Після цього окупанти, залишивши у селі значну залогу, відправилися на відпочинок на Буду в економію Терещенка.

*    *     *

 

Але це були не перші, хто встановлював нову владу в селі. За два місяці до того, якраз після Різдва у село прийшли  представники більшовицької влади. Півсотні вершників прискакали до Мельників і зупинилися в центрі біля розправи. Вістовим наказали скликати людей. Зібралися переважно старі діди та жінки з дітьми. Хлопці та молоді чоловіки, які щойно повернулися з фронту, на ці збори не прийшли. Вони вже пересвідчилися, що коли в село заходять озброєні люди, то одне з двох: або у військо тягтимуть, або розстріляють. Тому вирішили не ризикувати. 

 Але ця влада протрималася в селі недовго. Місцеві бандити та чужі дезертири, які тікали з фронтів, напали на сільвиконком, коли той проводив  своє засідання. Голова спробував втекти, але був застрелений на дорозі. Інші виконкомівці, озброєні лише однією рушницею, встигли сховатися на горищі сільради. Навіть вбили одного нападника. Інші, боячись за своє життя, захопили тіло вбитого й утекли в сторону Креселець. 

Але і ця, і німецька влада не сподобалася селянам. Довго сперечалися, хто з них кращий, але насилу дійшли до згоди, що й ті, і ті чужі.

 −Як це так?− обурювалися мельничани. − Приходить наша влада і звертається до нас чужинською мовою! Та яка вона наша, коли не розуміє нас? Як же я буду з нею говорити? Ні, щось не те тут. Давайте свою, нашу владу творить!

                                                       * *     *

Другого дня по обіді господу Чучупаків відвідала поважна гостя. Біля двору зупинилася бричка, якою їздила ігуменя. Сама ігуменя Єпистимія у супроводі двох монашок, зайшла у двір до Чучупаки.

–   Хочу бачити вашого сина! – привітавшись, мовила до Степана  Григоровича. 

Олекса у цей час за повіткою рихтував колесо до воза, почув незнайому мову, виглянув.

–   Олексо, до тебе! – батько кивнув на гостей. Із хати вийшла мати, поклонилася до ігумені.

–   Заходьте до оселі, чого у дворі зупинилися?

–   Та ні, ми у справі до вашого сина.

Олексій, поправляючи одяг, підійшов. У голову не приходило, чого б це монастирська ігуменя захотіла з ним поспілкуватися. 

–   Дякую тобі та твоїм хлопцям за те, що Храм Божий від грабунку вберегли. – Та що там. Почули, як дзвони бемкають, прискакали на допомогу. Не змогли без крові, то це вже звиняйте. Ті зі зброєю були, щоб  просить їх почали, то постріляли б нас.

Увечері на вигоні нижче церкви збиралася молодь. Дівчата лузали насіння, хлопці смалили люльки та самокрутки. Олекса відізвав у сторону хлопців, з 

якими монастир обороняли. Посідали на колодках, зачадили махоркою та самосадом.

–   Ігуменя приїжджала, подяку передала за те, що монастир врятували, – розпочав Олекса.

–   А я бачив, як бричка селом їхала, – молодший Отамась зручніше всівся на колодку. – Ще й подумав, куди це вона буднього дня?

–   Але це не все. Хоче вона, щоб ми охорону монастиря зробили. Щоб від нападників захищали. Як ви на це?

–   Ми то згідні, – відповів за всіх  старший Отамась. – Але як воно буде? Жнива скоро, дома роботи багато.

–   Я собі думаю так. – Олекса підвівся, оглянув товаришів. – Будемо охорону нести по черзі. Розіб’ємося на п’ятірки. Я з кутковими, ти, ти, і ти. Добу в монастирі, потім інші на зміну.

–   А як нападуть багато? Як ми одіб’ємося?

–   А домовимося про сигнал для збірки. Монастирський дзвін чути далеко. Як почуєте, що б’є великий дзвін, на коней і на виручку. Треба ще хлопців вибрати та зброї побільше добути.

 

*            *     *

Хлопцям допомагали молоді послушниці, які поперемінно вилазили на дзвіницю та оглядали місцевість. Також послушниці за вказівкою ігумені возили їжу та воду козакам, які сиділи у засідці за межами монастиря.

Другого дня приїхала зміна. Олекса з новоприбулими залишився ще на ніч у монастирі. Мельничани сповістили, що до загону  бажають долучитися односельчани, чекають повернення Олекси, якого вже називають мельничанським отаманом. Це порадувало молодого Чучупаку. Ще не встиг загін народитися, як обростає новими людьми. Олекса вже став будувати схеми оборони, щоб кожна стежка була прикрита, і ворог не міг захопити село зненацька. Вирішив, тільки прибуде до Мельників, проведе збори селян та розповість свої думки про охорону села та монастиря.   

 

*            *     *

Поступово загін збільшувався. До хати Чучупаків, де тепер був штаб загону, приходили все нові й нові козаки. Це все були молоді хлопці та чоловіки. Більшість тільки що повернулися із фронтів Світової. Дехто  зі своєю зброєю. Олекса розподіляв мельничан по відділах: молодих направляв до монастиря нести охорону, а сімейні почергово вартували на околицях Мельників. Село було розтягнуте вздовж Сріблянки, розкидане по кутках та хуторах, тому на охорону потребувалося чимало людей. Зброю видавали тим, хто заступав на чати.

*            *     *

Олекса з десятком молодих мельничанських хлопців залишився у монастирі

для    охорони.     Усі    інші, обговорюючи подробиці бою, роз’їхалися по домівках. Радість переповнювала душі переможців: перемогли не просту зграю розбишак, а вимуштрувану     німецьку     армію,        добре озброєну та споряджену. Тому Олекса замість підсилення оборони залишив у монастирі тільки жменьку захисників.

           

           

 Він не думав про можливий напад зі сторони Олександрівки та Кам’янки. Навіть на день зняв дозорців, мотивуючи тим, що хлопці втомилися та потребують перепочинку. Виставив тільки охорону на валах. Але охоронці запізно виявили ворога. Лише коли німці шрапнеллю  стрілили у сторону монастиря, охоронці забили на сполох. Та вже було пізно: гармата цілилась у сторону храмів, два кулемети зайняли вигідні позиції на валах, сотня германців була готова йти у штикову атаку.

 Вервечкою, опустивши очі, йшли мельничани від монастиря додому. Йшли без зброї, коней, припасу. Йшли, сердячись на себе, кленучи за легковажність та безпечність. Останнім у цьому строю йшов Олекса Чучупака. Йшов, згоряючи від сорому за допущені прорахунки.   

*            *     *

 Дії з організації оборони Холодного Яру давали свої плоди. У кам’янських селах з’явилися вірні люди, які за першої небезпеки мчали у монастир та попереджували про появу чужинців. Ці господарі постійно тримали коня під сідлом, щоб найшвидше передати вістку холодноярцям.

 У Грушківці цю роботу довірили Сидору Темному, який нещодавно втік із Червоної армії та організував місцеву охорону. У Лубенцях підшукав гінців Прокіп Пономаренко на прізвисько Квочка, якого громада наставила на отамана села. Таку ж роботу зробили і у інших кам’янських селах.  По ту сторону було простіше, бо у Головківці, Матвіївці та Медведівці вже стояли дієві та резервові сотні, готові  будь - якої хвилини рушити на допомогу мельничанам.

 Існувала небезпека нападу з півдня, від станції Олександрівка. Для налагодження комунікацій із призалізничними селами Василь Чучупака зі своїми хлопцями виїхав до Цвітної, де зустрівся з Чорноліським отаманом Пилипом Хмарою. Згоди дійшли одразу. Обидва отамани погодилися на спільні дії проти будь - якого ворога, який переступить межі їхніх земель.

           

*            *     *

Влада мінялася навіть швидше, ніж погода восени. Зранку село тримала одна армія, по обіді – інша, вночі наступала ще якась сила. І так безперестанку. Лише у холодноярським селах завдяки діяльності загону Чучупаки настала певна стабільність. На околицях стояла охорона, в селах розміщалися озброєні загони. Та й інші, не задіяні для оборони селяни пересувалися виключно з рушницею. Навіть до кума на могорич приходили з власною гвинтівкою, ставили поряд з кочергами, де прижилася й кумова карабінка. На вікнах між пучками перцю та сушеними приправами лежали гранати, поряд розсипом блискотіли патрони. 

Першу лаву розмістили в канаві перед самим Тясмином. Якщо червоні сунуться до мосту, їх стрінуть кулемети. А тих, хто захоче штурмувати водну перепону вплав, зустрінуть рушниці козаків

*            *     *

  Коцур не втрачав надії ліквідувати Холодний Яр і вибити до ноги націоналістичне гніздо. Хоча деякі його помічники не погоджувалися з ним, а навпаки, пропонували об’єднатися та спільно тримати порядок на цій території, але Коцур не хотів ділити владу ні з ким. Та ще після того, коли  Чигиринський курінь Червоного козацтва був перейменований у 414 - й полк Червоної Гвардії. Це було визнання бойових заслуг суботівського отамана. Але не пройшло й місяця, як холодноярці напали на Коцура, коли він зі своїм полком вертався з фронту. Особливих втрат полк не поніс, але сам факт, що його військо намагалися роззброїти, ще дужче розгнівив отамана. Тому тільки прибувши до Чигирина Коцур став планувати операцію з ліквідації холодноярського загону. Такий же наказ він отримав від командування Червоної Армії:  будь - яким чином знищити Чучупаку та ліквідувати його організацію. Так було сказано на останній нараді у штабі червоних.

           

*            *    *

Тимчасове перемир’я з Коцуром дало можливість зосередити свої сили по іншу сторону Холодного Яру: у районі Кам’янки та Олександрівки. Перед цим Чучупака послав до Цвітнянського отамана Хмари своїх посланців з пропозицією вдарити разом на червоних, які тримають залізницю. Хмара згодився. Він вибрав свою частину залізниці від Соснівки до Олександрівки. Холодноярці повинні були вести бойові дії у районі Кам’янки. 

Двічі бовкнув монастирський дзвін, потім ще повторив сигнал, і ще. Відлуння пішло по околицях, донеслось до сіл. Першою почула Головківка. Вартовий на дзвіниці вдарив  двічі у дзвін. Повторили Мельники, Медведівка, Матвіївка. По ту сторону відгукнулась Грушківка, Жаботин, Лубенці. За покликом монастирського дзвона почали збиратися до Мотриного монастиря бойові сотні з холодноярських сіл. На кінець дня більше півтисячі козаків гуртувалися за валами, готуючись до бою(…)  Незабаром козаки забулися тривожним сном. Ніхто не знав, як поверне доля, що принесе їм завтрашня зустріч з чужинцями, які так хочуть тримати Україну у своїх давлючих лапах.

 

*            *     *

 Літо 1919 року на території Холоднояр’я видалося спекотним. І не тільки через палюче липневе сонце та малу кількість дощів. Жару додавали  орди чужинців, які снували Україною, опутували її своєю павутиною, намагаючись перетягти до себе.

 А тут чергова зміна влади. Ще недавно по селах навколо Холодного Яру насаджувалася радянська система, створювалися ревкоми і повіткоми, відшукувалися прихильники української держави тут же знищувалися. Але з півдня надійшла Добровольча денікінська армія, у жорстоких боях відігнала червоне військо та зайняла Середню Наддніпрянщину. І знову зміни: встановлювалася нова влада, відшукувалися прибічники української держави та розстрілювалися на місці. Усіх інших, хто не став на захист своєї землі, не втік з червоними, не сховався ще десь, − під страхом смерті мобілізовували до лав поріділої  Добровольчої армії.

 Але ці події відбувалися навколо Холодного Яру, який жив своїм життям. По селах керували та вершили суд вибрані громадою отамани,  дієві сотні несли військову службу по охороні території, Отаман Чучупака разом зі своїм штабом слідкував, щоб ворог не проник до довірених їхній організації сіл. А всі інші жителі Холодноярщини займалися буденною селянською працею.

 Інакше складалася доля Коцура. Частина його війська відійшла з червоними і денікінці витіснили його з Суботова на лісові хутори. Коцур пробував огризатися, але сил для змагання з денікінською армією було замало. А примиритися з холодноярцями та ударити спільно Свирид не хотів.      Декілька разів загони білогвардійців намагалися проникнути на територію Холодного Яру, але завжди з великими втратами верталися назад. Отаман на всіх небезпечних напрямках виставив добре озброєні заслони, які могли тримати оборону до підходу головних сил. А дієві сотні стояли у кожному селі,  у монастирі розмістили кінну сотню та декілька десятків піших бійців, готових виступити туди, де бовкне на допомогу церковний дзвін

*            *     *

 Гарна погода дала можливість швидко закінчити жнива. Селяни, наклавши полукіпків на вози, перевозили збіжжя додому. У такий непевний час не хотілося, щоб зібраний важкою працею хліб, забрав хтось інший. До роботи стали навіть бурлаки, які перебували у монастирі. Залишилася тільки невеличка охорона, яка вартувала околиці Холодного Яру. Селом скрипіли вози, перевозячи хури снопів. Їх одразу ж складали до клуні, щоб пізніше вимолотити зерно.

 За межами Холодного Яру знову було неспокійно. Червоні зібралися з силами та стали тіснити Добровольчу армію. Бої йшли за кожен клаптик землі. Села біля Холодного Яру по декілька разів переходили із рук в руки.   Отаман направив загін у сторону Тясмина через гору. Медведівчанам звелів вирушати до мосту. Кінний загін Чучупаки разом з двома кулеметними тачанками прибув першим. Василь послав у сторону Трушівець розвідку. Сам став радитись, як краще ударити по ворогу. Атакувати лавою було неможливо, бо по піску коням важко бігти. Рухатися вузькою дорогою – бути добре помітною ціллю для ворога.

           

*            *     *

           Незважаючи на близькість ворога, життя по селах не завмирало. Сторожа пильно слідкувала за спокоєм холодноярських сіл. Для захисту варти від негоди на небезпечних напрямках були  викопані шанці, які до половини прикрили очеретом. У випадку дощу чи снігу сторожа по черзі могла ховатися під накриття та відігріватися. Таких шанців накопали десятків два. Деякі поки що тримали для резерву.

 А по селах розпочалися вечорниці. Молодь, закінчивши селянську роботу, збиралася до хатах та веселилася. Вибирали хату, де жила одинока бабуся, зарані домовлялися. Йшли домовлятися парубки. Як плату за вечорниці рубали дрова, виконували хатню роботу. 

 Як тільки зайшло сонце, молодь виходила на вулицю. Дівчата запинали  платки, одягали кожушки та кацавейки. Хлопці ще за дня ваксували чоботи, витягували зі скрині широкі штани та червоні пояси. З всіх сторін лунав сміх, музика, спів.

 

 

 

*            *     *

 Наступного дня збиралися до наступу на Черкаси. Готували вози, вантажили на них зброю, харчі, фураж. Збірку оголосили в Медведівці, куди сходилися дієві сотні з навколишніх сіл. Отаман сам відбирав бійців. Оглядав зброю, взованку, одяг. З півтисячі прибулих відібрав три сотні. Іншим звелів стояти у Медведівці та тримати охорону, та кожної миті бути готовими вийти на допомогу своїм товаришам. 

 Вийшли підвечір, щоб перед ранком бути на місці. Чорнота зі своєю сотнею пішов уперед, оглядав місцевість та охороняв загін від можливого нападу.  До Черкас підійшли без пригод. Козаки навіть умудрилися спати, по черзі вмощуючись на возах. Перед Черкасами Василь відправив одну групу верхівців у розвідку та другу групу до червоних попередити про прихід.

 Від червоних прибув посильний, який передав, що сигналом для наступу буде кулеметна черга, випущена у сторону Черкас. Козаки залягли у полі, готуючись до наступу. 

 Не встигли хлопці і трохи померзнути, як в небо шугнув сигнал від червоних. Одночасно від заходу густо затріскотіли рушничні постріли та          голосні крики.

 

*     *     *

Нарешті велика родина Чучупаків зібралася разом. Святвечір  прийшов  до хати, звіщаючи про народження Спасителя. На покуті стояв дідух, оповитий зіллям та сушеними квітками. Оксана ще доставляла страви, Степан краяв свіжовипечений хліб. Степан Чучупака сидів на головному місці, під образами та різдвяним житнім снопом. По обидві сторони сиділи сини: Петро, Василь, Олекса, Дем’ян. На другому кінці сиділо жіноцтво:

невістка Гандзя та мати Оксана. Ліда, дочка Петра та Гандзі. 

 Батько піднявся, повернувся до образів, почав молитву. За ним усі присутні. Навіть маленька Ліда, і та притихла, притулившись до батькової ноги.

 Після молитви почалася вечеря. На столі, за звичаєм, стояли дванадцять пісних страв. Їли пшеничну кутю, заправлену маком та медом, пісну капусту, картоплю з грибами, запивали узваром.

 Так за розмовами незчулися, як перевалило за північ. Ліда вже давно заснула у батька на колінах, Оксана і Гандзя пішли спати, а хлопці ще будували плани на майбутнє.

 

                                                              * *     *

 День 12 – й. Місяць лютий. 1920 - й рік. Такий запис зробив у своєму зошиті Прокіп Квочка, господар Холодноярського полку. 

 Цього дня у Медведівці зустрілися учасники Зимового походу армії УНР та повстанці з різних куточків України. До Медведівки прибув сам командуючий Омелянович - Павленко з основними учасниками Зимового походу. Вкотре відвідав Холодний Яр Андрій Гулий зі своїми козаками. Командуючий українськими військами наказав провести  нараду всього повстанського війська.

Від Холодного Яру на нараду прибули Василь та Петро Чучупаки. Своїх хлопців відпустили до медведівських родичів та знайомих, самі зайшли до школи, де вже сиділи воєначальники українського війська. Поряд з Михайлом Омеляновичем - Павленком сиділи його заступник Юрко Тютюнник, командири військових частин Олександр Загродський, Герасим

Нестеренко - Орел, трохи далі командир херсонців Андрій Гулий, ще декілька воєначальників.          Гулий познайомив

Чучупаків з присутніми. 

 Армія УНР  через Грушківку та Кам’янку рушила на південь. Василь вернувся в село організовувати підготовку до великого повстання.

 

*      *     *   

 Весна вже поступово перебирала на себе всі права розпоряджатися природою. Де - не - де почав появлятися зелений колір, витісняючи з обіходу брудно - сірий. Ліс наповнився пахощами дикого часнику - левурди, яка росла майже скрізь. Природа оживала.

 Вийшли з лісових землянок та хуторів і повстанці, почали збиратися докупи. Ладналися готуватися до вигнання червоних москалів з України. Скрізь точилися розмови про майбутнє повстання.

 Але і червоні готувалися до можливого нападу зі сторони Холодного Яру. Хоча цю місцевість і обходили стороною, але на всіх головних дорогах від холодноярської округи стояли посилені застави.  Декілька разів червоні пробували напасти на холодноярські села. Але скрізь отримували відсіч.  Розвідка донесла, що червоні стягують великі сили під Чигирин для боротьби з Коцуром. 

 Але червоні не зупинилися на боротьбі з Коцуром. Одного ранку до Отамана прибув посланець від Медведівки. Він повідомив, що до Тясмина наближається червоне військо, яке розтяглося по всіхкучугурах від Трушівець до Тясмина.

 Отаман наказав готувати бойові сотні. Забевкали дзвони на дзвіницях сільських церков, отамани швидко зібрали своїх козаків інаправили до Медведівки. Там вже йшов бій. Стріляли поки що кулемети із обох сторін. Позиція холодноярців була вигідніша: їхні бійці розмістилися на горі, тримаючи під обстрілом міст та прилеглу територію. Червоним довелося залягати у пісках, майже на видноті. Крім того, Отаман наказав підвезти міномети та обстріляти розташування ворога. Червоні відійшли, намагалися відшукати брід. Але річка тут була досить глибока, а купатися у березневій воді ніхто не наважився.

Майже добу тривало протистояння біля Тясмину.Аж наступного ранку червоні відійшли. Отаман залишив залогу,  а сам з козаками повернувся у Медведівку. Там провів невелику нараду, наказав бути готовими до швидкого виступу в Холодний Яр. 

*            *     *

 З Креселець їхала колона більшовиків. Позаду тягся віз, за ним на довгому налигачі йшли зв’язані Петро Чучупака та Павло Солонько. Візник, рябий москаль, час від часу підстьобував коней, заставляючи полонених бігти. За наступним возом тягли тіло Отамана. Мотузкою зав’язали за руки, другий кінець прикрутили до воза. Обличчя, збите об дорогу, а перед тим понівечене Лопатою та його бандитами, було геть заюшене кров’ю. Його вже мертвого червоні потовкли ногами та прикладами карабінів, зганяючи безсилу злобу.

На вигоні біля церкви червоні зупинилися. Стягли з воза тіло Отамана, кинули  на колоди біля криниці. Почали згонити мельничан, щоб подивилися на свого Отамана. Поки сільчани сходилися, червоні та бандити обступили тіло Отамана.

 

*            *     *

Василя спорядили в останню дорогу. Нова вишиванка пістрявіла  червоними і чорними смужками, переплетеними складними візерунками. Дівчата обклали домовину засушеними квітками та зіллям. У посинілі руки священик вклав хрест, путівник у загробний світ.

 Козаки на руках винесли тіло Отамана на сільське кладовище, на його вершину. Там уже була викопана глибока та холодна хата.

 Усе село зійшлося прощатися з Отаманом. Біля труни стояли його побратими: брати Отамасі, Овдії, Токовенки. На дерев’янці пришкандибав Іван Головко. Прибули козаки з Грушківки, Жаботина, Лубенець, Медведівки. Уся округа прощалася з Отаманом.

 Ховали тихо, без прощальних промов, салютів. Кожен в душі промовляв свої слова, які хотів сказати Отаманові, але не встиг. Кожен побратим уже рахував, скільки ворогів він покладе на жертовник Вітчизни, скільки салютів направить по ворогу. І кожен загадував, скільки ще ляже в сиру землю, буде розтерзаний лисицями та воронням, згине у катівнях ЧеКа та концтаборах Сибіру, скільки справжніх українців піде в інший світ, щоб у цьому світі щось змінилося. Змінилося на краще. А краще – це воля України. Воля України – або смерть!  

 

*          *     *

Запалений Холодним Яром вогонь українського повстання швидко перекинувся на інші землі. Через декілька днів, отримавши звістку про розгром червоних москалів біля Чигирина, піднялися селяни за Черкасами. 

Палахкотів Мліїв, Мошни, били червоних селяни надроських сіл. 

Військові частини, які трохи раніше прибули залізницею до Кам’янки для придушення виступу холодноярців, спішно перекидалися на інші, більш небезпечніші ділянки внутрішнього фронту. А тут на додачу повіяв вогонь антимосковського повстання з півдня. Степова дивізія, яка до недавнього часу лише епізодично заявляла про себе, в кінці літа провела мобілізацію і на повну силу вдарила на ворога.

 

*          *     *

І знову зимівля. Найважчий час для повстання. Час вимушеної бездіяльності, роздумів наодинці, безкінечних суперечок та докорів. Уже другу зиму повстанці закопуються на зимівлю в нори, наче бурсуки.

Ще була спроба активізувати боротьбу, коли восени до Холодного Яру прибився з частиною своєї повстанської групи Іван Гонта - Лютий. Його запросили на військову нараду у Матвіївку, куди зібралися повстанські керівники Холоднояр’я.

Обговорювали два питання: обрання Головного отамана Холодоного Яру та визначення військової стратегії  на найближчий час.

Виступило ще декілька промовців, які говорили майже те саме. І про зрадництво та дворушництво в українському уряді, і про підступність окупаційної влади. Але ніхто не сказав, що відступається від ідеї боротьби за самостійність України.

Усі погодилися з словами Івана Гонти - Лютого. Більше того, запропонували йому стати головним отаманом Холодного Яру. Після невеликих дискусій Іван Гонта дав згоду на керівництво Холодноярською організацією.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Завдання  учням

Початковий  та середній  рівні

 

1.Пригадайте , що  таке  роман,які романи  ви  знаєте.

 

2.Словникова  робота ,обмін враженнями   щодо  прочитаного.

 

3.Евристична  бесіда.

    -Чи справдилися  ваші  очікування  щодо  цікавості твору?

   -Назвіть  епізод  твору,що  здався  вам  найцікавішим. Поясніть , чому.    -Назвіть  риси  характеру   персонажів  твору,що найбільше  запам’яталися.

4.Інтерактивна  вправа «Мікрофон».

  *Продовжіть речення:

«Я  не  жалкую ,що…»

«Роман «Вогонь  Холодного Яру»  справді…»

«Страшно  стає,невже…»

Достатній  рівень

5.Робота з  таблицею.

*Заповніть таблицю «Значення  твору С.Зінченка «Вогонь Холодного  Яру»  

Пізнавальне	Виховне	Естетичне
Дізнаємося  про:	Виховуємо  в  собі:	Отримуємо  задоволення:

 

6.Робота  в  групах.

І група. Учні  характеризують  загін  Чучупаків

ІІ група. Учні характеризують  організацію  оборони Холодного Яру.

ІІІ група. Учні  описують узагальнений  образ природи

Високий  рівень

Скласти  розповідь від  імені  персонажа  твору«Я – герой твору» запряжений гнідим рухався поступом,

крутими боками макітри. На вибоїнах, що час від часу зустрічались на шляху, віз припиняв хід та обережно долав перешкоду. Добре випалені горщики веселим дзвоном відгукувались на кожен виямок.

 Семен Неживий направив свого гнідого у ряд, де вже стояли гончарі з Головківки та Цвітні. Ще не встиг розгнуздати коня, як прибігли молодиці.

–     А макітру мені привіз?

–     А двійнята, що я замовляла, зробив?  Семен

вже обмили вдалу покупку чи продажу у жида, шинок, якого стояв поручмайдану та сновигали по ярмарці, перемовляючись із знайомими чи родичами. Дехто, перебравши оковитої, мостився під возом для спочинку. Лише найвпертіші ярмаркувальники затято тримались за кожну копійку, не поступаючись ні на шаг.

 Наче легенький вітерець пробіг майданом.

–     Жовніри! Жовніри йдуть! – стишено пронеслось над головами людей. Всі повернулись до в’їзду на ярмарку.

 На ярмарковий майдан, топчучи крам та розштовхуючи людей, в’їхало два десятки кінних польських вояків, за якими сунув віз, запряжений парою худих селянських коней. Візниця, старий селянин в подертій полотняній одіжі, втягнувши голову у плечі, зацьковано дивився на натовп. На возі лежав довгий дрюк, прикритий рядниною.

 П’ятеро жовнірів нагайками розчистили центр майдану. Ярмарка затихла, передчуваючи щось страшне, зловісне. Двоє жовнірів, спішившись, взяли заступи та почали копати яму. Інші, оголивши шаблі та поклавши поперек сідла наготовані карабінки, розвернулись колом до натовпу. Молодий поручник з хвацько закрученими вусами гарцював поруч, пістолем погрожуючи натовпу. Візник принишк на возі, схиливши голову до колін. Його плечі дрібно здригалися.

 Посеред майдану стояла паля. Вона ще хилиталась, хоча жовніри чобітьми затоптували землю, та погляди посполитих були направлені на це страшне знаряддя тортур.

 Ще малими дітьми з уст старих козаків та кобзарів селяни чули про цю страшну кару. Дехто з старших на власні очі бачив таку жахну смерть. Та не звикла українська душа до такого нелюдства.

 Посеред майдану стриміла паля. Молодий, оголений до пояса козак закінчував на ній свої останні хвилини життя на землі. Низ палі був залитий кров’ю. Гострий, запечений на вогні вершок палі виліз біля лівої ключиці. З величезної рани сочилася кров, вкриваючи багрянцем ліву сторону грудей. Молода козача голова впала на груди так, що оселедець закрив майже все обличчя. При кожному подиху з грудей козака вилітав змішаний з клекотом стогін. Міцне тіло ще боролося зі смертю, але душа вже не відчувала цього нелюдського болю, спричиненого страшним шматком дерева, готувалася назавжди покинути молоде козацьке тіло.

Ярмарка миттю розбіглася. По часі на ярмарковому майдані залишились тільки шматки потоптаного копитами польських коней краму, черепки битих горщиків та паля з конаючим козаком.

 Неживий незчувся, як виліз на воза і виїхав з ярмарки. Отямився вже при  в’їзді в Мельники, викинув черепок, який він і досі тримав у лівій руці. Коли ставили палю, Семен мимовільно розломив невеликий горщик, якого перед тим показував купцям та так з черепком і стояв.

 Перед очима і досі стриміла паля. 

 

*     *     *

 Не розпрягаючи гнідого, Семен зайшов у гончарню, прибудовану до хати, скинув із лави посуд, що вже майже висох і готувався до випалювання. Із стогоном впав на лаву.

 Підмайстер Степан, п’ятнадцятилітній парубійко, що вже два роки допомагав Неживому у гончарній справі та одночасно вчився ліпити горшки, розминав глину у дерев’яному кориті, готуючи її до ліплення. Побачивши, що господар не в дусі,  вийшов з гончарні, розпріг та нагодував гнідого, тихо поприймав побитий посуд та став рубати дрова для гончарної печі. Час від часу підмайстер заглядав до гончарні. Та Семен все ще лежав долілиць на лавці. Вперше хлопець бачив свого господаря таким. Завжди веселий, привітний, сьогодні він, наче з хреста знятий.

 Один по одному до хати заходили Семенові товариші, з якими він встиг подружитись під час недовгого проживання в Мельниках. Мовчки розсілися за довгим столом.

–  У Ведмедівці на ярмарку були?

–  Ні, але від людей чули про страту, – відповів за всіх Тарас, старший з  братів Холодів.

–  Пом’янемо цього страдника, що смерть нелюдську прийняв за віру православну.

 Всі піднялися, випили. Деякий час мовчки їли.

–  Чув я у Мотриному монастирі бурлаки збираються, – почав говорити Котолуп, що жив під Гродком на правій стороні Сріблянки. – Мотря моя була нещодавно в монастирі, бачила чоловіків багато, на монахів не схожих. Хоча живуть у келіях, та не монахи і не паломники. У церкву заходять тільки зранку, утренню відстоять і за вали йдуть. І там цілий день щось роблять.

 Грицько Холод, незвичний до оковитої, люто вдарив пудовим кулаком об стіл:

–  Та хіба ж ми не сини козацькії? Доки ми за бидло у ляхів будемо? Панщину робимо, податі різні платимо, а це вже і віру нашу відібрати хочуть!  Церкви в костьоли, нас на католиків переробити. Розказують, що хто зі священників наших не хоче в унію йти, того тортурам піддають, у землю живцем закопують, до хреста прибивають. Глумляться зі святинь наших. Семене, ти світа більше бачив, ставай отаманом нашим та веди нас на шляхту!

–  Сьогодні ми не рішимо цього, та ще й під хмелем! Але чесно, зібрав я вас не тільки, щоб пом’янути страдника, жовнірами закатованого. Хотів думку вашу знати про борню наступну. Люта це буде борня, не на життя, а на смерть. Та бачу, ви підете за мною.

*     *     *

 Під вечір через два дні Семен, запрігши гнідого, поїхав під Гродок копати глину. У цьому місці лежала зеленкувата жирна глина, яку здавна гончарі   використовували, щоб отримати гарний посуд.

 Над Сріблянкою стелився туман, сивими пасмами розтікався левадою, остуджуючи розігріте за день повітря.

Візок проторохкотів дерев’яним місточком та зупинився під горою. Семен заступом відрубав пласт дерну, відкинув вбік, почав кидати глину в візок. Як і домовилися, пізніше підійшов помічник Степан, перемінив майстра. Неживий у той час звивистою стежкою піднявся на Гродок, який нависав над Сріблянкою та звідки було видно всі Мельники.

На горі вже сиділо зо два десятки мельничан. Дехто примостився на поваленому дереві, інші сиділи і лежали навколо невеликого вогнища, що кидало навкруги химерні тіні.

 Семен привітався, набив та запалив люльку:

–  Не буду всього розказувати, ні для чого воно вам. Той хлопець, що у Ведмедівці страчений, посланцем був із Січі до мене. Не встиг я з ним перемовити. На ярмарці повинні були зустрітись, волю січову повинен був мені переказати. Та не встиг. Тому самі  тепер будемо діяти.

 Семен оглянув односельчан. Ніхто не мовив ні слова, всі переварювали сказане. Семен вів далі.

–  Стрічався я з людьми певними, збирається люд православний на захист           

–  А як же загін збирати будемо? – поцікавився хтось із мельничан.

–  Добре, що нагадали, чуть не забув! Збираємо мельничан та з інших сіл. Можливо, у кого є родичі у Головківці, Ведмедівці та інших селах. Але робимо це скритно. Говоріть тільки з тими, яким вірите, як самим собі. Я піду у Боровицю, там мене ще знають, зберу вірних людей, а як буде знак з Холодного Яру, тоді і вирушимо. А поки що мені треба тільки молодих, нежонатих, тих, хто може у будь-яку хвилину відлучитись з дому. Будемо скарб збирати для походу!

*     *     *

 Через деякий час на горі залишився один Семен. Щербатий місяць виплив на небо, кидаючи на землю скупе світло. Село, що довгою смугою лежало вздовж Сріблянки, вже готувалося до сну. То тут, то там  ще грюкали двері, на що лунким гавкотом озивалися собаки, розганяючи нічний морок. Та згодом темінь приглушила останні звуки. Село заснуло, щоб з першим сонячним променем знову скочити на ноги, досівати ярину, порати худобу і так до вечора.

 Семен, заховавшись у свитку від прохолодного вітерця, що дув з Медведівки, поринув у спогади.

За своє трохи більше ніж двадцятирічне життя Неживий встигпобачити багато. Пригадалося дитинство. Містечко Боровиця на березі Дніпра, купання у дніпрових водах, ловіння щупаків та окунів, що необачно  попадали у поставлені хлопчаками верші. У сім років Семен разом з батьком Лук’яном вперше покинув рідну домівку. У сім років раптово закінчилось Семенове дитинство: батько повіз сина на науку до чигиринського гончаря Власа Терещенка, де до тринадцяти років малий підмайстер носив та місив глину для горщиків, рубав дрова та топив велику гончарну піч та робив іншу роботу. Мовчазний майстер час від часу кидав скупі слова:» Подай! Принеси! Прибери!» Кмітливий хлопець встигав виконати гончареві команди. А на хвильку зупинявся біля гончаревого круга, на якому із шматка глини під вправними пальцями майстра народжувалась то величезна круглобока макітра, то невеличкий горщик для каші або високий глек. Все це Семен помічав та запам’ятовував. До тринадцяти років руки хлопця вже досягли вправності і Семен став робити горщики, які не поступалися  майстровим.

 Та одного разу гончар погукав Семена до хати, де малий був лише одного разу, коли батько привів його найматися на службу. До цього часу Семен жив у комірчині біля гончарні, там і їв, і спав. Старий гончар сів на  довгу лаву, порухом руки показав Семену місце біля себе. Довго розпалював люльку, і, лише випустивши велику хмару диму, почав говорити, скупо  видавлюючи слова:

–  Все, що я обіцяв батькові твоєму, я зробив. Ти стаєш вправним гончарем. Це тобі плата за ті горщики, які ти зробив за минулий рік, – і подав Семенові торбинку з грошима. – А тепер можеш іти!

 Із торбиною з скупими пожитками Семен вийшов на ринкову площу, де майже рік опановував хитрощі продажу. Сів на лавицю, що сиротливо стояла на площі, торбину поклав під ноги. Куди ж далі? У Боровицю до батьків? Чи може у якесь село, де глина є гончарна, горщики селянам робити?

Семенові роздуми перервав шум, що зчинився біля ярмаркової корчми.

Підвівши голову, хлопець побачив трьох верхівців, які неквапом злазили з втомлених коней та прямували у корчму.

–  Запорожці! – радісно забилося молоде серце. Раптово згадалися розповіді старих боровичан про походи на турків, погоні за людоловами, виправи козаків під проводом Павлюка і Бута проти ляхів.

–  Запорожці! – от що не вистачало хлопцеві.

Не зчувся, як опинився біля припорошених

дорожнім пилом козацьких коней. Найближчий гнідий, сторожко позираючи великим оком на хлопця, повернув до нього голову. У руках тут же з’явився шматок хліба, припасений Семеном на дорогу. Тремтливі ніздрі втягли хлібний запах, вологі губи потяглися до витягнутої руки. Через хвилю Семен гладив спітнілу гриву, вдихаючи паморочний запах козацького коня.

–  Панове запорожці, візьміть мене з собою на Січ!

–  А звідки ти знаєш, що ми на Січ їдемо? – запитав найстарший із козаків, названий Іваном.

–  А куди ще можуть їхати козаки, як не на Січ? – вже впевненіше відповів хлопець.

–  То як, панове, заберемо з собою цього молодого гончаря? Макітри та глечики буде нам робити! – засміявся козак Іван.

–  Не хочу у глині руки вимазувати, хочу, як ви, з шаблею та мушкетом на ворога стояти! – випалив Семен.

*     *     *

Вперше хлопчина побачив степ, який простягнувся перед путівниками вже на другий день путі. Ті степи, які лежали біля Боровиці в порівнянні з цією величчю були жалюгідною подобою степу. Величезна широчінь, де-неде помережена балкою, порослою деревом та чагарником чи одинокою могилою, все дужче захоплювала хлопця. Сухі зарості ковили та тирси, розгойдувані легким вітерцем, нагадували Дніпрові хвилі, так знайомі з дитинства.

Ночуючи в балках та зимівниках заможних козаків, по декількох днях путі загін прийшов на Січ.

–  У який курінь запишешся, Семене? – запитав козак Іван, прозваний Шилом за уміння проникати скрізь.

–  А ви з якого будете? – Семен не хотів покидати нових друзів.

–  Ми з Уманського. Може, з нами хочеш? – на виручку прийшов двадцятирічний Данько, що вже два роки козакував на Січі. – Запишемо тебе до уманців, якщо не заперечуєш?

На знак згоди Семен тільки кивнув головою.

Через два літа молоді джури вперше переступили поріг будинку, у якому жив сам кошовий Калнишевський. Розпитавши про школу, отаман перейшов до головного:

–  Підете з чумаками в інші землі, подивитесь, як живуть, що роблять чужоземці. Знайомтесь із звичаями, порядками. Та все придивляйтесь, придивляйтесь! А прийдете, все мені розкажете.

З весни до перших морозів мандрував Семен з чумацькою валкою. Возили рибу у Валахію, з Криму до Ляхистану сіль, до Московії правили діжки з медом та мішки із зерном.

Під час походу у сторони розходилися кінні вивідники, які слідкували за степом. Тут вперше Семенові доручили цю пильну справу. Півдня на пару з старшим чумаком Семен їхав по ліву сторону від валки, пильно дивлячись, чи не мелькне у високому ковиловому морі кучмата татарська шапка. Час від часу один з верхівців піднімався на пагорб чи курган, оглядав степ, поки валка не проходила даний відрізок шліху.

Багато нового дізнавсь про світ Неживий, мандруючи з чумаками. Свіжим оком помічав навколишнє життя, з подивом дивився на чудних волошок та кошматих татар, сміявся з перекрученої московської мови; наче говорять і по-нашому, та якось не так, чудно. Та пригадавши напуття батька Калниша, почав спостерігати по-іншому, помічаючи слабкі  місця лядських та московських укріплень, запам’ятовував, де сидять ворожі вояки та яка у них зброя.

 *     *     *

На другий день після приїзду до Січі, Семена запросив до себе кошовий Калнишевський.

–            Ну як, синку, побачив світу? – підвівся назустріч старий Калниш.

–            Побачив, батьку, і в ляхів був, і в москалів, Валахію і Крим відвідали.

–            Ну то й розкажи, що бачив, чув.

Семен довго розказував про свою подорож. Повідав про укріплення, повз які проходила валка, помічав  слабкі місця. У Бендерах одну стіну можна розбити козацькими гарматами, поставивши їх на сусідньому горбі. Повідав Семен, що Московія підводить своє військо до кордону з Польщею. З центральної частини Московського царства до придніпровських форпостів ідуть московитські вояки, везучи гармати та обоз з провіантом.

Пильно слухав молодого козака кошовий, покручуючи довгий вус та пихкаючи короткою люлькою – носогрійкою. Коли Семен закінчив, Калнишевський довго мовчав, дивлячись собі під ноги. Потім різко піднявшись, наче скинув з себе тягар прожитих років, стиснув хлопця за плечі.

–            Добре, синку! Добре! Порадував старого! Порадував! А тепер слухай. Підеш у Київ і ще з десяток хлопців з тобою підуть, до ченців лаврських. Там ще зиму перебудете.

Після Покрови кошовий знову покликав до себе молодих козаків. У отамановій світлиці на довгій лаві розсілися молоді козаки Андрій Журба, Павло Таран, Іван Бондаренко, брати Шелести, Семен Неживий та ще троє козаків.

–            Закінчилась ваша школа на Січі! Підете на польську Україну. Таємну страву робити будете! – Калниш став посеред хати, пильно вдивляючись у лице кожного козака. – За рік-два запалає Україна знову. А ви будете першими паліями. 

–            Ти, Семене, ще залишся. Наодинці хочу ще сказати. А ви з Богом.

Коли козаки розійшлися, кошовий сів біля Неживого, поклав руку на плече.

–            На тебе покладаю ще й таку справу. Перейдеш через Дніпро, оселишся на тій стороні. Там вже є наші люди. Назву тобі їх. Зустрінетеся. Вогнепали та порох вони обіцяли. Як певно домовишся, переїдеш та оселишся під Холодним Яром. Гончарюватимеш десь. А разом з Шелестом та Харком гроші до Московії возитимете, а звідти зброю та припас. Ну, з Богом!   

*     *     *

Керуючись настановою кошового, потягнувся Семен до рідних країв. Для початку оселився у слободі Нестерівка, у Новосербії на московській стороні. Там він виконав волю Калнишевського, зв’язався з

певними   людьми       та      домовився про постачання зброї на правобережну Україну. Пізніше перейшов на польську сторону, де зустрів карооку Явдоху, з якою невдовзі побрався та оселився у Суботові. Після народження сина Степана почув Семен, що у Мельниках нагло помер гончар. У цей же рік Неживий із сім’єю оселився у спустілій хаті та й розпочав гончарювати. 

На зиму Семен припиняв наскоки та вертався у Мельники і ліпив до весни горшки, які потім продавав на ярмарках від Медведівки до Крилова. Прикриваючись цим, Неживий на ярмарках зустрічався з вірними людьми, передавав гроші чумакам, які з московської сторони везли потім у Холодний Яр шаблі та вогнепали.

На другий рік Неживий передав керування Притясминською Січчю січовику Івану Усу, що був родом з Медведівки, а сам по другу сторону Тясмина, у стороні Боровиці поставив ще одну Січ, де у невеликій кузні лаштували гармати, затягували залізом колеса для возів, кували підкови та наконечники для списів. 

 

 

 

Завдання  для  учнів

 

Початковий  рівень 1.Які  цілі  ставить  перед собою  Семен  Неживий?

 

2.Як  ви  розумієте слова Семена: «Не  хочу  у  глині  руки    вимазувати…хочу з шаблею  та мушкетом на ворога  стояти!»

 

Середній  рівень

3. Скласти  цитатну  характеристику  Семена  Неживого

 

Достатній  рівень

4.Скласти  кросворди,чайнворди ,головоломки  на  тему: «Холодний  Яр»

 

Високий  рівень

5.Прослухати  аудіозапис фрагментів  творів.

6.Створити анотацію до  кожного  прослуханого  тексту

 

 

 

           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

 

 

https://erudyt.com.ua/ua/zinchenko-sergei.html

 

 

https://www.facebook.com/public/Сергей-Зинченко

 

 

https://www.facebook.com/groups/Litmajdanchik/permalink/105929804758 6956/

 

https://andronum.com/avtory/zinchenko-sergiy/

 

novadoba.com.ua/16974-u-cherkasakh-vidbulas-prezentaciy.

 

 

 

 

 

 

           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Безрідного хутора

 

треба зробити, щоб направити хід розвитку суспільства у потрібне русло, чи досить міцні моральні принципи, за якими існує сучасне суспільство.

 

 

 

 

 

     Як  зламати стереотипи? І  чи  взагалі  це  Можливо? Як  вийти  на  новий ,досконаліший та  успішніший  шлях  розвитку? Про  це  та  ще  багато  іншого  в гумористичному, а  подекуди  в  саркастично-гротескному стилі  розповідає «Родина  для  Європи», яка є  логічним  продовженням повісті «Чи  стане  баба дівкою, або Перевтілення  Безрідного  хутора».

     Сюжет її  простий. Жителям колишнього  хутора  пропонують  стати учасниками  проекту, на  якому визначатимуть родину, що 

живе по-європейському. Закрутилися  інтриги, змови, підкилимові  ігри. Та закінчилося  все вельми  непередбачувано…